Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли. - М., 2005. 2 страница

Історичне джерело містить різні різновиди інформації - відкриту, закриту, приховану, пряму і непряму, актуалізовану і потенційну. Іс­торик повинен критично ставитися як до достовірності джерельної інформації, так і до її інтерпретації.

З поступом цивілізації маса джерел невпинно зростає, виникають нові їхні типи і види. Це робить особливо актуальним завдання на­укової класифікації джерел. Однією з найстаріших класифікаційних схем є поділ джерел за ознакою їхньої близькості до відображуваної реальності на історичні залишки (рештки) та історичні традиції (опо­відні, наративні джерела).

Перші (історичні залишки) - це безпосередні результати подій; звичаї; установи; пам’ятки матеріальної і духовної культури; твори ремесел; мистецтв; наук; різноманітні законодавчі документи, акти, грамоти, універсали і т. ін.

Другі (історичні традиції) - це пам’ятки минулого, що склалися на основі вражень їх авторів від подій (спогади, щоденники, інформацій­ні жанри періодики). В дійсності ж історичне джерело виступає і як відбиття суб’єктом реальності і як продукт діяльності суб’єкта, буду­чи одночасно і «залишком», і «традицією». Так, конкретне знаряддя праці, створене людиною, ніє лише «залишок», але й носій інформації про рівень знань і вмінь його виробників («традиції»). Отже, поділ джерел на зали шк и і традиції має умовний характер.

Як зазначалося вище, у сучасному джерелознавстві склалося уяв­лення про історичні джерела як про пам’ятки минулого, що виникли в результаті людської діяльності у духовній, матеріальній, природничій сферах і несуть у собі інформацію про цю діяльність. Відповідно до цього визначення до історичних джерел можна віднести і природні об’єкти, що містять інформацію про діяльність людини. Відомий іс­торик С.О. Шмідт вважає, що людина вносить настільки великі зміни у природно-географічне середовище, що джерелами пізнання може (іу пі іич\ що допомагає досліджувати хід історичного процесу у всій його рпмоманітності.

І Іраісгично неозора кількість джерел і їхні невичерпні інформацій­ні можливості викликали потребу в їх систематизації та класифікації. Підходи до класифікації історичних джерел постійно уточнюються. Поширеною с класифікація джерел, у якій приймається до уваги зміст джерела, його походження, форма, практичне призначення. Врахову ­ючи сукупність цих ознак, вчені виділили сім основних типів джерел: 1) речові; 2) писемні; 3) усні; 4) етнографічні; 5) лінгвістичні; 6) фото- кінодокументи; 7) фонодокументи.

На думку ж російського історика І.Д. Ковальченка «...поділ всієї сукупності історичних джерел на речові, писемні, усні, етнографічні, лінгвістичні, фотокінодокументи та фонодокументи є непослідовним в силу неоднозначності принципів та критеріїв їх виділення». Вче­ний вважає більш доцільним «виділення із всієї сукупності джерел чотирьох категорій: речові, писемні, образотворчі і фонічні». Такої ж думки дотримуються й інші вчені, зазначаючи, що до недавнього ча­су в джерелознавстві існував поділ всіх джерел на сім типів: речові, писемні, етнографічні, усні, лінгвістичні, фонодокументи та кінофо- годокумети. Але гака класифікація є досить умовна. Більш правомір­ним є підрозділ історичних джерел на чотири типи: речові; писемні; зображувальні (зображувально-графічні і зображувально-художні); та фонічні.

У сучасному українському історичному джерелознавстві виді­ляють такі типи джерел: 1) речові; 2) словесні (вербальні); 3) зобра­жальні; 4) звукові (фонічні); 5) поведінкові; 6) конвенціональні (дже­рела умовних позначень). Окремим типом джерел вважають кіновіде- офотодокументи. Отже, класифікація джерельної інформації є досить умовною.

Речові джерела — тип історичних джерел, інформація в яких фік­сується у предметній формі (пам’ятки архітектури, житла, знаряддя праці тощо), Носієм інформації словесних джерел є пам’ятки мови (лінгвістичні джерела), усної творчості (міфи, фольклорні жанри), пи­семні пам’ятки (літописи, документи тощо), до них відносять і біль­шість різновидів фонодокуметів, комп’ютерні тексти. Зображувальні джерела - наскельні малюнки, орнаменти палеоліту, фрески, мозаї­ки, картини, графічні зображення. Звукові джерела - джерела, у яких інформація зафіксована переважно музичними звуками. Поведінкові - фіксують інформацію про звичаї, вчинки людей, обряди тощо. Кон­венціональні - джерела, де умовні знаки виступають символами.

Звернемося до словесних джерел (усні, писемні, лінгвістичні). Усні джерела виникають задовго до появи писемних і інформація в них зберігається у вигляді усної традиції і передається з поколіїшя в покоління із уст в уста. Лінгвістичні джерела - пам’ятки мови, що ви­никають у процесі її розвитку.

Писемні джерела, рукописні і друковані, є фундаментом історич­них досліджень. До них належать рукописи на папірусі, пергамен­ті, папері, друковані матеріали, а також надписи на камені, металі, кераміці, берестяні грамоти тощо. Не зважаючи на те, що діапазон джерел постійно розширюється, тим не менше, вивчення історії найчастіше базується на вивченні писемних джерел (документаль­них і оповідальних). Для більшості істориків дослідницька робота продовжує зосереджуватися в архівах та бібліотеках. Серед всіх іс­торичних джерел чільне місце належить саме пам’яткам писемнос­ті. Не випадково російський письменник і поет І. Бунін так осягнув їхню глибину:

«Молчат гробницы, мумии и кости,

Лиш слову жизнь дана.

Из древней тьмы, на мировом погосте

Звучат лишь Письмена».

Про те, що саме книга вміщає у собі і храм, і піраміду, щоб про­славити їх, писав К. Нєрош-Ноблекур: «...Книга краще, ніж міцний дім, ніж храм на Заході, краще ніж укріплений замок, ніж стела, спо­руджена у святилищі....Вони пішли, учені і пророки, і їх імена були б забуті, якби їх творіння не стали вічною пам’яттю про них».

Звичайно, в жодному разі не йдеться про те, щоб дослідник ігно­рував інші види джерел, але залишається незаперечним, що з «...того часу, як історичні дослідження були поставлені на професійну основу (а цим ми зобов’язані Ранке), основна увага, за рідкісним виключен­ням, приділялася писемним джерелам».

Писемні джерела, здебільшого, відрізняються точністю стосовно часу, місця створення і авторства, розкриваючи думки і дії окремих людей, як це не можуть розкрити інші види джерел.

Для систематизації писемних джерел використовуються різні кла­сифікаційні ознаки. Перш за все їх поділяють на документальні та оповідні. На нашу думку досить струнку систему класифікації і сис­тематизації писемних джерел висуває Л.Н. Пушкарьов, вважаючи за необхідне поділити їх на джерела діловиробництва і оповідні. Перші включають у себе чотири види: картографічні, статистичні, актові і канцелярські; другі - особисті, художні, історичні, наукові.

Серед документальних джерел виділяють законодавчі акти, актові джерела, статистичні матеріали тощо. Деякі вчені приділяють особ­ливу увагу актовим джерелам, вважаючи саме їх «фундаментом на­уки» (І.Л. Шерман).

Актові джерела - вид документальних джерел, у яких в певній юридичній формі фіксуються угоди, договори, як економічні так і політичні, між приватними особами, особами та державою, дер­жавами, державою та церквою, церквами. Акти класифікуються за певними ознаками. За формальною ознакою акти поділяються на публічно-правові, акти органів державного управління та приват­ноправові. До актів у широкому розумінні слова відносяться всі тексти, що виконують функції документів. У вузькому розумінні, за визначенням С.М. Каштанова, «під актами розуміється не весь комплекс різнорідних документів, а лише ті з них, які встановлю­ють певні правовідносини». Всебічним вивченням актів займається дипломатика.

Оповідні джерела (наративні) - мають характерну особливість фік­сувати інформацію у вигляді розповіді про події та явища суспільно- політичного, суспільно-економічного, культурного життя. Ставлення автора до відтворюваних ним подій, його світогляд, вплив на нього тогочасної дійсності є важливою інформацією оповідних джерел. Це літописи, хроніки, історичні повісті, мемуари, записки і г. ін.

Оповідні джерела надзвичайно різноманітні за змістом та формою. В середньовіччі дуже поширеними були твори релігійно-повчально­го змісту (послання отців церкви, житія святих, проповіді, літургій­ні твори, полемічна література тощо). Для цього різновиду оповід­них джерел характерне дотримання певних канонів, що вироблялися впродовж століть і дійшли до нашого часу. їх вивченням займаються спеціальні богословські дисципліни - патристика, агіографія та ін. У Київській Русі були поширені такі форми оповідних джерел, як повість, літопис, повчання тощо. Поступово з розвитком писемнос­ті, книгодрукування, народжувалися нові великі та малі форми опо­відних джерел. Тривалий час навіть панувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні пам’ятки історичного змісту і вважалося, що історія починається лише з появою писемних джерел. Звичайно, що це не так. Французький історик Л. Февр критикував істориків- традиціоналістів за відмову вивчення ранніх періодів історії через відсутність письмових джерел. Він закликав не просто переписувати жерела, а відтворювати минуле, використовуючи всі джерела: «Істо­рики використовують тексти - це ясно як день, але не лише тексти, а всі джерела, яка б не була їхня природа»⁵.

Одним із таких видів джерел, яке мас глибоке коріння і водночас є новаторським, є усна історія, до якої впродовж останніх десятиліть все частіше звертаються історики. Усна історія, як тоненька нитка Аріадни, веде нас темними і заплутаними лабіринтами часу. При всій зазначеній вище цінності письмових джерел записана на папір подія позбавлена живого дихання, а саме це характерно для свідчень учасників подій. Далеко не всі історики сьогодні однозначно ставляться до можливос­тей усної історії. І все ж це далеко не другорядне джерело свідчень, до якого звертаються часто лише тоді, коли відсутні інші джерела.

«Усна історія» (oral history) в сучасному розумінні отримала акаде­мічне визнання у США, коли в 1948 р. в Колумбійському університеті було створено Дослідницький Центр з вивчення усної історії, на чолі якого став Аялан Невінс, який вперше використав термін «усна істо­рія», розуміючи під ним збір і використання спогадів учасників істо­ричних подій, викладений у словесній формі⁶.

Подібний центр було створено у 1958 р. у Каліфорнійському уні­верситеті. Перші проекти з усної історії в США були орієнтовані на опитування видатних людей сучасності і збереження їх інтерв’ю для нащадків. У 1966 р. була створена «Асоціація усної історії США», члени якої розширили коло досліджуваних проблем і перейшли до вивчення різних соціальних верств («історії знизу»).

В 1971 році в Ессексі П. Томпсоном - одним із основоположників усної історії у Великобританії - було створено журнал «Усна історія», а через два роки - Товариство усної історії⁷. Активно розвивався цей напрямок з 1960-х років і в Італії.

Як відомо, «усна історія» має свою традицію і в нашій країні. В 30-ті роки нею займалися історики, працюючи над «Історією фабрик та заводів».

Після закінчення Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. було зі­брано усні розповіді учасників Сталінградської битви, жителів, які пережили блокаду Ленінграда, робітників евакуйованих заводів і т. ін. Записи солдатських розповідей С. Смирнова і К. Симонова, книги О. Адамовича і Д. Граніна, С. Алексієвич дали змогу під іншим кутом зору подивитися на ті трагічні події і на долі людей.

В Україні збір свідчень про Голодомор 1932-33 рр., про чорнобиль­ську трагедію засвідчують, що усні розповіді очевидців тих подій до­помагають відтворити живий образ минулого.

Відомий британський історик Джон Тош підкреслює, що лили зовсім недавно професійні історики набули певного досвіду збору усних свідчень, хоч почасти представники академічної науки ще від носяться досить скептично до можливостей усної історії. І все ж са ме з усних джерел черпали більшість свідчень Геродот і Фукідід чи середньовічні літописці, які теж залежали і від усних свідчень. Лише в XIX ст. послідовники Л. Ранке зосередили всю увагу на вивченні писемних джерел. Але в силу того, що представники соціальних ни зів майже не залишили документів (архівні матеріали - це матеріали про них, а не такі, що виходять від них), тому для «істориків повсяк денності» головним джерелом, як вони вважають, є інтерв’ю, запи­си «усних розповідей» тих, хто представляє «безмовну більшість». Наприклад, у Британії прихильниками усної історії є в основному спеціалісти з соціальної історії, про що засвідчує зміст їхнього жур­налу «Усна історія»).

Ще одна сфера, де усна історія має велике значення, - це історія суспільств, що не мають суцільної грамотності, і де майже відсутні власні писемні джерела. Свідчення про них містяться в документах, складених на основі свідчень сторонніх спостерігачів. Якщо говорити про Африку, то не лише повсякденне життя самих африканців немож­ливо досліджувати іншими засобами, а й розвиток торгівлі, підприєм­ництва чи еволюція політичних інститутів вимагають зібрання усних даних. Свідчення і спогади колоніальних підданих «дозволяють ско- ригувати дані писемних джерел, які часто виявляються поглядом з ве­ранди районного чиновника чи з вікна релігійної місії», - підкреслює історик Джон Тош.

Слід зазначити, що «відтворення» подій і накопичення знань з до­помогою усної історії пов’язане з немалими труднощами. Адже в ході інтерв’ю кожна з сторін впливає на іншу. Історик обирає, в кого зби­рати свідчення і визначає ту галузь, яка його цікавить. Отже, відпові­дальність історика при участі в створенні нового джерела велика.

Але якщо навіть вважати, що усні свідчення мають достовірний характер, їх буде недостатньо для відтворення минулого. «Історичн;і реальність - це більше, ніж сума індивідуальних досвідів... Одне з завдань історика - якомога повніше зрозуміти реальність минулого; доступ до широкого кола джерел порівняно з кожним сучасником по­дій, що вивчаються, і дисципліноване наукове мислення дозволяючі, історику розкрити вплив глибинних структур і процесів на житія лю­дей», - підкреслює Дж. Тош. Історик повинен бути на сторожі, щоб не потрапити під вплив тих осіб, від яких він отримує свідчення. Не мапотреби відмовлятися від усної історії, але усні свідчення, як і інші, вимагають критичного аналізу. Вони мають пізнавальне значення, але не замінюють наукового аналізу.

У 70-ті роки XX ст. в багатьох країнах усна історія ствердила се­бе як самостійна галузь історичної науки. У Англії, США, Франції, Канаді, Італії виникли товариства усної історії, члени яких плідно працюють над теоретичними і практичними проблемами усної іс­торії.

Дослідник в галузі усної історії, російський історик Д.П. Урсу за­пропонував таку класифікацію усної історії, виділивши чотири її та­їш на основі аналізу досліджень зарубіжної історіографії; 1) історич­ні традиції старописемних народів Європи та Азії, що були колись усними, а потім згасли і збереглися лише в записах (до них можна віднести билини, саги північних народів, епічні сказання народів За­хідної Європи, хадіси арабів); 2) живі історичні традиції неписемних і малописемних народів Тропічної Африки, деяких районів Азії; 3) усна історія як історія сучасного чи недавнього минулого. Вона пред­ставлена свідченнями очевидців та учасників історичних подій, фік­сується різними засобами звукозапису; 4) усна історія як спонтанна народна історія, що відображає масову історичну свідомість на рівні громадської думки⁸.

Усна історія у формі епосу, сказань, легенд, генеалогій була най­більш ранньою формою історичної свідомості давніх народів. Піс­ля виникнення історіописання, наприклад, на Русі, усна історія не зникає: існує дві форми історичної думки - усна, народна і писана, офіційна. Перехід до писемної фіксації подій і витіснення усної іс­торичної традиції відбувається у різних народів по-різному. Згодом, в силу глибоких соціальних і культурно-психологічних факторів усна історія поступово втрачає свою інформативну роль, але інтер­ес до цього джерела знань не зменшується. Досить пригадати, як високо цінував «думки народні» О.С. Пушкін, який для збору свід­чень про події Пугачовщини здійснив подорож на Поволжя та Пів­денний Урал. Він так сформулював мету своєї поїздки: «Я відвідав місця, де відбулися головні події епохи мною описаної, перевіря­ючи мертві документи словами ще живих, але вже престарілих очевидців, і знову перевіряючи їх дряхліючу пам’ять історичною критикою».

О.С. Пушкін основну увагу звернув не тільки на історичну тради­цію, а й на свідчення (як пугачовців, так і їх противників) і, що дуже важливо, перевіряв і порівнював усні та письмові джерела.

У XIX ст. ставлення до усних джерел в російській історичній на­уці змінюється. У міру того, як все більше публікується старовинних легенд, сказань, билин і оформляється фольклористика як самостій­на галузь, інтерес до усних джерел зменшується. Як уже зазначалося вище, у світовій історичній науці встановлюється культ факту і аб­солютизується роль документів. «Немає документів - немає історії»

⁸⁵ таким було правило джерелознавства.

У радянській історіографії вивченню «застиглої» усної традиції приділялася велика роль. Зокрема, зразком комплексного джерелоз­навчого підходу стали дослідження Б.О. Рибакова, де дані билин та сказань перевіряються записами літописів, а літописні свідчення по­рівнюються з народними думками та оцінками.

Усну історію інколи звинувачують у суб’єктивності, що не мож­на заперечувати, і все ж це не зменшує значення усних свідчень, що звісно вимагають перевірки і критичного ставлення. Ступінь досто­вірності усного джерела має визначатися в кожному конкретному ви­падку. Можна погодитися з російським істориком Л.Н. Пушкарьовим, який підкреслював, що «не слід віддавати перевагу одному джерелу перед іншим у смислі його достовірності лише тому, що одне джерело

⁸⁶ це акт, а інше - розповідь сучасника... Всі види джерел мають певну джерелознавчу цінність».

І нині відсутність чи недоступність писемних джерел змушують істориків, які вивчають події недавнього минулого, звертатися до свідчень очевидців.

Найчастіше усні джерела використовують при підготовці жит­тєписів (уперше в 1951 р. було зібрано 400 свідчень з записом на магнітофон для створення біографії Генрі Форда). Систематично збиралися усні спогади про президентів Рузвельта, Трумена, Ейзен- хауера, Кеннеді та ін. В Індії, починаючи з 1966 р., меморіальний музей Дж. Неру опитав більше 600 чоловік, щоб підготувати до­кументальні біографії лідерів національно-визвольного руху Гаиді, Неру та ін.

.Приділяється увага і життєписам простих людей. Усно-історичні біографії можуть бути трьох типів: життя окремої людини, про яке вона розповіла сама або люди, які її знали; зібрання автобіографій багатьох людей, об’єднаних однією справою; нарешті, життєписи індивідуальні чи групові, де усні джерела аналізуються в комплексі з письмовими. Поряд з цим можливості усної історії широко вико­ристовуються при написанні історії різних громадських організацій і груп населення.

Які ж достоїнства знаходять вчені в усних джерелах? Відповівши па це питання, можна визначити і характерні риси усної історії. В пер­шу чергу це - демократизм. Це історія «знизу», це перш за все історія окремих подій, це минуле, побачене очима учасника подій, а також автентичність, унікальність, масовість.

Отже, усні джерела - це не джерела «другого сорту», вони вимага­ють до себе такої ж уваги, строго наукового ставлення, як і інші дже­рела. Прикладом може бути згадувана вище «Блокадна книга» О, Ада- мовича і Д. Граніна, що вражає документальністю фактологічного ма­теріалу, почерпнутого з розповідей кількасот чоловік, які пережили блокаду Ленінграда. Ця робота, за словами авторів, включила в себе тисячі сторінок щоденників і записів блокадників, тисячі записів на магнітофонну плівку. Вони знайшли і відтворили конкретних людей, їхні долі.

Нам видається, що корисним було б записати також біографічні розповіді відомих істориків, їх побажання молодому поколінню до­слідників; створити звукову колекцію з історії вітчизняної історичної науки.

Таким чином, різноманітні усні джерела уже не можна обійти ува­гою, а їх систематичне використання у наукових працях стало необ­хідним. Для цього слід ширше збирати свідчення і розповіді очевид­ців. Усна історія - це живий зв’язок між минулим і сучасним, між індивідуальними спогадами і народною традицією.

Усні свідчення очевидців подій, що не знайшли відображення в ар­хівах, документах, у пресі розширяють горизонти історичної науки. Що ж стосується надійності та достовірності усних свідчень, то зви­нувачення у їх пристрасності можуть бути певного мірою адресовані і до документальних джерел.

Велике значення для історика має знайомство з тими джерелами, що є предметом глибокого вивчення спеціальних галузей історичної науки, зокрема, етнографії, лінгвістики та інших.

Етнографія (від грец. еШов - народ, цгайо - пишу, букв, народо- опис) - наука, яка описує чи вивчає народи. Вперше термін «етно­графія» вжив в 1607 р. в Магдебурзі письменник Й. Зоммер, хоч у науковий обіг він увійшов з кінця XVIII ст. Нині терміном «етногра­фія» у західноєвропейських та американських країнах позначають описову народознавчу науку, яка функціонує переважно в системі музеїв. Варто зазначити, що визначення етнографії як народоопису правомірне лише до початкової її стадії розвитку, коли основна ува­га приділялася збиранню, фіксації та опису фактичного матеріалу Коли ж вона почала формуватися як наука, необхідним стало теоре­тичне осмислення, що визначається грецьким словом логос (поняття, вчення), з’явилася назва етнологія. На початку XX ст. визначилася понятійна відмінність між ними. Назвою етнографія охоплювалися здебільшого фіксації та описи матеріалів з побуту і різних галузей народної культури, в тому числі й фольклору; поняттям етнологія ви­значалися праці про народ і його культуру дослідницького теоретич­ного характеру.

Етнографічна наука в англомовному світі має свої особливості. Тут вона іменується соціальна антропологія (Англія) чи культурна антро­пологія (СІЛА).

Основним об’єктом етнографічного дослідження є етноси (народи, нації), та їхні частки - етнічні й етнографічні групи. Кожний етнос ха­рактеризується усвідомленням його носіями спільності походження та історичної долі, мовою, культурою. Спільність етносу грунтується і на родинній близькості.

Для етнографії дуже важливими є писемні свідчення минулого, оскільки у них є відомості про народи, їх назви (етноніми), місце розселення, особливості життя, культури, звичаїв, вірувань. Найбіль­ший інтерес викликають найдавніші писемні свідчення - клинопис, папіруси, в яких немало матеріалів етнографічного характеру. Також дуже уважно досліджуються різного роду літописи, хроніки. Зі зрос­танням ролі писемності зростає і кількість етнографічних свідчень: різні описи майна, судові звіти, посольські донесення та ін. мають багато цінної етнографічної інформації. Практично в етнографії ви­користовуються всі види писемних джерел, причому питома вага їх постійно зростає.

Особливу категорію джерел для етнографа становлять образотвор­чі матеріали: малюнки, барельєфи, скульптура, дрібна пластика. Так, графічні джерела дозволяють уявити, який вигляд мали знаряддя пра­ці, одяг, жителі, як виконувалися обряди. У багатьох випадках малюн­ки давніші за писемність і дозволяють заглянути у далеке минуле. На­приклад, наскальний живопис верхнього палеоліту дозволяє зробити припущення про мисливську магію давніх племен. Подібні ритуали етнографи спостерігали в окремих народів і у XIX ст.

Особливий розділ джерел - це народні орнаменти, в яких відбиті сюжети давньої міфології, давніх релігійних уявлень. Дуже важливі для етнографа спеціальні етнографічні замальовки, фотографії, кіио- документи, отримані в ході польових досліджень, а також різні плани, креслення, схеми, карти. Особлива категорія етнографічних джерел - музейні зібрання, де зібрані предмети побуту, одягу, житла, господар­ства, прикраси і т. ін. Етнографи широко використовують фольклор у всій його різноманітності: пісні, казки, перекази, загадки, танці, на­родна музика. Широко враховуються в етнографії і результати мово­знавства, лінгвістики.

Мова - одна з важливих етнічних ознак. Джерельні дані мовознав­ства дозволяють встановити спорідненість мов, сліди процесів асимі­ляції, час і умови життя мовних спільнот.

На сучасному етапі розвитку історичного джерелознавства в умо­вах впливу постмодернізму (його відмітною рисою є визнання прі­оритету мови над досвідом, що веде до відкритого скептицизму стосовно здатностей людини до спостереження і тлумачення зовніш­нього світу) лінгвістичні джерела набувають особливого значення.

У писемних джерелах історичний процес відображається засобами мови і в мові. Мова з плином часу змінюється і має свою історію. Ви­вченням закономірностей розвитку мови займається лінгвістика.

Мова - явище складне і різностороннє. Еволюція мови пов’язана прямо і опосередковано з матеріальним життям суспільства. При цьо­му, однак, не слід забувати, що мова як засіб спілкування є первісною і має певну стійкість та самостійність щодо історичного процесу. Ко­жен з елементів мови - лексика, фонетика, граматика - підкоряється своїм закономірностям і має свій час розвитку.

Сучасні теорії мови лежать в руслі традиції, що вперше була сфор­мульована Ф. де Соссюром на поч. XX ст., який наполягав, що мова не є нейтральним і пасивним засобом виразу, а управляється своєю внутрішньою структурою. Зв’язок між словом і об’єктом чи ідеєю, які воно позначає, є довільним. «Мова - не вікно у світ, а структура, що визначає наше уявлення про нього», - вважав він. Твердження, що автор точно може передати свій «смисл» читачу, не здійснюєть­ся⁹. А значить мова і письмо не відображають реальність. Отже, таке розуміння мови призводить до того, що статус автора тексту прини­жується і його наміри не можуть розкриватися як такі, які автор може передати читачеві. Історичне пояснення відкидається як пуста химе­ра. Максимум, що вони визнають - це те, що минуле можна система­тизувати як сукупність розповідей, подібно до того, як окремий текст відкритий для багатьох прочитань.

Англійський історик Дж. Тош, детально аналізуючи всі аргументи прибічників «лінгвістичного повороту в історії», цілком слушно за­значає: «Можливо, наші розповіді про минуле і не зовсім пов’язані між собою і не завжди переконливі, але корені їх криються у тому, що люди не просто довіряють їм, але і втілюють їх, виходячи з пере­думови, що соціальна дія - це безперервна лінія, що проходить через минуле, нинішнє і майбутнє. Завдання історичного пояснення не мож на так просто відкинути. Воно являє собою не втечу з реального сні ту, як стверджують найбільш похмурі варіанти постмодернізму, але необхідний раціональний підхід... Суть постмодерністської критики в тому, що історизм мертвий і не є більше серйозним інтелектуальним напрямком... Якщо ми відмовимся від спроби пізнати минуле, ми ні­коли не зрозуміємо, як виникло сучасне»¹⁰.

Варто зазначити, що історична наука все більше відчуває прямий вплив лінгвістичної тенденції у розвитку гуманітарних дисциплін Кожен текст локалізований у певному історичному контексті, існує «соціальна логіка тексту», яку можна розкрити в ході історичного дослідження. Історики постійно будуть звертатися до лінгвістичних джерел як таких, що містять важливі відомості про розвиток суспіль­но-економічних відносин, політичного життя, формування народних уявлень тощо.

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Цс перш за все різноманітні назви предметів, природних, географічних об’єк­тів, також власні імена, прізвища та ін. Дослідженням цього комплексу історичних джерел займається історична та філологічна ономастика. У свою чергу ономастика поділяється на топоніміку - науку про по­ходження географічних назв, і антропоніміку - науку про походження імен та прізвищ. Вивченім історії і власних імен, і географічних назв дуже важливе для історії. Географічні назви утримуються впродовж тисячоліть, не зважаючи на окремі зміни (уже в XX ст. трагічного смислу набули ономастичні значення географічних назв: Хатииь, Хиросима, Чорнобиль).

Найчастіше в історичних та джерелознавчих дослідженнях ви­користовують як часову ознаку лексику джерела. Поява нових слів та їх розвиток, відмирання слів старих безпосередньо викликаються умовами життя народу. Динаміка словарного складу найбільш повно відображає динаміку суспільного життя. Час побутування слів може слугувати вірною ознакою для датування історичних фактів. При ви­користанні лексики джерела для датування історичного матеріалу іс­торик спирається на дані лексикології. Розвиток лексичної системи мови виражається в кількісному зростанні словникового складу, а та­кож у зміні значення вже відомих слів, перетворень в області слово­творення. Ці сторони розвитку словникового складу вивчають семасіо­логія і ономастика.

Семасіологія вивчає природу розвиток зміни вживання слова, вста­новлює, яке воно мало значення. Семасіологія може допомогти істо­рику хоч би приблизно встановити, коли було створено текст, в якому дане слово вживалося в тому чи іншому значенні. Наприклад, джере­ло, у якому зустрічається слово «перекладач», могло бути написане не раніше XVI ст., коли воно змінює старе «тлумач». Час появи нового слова чи нового значення вже відомого слова може розглядатися як верхня дата виникнення явища, яке вона визначає. Відмирання слова може слугувати непрямою ознакою (нижньою межею) дати відповід­ного етапу в історії створення тексту.

Мова постійно перебуває у розвитку. Відомий вчений Л. Косеріу підкреслює: «Мова твориться, але її формування є історичним, а не повсякденним формуванням у рамках стійкості і безперервності». Мовотворчість - це колективна праця поколінь, а тісний зв’язок іс­торії мови з історією її носія очевидний. Отже, лінгвістичні джерела заслуговують дедалі ширшого залучення до історичних досліджень.