Лекція 4. (Тема 4.) Фінансова та кредитна система Великобританії
План лекції:
1. Становлення та розвиток фінансово-грошової системи Великобританії.
2. Грошова реформа 1925-1928 рр. Крах золотого стандарту.
3. Інфляція у роки II світової війни та у післявоєнний період. Причини і наслідки девальвації фунта стерлінгів у 1949 та 1967 рр.
4. Банк Англії, його утворення, роль та функції.
Становлення та розвиток фінансово-грошової системи Великобританії
Фунт стерлінгів як грошова одиниця був відомий на Британських островах задовго до утворення централізованої англійської держави. Ще до норманського завоювання (1066 р.) серед місцевого населення ходили срібні пенси, або «стерлінги». З одного фунта срібла карбували 240 таких монет. Крім того, фунт стерлінгів ділився на 20 шилінгів; відповідно кожен шилінг дорівнював 12 пенсам.
Всупереч цьому королева Єлизавета І видала едикт, згідно з яким всі старі гроші повинні були підлягати переплавці і перекарбовуванню. Срібний вміст фунт стерлінгів був збільшений в 4 рази і надалі залишався незмінним аж до 1816 р., коли Англія офіційно перейшла до золотого стандарту.
До 1515 р. церква забороняла здійснювати грошово-кредитні відносини. Але з їх розвитком церковна заборона щодо стягнення відсотків відходила в минуле. І після рішень Латринського собору 1515 р. нарахування помірних відсотків на кредит було майже узаконене. В Англії в 1545 р. було дозволено збирати за позиками до 10% річних. Це фактично лише легалізували широко розповсюджену раніше практику.
В Англії у першій половині XVI ст. відбулися перші випуски облігацій державних позик. Вони вільно продавались і вживались замість готівки. Звичайний відсоток складав біля 8% річних. В 1539 р. була заснована Лондонська біржа, яка в 1570 р. отримала назву «королівська». Основним об'єктом біржових операцій були акції численних акціонерних компаній.
В Англії внаслідок нестачі дрібної монети в XVII ст. з'явились півпенсовики й фартинги (1/4 пенні) зі свинцю, міді, олова і бронзи, які випускали приватні особи, переважно торгівці. Ці монети називали «1океп5» - «знаки». Вони ходили серед покупців того торгівця, що випускав ці знаки, але у випадку банкрутства чи смерті торгівця ці знаки ніхто не міняв на срібло. У 1613 р. випуск цих знаків був заборонений і лише значно пізніше, у 1697 р., держава взяла у свої руки випуск мідної монети (2 пенні, 1 пенс і 0,25 пенні).
Монети вироблялися молотом. Після карбування вони не зважувалися. Проте існувала умова: з марки срібла повинна була виходити певна кількість монет. У результаті цього різні монети мали різну вагу. Але в 1663 р. з'явилися монети, що, крім примітивного карбування, вироблялися лише машинним способом. При цьому вага монети перевірялася і карбувалася пресом. Але аж до 1732 р. в обігу паралельно з новою перебувала і стара монета, яка легко обрізалася і витісняла з обігу добру монету.
Окрім дзвінкої монети, в обігу були і кредитні розрахунки - комерційні векселі і банкноти. Так, банкнотний обіг в Англії виник у другій половині XVII ст. в результаті виникнення невідповідності між високим рівнем розвитку торгівлі й примітивним станом монетного обігу. Купці встановлювали для своїх розрахунків умовну, загальну для всіх грошову одиницю - «банкнотну монету». Банковою монетою вважалася або найкраща за якістю монета, або певна кількість дорогоцінного металу. Приймаючи гроші від своїх вкладників, банкіри відкривали їм кредит залежно від того, скільки надані гроші містили банкової монети.
В Англії довгий час аналогічні функції виконували не банкіри, а золотих справ майстри, які одночасно з виробництвом золотих виробів приймали внески, переводячи їх у банкову монету. За це клієнти отримували білети золотих справ майстрів, за допомогою яких могли погашати свої взаємні зобов'язання. Із другої половини XVII ст. так звані золотих справ майстри стали банкірами, а вказані посвідчення отримали назву білети банкірів, або банкноти. При знятті частини суми на посвідченні проставлялася відповідна помітка і воно було дійсне на суму внеску, що залишався. Згодом замість одної банкноти банкіри почали видавати кілька менших за номіналом білетів, що в сумі дорівнювали розміру внеску. Спочатку ці білети були писаними, а потім — друкованими. Фактично, вони стали платіжним засобом, що потіснив монету, і до кінця XVII ст. вони розповсюдились і на англійські колонії Північної Америки.
З 1663 р. до 1816 р. основу грошової системи Англії становили гінеї, які спершу важили 8,47 г і відповідали 20 шилінгам. Також англійський уряд карбував дуже мало дрібних монет через великі порівняно з номінальною вартістю видатки на їх виготовлення. Так з'явилися токени, масова емісія яких припала на XVII ст., коли вони вироблялися в Англії та колоніях із міді чи латуні, та XVIII ст. (лише з міді). Заходи, що вживалися англійським урядом проти обігу цих монет, успіху не мали, бо дрібних монет не вистачало до XIX ст. У 1818 р. токени було заборонено в Англії, а 1873 р. - в колоніях.
В Англії наприкінці XVII ст. широко розповсюдилось страхування, особливо морське і вогневе. Спочатку розмір страхових премій при морському страхування досягав 10-25%, однак поступово він знизився до 1,25—1,5% для каботажного плавання й 3,5% - для заокеанської торгівлі. Почали виникати страхові компанії з вогневого страхування: акціонерна компанія «Контора вогневого страхування» (1680 р.); товариства «Взаємне товариство вогневого страхування» (1684 р.) і «Хенд ін. Хенд» (1696 р.). Суттєвим поштовхом, який прискорив розвиток даних видів страхування, були масові піратські розбої та пожежі (і особливо велика Лондонська пожежа, яка тривала 4 доби і знищила велику кількість будівель).
У 1688 р. завершилася громадянська війна, що понесла значні витрати, і трон Англії посіли Вільям і Мері. Разом із ними прийшла політична партія, яка була прихильником меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Така політика виявилася досить дорогою, і, як наслідок, у 1690-х рр. казна Англії виявилася «виснаженою». Уряд країни більше не мав змоги спонукати людей купувати його облігації після довгих років війни. Крім того, зібрати податки за вищими ставками також не було можливості. І з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду у 1693 р. був утворений комітет Палати общин. Через рік було створено акціонерний банк «Барклейс банк», що відомий і нині як один із найбільших банків Великобританії.
Однак розвиток торгівлі та фінансові потреби уряду вимагали появи сильного національного чи публічного банку. З-поміж багатьох схем, що пропонувалися, вибрали ідею Вільяма Петерсона. Оскільки уряду для ведення війни з Францією знадобилася крупна позика, то для видачі цієї позики декілька лондонських купців об'єдналися в один приватний акціонерний банк і за надану послугу отримали право прийому депозитів, обліку векселів і емісії квитків на пред'явника. Новостворена акціонерна компанія позичала 1200000 фунтів англійському уряду. Так виник «Управитель і Компанія при Банку Англії», який став центральним банком. Необхідний статутний капітал було зібрано передплатою на акції протягом кількох днів.
Так, у 1694 р. виник Банк Англії як акціонерна компанія з обмеженою відповідальністю (націоналізували його аж у 1946 р.). Проте, фактично, цей банк зразу ж став майже державним банком, і основним його завданням було кредитування держави.
Вільям Петерсен зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, але парламент дав новому банку привілей розмістити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового боргу. Банк Англії одразу ж випустив нових грошей на суму близько 800000 фунтів стерлінгів, що були використані на оплату боргу. Це спричинило різке зростання інфляції, і за два роки банк виявився повністю неплатоспроможним, що дало певні переваги поодиноким ювелірам. Банкноти Банку Англії могли вільно обмінюватися на металеві монети, що перебували в обігу.
У 1696 р. Банк Англії зіткнувся із протистоянням і загрозою конкуренції. Тоді партія Торі спробувала заснувати новий Банк Англії. Однак ця спроба не вдалася, оскільки керівництво Банку Англії одразу вжило відповідних заходів. Крім того, щоб перестрахуватись, у наступному році англійський уряд ухвалив закон, який заборонив заснування в Англії великих банків. Згідно з цим законом підробка банкнот Банку Англії каралося смертю.
У 1697 р. Банк Англії отримав монопольне право емісії в Лондоні і протягом півтора століття виконував роль головного банку, спираючись на королівську хартію 1694 р., в якій були зафіксовані принципи функціонування і управління ним.
Проте, незважаючи на умови прийнятого закону, Банк Англії все ж таки наштовхнувся на сильну конкуренцію з боку партії Торі під час перебування на престолі королеви Анни: у 1711 р. була створена Компанія Південного моря, яку очолив прем'єр-міністр Роберт Харлей (вона збанкрутувала вже через 9 років).
У 1717 р. відомий математик, фізик і астроном І. Ньютон, який керував Монетним двором, встановив вартісну пропорцію між сріблом і золотом. Одна вагова одиниця золота прирівнювалася до 15,2 одиниць срібла. Встановлений І. Ньютоном золотий вміст фунт стерлінгів (7,322382 г) залишався незмінним до 1931 р. Вдале функціонування банкнот в Англії спонукало покупця з Единбурга Джона Ло висунути проект зміни повноцінних грошей паперовими. Однак, цей проект не зацікавив парламенти європейських країн, крім Франції, і так звана «афера Ло» закінчилася крахом.
У 1751 р. парламент Англії заборонив випуск паперових грошей в країні, а з 1764 р. - розповсюдив цю заборону на англійські колонії.
У 1765 р. було створено акціонерний банк «Ллойдс», одним із найважливіших завдань якого була підтримка торгівлі. Варто відмітити, що у той час, як на континенті панувала система жиророзрахунків, в Англії була введена система клірингових розрахунків. Власник поточного рахунка отримував у банку чекову книжку, за допомогою чеків міг здійснювати всі необхідні виплати. Для розрахунків, в тому числі і безготівкових, використовувались також розрахункові чеки. Для проведення цих розрахунків виникли спеціальні заклади — розрахункові палати. Одна з найбільших таких палат для здійснення клірингу — Лондонська розрахункова палата була заснована в 1775 р. Всі банки, члени палати, стали носити назву клірингових банків. Всі ці банки, головним чином, обслуговували потреби торгівлі.
В Англії в середині XVIII ст. кредитні операції певний час здійснювались торгівцями, які надавали позики своїм покупцям. За рахунок внесків діяльність торгівців зростала і кредитні операції ставали головною галуззю їх діяльності. І з торгової контори утворювався банк.
Звичайно зустрічалося поєднання операцій кредитних, комерційних, експедиторських і власне торгових, і лише поступово банківська діяльність відділилась від інших. Так, відомий единбурзький банк виріс з торгової компанії і, навіть отримавши в 1746 році статус банківської установи, зберіг попередню назву «Британська лляна компанія». Ця компанія, займаючись збутом лляних виробів, видавала кустарям позики під матерії, що вони виготовляли, а потім стала випускати банкові білети, якими оплачувала доставлені товари. Пізніше вона стала займатися обігом векселів і створила в кінці XVIII ст. сітку відділень в країні, перетворившись в депозитний банк. З ростом економічної могутності Англії позичковий процент постійно зменшувався: в другій половині XVII ст. він впав до 7-8% річних, а на початку XVIII ст. - до 4% річних.
Слід відзначити, що з XVIII ст. Англія стає центром страхування і лишається нею аж до І світової війни. В першу чергу, розвивалося морське страхування, і перші акціонерні товариства морського страхування виникли у 1729 р.: «Лондонська страхова корпорація» і «Королівська корпорація взаємного страхування». Крім морського страхування, ці товариства займалися вогневим страхуванням і страхуванням життя. Здійснювали діяльність з різних видів страхування і одноосібні страховики, яких об'єднував Ллойд (це об'єднання існує і нині). Ці індивідуальні страховики відповідали за ризики своїм майном і під час вступу в Ллойд сплачували вступний внесок.
В останній третині XVIII ст. в Англії розпочався промисловий переворот, внаслідок якого ця країна стала «майстернею» і найбагатшою країною світу. Фінансове становище Англії було стабільним, і, на відміну від інших країн Європи, тут в обігу були не паперові гроші, а розмінні на метал банкноти. Однак, після перемоги революції у Франції, з початку 90-х рр. XVIII ст. Англія втягнулася у важку боротьбу не на життя, а на смерть з революційною, а потім наполеонівською Францією. Англія фінансувала всі антифранцузькі коаліції, сама вела військові дії на суходолі і на морі, і це негативно відбилося на фінансах країни.
У другій половині XVIII століття з'явилися приватні банки, що випускали векселі. До 1793 р. їх налічувалося близько 400.
Значно набула розвитку в даний період і страхова справа. З кінця XVIII ст. в Англії виникло комерційне страхування життя, що використовувало досягнення тогочасної статистики (таблиці смертності англійського астронома Галлея — 1693 р., французького математика Депарсьє — 1746 р.). Однією з найбільших страхових компаній зі страхування життя була страхова компанія «Пруденшл»,заснована в 1848 р.
Разом з тим ріст машинної техніки суттєво вплинув на розвиток нових видів страхування:
- у галузі особистого страхування - від нещасних випадків (виникло у зв'язку з побудовою перших залізниць);
- у галузі майнового страхування - від цивільної відповідальності (виникло внаслідок збільшення кількості аварій на виробництві і, відповідно, прийняття у 1880 р. Закону «Про цивільну відповідальність певних категорій підприємців за нещасні випадки на підприємствах»).
Всіма цими видами страхування займалися компанії майнового страхування, серед яких можна виділити «Королівську корпорацію взаємного страхування», перейменовану у 1845 р. у «Королівську страхову компанію».
З кінця XIX ст. почали створюватися і компанії перестрахування. Серед них однією з найбільших була «Комерційна і загальна компанія перестрахування», заснована у 1907 р. Спочатку ця компанія спеціалізувалась на перестрахуванні від пожеж і нещасних випадків, а потім освоїла всі види перестрахування.
Війна з Францією (1793-1815 рр.) вимагала від Англії величезних витрат, що частково покривалися за рахунок позик Банку Англії і закупівлі іноземної сировини. Іноземці конвертували банкноти в золото і вивозили його за кордон. В результаті вже на початку 1797 р. резерви банку були вичерпані і він виявився на межі банкрутства. Уряд не міг допустити цього, оскільки на той час Банк Англії був не лише кредитором і скарбником держави, але й керував всім державним боргом. Тому він ухвалив закон («Рестрикційний акт»), що забороняв Банку Англії розмінювати банкноти на золото. У результаті емісійна активність банку значно зросла. В Англії вперше виникла інфляція, ринкова ціна застави в банкнотах піднялася на одну чверть, в тій же пропорції впав обмінний курс фунту стерлінгів до інших валют.
У 1797 р. внаслідок наполеонівських воєн, які виснажили золоті запаси емісійних банків, сталася банківська криза. Був прийнятий Закон «Про банківську рестрикцію», і спочатку провінційні банки, а згодом і Банк Англії припинив розмін кредитних білетів на золото. Це спричинило надмірну емісію банкнот, що, в свою чергу, викликало інфляцію. Лише в перше десятиліття XIX ст. виявилася різниця між цінністю банкнот і дзвінкою монетою, але вона складала не більше 10% і максимуму досягла у 1813 р., коли 100 фунтів у банкнотах дорівнювали 71 фунту в монеті. Але зразу ж після завершення війни з Наполеоном курс банкнот став підвищуватися й у 1817 р. складав уже 97% номінальної вартості. У 1819 р. було вирішено відновити розмін банкнот з 1823 р., але фактично він був відновлений у 1821 р.
У 1816 р. уряд Англії прийняв Закон «Про золотий стандарт»: золото було офіційно проголошене основою грошової системи. Відповідно до закону воно підлягало вільному карбуванню без мита з розрахунку 3 фунти 17 шилінгів і 10,5 пенса за трійську унцію. Крім того, уряд оголосив банкноти Банку Англії універсальним законним засобом платежу. Провінційні банки обмінювали на них свої паперові гроші та зберігали певні резерви в центральному банку. Але все ж таки періодичні банківські кризи спричинили банкрутство близько 800 дрібних банкірських домів.
З 1816 р. в Англії основною золотою монетою і грошовою одиницею став соверен.
В цей період важливу роль в кредитній системі почали відігравати довірчі ощадні банки, які спеціалізувалися на залученні дрібних внесків населення. Так, перший ощадний банк виник у м. Тотенхем у 1801 р. Місцева влада призначала в правління ощадних банків своїх довірених осіб, і тому ці банки досить швидко потрапили під контроль держави.
Наступні зміни у кредитній системі Англії відбулися у 1826 р., коли було прийнято закон, згідно з яким було дозволено засновувати акціонерні банки на території за 65 миль від Лондона і випускати векселі на пред'явника, а Банку Англії - відкривати відділення. Таким чином, було створено акціонерні депозитні банки: Лондонський, Вестмінстерський банк, Лондонський акціонерний банк, Лондонський і графства банк.
У 1833 р. банкноти Банку Англії були законодавчо закріплені як законні засоби платежу, якщо вони конвертувалися на золото. Цим же законом скасовувалася дія Закону «Про лихварство», що дозволяло видавати кредити під самостійно вибрану ставку. Монополія Банку Англії зберігалася, а конкуренції майже не було. У 1833 р. йому дозволили надавати послуги з приймання депозитів. Надалі акціонерні банки, що раніше могли обмінювати свої банкноти на металеві гроші, отримали право обмінювати їх на банкноти Банку Англії. Усі ці зміни посилили позиції останнього, і він почав функціонувати як повноцінний універсальний банк, а акціонерні банки зберігали в ньому свої резерви.
Монополію на емісію банкнот в Англії та Ірландії Банк Англії отримав на підставі Закону Роберта Піля, прийнятого у 1844 р. Банк Англії був поділений на два департаменти: емісійний і банківський.
Емісійному департаменту надавалося право випуску банкнот, забезпечених не золотом, а державними облігаціями лише в межах 14 млн фунт стерлінгів. Випущені понад цю суму банкноти належало повністю забезпечувати золотом. Завдяки цьому передбачалося відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. Періодичні кризи змушували уряд тимчасово припиняти дію закону та скасовувати обмеження на фідуціарну емісію. Інші емісійні банки могли далі випускати гроші, але лише в тих межах, яких вони досягай до прийняття закону. Новостворені банки вже не могли отримати право на емісію банкнот. Такий розвиток спричинив виокремлення емісії банкнот від іншої комерційної діяльності банку (наприклад, надання кредитів під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії за характером операцій усе більше перетворювався у центральний банк країни: формував золотий запас; зберігав резерви приватних і акціонерних банків; відігравав роль кредитора останньої інстанції; слідкував за стабільністю грошової одиниці; здійснював підтримку банків під час численних криз.
За банківським департаментом закріплялися депозитно-позичкові операції. Недоліком цієї системи була нестача законних платіжних засобів. Щоб запобігти цьому, в Англії йшли на широке впровадження в платіжний обіг чеків і збільшення безготівкових розрахунків. В XIX - на початку XX ст. поки торгово-промисловий пріоритет в Англії поєднувався із золотим стандартом, фунт стерлінгів користувався найбільшим авторитетом у міжнародних розрахунках. Біля 80% всієї світової торгівлі в той час обслуговувалося англійською валютою.
Свої заощадження можна було також зберігати у поштових ощадних касах, центральною установою яких був створений у 1861 р. в Лондоні Національний ощадний банк. Зібрані таким чином кошти спрямовувалися на закупівлю державних цінних паперів.
У1862 р. був виданий новий закон, що надавав свободу заснування акціонерних компаній і який встановив для них обмежену відповідальність, внаслідок чого у 1861-1866 рр. виникло зразу ж 26 банків. Так, почали виникати так звані фінансові. Вони займалися переважно емісією цінних паперів і засновницькою діяльністю; брали на себе випуск акцій для промислових підприємств, отримуючи емісійний і засновницький прибуток. Крім цих компаній, мобілізацією грошових капіталів для довгострокових інвестицій у промисловість в Англії займались інвестиційні трасти Перший траст «Зарубіжний і колоніальний урядовий траст» був створений у 1865 р. Ці трасти намагалися виконувати функції посередника між рантьє й промисловістю.
На початок 1901 р. правом емісії, крім Англійського банку, користувалися ще 60 банків, але їх сукупна емісія складала всього лише 1 млн. £, тоді як банкнот Банку Англії перебувало в обігу на ЗО млн. £. Він користувався найбільшою довірою населення, і тому інші банки, щоб гарантувати внески клієнтів, розміщали свої кошти в Банку Англії, який внаслідок цього став «банком банків».
Станом на 1908 р. число великих депозитних банків складало 68 з 6801 філіями. Вони ділилися на 6 груп:
- Лондонські банки (чисто лондонські банки).
Серед цих банків найбільші банки, розташовані в
діловому центрі міста, що спеціалізувалися на фінансуванні великої торгівлі; група банків, розташованих в аристократичній частині міста — Вест-Енді, обслуговували потреби багатих жителів району і, нарешті, банки передмістя зберігали заощадження представників середнього класу і обслуговували їх потреби. Серед банків Сіті виділялися «Лондонський і Вестмінстерський банк», «Уніон банк»; серед банків передмістя — «Лондонський і графства банк»,
заснований у 1836 р. Активи 19 чисто лондонських банків складали у 1908 р. 61905604 £.
- Лондонські банки з філіями в провінціях.
Серед найбільших банків цієї групи варто відзначити «Лондон Сіті й Мідленд банк», який у 1908 р. мав 630 філій; «Ллойдс банк», який був заснований ще в 1765 р. як пайове товариство, у 1865 р. був реорганізований в акціонерний банк і в 1908 р. був уже одним з найбільших банків країни. «Барклейс банк» був заснований ще в 1694 р. У 1896 р. внаслідок злиття 20 банків змінив назву на «Барклейс банк і Ко» і перетворився в один з найбагатших банків країни. «Лондонський і провінційний банк» був заснований у
1864 р., а у 1908 р. він мав уже 186 філій.
- Провінційні банки.
Ці банки поділялися за географічним принципом: банки Південно-Східної,
Південно-Західної, Південної Англії, Північно-Західної, Північно-Східної й Центральної Англії. Частина з них фінансувала промислові підприємства: у Центральній Англії (Мідленд) - залізоробні підприємства Бірмінгема й Шеффілда, на Північному Сході в Ланкаширі - машинобудівні і бавовняні, у Йоркширі й
Нортумберленді на Північному Сході - вугледобувні і бавовняні.
- Приватні банкіри.
До групи приватних банкірів відносили декілька банків, які виросли з родинних
компаній. Вони також розташовувалися в Сіті, Вест-Енді, а також у провінції. Однак значення цієї групи постійно зменшувалося, і якщо в 1810 р. членами розрахункової палати було 46 банкірів, у 1873 р. — 18, то в 1900 р.- лише 3.
- Ірландські банки.
Найбільш відомим з них був «Банк Ірландії», заснований у 1783 р. З 1825 до 1845 р. банк мав монополію на випуск банкнот в Ірландії.
- Шотландські банки.
Серед цих банків, яких нараховувалося 10, найбільше значення мали вже
згадувані «Національний банк Шотландії» (відкрив свою контору в Лондоні у 1865 р.), «Королівський банк Шотландії» (відкрив свою контору в Лондоні у 1873 р.), «Британська лляна компанія», а також «Банк міста Глазго».
Становище Лондона як центра міжнародної торгівлі визначило спеціалізацію кредитних установ в Англії. В її банківській системі виникла особлива ланка у вигляді акцептних контор. Акцептні контори надавали право виписувати векселі на них за умови, що необхідні суми будуть доставлені для покриття векселів, коли наступить строк. Вони виступали не просто гарантом оплати векселя, а як акцептанти ставали основним боржником за векселем і тому ця діяльність вимагала досконалого знання ринку. Непогано знаючи міжнародну торгівлю і ті фірми, які нею займалися, акцептні контори акцептували тратти тих фірм, які вважалися платоспроможними. Всього на 1908 р. було зафіксовано 64 акцептні контори. Найбільш успішні акцептні контори поступово перетво-рювалися в справжні торговельні банки. Серед найбільш значних закладів такого роду можна відзначити компанії «Берінг бразерс»,«Клейнворт сане», «Сандерсон», «Лазард бразерс», «Дж. П. Морган», К. Дж. ХембросДж. Генрі Щредер тощо. Значна частина цих закладів благополучно існує і понині, правда, частина з них перетворилась в акціонерні компанії, чи злилась з іншими банками.
Обліком векселів займалися вексельні маклери - біллброкери і облікові компанії. Ні біллброкери, ні дисконтні компанії не приймали внесків, а оперували капіталами, отриманими від депозитних банків у вигляді онкольних позик. Отримані при погашенні строкових векселів кошти дисконтні компанії витрачали на облік нових векселів і виплати за позиками депозитним банкам. Кожного разу, коли обсяг платежів перевищував надходження, дисконтні компанії переобліковували векселі в Банку Англії.
Клірингові ж банки, тримаючи значку частину своїх ресурсів у формі грошей, позичених до запитання обліковим компаніям, досягали зменшення касових залишків. У випадку ж необхідності банки могли в будь-який момент вимагати повернення цих грошей.
Особливу групу банків складали іноземні і колоніальні банки, основним завданням яких було забезпечення великої міжнародної торгівлі. Колоніальні банки забезпечували торгівлю Англії з її численними колоніями. Усього на 1908 р. було 35 колоніальних банків, з яких 19 розташовувалися в Лондоні, а 16 - безпосередньо в колоніях. Серед них такі великі банки, як «Чартед банк для Індії, Австралії і Китаю», «Делі і Лондон банк», «Комерційний банк Австралії», «Національний банк Нової Зеландії» тощо. Іноземні банки, яких нараховувалося 36,— це банки, які забезпечували торгівлю з тими країнами світу, які не були англійськими колоніями: державами Центральної й Південної Америки, Росією, Туреччиною, Румунією, Персією тощо. Ці банки контролювалися англійським капіталом. Але крім них, у Лондоні на початку XX ст. розташовувалися філії 55 іноземних банків, серед яких були філії таких відомих банків, як «Ліонський кредит», «Німецький банк», «Дрезденський банк», «Швейцарське банківське товариство» та інші.
У 1913 р. в Англії був прийнятий Закон «Про медичне страхування», відповідно до якого видатки, пов'язані зі страхуванням під час хвороби чи інвалідності, держава стала покривати з бюджету.
Із серпня 1914 р. в Англії був припинений розмін банкнот на золото. Уряд активно використовував емісію банкнот для фінансування воєнних витрат. Загальна сума цієї емісії складала 346 млн. £, або біля 90% грошових знаків в обігу. Державний борг Англії виріс з 1914 до 1919 р. в 11 разів. Інфляція досягла найбільших розмірів у 1920 р. У розпал інфляції обсяг паперово-грошової маси досяг у Англії 555 млн. £, що означало збільшення в 16 разів порівняно з сумою банкнотного обігу у 1913 р. Купівельна спроможність £ впала більше, ніж у три рази.
