З кінця 1926 р. тимчасово був введений золотодевізний стандарт. Банкноти розмінювалися на валюти тих країн, де існував золотомонетний (США) і золотозливковий (Англія) стандарт. При проведенні в 1928 р. грошової реформи золотодевізний стандарт був замінений золотозливковим. У ході реформи була проведена прихована девальвація франка (золотий вміст був знижений майже в 5 разів у порівнянні з довоєнним рівнем (з 0,290323 до 0,05895 г золота 900-ї проби)); було відмінене лімітування загальної суми емісії, проголошене законом 1870 р., і введено обов'язкове 35% забезпечення всієї суми випущених банкнот золотом. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. охопила Францію пізніше, ніж інші країни. Золотий запас Банку Франції збільшився майже втричі. Спираючись на золоті резерви, що зростали, Франція виступила ініціатором створення «Золотого блоку» (1933-1936 рр.), до якого увійшли Франція, Бельгія, Швейцарія, Голландія, Італія і Чехословаччина і який досить швидко розпався.
Протягом 1936-1938 рр. девальвація французького франка була проведена тричі, внаслідок чого курс франка знизився майже на 60%. У 1939 р. виникла зона французького франка, куди входили, головним чином, французькі колонії. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території -Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримали свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не міг бути змінений без згоди Франції. Проте з розпадом колоніальної системи Франції зона франка помітно скоротилася, бо більшість колишніх колоній створили власні емісійні банки, грошові системи і здійснювали незалежну грошову політику.
У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено «валютними війнами» Великобританії та США. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту. З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується [5].
В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію. Внаслідок цього франк знецінився набагато більше, ніж валюта інших розвинутих країн. За 1937— 1945 рр. емісія банкнот збільшилась в 6,1 рази, а гуртові ціни - у 4,2 рази.
У 1945 р. Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати.
2 грудня 1945 р. після звільнення Франції від німецької окупації було затверджено Акт, згідно якого збільшилися повноваження уряду і який був початком процесу націоналізації Банку Франції. Також Акт передбачав, що капітал банку буде переданий державі 1 січня 1946 р. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата за ними була проведена 1 січня 1965 р. Хоча реформи 1936 р. та 1945 р. виключили будь-який приватний контроль над управлінням банку, вони не обмежували свободу діяльності Банку Франції. 24 травня 1951 р. був прийнятий інший Акт, згідно якого Банк Франції підпорядковувався загальному податковому режиму - були встановлені чіткі види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання.
До 1958 р. було проведено 8 прихованих девальвацій, внаслідок чого курс франка зменшився з 37,5 франка за 1 дол. США до 493,7 франків за 1 долар. Одна з них (1958 р.) у зв'язку із зниженням курсу франка на 29% і уповільненням темпів інфляції відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок та припливу іноземних капіталів, що, в свою чергу, позитивно позначилося на стані платіжного балансу і золотовалютних резервах країни.
Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці 60-х-на початку 70-х рр., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.
У 1960 р. з метою збільшення масштабу цін уряд Франції здійснив деномінацію (укрупнення масштабу цін у 100 разів): новий франк дорівнював 100 старим франкам, а курс долара в нових франках становив 4,937 за 1 долар. Крім того, у 1963 р. французьким урядом було проголошено план стабілізації, згідно якого відбулося блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції та скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків, а у 1969 р. була проведена чергова девальвація і курс франка був знижений до 5,554 франка за 1 долар.
У період 1966-1967 рр. було здійснено банківську реформу, згідно якої депозитним банкам було дозволено приймати строкові вклади строком більше як на 2 роки, а для ділових банків було скасовано обмеження на прийняття безстрокових вкладів. Частку участі депозитних банків у формуванні власного капіталу торговельно-промислових підприємств було підвищено з 10% до 20%. Для цих операцій вони могли тепер використовувати не 75% власного капіталу, а всю його суму. Максимальний строк кредитів депозитних банків було підвищено до семи років. Однак реформа не усунула всіх обмежень у діяльності депозитних банків: вони продовжували стримувати активність і конкурентоспроможність банків як у країні, так і на світових ринках позикових капіталів, де діяльність банків інших країн була ширшою. І тому у 1984 р. було скасовано розподіл банків на депозитні, ділові банки і банки середньо- та довгострокового кредиту (такий розподіл був затверджений Законом від 2 грудня 1945 р.) і запроваджено статус універсалізації комерційних банків.
У 1971-1974 рр. Франція проводить політику подвійного курсу (створено подвійний (занижений і ринковий) валютний ринок: щодо поточних операцій зовнішньої торгівлі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції; щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.
У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань +(-) 2,25% та перейшла до вільного режиму курсу валют.
