1. Розвиток преси на Радянській Україні.
2. Розвиток преси на Західній Україні. Видання на Буковині.
3. Пресове життя в еміграції.
1. Розвиток преси на Радянській Україні.
З приходом в Україну більшовицької влади проходить поступова і рішуча ліквідація національної української преси. Розвивається лише преса комуністична, що стоїть на більшовицькому ґрунті. Розвиток журналістики цього часу А.Животко поділяє на три періоди:
1. 1920-1924 рр. Ліквідуються органи української національної та соціалістичної думки, що не стояли на більшовицькій платформі. Це передусім видання «боротьбистів», особливо їх щоденна газета «Боротьба», яку редагував В.Елланський (Блакитний). Знищуються органи УКП, а її примушують приєднатися до КП(б)У. Вона засновує свої органи – газети «Більшовик», «Комуніст», «Вісті ВУЦВК». Останній став єдиним органом, навколо якого об’єднувалися українські журналісти та громадські діячі, які пробували пристосуватися до радянського режиму.
У 1922 р. в Україні виходило 222 періодичні органи російською та 173 періодичні видання українською мовою. У наступні роки кількість періодичних видань різко падає, але зростає кількість більшовицьких партійних органів. На 1922 р. їх було 75. З цього року українська некомуністична преса цілком зникає.
2. 1924-1931 рр. Цей час визначається політикою українізації, яку поводили українські сили, намагаючись в умовах радянського режиму працювати на національне відродження. Ідея українізації належить наркому освіти М.Скрипнику, який потім після її поразки покінчив самогубством. У цей час газета «Вісті ВУЦВК» об’єднала навколо себе всі визначніші культурні сили. Тут публікувалися статті М.Хвильового з гаслом «Геть від Москви, ближче до психологічної Європи!», гумор Остапа Вишні, працював О.Довженко, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечіль, які писали статті з економіки, історії, техніки… У цей період велику популярність здобули літературно-наукові органи, які розвивали українську національну ідею: «ВАПЛІТЕ» - «Літературний ярмарок» - «Пролітфронт», «Життя і революція», «Радянська література», «Радянська освіта». В УРСР повернувся М.Грушевський, який почав видавати ще передреволюційний журнал «Україна» - орган історичної секції ВАН.
3. 1932-1939 рр. Проходить жорстока ліквідація української національної думки та її преси. У мові ЗМІ впроваджується жаргон як шлях до мовної асиміляції. Ідея українства протиставляється ідеї радянської батьківщини та пропагується «братання» української культури з російською на користь останньої. У суспільстві розпочинаються репресії, прозвучали постріли Скрипника і Хвильового, у таборах було знищено сотні українських політиків, журналістів, письменників, вчених. Майже кожне видання втратило співробітників. Знищили редактора «України» М.Грушевського. З 1930 р. журнал перестав виходити, згодом його відновили зовсім за іншою редакцією. Цей третій етап став розгромом української преси.
2. Розвиток преси на Західній Україні. Видання на Буковині.
Західна Україна уже вкотре стала епіцентром українського національного життя. Хоча обставини особливо не сприяли розвитку української журналістики. У 1918 р. Галичина відійшла до новоствореної Польщі, Буковина – до Румунії, а Закарпаття – до Угорщини. Всюди умови склалися досить напружено. У Польщі розпочалася політика пацифікації, тобто асиміляції українського населення, протистояння між народами особливо загострилося, що вилилося навіть у вбивство польського міністра Пілсудського. Українці наполегливо домагалися відкриття у Львові українського університету, влада не йшла їм назустріч. У пресі широко обговорювалися проблеми українського національного життя, хоча за антипольські виступи цензура знімає матеріали, накладає штрафи та застосовує арешти до видавців та редакторів українських видань. Преса не завжди доходить до передплатників. У 1918 р. польські жандарми увірвалися до редакції «Діла», закрили газету, затримали присутніх, забрали друкарські черенки для польських видань, а машини демонтували. Замість «Діла» деякий час виходили короткотривалі видання, аж у 1922 р. газета відновилася. Це був 40-й рік її виходу. Та через 2 місяці подібний акт повторився. Газета знову почала виходити 1923 р. «Діло» завжди стояло на позиціях національних і змогло з нелегкою історією проіснувати до 1939 року. «Діло» вело спеціальні додаткові сторінки, назвавши їх «Вістниками»: «Станиставський Вістник», «Тернопільський Вістник», «Чортківський Вістник» тощо. Також сторінки велися тематичні: літературна, економічна, жіноча…
Місцева преса розвивалася у Золочеві, Бережанах, Коломиї, Чорткові, Перемишлі, Тернополі, Яворові, Бродах, Сокалі, Зборові, Гроденці… Українські націонал-демократи видавали тижневу газету «Свобода», українські соціал-демократи (радикали) відновили «Громадський голос». На тих же традиціях продовжували виходити «Громадський друг» та «Народ». Великий вплив у західноукраїнському суспільстві має націоналістична ідеологія, яка виникла в протистояння до радянської та польської окупаційних політик. УВО та ОУН у 1923 р. почали видавати часопис «Заграва». Потім виникли такі націоналістичні видання, як «Наш клич», «Голос нації», «Рідний ґрунт».
Важливу консолідуючу роль для західноукраїнського населення відіграла греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Вона мала свою пресу – тижневики «Неділя» та «Мета», які стояли на платформі національного відродження, обстоювали національну церкву та виступали проти радянської антирелігійної політики, засуджували ведену поляками асиміляцію українців через віру.
На протилежних позиціях стояла преса, яка виникла під впливом радянської пропаганди. Вона поширювала комуністичні ідеї і в позитивному плані писала про СРСР. Зокрема, заперечувала навіть факти репресій та голодомору, про що широко писали українські національні органи.
Важливу роль у суспільстві завжди мали літературно-наукові органи, які вели перед в обстоюванні національної ідентичності. Важливіші з них – журнал «Митуса», що почав виходити у Львові з 1922 р. за редакцією стрілецьких поетів В.Бобинського та Р.Купчинського. Тут об’єднувалася українська мистецька еліта. Журнал редагував також художник П.Ковжун, якому належать статті про український живопис, він залучив Г.Нарбута та О.Архипенка, розробив концепцію обкладинки. Під його впливом цього ж року Д.Донцов відродив «Літературно-науковий вісник». Він написав у передмові: «Редакція свідома величезної труднощі зачатої справи… Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить загинути, очистити від сміття і болота, дати їй яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься ціла наці – ось завдання». Відновлений «ЛНВ» став органом українського націоналізму, тут друкувалися найвизначніші праці такої ідеології. М.Грушевський не сприйняв відродження журналу. Він тоді перебував у Києві і сподівався на співпрацю з радянським режимом, проте вже перші номери журналу засвідчили, що імідж «ЛНВ» досить живий, через що до нього потягнулося велике коло колишніх і нових авторів. Під редакцією Д.Донцова він став одним з найавторитетніших українських видань міжвоєнного часу. Особливо цінувалися гостропроблемні публіцистичні виступи самого редактора. З 1933 р. він виходив як «Вістник», протримавшись до 1939 р. Навіть по війні в еміграції було декілька спроб відродити журнал, але вони закінчилися невдачею: не було редактора відповідного рівня, обмежене коло авторів, відсутність живого діалогу з читачами.
З мистецьких органів найпомітнішими супутниками «Вістника» були також «Вікна», «Дажбог», «Назустріч». Вони виходили за редакцією Б.Кравціва, В.Сімовича та С.Гординського. Важливим було також відродження «Записок наукового товариства ім. Шевченка», які широко представляли краще з україністики.
Поступово у міжвоєнний час українська преса відроджується, зростає кількісно і якісно, отримує значні тиражі, широке розповсюдження серед населення Галичини, повертає собі передвоєнне розгалуження: виходять органи краєзнавчі, книгознавчі, педагогічні, дитячі та молодіжні, просвітянські, жіночі («Наша мета» Д.Старосольської у Львові та «Жіноча доля» О.Кисілевської у Коломиї), мистецькі, гумористично-сатиричні, кооперативні, господарські та торговельно-економічні, присвячені збройній боротьбі українського народу (ілюстрований журнал «Літопис червоної калини» за редакцією Л.Лепкого у Львові з 1929 р.), релігійно-наукові та релігійно-церковні органи, музеєзнавчі, правничі, спеціальні видання про українську еміграцію («Український емігрант» у Львові) … Розвивається українська преса на Волині та Холмщині, Буковині та Закарпатті.
На Буковині розвиток журналістики проходить в умовах окупаційного румунського режиму. У 1918 р. в університеті він ліквідував українську кафедру, розпочав румунізацію школи, досить жорстко ставився до українських товариств та преси. У міжвоєнний час проте в різні роки виходило 17 періодичних видань. Важлива роль тут належить загально інформаційній газеті «Час», заснованій у 1928 р. (виходить до нині). Її редактором був Л.Когут. Редакція знаходилася в Народному домі. Спочатку газета стояла на українських національно-радикальних позиціях, та потім після урядових репресій зайняла лояльнішу щодо режиму позицію, намагаючись мирним шляхом домагатися перемін на краще.
Помітними були націоналістичні органи. У 1931 р. С.Никорович почав видавати щомісячний журнал «Самостійна Думка», до якого дописували галицькі кола, празька еміграція, друкувалися праці Д.Донцова, твори О.Ольжича, який особисто просив сучасників підтримати видання і декілька разів відвідував Чернівці з цією метою. Надалі він і редагував журнал, надсилаючи матеріали з Праги. Журнал мав два додатки – «Самостійна думка української матері» та «Державотворча трибуна Буковини», котрі видавала Сидонія Никонович. Тут виступала О.Кобилянська, У.Кравченко, І.Карбулицький, С.Черкасенко, С.Русова, Є.Онацький. Журнал особливо приваблював радикально налаштовану українську молодь. Його статті були доволі необережними та часто ризикованими за змістом.
У 1934-1937 рр. виходила молодіжна газета «Самостійність», що мала сатирично-гумористичний додаток «Чортополох», який редагував молодий публіцист і голова студентського товариства «Запороже» О.Масикевич. Газета декілька разів закривалася, конфісковувала ся цензурою. Врешті її було закрито румунською владою. Поштовхом до цього став проведений студентами у Народному домі Шевченківський вечір, під час якого молодь висвистала румунський гімн, яким обов’язково мали відкриватися заходи такого роду. Редактора Д.Квітковського було заарештовано. Його та ще кількох журналістів засудили до трьох років ув’язнення.
З 1933 р. виходив дитячий журнал «Українська ластівка» (відр. у 90-ті).
3. Пресове життя в еміграції.
Поза межами України видання з’являються в еміграції за океаном. Тут «Свобода» виходила уже тиражем 16.500 примірників. Багато видань виникли у Детройті та Саскатуні, де скупчено проживали емігранти, потім у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Чикаго, Торонто, Едмонтоні, Вінніпегу. Переважно такі видання мали короткий вік через фінансові труднощі. Краща була ситуація з релігійними виданнями, яких підтримувала церква, та партійними органами, які існували коштом політичних сил. Наприклад, «Вістник ОДВУ» (1923-1933) – орган націоналістичної Організації Державного Визволення України.
Після поразки УНР багато українців покинуло батьківщину. Це була політична еміграція. Виїхали політики, вчені, письменники, журналісти, воїни армії УНР. Вони зупинилися переважно в Польщі та Чехії. Українське військо, інтерноване поза межі батьківщини, опинилося в таборах для біженців, які нагадували табори І світової війни. Воно було зневірене, над прірвою розпуки. Допомогти йому втриматися перед деморалізацією допомогла українська військово-таборова преса. Вона виникла у Яблонному та Ліберці (Чехія), Каліші, Вдовицях, Ченстохові та ін. містах (Польща). Пересічний тираж був невисокий, видання поширювалися в межах табору і лише деякі переходили між таборами. Були це стрілецькі, медичні, релігійні газети, навіть невеликі журнальчики, при чому ілюстровані. Найпомітніші – «Український скиталець», «Український стрілець», «Табор», «Голос табора», «За дротом», «Військова думка» та ін.
Преса політичної еміграції засновується в Берліні («Український прапор» як орган ЗУНР), у Відні («Воля», «Воля України», «На переломі» за редакцією О.Олеся), у Празі («Нова Україна», «Сурма», «Розбудова нації», чеською мовою «Українськи Пржеглед»), у Подєбрадах («Наша громада»), у Варшаві («Українська трибуна», «Шлях незалежності»). Тут працювали М.Грушевський, С.Черкасенко, О.Колесса, Б.Лепкий, С.Шелухин, М.Шаповал, П.Богацький, Б.Мартос, В.Винниченко, Н.Лівицька-Холодна, І.Огієнко… Останній редагував у Варшаві місячник «Наша культура», що в 32 томах дав понад 200 наукових праць з різних галузей. Ідеологом і душею багатьох видань став С.Петлюра, особливо – калішських «Табору» та «За державність», паризького «Тризуба» (1926-1939).
Загалом поза межами СРСР українська преса перед ІІ світовою війною нараховувала понад 200 видань. Всі вони в переважній більшості стояли на ґрунті українських національно-визвольних змагань і української державності, були речниками національної самостійності.
