Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли. - М., 2005. 4 страница

У історичних джерелах нерідко замість точної дати є вказівка на цер­ковне свято, що приходиться на ту чи іншу подію, що може допомогти встановити її точну дату. В джерелах досить часто відмічаються різні астрономічні явища: сонячні і місячні затемнення, комети, падаючі зорі і т. ін. Астрономами складені спеціальні таблиці, за якими можна з точ­ністю до доби встановити час сонячних і місячних затемнень. Наприк­лад, саме вказівка «Слова о полку Ігоревім» на сонячне затемнення до­зволила точно встановити дату походу князя Ігоря на половців. Таблиці сонячних та місячних затемнень показують, що сонячне затемнення від­булося 1 травня 1185 р. (Важливу роль для перевірки чи уточнення дат відіграють літописні свідчення про різні комети, наприклад про комету Галлея, яка періодично повертається в середньому через 76 років).

Дані хронології дозволяють в окремих випадках вирішити пи­тання про достовірність джерела. Наприклад, ставилася під сумнів достовірність Никонівського літописного зводу. Однак згодом було встановлено, що зафіїссовані у літопису під 1146 р. сонячні і місячні затемнення підтверджуються астрономічними даними. Це дозволило висловити припущення, що у пізньому за своїм походженням Нико- нівському літописі «відбилося джерело XII ст.» і, що ми ххе можемо відкидати дані цього зводу в тих випадках, коли вони не знаходять паралелей в інших джерелах.

Відомий історик, спеціаліст із джерелознавства О.Д. Люблінська зазначала, що «історична хронологія поділяється на хронологію політичних подій (до найдрібніших), хронологію генеалогічну (до найскромніших за своїм соціальним становищем сімейств) і хроно­логію різноманітних тривалих процесів - соціально-економічних, географічних, біологічних тощо. Наприклад, хронологія кліматич­них змін, хронологія пандемій чуми і т. ін.». Вона звернула увагу на те, що значно розширилось поле досліджень генеалогічної хронології... Якщо донедавна історику потрібна була генеалогія правлячих динас­тій, дворянських родів, то нині, використовуючи архівні дані можна прослідкувати «генеалогічне дерево» багатьох міських та селянських сімейств за різні відтинки часу. Отримані дані значно збагачують хро­нологічний ряд політичного та економічного характеру. Генеалогічна хронологія набуває нині й дуже важливого генетичного аспекту⁶.

Інформація джерела про час неоднорідна. За формою вона може бути пряма і непряма. Пряма - визначає реальний історичний час че­рез призму тієї системи обрахунку років, якою користувався автор джерела. Непряма - це свідчення про події, що пов’язані з тими, що вивчаються, дата здійснення яких відома чи може бути встановлена. Такий поділ часової інформації дуже важливий для вирішення питан­ня про достовірність свідчень, отриманих істориком в результаті дже­релознавчого аналізу. Перед істориком постає також проблема відне­сення інформації до того чи іншого факту - проблема ідентифікації інформації джерел. Для того, щоб мати право використати якусь часо­ву вказівку для датування історичного факту, історик повинен довес­ти, що воно відображає реальний час існування саме датованої події, явища чи процесу.

Таким чином, з допомогою прийомів та методів історичної хроно­логії дослідник може вирішити питання, що пов’язані з датуванням іс­торичних джерел і згадуваних у них фактів; встановити достовірність джерел і фактів; уточнити послідовність подій, вказаних у джерелах; з’ясувати питання про походження і склад джерел; прослідкувати ви­рішення проблем політичної, економічної, соціальної та культурної історії.

Уточнити час виникнення деяких джерел допомагає палеографія, яка тісно пов’язана з хронологією. Палеографічний метод заснований на тому, що знаки писемності не залишаються незмінними, так само як змінюються з часом матеріали і знаряддя письма, сама форма кни­ги, засоби і стилі художнього оформлення тощо. Знання палеографії допомагає прочитати літерні зображення цифр, а палеографічні спо­стереження над матеріалом для письма, знаками графіки, прикраса­ми можуть служити непрямими доказами точності датування джере­ла. Без палеографічних навичок складно прочитати надпис на камені, старовинній монеті чи печатці, а особливості графіки букв можуть приблизно вказувати на час їх появи. Кожному історичному періоду відповідала певна сукупність певних палеографічних ознак. Невідповідність окремих ознак «своїй добі» є свідченням того, що перед вами копія, список, чи підробка рукопису. Наприклад, фіолетовими чорнилами і сталевим пером не можуть бути написані оригінальні документи кінця XVIII ст., навіть якщо інші озна­ки (тип письма, водяні знаки паперу) будуть відповідати цьому періоду. Джерело не може вважатися справжнім (оригінальним), якщо воно да­товане XVI ст., але при цьому написане на гербовому папері XVIII ст. і сталевим пером, яке з’явилося в Росії лише в 30-х роках XIX ст.

Палеографічний метод заснований на тому, що знаки писемності не залишаються незмінними, як змінюються і матеріали письма, дає можливість досліднику установлювати час і місце створення джерел, справжність чи їх фальшивість. Матеріал, на якому написане джере­ло, може дати прикмети створення документа. В одних країнах у якос­ті матеріалу для письма використовувалися глиняні таблички, в інших - папірус, пергамен, папір. Назва книжкового листа походить від сло­ва folium - лист рослини. Крім листя і кори дерев для письма з давніх часів використовували дерево, глину, камінь, мармур. Деякі докумен­ти писали на дерев’яних дошках, відбілених гіпсом. Римський лірик Проперцій Секст у «Елегіях», оспівуючи любов до поетеси Кінфії, жалкує, іцо зникли таблички, на яких він міг писати вірші своїй коха­ній. Поет Овідій у «Любовних елегіях» змальовує горе юнака, якому повернула таблички його кохана:

«Плачьте о горе моем:

Возвратились печально таблички...

Буква одна лиш на них,

Значит несчастное нет!»

Античні вази та рельєфи зберігають численні зображення школя­рів, що тримають у руках таблички для письма. Але на чому не було б зроблено написи, чи то на табличках, чи на папірусі, чи на пергамені (пергаменті), чи на папері - історія письма здатна повідати дослідни­ку унікальні речі.

Роль палеографії в установленні ідентичності історичних джерел дуже велика. Палеографічні дослідження дають змогу здійснити атри­буцію тексту (встановлення авторства), його правильне прочитання, доведення його справжності, розкрити його зміст, виявити підробки. Графіка рукописних пам’яток і система письма - виступають також як частина більш широкого, багатоаспектного дослідження, у якому окремі сторони джерела вивчаються в контексті історії культури, со­ціальних відносин свого часу.

Рівень економічного та культурного розвитку в кожну епоху на­кладає свій відбиток на стан писемності, визначає її особливості і не­мовби поєднує між собою зовнішні ознаки рукописів. Так, періоду Київської Русі відповідали документи, написані уставом і на пергаме­ні, а пізніше потреби політичного та культурного розвитку середини XIV - кінця XI ст. приводять до заміни повільного уставного письма в діловодстві більш прискореним типом письма напівуставом, а пер­гамен поступово витісняється папером. У XI-XVII ст. провідним ти­ном ділового письма стає скоропис, а у XVII!-X1X ст. графіка письма спрощується (поширюються кілька варіантів скорописного письма). У цей час палеографічними прикметами паперу, крім водяних зна­ків, стають гербове клеймо, колір, а також різні свідчення машинно­го виробництва паперу: машинний зріз, штамповка водяних знаків, штемпелі. У плані комплексного використання всіх палеографічних прикмет для XIX ст. особливого значення набувають спостереження за чорнилами та знаряддями письма.

Слід підкреслити, що при ідентифікації джерел палеографічний аналіз джерела повинен поєднуватися з вивченням тексту, тлумачен­ням його смислу, а також з матеріалом, який дають інші спеціальні дисципліни.

Варто нагадати, що метод власне палеографії як самостійної дис­ципліни був розроблений ченцем Сен-Жерменського абатства Берна- ром Монкофоном на початку XVIII ст.

Вище ми вже згадували про значення для історичних досліджень такої спеціальної дисципліни, як генеалогія, і зараз акцентуємо увагу лише на деяких аспектах. Для вивчення джерел, особливо феодальної доби, та їх ідентифікації генеалогічні дані мають особливе значення. Адже в ту епоху походження людини міцно прикріплювало її до пев­ної соціальної групи, і значно більшою мірою, ніж у пізніші епохи, визначало її вчинки і думки. Генеалогічні методи дослідження дають змогу вивчати історико-культурне середовище, яке породжувало ді­ячів того чи іншого напрямку суспільного життя.

Генеалогічні свідчення дозволяють виявити і встановити належ­ність різнорідних документів до одного сімейного фонду джерел, впо­рядкувати дані історичного минулого того чи іншого роду. Таку ін­формацію можна знайти і в середньовічному епосі.

Так, наприклад, ірландські барди, скандинавські скальди часто вплітали в тканину своїх епічних пісень родоводи варварських вождів і королів. Особливе місце належить родовим сагам, на основі яких бу ли створені унікальні генеалогічні зведення «Книга про ісландців» Арі Торгільссона (XII ст.) і «Ланднамабок» (XIII ст.) про нащадків перших поселенців Ісландії.

З часом індивідуальний попит на складання сімейних родоводів неухильно зростав, їхня кількість множилася. Родоводи зафіксовані герольдами стали набувати характеру документа, що мав юридичну силу. Запис родоводів вівся в наративній формі.

У добу Відродження з’являється ряд цінних довідкових публікацій з історії правлячих династій. Складаються перші генеалогічні колек­ції, таблиці.

«Золотий вік» генеалогії припадає на XVI - XVII ст., коли заклада­ються основи наукової генеалогії. Достовірність родоводів перевіря­ється, порівнюється з церковними книгами, грамотами, надписами на саркофагах і родових гробницях. Родоводи, що витримали перевірку, заносилися в «Книгу візітації» і мали юридичну силу. Імена тих, хто незаконно присвоїв собі родовід, вивішувалися на хрестах, наприк­лад, в містах Англії.

Прямими джерелами генеалогії є родовідні записи, таблиці, складе­ні з практичною метою, записи і документи колегій герольдів, а також пам’ятки, що містять різні свідчення про особу чи її біографію. Це стосується і усної традиції, і речових пам’яток, і писемних джерел. Непрямі джерела: метричні свідчення, шлюбні договори, заповіти, до­кументи з сімейних архівів, помітки у фамільних Бібліях тощо.

Важливу роль відіграють також документи, що характеризують майновий стан різних категорій населення: грамоти земельних пожа- лувань, списки оподаткування, приватні акти, розписки, бухгалтер­ська документація.

Цінні генеалогічні свідчення є і в таких наративних джерелах: хро­ніках, житіях, панегіриках, некрологах, мемуарах, щоденниках, публі­цистиці, пам’ятках епістолярного жанру. Але разом з тим, є джерела, що носять специфічний генеалогічний характер, зокрема в Росії, цс родословні книги, розрядні книги, списки служилих людей.

Генеалогія активно використовує також дані геральдики. Як уже зазначалося вище, геральдика дає багатий матеріал з політичної істо­рії, фіксуючи союзи, територіальні притягання, династичні шлюби, дає свідчення з демографічних процесів і т.д. Але роль геральдики велика і в галузі історії суспільної свідомості, соціальної психоло­гії. Описи гербів несуть велике і смислове і художнє навантаження. Для історика дуже важливим є включення геральдичної інформації в контекст історичного дослідження, а відповідно і в контекст епохи, яка вивчається.

Так, наприклад, закликаючи сучасників до точного опрацювання джерел, О.С. Пушкін звертався до К.Ф. Рилєєва, розбираючи його «Думи»: «Ты напрасно не поправил в Олеге Герба России. Древний герб, Св. Георгий, не мог находиться на щите язычника Олега; новей­ший двухглавый орел, есть Герб Византийский и принят у нас во вре­мена Иоанна III, не прежде. Летописец просто говорит: «Тоже повеси щит свой на вратах на показание победы»⁷.

Крім писемних і образотворчих пам’яток велику роль для іденти­фікації джерел відіграють гербовники - рукописи із зображенням гер­бів, найчастіше кольоровими (гербовники повинні були мати повне зображення герба - щит, шолом, шоломові емблему, намет тощо). У Англії збереглося більше двох десятків джерел такого роду (гербові свитки 1300 р. містять зображення 486 гербових щитів). У цілому до кінця XV ст. відомо близько 350 гербових комплексів типу гербовни­ків - 1 ЗО англійських, 80 французьких, 60 германських, ЗО фламанд­ських, 20 іспанських та італійських.

Джерельне значення має оздоблення стародруків гербовими зо­браженнями. Це і лицарські особисті герби, герби титулованих осіб, дамські герби; міська геральдика, корпоративні герби (цехових реміс­ників, військових орденів), конфесійні (окремих монастирів, братств), герби університетів. Щодо дамських гербів, то вони мали таку особ­ливість: до заміжжя дівчини (наприклад, у Бургундії) щит поділявся на дві половини (в лівій - родовий герб батька, а права залишалася пустою, для того, щоб там помістити герб чоловіка дівчини). Інколи шлюбні герби поєднувалися і таким чином: зв’язувалися чи змикали­ся. Жінка, яка виходила заміж двічі, могла мати зображення батьків­ського герба між гербами чоловіків.

Отже, при ідентифікації джерел всі ці деталі можуть мати велике значення і допоможуть дослідникові у вирішенні його наукової проб­леми. Знання геральдики слугує історикам також у датуванні зобра­жень та предметів, у встановленні їх географічної приналежності.

Джерелознавча критика джерела передбачає використання прийо­мів і такої спеціальної історичної дисципліни, як історична нумізма­тика, яка вивчає грошово-вагові системи, монети, надписи на них і грошовий обіг. Спеціальні функції нумізматика виконує щодо історії, археології, етнографії, політичної економіки, історії мистецтва, істо­ричної географії, топоніміки, ономастики. Нумізматика та такі дисцип­ліни, як метрологія, хронологія, геральдика, генеалогія, сфрагістика, епіграфіка, фалеристика розробляють деякі проблеми спільно чи з до помогою одна одної. У предмет нумізматики включається також ви вчення паперових грошей (боністика), орденів, медалей, жетонів, знач ків (фалеристика).

У науковому відношенні монети є цінним джерелом. Вони висту­пають і як засіб грошового обігу, державного документу, твору мис­тецтва. Нумізматичний матеріал може характеризувати різні сторо­ни життя суспільства. Так, у Чехії початок чеканки грошей був тіс­но пов’язаний з успіхами гірничої справи. У 1300 р. чеський король Вацлав випустив крупну монету зі срібла, добутого на кутногорських рудниках - «Празький грош», який мав 938 пробу і важив 3,7 г. Празь­кий грош, як і всі срібні монети того часу, піддавався псуванню. За 100 років його вага зменшилася на І г, а вміст срібла на 40%. У 1547 р. чеканку празького гроша припинили. І все ж упродовж 250 років ці монети були визнаною валютою в Центральній і Східній Європі, вони були законними в германських землях, Угорщині, Австрії, Поль­щі, Великому князівстві Литовському. До початку XVI ст. в Україні панував празький грош, а також польські і литовські монети, що ба­зувалися на ньому. Писемні джерела називають їх «доброю чеською монетою» або просто «чехами».

Нумізматика дуже важлива для джерелознавства і тому, що анах­ронічні вживання назв монет чи інших грошових термінів в різних документах чи інших писемних джерелах змушують засумніватися у їх справжності. Монети можуть слугувати джерелом для вирішення ряду проблем історичної хронології.

Нумізматика нерозривно пов’язана з метрологією, адже на ранніх етапах розвитку грошових одиниць вони співпадали чи в крайньому разі являлися чітко фіксованою частиною одиниць ваги. Зображення на монетах державних та особистих гербів, а також різних гераль­дичних фігур визначають зв’язок нумізматики зі сфрагістикою і ге­ральдикою.

Монети є пам’ятками мистецтва дрібної пластики і разом з тим да­ють-чудовий матеріал для історії мистецтва. Тільки завдяки монетам ми можемо створити певну уяву про втрачені скульптури геніального Фідія - Афіни Промахос, що прикрашали афінський акрополь, та Зсв- са в храмі Олімпії. У цілому ряді випадків лише на монетах зберегли­ся назви міст чи держав, що зникли, імена їхніх правителів.

Монети є важливим джерелом з історії товарно-грошових відносин і торгівельних зв’язків. Так, основну масу західноєвропейських монет, що поступали на Русь, становили німецькі пфеннінги, англо-саксонські псині, дснарії Угорщини та ін. країн. На них поміщалися найрізноманіт­ніші зображення: хрести і зірки, люди, пам’ятки архітектури, предмети побуту тощо. Надписи, виконані латинською мовою, містять імена пра­вителів, від імені яких чеканилися монети, рідше - імена монетників чи осіб, що відали чеканкою. Дані нумізматики допомагають при вивченні джерел більш точно і повно встановити справжність документальних матеріалів того чи іншого історичного періоду. Отже, самі види монет можуть виступати також і своєрідним джерелом у вивченні історії ідео­логії, релігії, техніки, мистецтва.

Нумізматичне дослідження передбачає не лише аналіз зображень, надписів, зважування, обмір, а й більш складні методи: визначення проби, статистичні підрахунки, спектральний аналіз. Комп’ютерна техніка відкриває нові можливості для обробки нумізматичного ма­теріалу.

Таким чином, використання даних спеціальних історичних дис­циплін є необхідним для сприйняття всіх аспектів джерелознавства і отримання навичок критики історичних джерел. Кожна із вище зга­дуваних дисциплін має свої прийоми і свій об’єкт дослідження. Але мета у них одна - допомогти дослідникові всебічно вивчати історичне джерело, дати максимум інформації про його походження.

ПРИМІТКИ

⁹⁶ Данилевский Н.И., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. Источники Российской исто­рии.-М., 1998.-С. 152.

⁹⁷ Там само. С. 74-75.

⁹⁸ Тош Дж. Изложение и интеріїретация \\ Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. -- С. 147.

⁹⁹ Чистякова Е.В. Михаил Николаевич Тихомиров (1893-1965). - М., 1987. - С. 80.

¹⁰⁰ Варто зазначити, що М.М. Тихомиров як палеограф ніколи не обмежувався вивченням окремих елементів рукопису, а обов’язково пов’язував його з вирішенням питань історії, джерелознавства, археографії.

¹⁰¹ Люблинская А.Д. Источники в смежных с историей науках (по материалам зарубежной медиевистики) \\ Проблемы источниковедения западноевропей­ского средневековья. - М., 1979. - С. 37-38.

¹⁰² Пронштейн А.П. Источниковедение в России. Епоха феодализма. \\ Отв. ред. И.Д. Ковальченко. - Изд. Ростовского университета. 1989. - С. 346.

ЛІТЕРАТУРА

¹⁰³ Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. -М., 1998.

¹⁰⁴ Історичне джерелознавство. Авт. кол. Я.С. Калакура, І.Н. Войцсхін ська, С.Ф. Павленко. ~ К., 2003.

¹⁰⁵ Историческая антропология: место в системе социальных наук, ис­точники и методы интерпретации: тезисы докладов. - М., 1998. Курносов А. А. О месте источниковедения в системе исторических на­ук // Мир источниковедения: Сборник в честь С.О. Шмидта. - М.; Пенза, 1994.

¹⁰⁶ Леонтьева Г.А., Шорин П.А., Кобрин В.Б.. Вспомогательные исто­рические дисциплины. Под ред. профессора Г.А. Леонтьевой. - М., 2000.

¹⁰⁷ Лихачев Д.С. О «Слове о полку Егореве» // Лихачев Д.С. Избранные работы: В 3-х т. - Т. 3. - Л., 1987.

¹⁰⁸ Медушевская О.М. Источниковедение: теория, история и метод. ~М.,

¹⁰⁹ І996.

¹¹⁰ Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000.

¹¹¹ Пронштсйн А.П. Источниковедение в России. Епоха феодализма. \\ Отв. ред. И.Д. Ковальченко. - Изд. Ростовского университета. 1989.. Специальные исторические дисциплины. - СПб., 2003.

¹¹² Февр Л. Бои за историю. - М., 1991.