1 серпня 1914 р. почалася І світова війна. Другого ж дня російська влада заборонила видавати «Раду». Невдовзі – «Українську хату», редактора якої П.Богацького заслали в Сибір. Далі всі українські видання почали закриватися. Українське життя в Києві майже затихло. Через місто перевозили сотні людей із Західної України, їх везли в Сибір, тимчасово розміщували в підвалах поліції і тюрмах. Це все була галицька інтелігенція. Українці розшукували відомих людей і організували збір одягу, ліків та продуктів. У приміщенні клубу «Родина» було організовано військовий шпиталь, куди відбирали поранених українців. Серед них поширювали національну літературу. Проте газета «Киев» надрукувала донос, і шпиталь став російським.
Пресу могла дозволити хіба що воєнна цензура, але вона не йшла на жодні поступки видавцям. Київський губернатор видав указ припинити на час війни «всі періодичні видання на малоросійськіму наріччі, старожидівській мові та жидівському жаргоні». Україна втратила «ЛНВ», «Дзвін», «Світло», «Сяйво», «Записки Українського Наукового товариства» та ін. видання. Видавати можна було без жодних відхилень від російського правопису, тобто ярижкою (не дозволялися літери и, і, ї, є). На таких умовах у Києві зміг втриматися у 1915-1916 рр. лише «Рідний край».
На провінції було зроблено ряд спроб започаткувати видання на час війни, але, навіть дозволені воєнною цензурою, вони виходили 3-5 примірниками і згодом заборонялися. Такі спроби робили В.Винниченко, С.Петлюра, А.Ніковський. У 1906 р. С.Петлюра був заарештований і відданий під військовий суд, який присудив редактору тюремне ув’язнення. На цьому і закінчилися спроби легальних видань. Залишався альтернативний нелегальний шлях. На такий крок пішли партійні сили, які заснували газету «Боротьба», де журналісти підписувалися псевдонімами. Були навіть газети, писані від руки і відбиті на міміографі.
Всього лише в кількості 300 прим. виходив у Петербурзі журнал УСДРП «Наше життя» (1916). Невеликий тираж мав тижневик «Промінь» (Москва). Його редагував В.Винниченко, який перебував у Москві під чужим прізвищем. Він публікував тут роман «Записки Кирпатого Мефістофеля». Друкувалися С.Єфремов, М.Грушевський, П.Тичина, Г.Чупринка та ін. Але преса виходила несвоєчасно через цензуру. В.Винниченко писав: переді мною тоненький зшиток в скромній жовтій обкладинці. Це майже єдиний журнал 30-ти мільйонів українців… Це символ нашого горя…
З початком 1 серпня 1914 р. І світової війни пресове життя зазнало значних репресій. Російська армія увійшла на західноукраїнські землі і першим указом заборонила українські видання. Було закрито всі українські газети і журнали. Одним з останніх загинуло «Діло». В його приміщенні російська влада почала видавати свою воєнну газету. Тим часом москвофільські і польські часописи виходили впродовж всієї окупації, підтримуючи російську владу. «Діло» подалося в еміграцію, почавши виходити у Відні. До Львова газета повернулася в червні 1915 р. Через цю причину у Відні почала виходити й чернівецька «Буковина».
Важливе місце зайняла пресова та видавнича діяльність Союзу Визволення України у Відні, який був створений українськими емігрантами переважно з Росії у серпні 1914 р. Сюди увійшли Д.Донцов, Д.Дорошенко та ін. Він заснував у 1914 р. свій «Вісник Союзу визволення України». Видання орієнтувалося на українців Галичини та військовополонених солдатів Російської імперії. Журнал виходив 2-4 рази в місяць, з 1915 р. – як тижневик. Видання друкувало багато політичних новин, статей з національно-визвольного руху. Друкувалися відомості про життя українців у російській армії, полонених в Австро-Угорщині, про життя українців в Росії, погляди чужинців на українську справу, художні твори. З простих військовополонених з Росії видання зробило справжніх національно свідомих людей. Воно виходило до 1918 р. СВУ заснував також видання книг та брошур майже всіма європейськими мовами. У такий спосіб про державницькі домагання українців почув світ, а уряди Австрії та Німеччини дозволили виділити українських полонених в окремі табори. До них СВУ відрядив діячів (Б.Лепкий, В.Пачовський та ін.), які вели пропагандистську роботу.
Так у Зальцведелі, Раштаті, Фрайштаті та Веслярі виникла українська таборова преса. Основна її мета – просвіта, національне усвідомлення. Видання писали про Україну, висловлювали сподівання на закінчення війни, надії на вирішення українського змагання за незалежність. Першим виданням став «Просвітний Листок» у Вецлярі. Видання спочатку друкувалося на машинці. Згодом воно почало виходити двічі на тиждень. Тут виступали Б.Лепкий, В.Пачовський, багато полонених під псевдонімами. Вівся історичний календар, оглядалися події громадського і політичного життя, вісті світу, хроніка таборового життя, листування з полоненими і підтримка СВУ, художні твори, популярні наукові статті, куток смутку (посмертні згадки). І все-таки загальний настрій видань був патріотичним, оскільки українці готувалися до великого патріотичного зриву. Видання підкреслювали, що після війни Україна вестиме непримиренну боротьбу з російським урядом. Вони критикували російське самодержавство, розвінчували справжню суть війни, пропагували єднання українців Галичини і Наддніпрянщини, питання автономії, яке поступово почало переростати в заклики до здобуття українцями власної держави. У період 1917 р. і створення УНР таборова преса підтримала Центральну Раду. Приклад статей: «Хто ми й яке наше ім’я», «Українські герби», «Спати чи працювати», «Заповіт російського царя Петра Великого»: «Росія мусить бути постійно у воєннім стані, щоб зберегти воєнні нахили війська… мусимо всякими способами стягнути до себе найбільше обдарованих..; щоби московський народ тягнув користи з інших країв, не стративши ні частині зі своїх… При кожній народі мусимо брати участь у подіях і всяких суперечках у Європі…» Автор статті проводив паралель із сучасним йому становищем, розкривав справжні наміри Росії щодо України. Полонені на початках обережно поставилися до такого роду видань, побоюючись читати їх, щоб не зазнати репресій в Росії (їх залякували російські військовополонені). Газету «Розвага» викинули на смітник, а її видавцям небезпечно було навіть через табір пройти. Однак поступово недовіра зникла. У таборі було організовано навіть вид-во ім. І.Франка, що об’єднало освічених людей, воно готувало журналістів та редакторів, які при поверненні на Україну могли включитися у пресове життя. Самі ж полонені вели в редакціях конкретні теми чи відділи, спеціалізувалися на певних жанрах. У 1917 р. журналісти підтримали УНР, відрядивши свого представника на переговори з Тимчасовим урядом з вимогами від військовополонених, які обговорювалися в пресі. Однак надії на Тимчасовий уряд швидко розвіювалися. Згодом у пресі появився заклик Тимчасового уряду до українців: «Брати українців! Не йдіть хибною дорогою! Не роздвоюйте сил Росії! Не відривайтеся від своєї матірної держави…» У наступному номері «Розваги» В.Росенко у статті «Матірна держава» писав, що українці не вважають свою батьківщиною Росію. 05.09.1917 р. таборові часописи вийшли в траурній рамці: розповідалося про розстріл українських вояків Тимчасовим урядом. Це був початок прозріння для багатьох. Після цього таборова преса почала порушувати тему про необхідність створення українського війська. Після більшовицького перевороту вона опублікувала слова М.Грушевського: «Свято революції скінчилося! Настає грізний час!». Газети приділяли увагу формування військових сил в таборах, їх вишколу. Друкувалися листи полонених, які говорили про свою готовність захищати Україну. Таборова преса існувала до середини 1918 р.
У 1919 р. виник новий тип журналістики – військова преса УГА. Флагманом стала газета «Стрілець», яка вийшла у Тернополі під ред. В.Пачовського. Оскільки це була військова преса, то редакція переїжджала разом із військом (Станіслав, Стрий, Борщів, Кам’янець-Подільський). Часопис підтримував моральний дух в армії. Кваліфіковано вівся часопис «Стрілецька думка». Він містив лозунг: прочитав – передай другому, не вмієш читати – попроси товариша. Також лозунгом були слова: «А ми тую червону калину піднімемо…» Преса УСС видавалася на бойових фронтах. Були це часописи, писані від руки або відбивані в типографі. Виходили на стрілецькі кошти. Найвищий їх наклад становив 300 прим. Провідне місце серед публікацій займали бойові зведення та статті про національні змагання, твори на патріотичну тематику – зокрема й стрілецьких авторів (Р.Купчинський, О.Бабій, В.Бобинський). Висвітлювалися питання забезпечення армії, організації війська, підготовки кваліфікованих офіцерів, статті на міжнародні теми крізь призму українських інтересів. Звучали заклики до мобілізації. Часописи виходили ілюстрованими. Найпомітнішим став часопис «Усусус». До квітня 1919 р. УГА протистояла польській армії, і лише потім відступила за Збруч. Сторінки її преси відбили змужніння українського війська. Газети говорили про потребу боротьби з польськими шовіністами, але не про боротьбу з простим населенням, не зіштовхували народи. Був навіть опублікований відкритий лист одного з поляків, який бачив, що українці захищають свою землю. Лист був достовірний, бо перебіжчик назвав тільки в певних колах відомі факти. Преса сповіщала про звірства поляків у Галичині, знущання і грабежі. Факт: як викосили зелене жито, щоб примусити селян прийняти польську владу, скорити їх голодом; як українців запрягають у підводи і возять сіно. Майже вся інтелігенція була вивезена або розстріляна. З 2 000 полонених в Чорткові вижила тільки 200.
У цей час в Європі традиція Р.Сембратовича була підхоплена іншими видавцями. Тож, крім німецькомовних «Ukrainisches Korrespondenzblatt» та «Ukrainische Nachrichten», у Лозанні з 1915 р. почав виходити ілюстрований місячний журнал французькою мовою «La Revue Ukrainienne». Його редагував А.Зеліба, а потім – Є.Бачинський. Тираж складав 7 000 прим., видання широко поширювалося в Європі, навіть доходило до Росії, Тут же В.Степанківський у 1916 р. почав видавати англійською журнал «The Ukraine», 1916 р. у Будапешті угорські українці заснували під редакцією Г.Стрипського угорсько мовний журнал «Ukraina», присвячений питанням угорсько-українських взаємин. Всі вони інформували Європу про Україну, творили громадський резонанс навколо українського питання. Згодом цей пресовий резонанс допоміг уряду УНР та гетьманату зав’язати дипломатичні стосунки з багатьма державами. Таким чином до початків першої української державності наша преса підходила зі здобутим досвідом та авторитетом. Вона творила передумови українського відродження, яке стали можливим у період 1917-1920 рр.
