Війна негативно вплинула на грошовий обіг в Англії. За роки Другої світової війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення в обігу грошової маси. На кінець 1945 р. купівельна спроможність £ досягала лише 27% довоєнної.
Після Другої світової війни позиції Великобританії у світовій економіці послабилися - країна поступилася США місцем лідера у сфері закордонного інвестування, зменшилася кількість англійських компаній і банків серед найбільших промислових монополій і банківських концернів світу. Лондон зазнавав зростаючої конкуренції з боку й інших міжнародних банківських центрів, таких як Цюріх, Женева, Мадрид, Стокгольм, Монреаль, Торонто, Сінгапур, Гонконг, Токіо.
У 1946 р. лейбористами було здійснено націоналізацію банку (ухвалено Закон «Про Банк Англії»), внаслідок якої акціонерний капітал було передано Казначейству, а його колишні власники отримали компенсацію у вигляді державних облігацій, що за сумою в чотири рази перевищувала номінальну вартість акцій. Центральний банк країни залишився незалежним від уряду, але його діяльність почала контролюватися Казначейством країни.
У повоєнний час в Англії темпи інфляції були вищими, ніж у більшості інших розвинутих країн. Головною причиною такої хронічної інфляції та дефіциту платіжного балансу були військові витрати. Така негативна ситуація стала причиною двократної девальвації фунт стерлінгів: у 1949 р. £ було девальвовано на 30,5% і його курс відносно долара знизився з 4,03 до 2,8 дол США за £; у листопаді 1967 р. £ було девальвовано на 14,3% і його курс відносно долара знизився до 2,4 дол США за фунт стерлінгів.
До 1971 р. у грошовому обігу панувала каролінгська система, у відповідності з якою £ дорівнював 12 шилінгам, кожний з яких, у свою чергу, поділявся на 20 пенсів. У грудні 1971 р. £ ревальвовано до долара США. Однак, ця стабілізація була нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу 1972 р. змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим «плаваючого курсу». Відтоді розпочалося різке зниження курсу £. У 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 р. Криза довіри до £ призвела до того, що з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70-х р. р. XX ст. припинила своє існування.
Із середини 1977 р. розпочалося видобування нафти в Північному морі і, як наслідок, приплив капіталів у країну. Завдяки цьому курс національної валюти зріс майже в 1,5 раза.
Прихід до влади консерваторів у 1979 р. збігся у часі з глибокою економічною кризою у Великобританії: її ВВП скоротився на 4%, а промислове виробництво - на 12%.
У 1979 р. було ухвалено Закон «Про банківську діяльність», що вперше в історії Англії закріпив за Банком Англії статутні права й обов'язки щодо нагляду за банківською системою. В жовтні цього року (уперше від 1931 р.) було скасовано всі валютні обмеження. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 рр. збільшився з 23 до 95 млрд £.
У 1986 р. купівельна спроможність £ знизилась відносно 1938 р. у 16 разів, а відносно 1950 р. - у 12 разів.
З 1992 р. у результаті спекулятивних атак £ різко девальвував і Британія була змушена вийти з Європейської валютної системи, в якій £ «плавав» усередині валютного коридору поруч з іншими
європейськими валютами. Новим режимом монетарної політики Банку Англії стало таргетування інфляції — монетарний режим. Відтоді в країні розпочався період безперервного економічного зростання, який тривав протягом шістнадцяти років і супроводжувався зміцненням внутрішньої макроекономічної фінансової стабільності.
Підвищення курсу £ стало однією з причин неприєднання Великобританії до країн, котрі з 1 січня 1999 р. запровадили обіг євро.
За даними МВФ, у період 1995-2007 рр. зростання ВВП на душу населення у Великій Британії було більш відчутним і стійким, ніж у будь-якій іншій країні «Великої сімки».
Світова фінансова криза зупинила економічне зростання Великобританії, яке безперервно тривало протягом шістнадцяти років. У результаті різкого зменшення обсягів кредитування деякі великі британські фінансові установи, котрі брали активну участь у розвитку іпотечного ринку, були реструктуризовані або частково чи повністю націоналізовані. Незважаючи на це, лондонському Сіті вдалося зберегти статус провідного міжнародного фінансового центру. В 2008 р. позитивне сальдо фінансових послуг у британському платіжному балансі збільшилося до рекордних 43 млрд. £ (з 37 млрд. у попередньому році), активи банківського сектору зросли на 14% порівняно з 2007 р. і сягнули 7917 млрд. £.
Позитивній динаміці сприяла активніша, ніж в інших країнах, посередницька роль банківського сектору на англійському фінансовому ринку. У 2007 р. за розміром міжнародних активів (включаючи прямі іноземні інвестиції) Великобританія поступалася лише США і в 1,6-2,4 рази випереджала всі інші провідні країни світу. Зарубіжні активи Великобританії у 5,2 рази перевищували розмір її ВВП, тоді як у найбільших європейських державах цей показник перевищував рівень ВВП всього в 2,1-3,3 рази.
Із другої половини 2007 р. міжнародні ринки капіталу розвивалися в умовах надзвичайної волатильності, переоцінки кредитних ризиків та скорочення ліквідності. Напруга системного збою у банківському секторі посилилася після банкрутства американського інвестиційного банку «Леман Бразерс» у вересні 2008 р.
Після націоналізації двох найбільших іпотечних банків - «Нозен Рок» та «Бредфорд енд Біглі» з метою підвищення фінансування та капіталізації національної банківської системи британський уряд у жовтні 2008 р. оголосив про прийняття пакета антикризових заходів. Основні пункти антикризової програми включали: вимоги до банків щодо збільшення капіталу на 25 млрд. £ за рахунок кредитних ліній уряду, а також за рахунок додаткових 25 млрд. £ урядових коштів, які обмінювалися на преференційні акції банків; надання до існуючого механізму кредитування додаткових 100 млрд. £ у вигляді короткострокових позик і ще 250 млрд. £ у вигляді гарантій на кредитний портфель банків для стимулювання міжбанківського кредитування. Водночас із цими заходами Банк Англії знизив базову відсоткову ставку до 0,5% та розпочав програму викупу державних облігацій і боргу приватного сектору на суму 125 млрд. £ за рахунок емісії резервних активів.
Були також частково націоналізовані найбільші британські комерційні банки - «Роял бенк оф Скотланд» та «Ллойдзбенкінггруп» - в обмін на ліквідні кошти британський уряд отримав відповідно 70% і 43% їх акціонерного капіталу.
Отже, внаслідок фінансової кризи Британія втратила економічну динаміку: інфляція, після тривалого стрибка, повернулася у встановлені цільові рамки; показники безробіття в країні стали нижчими, ніж у країнах зони євро та США.
