З появою Маніфесту виникла потреба мати свої органи, які б розповідали іншомовному середовищу про українське життя. Так виникла українська преса російською та німецькою.
У травні 1906 р. у Петербурзі почав виходити журнал «Украинский Вестник». Редактором став Максим Славинський, секретарем Д.Дорошенко. У програмовій статті зазначалося: «З’ясувати українське національне питання з історичної, побутової, соціальної й економічної сторінки, визначити місце і значення України поміж іншими областями нової демократичної Росії, сприяти справедливому вирішенню національного і обласного питання взагалі». На час виходу до Петербурга спеціально прибув М.Грушевський і взяв активну участь у виході «Украинского Вестника». Йому належали найвідповідальніші передовиці. Більшість із них на тему Росії і українського питання. Журнал мав тісний зв'язок з українськими послами у Думі, особливо з П.Чижевським, В.Шеметом, І.Шрамом, М.Біляшевським. Тут виступили відомі вчені Д.Овсянико-Куликовський, М.Турган-Барановський, Олександр та Софія Русови, Ф.Вовк. Із Західної України дописував І.Франко та ін.
Журнал відзначався оптимістичним тоном, багатим змістом, він накреслював перспективи розвитку української справи. Це приваблювало не лише українців, з ним почали співпрацювати деякі російські групи.
Та довго журнал не протримався. Вже через три місяці постала загроза його припинення через брак коштів. Видання передплачували 198 громадян, з них лише коло 90 було український передплатників, коло 100 – російських, навіть з Сибіру і Західної України. Журнал протримався лише 3 місяці, вийшло 14 чисел.
Аж через шість років у січні 1912 р. виникло аналогічне видання. На цей раз у Москві. Тут С.Петлюра почав видавати місячник «Украинская Жизнь». Упродовж 5 років його існування на сторінках видання перехрещувалися українські погляди і змагання з поглядами російськими і зрусифікованих земляків. Крім інформації, журнал також основним завданням вважав критикувати та розкривати псевдотеорії, спрямовані проти українських національних сил, захищати їх від наклепів, що сипалися з боку певних кіл російської преси. У журналі виступали російські і польські демократичні представники. В добу розквіту російського шовінізму «Украинская Жизнь» стояла на захисті інтересів українського руху аж до революції 1917 р. Журнал проходив найстрогішу цензуру в Росії. На адресу С.Петлюри не один раз лунали образливі звинувачення.
Схожі за спрямуванням видання заснувалися в Австрії. У квітні 1901 р. у Відні за редакцією Р.Сембратовича почав виходити німецькомовний часопис «Strahlen». Виходив двічі на місяць і присвячувався українським справам в Австрії та Росії. Через півроку редактор почав видавати інформативний двотижневик «Ruthenische Revue».
Найбільше уваги в цьому часописі присвячено було польському пануванню на українських землях Галичини та утискам українців в Росії. Тут друкувалися твори українських письменників у перекладі на німецьку, що сприяло входженню української культури у європейську. Містилася літературна критика.
Часопис зацікавив чужинців. Передруки з нього почали з’являтися в німецькій, французькій, італійській, іспанській, шведській, норвезькій і навіть в японській пресі. Бернстерне Бернсон писав: «З усіх починів сучасного життя Ваш почин видається мені найграндіознішим. Піднести до рівня свідомого культурного народу 30 мільйонів українців, збудити їх від вікового гніту – це повинно одушевляти! З того часу, як мене це почуття захопило, до появи «Ruthenische Revue» я нічого не знав про це, моє життя стало багатшим, моя віра в людство посилилась. Я уважно слідкую за Вашим словом. Воно таке свіже, нове, справедливе і різке, – це захоплює».
В 1904 р. видання провело резонансну анкету з приводу заборони української мови, освіти, преси в Росії. Відгукнулися проф. Кембріджського університету О.Броунінг, шведський посол А.Гедін, соціологи, вчені, письменники і журналісти.
Вони відгукувалися на репресії проти українців тоді, коли обставини для остаточного вирішення національної справи були несприятливі і в часі досить віддалені, а така підтримка була дуже важливою перед лицем європейської спільноти. Видання пробуджувало широкий громадський резонанс. Важливішими стали такі повідомлення з «Ruthenische Revue»: «Die Mundsperre in der Ukraine», «Das Ausland über die ruthenische Frage», «Die Sitzung der ruthenische Kommision» та ні. Підкреслювалося, що видання формує «опінїю світочів цїлої Європи».
На основі цієї проблеми було опубліковано брошуру «Das Urteil der eurapäischen Kulturweltüber den Ukas vom Jahre 1876.», у яку увійшли відгуки 21-го найвизначнішого культурного діяча Європи з приводу українського питання в Росії, висловлені у відповідь на запропоновану Р.Сембратовичем анкету. Її передрукували і помістили власні матеріали про українське питання коло 90 європейських газет, зокрема і редакція «Буковини» простежила ці відгуки у передовиці «Найтемнїйший кут в Европі», що належала Володимиру Яворському. Зокрема у брошурі наводилися відгуки газет «Frankfurter Zeitung», «Berliner Zeitung», журналу «Samtiden» («Християнія») та ін., наголошувалося на потребі розглядати цю справу на рівні європейської журналістики. Зразком широкого розголосу була позиція проф. Ф.Байєра з Копенгагена: «Маю надїю, що ви з’умієте европейску публіцистику так приєднати для справедливого дїла, що указ з р. 1876. остаточно мусить захитати ся». Видання також інформувало про підтримку українців «Слов’янським клубом» у Кракові.
На жаль на 30му році життя у 1905 р. Р.Сембратович помер. Спадкоємцем «Ruthenische Revue» став місячник «Ukrainische Runschau», який отримав ще більше визнання. Тут співпрацювали посли західноукраїнських земель: Є.Левицький, О.Колесса, В.Кушнір. Останній був і редактором впродовж всього виходу журналу.
Тут почали з’являтися праці визначніших представників журналістського, наукового, культурного та громадсько-політичного життя. Це були політики і посол Ю.Романчук, письменник О.Турянський, критик В.Щурат, історик І.Крип’якевич, письменник і професор Краківського університету Б.Лепкий, журналіст Д.Дорошенко та ін., представники багатьох європейських видань.
Журнал безплатно висилався світовим редакціям, дипломатам і письменникам. Інтерес до видання проявляли і чужинці, які були серед передплатників. Наприклад, лише з самої Німеччини його передплачувало понад 200 осіб. Були вони і в ін. країнах.
З метою пожвавити інформаційну службу з ініціативи В.Кушніра почав виходити ще один орган – «Ukrainische Korrespondez». Обидва органи проіснували до першої світової війни. На часи воєнних дій вони злилися у видання «Ukrainische Nachrichten». Він виходив у 1914-1916 рр. за редакцією Ю.Бачинського і В.Біберовича.
