1. Історичні обставини в Україні у 1917-1920 рр. та розвиток преси.
2. Київська преса («Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба»).
3. Тематичне розгалуження періодики та обставини її функціонування в умовах історичної нестабільності. Проблема цензури.
Лютнева революція 1917 р. в Росії принесла свободу друкованого слова. Уже протягом перших місяців українська преса знову відроджується – від Києва до найдальших провінцій, виходить на фронті.
Воєнні трагедії викликали обурення народу, спровокували виступи. 7 березня 1917 р. 4 українські полки відмовилися виконати царський наказ і стріляти в збунтованих петербуржців. За їх прикладом петербурзька українська громада на другий же день виступила із заявою – вимогою української автономії. Відбулася величезна – понад 20 тис. – демонстрація з синьо-жовтими прапорами, яка зробила значне враження на російське суспільство. Всі газети заговорили про українську справу. Українство зробилося силою, на яку слід було зважати і обдумувати свої дії. Маніфестації відбулися в Москві і у великих українських містах.
17 березня 1917 р. усі демократичні сили об’єдналися в Українську Центральну Раду. До її складу увійшли М.Грушевський, С.Петлюра, В.Винниченко, С.Єфремов та ін. діячі. 6-8 квітня Всенародний з’їзд підтримав автономію. За територіальним принципом було визначено 150 членів ЦР та представників від усіх партій та нацменшин.
ЦР почала розвивати всі культурні сфери, які доти не мали можливості для свого повноцінного функціонування. Впродовж року було засновано коло 80 гімназій, створено Українську педагогічну академію, АН України на чолі з В.Вернадським, Національну бібліотеку України, Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів. ЦР, Гетьманат, Директорія сприяли розвитку українського книговидання та пресового життя.
У 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. – вже 104.
У 1917 р. видано 747 найменувань укр. книг, у 1918 р. – 1084.
У 1917 р. виходило 106 періодичних видань, у 1918 р. – 212.
Загалом же у 1917-1920 рр. виходило 1150 різних видань.
ЦР вірила, що федеративна Росія забезпечить права і свободи українцям. Делегація на чолі з В.Винниченком виїхала до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом, вимагаючи автономії України, українізації школи, армії, свободи преси, надання урядових посад в Україні лише тим, хто володіє українською мовою. Але при одній лише думці про самостійну Україну професори-кадети забували про свій вчений статус і показували власне шовіністичне єство. Тоді Київ вийшов на мітинги. Винниченко склав Перший Універсал і 9 червня проголосив його на мітингу на Софійській площі.
Російська преса розгорнула масові виступи проти України: звинувачувала у сепаратизмі, зраді, вимагала рішучий дій проти ЦР. Її підтримали і російські соціал-демократи. Тимчасовий уряд забороняв запроваджувати автономію до Російських Установчих зборів. Такий результат обурив.
Та незабаром ситуація змінилася. Тимчасовий уряд було скинуто. До влади прийшли більшовики. ЦР вирішила діяти на свій розсуд. 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом проголошувалося створення незалежної держави – УНР. З цього моменту проти України розпочалася війна. В.Винниченко проголошує Четвертий Універсал, який закріпив недоторканість України як суверенної держави.
На Західній Україні 18 жовтня 1918 р. у Львові було проголошено ЗУНР. Її президентом став Є.Петрушевич. 1 листопада спалахнуло повстання проти польського впливу за об’єднання з Україною. 3 листопада 1918 р. скликано Буковинське віче. 22 січня 1919 р. був проголошений акт Злуки. Але ситуація не дала можливості об’єднатися Україні. Війська Муравйова увійшли в Київ, знищуючи собори, пресу, видавництва, інтелігенцію. Згоріла бібліотека, листування, рукописи М.Грушевського… Було втрачено таку коротку державність.
В цих умовах видавати пресу було дуже нелегко. Проте вона відроджується – спочатку у Києві, а потім по всій Україні. Найпершою стала газета «Нова Рада», яка продовжила традиції «Ради», закритої перед війною. Вона починає виходити з 25 серпня 1917 р. під редакцією А.Ніковського. Видавало її Товариство підмоги літературі, науці і мистецтву. Напередодні у 1915 р. помер В.Симиренко, згідно його заповіту було передано 300 тис. крб. на українські цілі. На ці гроші «Нова Рада» й засновувалася. Умови були тяжкі, бракувало паперу – видавати доводилося навіть на пакувальному матеріалі. Проте газета виходила вчасно, цьому сприяло те, що Товариство невдовзі викупило одну з приватних друкарень. Газета чим далі, тим ставала кращою, повертаючи собі славу колишньої «Ради». Вона склала досить поважну конкуренцію російській пресі. Газета мала загальноінформаційний характер. До її успіху спричинився і склад співробітників, серед яких були М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко (виходять твори у 7-ми тт.), Ф.Матушевський, Л.Старицька-Черняхівська, С.Русова, П.Христюк та ін. А.Ніковський як редактор дуже вміло керував виданням.
Другою газетою у Києві стала партійна «Робітнича газета», яку з 30 березня 1918 р. видавав В.Винниченко як орган УСДРП. Вона мала на меті дати робітникам національне та політичне освідомлення. Важливішим тут було національне питання. Газета писала: «Недержавні народи повинні з великою опаскою підходити до представників пануючого народу…», підкреслювала: «Треба запам’ятати, що росіяни, починаючи з деяких крайніх соціалістів і кінчаючи хисткими кадетами, - всі вони одним духом на нас дихають і ніколи не погодяться на тому, щоб недержавні народи самі собі вирішили свою долю», а тому слід самим визволятися з-під вікового гніту. Говорячи про існування багатьох партій, газета пише: треба нарізно йти, але разом бити. Така мета визначала зміст видання. Переважно воно висвітлювало визвольний рух на місцях. «Робітнича газета» писала про громадсько-політичні та культурно-просвітні теми, готувала маси до національного пробудження. Вона говорила про робітничий рух в інших країнах та ставила питання організації робітничих профспілок в Україні, порушувала проблему українського війська. З цією темою виступив сам редактор В.Винниченко та полковник С.Долинський, який писав про військовий вишкіл і підготовку кадрів.
З 4 травня 1918 р. у Києві починає виходити щоденна газета «Народна Воля». Її видавав ЦК Української Селянської Спілки. Видання орієнтувалося на широку селянську аудиторію, порушувала теми села. З 1 травня 1918 р. почала виходити газета «Боротьба». Це був орган Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Обидва видання схилялися до того, що тепер, коли в Росії знищене самодержавство, треба боротися за соціальні та економічні реформи. Видання мали соціальний характер, інформували про соціалістичний рух, подавали статті на національні теми. Часописи стояли на ідеї української самостійності, у крайньому випадку – на ідеї вільної угоди самостійних держав, що входили до Росії. «Боротьба» згодом теж стала щоденним виданням. Проте цього року у партії стався розкол, і газета стала органом лівої течії, а її представники отримали назву «боротьбисти».
Поза Києвом преса відроджується у Харкові, Катеринославі (Дніпро-петровськ), Полтаві, Чернігові і в менших повітових містечках (Біла Церква, Сквира, Бердичів, Золотоноша, Канів…). Тут виходили переважно партійні видання, що зумовлено загостренням політичної ситуації в Україні та національним піднесенням. Здебільшого це були органи УСДРП. Вони не були тривалими, адже в Україні йшла війна, тож в таких умовах видання існували навіть менше року, а іноді – взагалі у кількості кількох примірників, як, наприклад, газета махновських повстанців «Шлях до волі» (Катеринославщина, 9 номерів за 1919 р.). Недовгим було також видання «Гуляй-Польський Просвітянин», що виходило у Гуляй-Полі, друковане на машинці в загонах Н.Махна. Деякі видання були закриті уже новою більшовицької владою, особливо петлюрівська «Нова громада» (Харків), кам’янець-подільська «Життя Поділля». Недовгий час виходили урядові щоденники у Вінниці та в Кам’янці-Подільському, де у роки громадянської війни знаходився уряд УНР. В одному з таких короткотривалих видань («Трудова Україна») під псевдонімом О.Грунський виступив Остап Вишня із жанром публіцистичного фейлетону на політичну тематику. В Кам’янці-Подільському перебував Український університет, професори якого співпрацювали з пресою (Л.Білецький, П.Богацький та ін.). Короткочасне життя більшості видань пов’язано з браком коштів, політичною цензурою та адміністративним тиском. При чому, в умовах війни навіть ЦР та Гетьманат вдавалися до цензури. У травні 1918 р. було створено Бюро преси при МВС України на чолі з Д.Донцовим та розроблено і розіслано виданням перелік питань, обговорення яких у пресі не допускалося: повідомлення, які могли б спричинити збурення у суспільстві, неперевірені дані про політичні сили, селянські збройні виступи і терористичні акти, матеріали, які розпалюють національну ворожнечу, підбурювання до виступів на класовому та релігійному ґрунті. Це дало привід ряд видань закрити. За Директорії заборонялося агітувати в пресі проти самостійності України та критикувати політику членів уряду. Цензурна колегія розглядала багато видань щодо опозиційності їх владі, досить жорстко це кваліфікувала в умовах воєнного часу, що змусило деякі періодичні видання виступити проти такої цензури. Проте найбільше видань було закрито у часи встановлення денікінського режиму, коли уся національна преса була поставлена в умови виживання. У цей час анти цензурні виступи у пресі особливо посилилися.
На 1919 р. виходило 30 щоденних видань. Решту складали тижневики. Були це здебільшого популярні інформаційні часописи, серед яких немало виданих Інформаційним Бюро Армії «Ставка», «Українська ставка»). Вони виходили на місці перебування передових частин армії, часто переїжджаючи. На Західній Україні таку мандрівну долю мала стрілецька преса цього часу. Низку власних органів заснувала в ці роки Центральна Рада. Всі вони йшли під загальною назвою «Вісник…», лише конкретизуючись за певними органами: Генерального Секретаріату, Військового Комітету, Міністерства здоров’я…
Преса розгалужується. Досить багато виходить видань для селян. З’являються органи «Просвіти», педагогічні, історичні («Наше життя» (Київ, 1918) – ред. П.Зайцев, худ. Ю.Нарбут), студентські, дитячі, жіночі, кооперативні, бібліографічні («Книгар» (Київ, 1917) та ін.), мистецькі («Мистецтво» (Київ, 1919) – ред. Г.Михайличенко та М.Семенко), серед них – театральні, літературно-мистецькі («Музагет» (Київ, 1919), земські видання. На Катеринославщині земська російськомовна «Народная жизнь» провела серед читачів анкету, якою мовою виходити, з понад тисячі читачів лише 3 виступило за російську мову. Йшло пробудження українців і підтримка ними власних газет і журналів. Національна преса виникла навіть на Вороніжчині, в Сибіру, на Кавказі, на Кубані, в Білорусії (Мінськ), в Естонії (Рига), у Москві. Українські видання іншими мовами виходять у Відні, Берліні, Лозанні, Римі, Афінах, Софії.
2-4 червня 1918 р. пройшов широко висвітлений періодикою Всеукраїнський з’їзд працівників преси. Він прийняв опубліковані у виданнях постанови про законодавчий захист свободи преси та про створення Всеукраїнського комітету свободи і гідності преси. У резолюції зазначалося: «Комітет реєструє всі випадки незаконних дій місцевої влади щодо окремих органів преси і діячів друкованого слова і звертається до центральних органів з вимогою про припинення подібних незаконних дій. Комітет стежить, щоб на території України не допускалося адміністративного впливу на органи преси…».
Отож розвиток української преси відбувався у нерозривному зв’язку з політичними, соціальними та культурними реаліями того часу. На сторінках видань віддзеркалювалися прагнення до розширення сфер українського друкованого слова, підвищення ролі преси у розв’язанні суспільних проблем. Періодика відображала процес заснування і діяльність українських часописів та захист свободи видань.
Література
1. Животок А. Роки української державності (1917-1920) // Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999. – С. 243-274.
2. Рудий Г. Проблеми цензури і захисту свободи преси на сторінках газет України 1917-1920 рр. // Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 2005. – С. 272-278.
3. Стадник В. Військова преса Української Галицької Армії // Актуальні проблеми журналістики. Зб. наук. праць. – Ужгород, 2001. – С. 372-374.
4. Федоришин П.С. Преса і українська державність (1917-1920 рр.). – Тернопіль, 1996. – 177 с.
5. Федоришин П.С. Українська журналістика періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.: Автореф. дис. …канд. філол. наук. – К., 1996. – 18 с.
