Світло й тіні театрального жовтня.

Люди театру сприйняли події Лютневої й Жовтневої революцій 1917 р. по-різному. Деякі, як В. Е. Мейєрхольд, рішуче й беззастережно підтримали те, що відбувається; хтось, як А. Я. Таїров, був повний сумнівів. Керівник Камерного театру писав у статті "Телега театра", що мистецтво не може й не повинне бути "пристосованим" до тих або інших подій. Розгубленість панувала й у трупі МХТ: на загальних зборах 3 грудня 1917 р. виникла гостра полеміка із приводу змін, що трапилися в Росії. Одні актори вимагали виступити із протестом проти нового режиму, інші хотіли виїхати на гастролі. К. С. Станіславський тоді запропонував заявити привселюдно, що їх з В. І. Немировичем-Данченком театр не буде втручатися в політику, а "єдина прийнятна для діячів мистецтва платформа є платформа естетична".

Ця пропозиція була прийнята, хоча при голосуванні думки розділилися майже порівно. Трупа Художнього театру як і раніше збиралася грати спектаклі "для широких кіл демократії, незважаючи ні на які політичні перевороти". У репертуарі зберігалися роботи дореволюційних років, сценічні версії російської класики: ішли "Три сестри", "Дядько Ваня" А, П. Чехова, "Село Степанчиково" Ф. М. Достоєвського. Нова влада підтримувала МХТ, високо оцінюючи діяльність його керівників. В 1919 р. Малому, Олександрійському (тепер він називався Театром драми), Московському Художньому театрам радянський уряд привласнив звання академічного (це вища кваліфікація). До цієї групи був віднесений і таїровський Камерний театр. Два найбільших оперних театри: Великий у Москві й Маріїнський у Петрограді - теж стали йменуватися академічними. У трупі Малого театру дотримувалися позиції, близької Станіславському: "мистецтво є мистецтво, а політика є політика". Саме так заявляв перший трагік театру, що прославився багатьма яскравими ролями, - Олександр Іванович Южин (справжнє прізвище Сумбатов, 1857-1927). Однак той же Южин, фактичний керівник трупи, все ж прагнув пристосувати репертуар до вимог нової, народної аудиторії.

Він розумів, що висока трагедія, насамперед романтична, повинна виявитися співзвучною часу. І був правий: у перші післяреволюційні роки романтичні п'єси повсюдно повернулися на сцену, причому не тільки в професійних театрах, але й у численних самодіяльних групах, у тому числі й фронтових. Фрідріх Шіллер, Вільям Шекспір, Віктор Гюго й Лопе де Вега в Малому театрі сприймалися тепер як автори історичних трагедій про боротьбу з тиранією, повних мелодраматичних страстей. Недарма народний комісар освіти А. В. Луначарський (1875-1933) вважав, що емоційно піднята мелодрама, у фіналі якої тріумфує справедливість, як не можна краще відповідає запитам революційної аудиторії. З Луначарським почасти погоджувався поет А. А. Блок; підтримував захоплення романтичною трагедією й петербурзьким трагіком Ю. М. Юр'єв. Він почав спробу створити власний Театр трагедії й грати спектаклі на арені цирку. Юр'єву допомагали Ф. И. Шаляпін і театральний художник М. В. Добужинський, А. М. Горький і акторка Марія Федорівна Андрєєва (справжнє прізвище Юрковська, 1868-1953). Юр'єв писав, що героїчні спектаклі з яскравою особистістю в центрі у всьому відповідають моменту, пережитому країною.

Він хотів, щоб спектаклі цього театру були "потужними, грандіозними видовищами". Публіці показали "Царя Едіпа" Софокла й "Макбета" Шекспіра. Персонажі класичних п'єс з'являлися сильними й вольовими героями, що кидали виклик долі: Юр'єв і Андрєєва грали людей, одержимих однією пристрастю, егоїстів, що думають тільки про себе, - фанатиків тиранії. Юр’євський Театр трагедії поклав початок організації в Петрограді Великого драматичного театру (БДТ). Створений восени 1918 р., цей театр на Фонтанці існує донині. На чолі нової сцени стояли А. А. Блок і М. Ф. Андрєєва. М. Горький, що приймав живу участь у планах театру, не утомлювався повторювати, що народу потрібно показати гарне, захоплююче видовище з яскравими персонажами. Можна навіть "поетично розфарбувати людину" на сцені, щоб публіка відпочила від важкого будня. Перший спектакль БДТ - п'єса Шіллера "Дон Карлос" - був зіграний 15 лютого 1919 р. Головним моментом у режисерському рішенні стало жагуче прагнення "скинути всілякі окови", знайти волю.

Зненацька для глядачів на перший план висунувся король Пилип у виконанні Миколи Федоровича Монахова (1875-1936), що знемагав від туги самітності, що страждав через те, що він не може дати волю батьківським почуттям, стримуваним монарховим боргом. У часи Громадянської війни в жахаючих побутових умовах БДТ продовжував зберігати вірність вічним темам і потужним, жагучим героям – і в постановці Шіллерівських "Розбійників", і в шекспірівському "Отелло", і в трактуваннях інших класичних п'єс. Творці спектаклів, по вираженню Блока, були вірні "музиці часу". Найбільшою мірою запитам епохи поряд з "Розбійниками" відповідала п'єса Лопе де Вега "Овече джерело".

В історії театрального мистецтва залишився спектакль Костянтина Олександровича Марджанішвілі (1872-1933), поставлений в 1919 р. у Києві й присвячений до свята 1 Травня. Актор аматор із Грузії працював у багатьох містах, якийсь час був режисером у МХТ, потім, ще до революції, керував Вільним театром, де зустрівся з Таїровим. Багато в чому погоджуючись із поглядами Станіславського, Марджанішвілі намагався не тільки виховати в артистах "єдину правду акторського мистецтва", але й створити на сцені світ рухливий, масштабний, що вражав красою і яскравістю фарб. Із приводу "Овечого джерела" режисер писав, що ця п'єса "...заново радує своєю підбадьорливою вірою в здорові сили народу". У фінальній сцені актори, тріумфуючи перемогу, із глибини сцени рухалися до самого її краю, до глядачів. У залі загорялося світло, і "публіка вставала в зустрічному пориві", з ентузіазмом приймаючи спектакль Марджанішвілі. Справжнім маніфестом Мейєрхольда стала постановка "Містерії буф" В. В. Маяковського; прем'єра відбулася 7 листопада 1918 р. Спектакль не тільки виразив підтримку

Жовтневої революції, але й перетворився в перше програмне дійство лівого мистецтва. Саме ця робота ознаменувала поділ культури на традиційну й нову, на праві й ліві. У пафосі прихильників лівого революційного мистецтва звучали руйнівні ноти - час ще нескоро розставить усе по своїх місцях. А поки Мейєрхольд готовив свою програму "Театральний Жовтень", що з'явилася три роки по тому. Одержавши від Луначарського право грати в приміщенні Петербурзької консерваторії, Мейєрхольд заявив про загибель старого світу, старої культури, всіх тих, хто дотримувався традиційного минулого. Спектакль "Театральний Жовтень" став гарячим протестом проти академічних театрів, цих "державних організмів", що гальмували, на думку майстра, розвиток справді революційного мистецтва. Азарт і захопленість керували творцями постановки, а віра в майбутнє визначила її стиль і характер. Оптимізмом і настроєм святковості були пронизані й інші театральні роботи, наприклад "Принцеса Турандот" Гоції в постановці Е. Вахтангова (1922 р.).