Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли.

18. Олабари И. «Новая» новая история: структуры большой длительности».\\ Культура и общество в средние века - раннее новое время. Методология и методика современных зарубежных и отечественных исследований. Сборник аналитических и реферативных обзоров. - М., 1998. - С. 103-105.

19. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания... С. 228.

20. Дюби Ж. Время соборов. - М., 2002. - С. 6.

21. Павленко Ю. История мировой цивилизации. - К., 2002. - С. 696-697.

22. Гуревич А.Я. История историка. - М., 2004. - С. 120.

23. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания... С. 253.

24. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей XVI- XVII ст. - К., 2002. - С. 9.

ЛІТЕРАТУРА

25. Бердяев Н.А. Смысл истории. Новое Средневековье. — М., 2002. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XV- XVI- II ст. В 3-х т. - Т. І. Структури повсякденності: можливе і неможливе. - К., 1995. - Т. 2. Ігри обміну. - К., 1997. - Т. 3. Час світу. - К., І998. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. -М., 1989.

26. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. - М., 1991.

27. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - СПб., 2002.

28. Гумилев Л.Н. Этносфера: история людей и история природы. - СПб., 2003.

29. Гуревич А.Я. Исторический синтез и «школа «Анналов». — М., 1993. Гуревич А.Я. История историка - М., 2004.

30. Дюби Ж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 г. \\ Одиссей. Человек в истории. 1991. - М., 1992.

31. История ментальностей и историческая антропология / Под ред. АЯ. Гуревича. — М., 1998.

32. Невлева И.М. История русской философии. - Харьков, 2003.

33. Нові перспективи історіописання / За ред. Пітера Берка. - К., 2004. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. - К., 2002. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХУІІ-ХХ ст. - К., 2002.

34. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. - М., 2004.

35. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М., 1992.

36. Тейяр де Шарден. Феномен человека. - М., 1987.

37. Тойнбі А. Дослідження історії. В 2-х т. - К., 1995.

38. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. -М., 2003.

39. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии истории. В 2-х т. - Минск, 1998.

40. Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1991.

41. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей XVI -XVII ст.-К., 2002.

ТЕМА III. РОБОТА ІСТОРИКА З ІСТОРИЧНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ, МЕТОДИКИ, ЕТАПІВ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ)

ЛЕКЦІЯ І. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО В СИСТЕМІ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Значення джерел для процесу історичного пізнання. Теоретико- мстодологічні проблеми джерелознавства. Етапи становлення та розвитку джерелознавства. Поняття історичного джерела. Основні види історичних джерел. Писемні джерела. Усна історія. Свідчення та їх вивчення. Етнографічні, лінгвістичні та інші джерела. Природничі об’єкти як джерела історичного пізнання.

«Потрібно вивчати історію, використовуючи всі наявні джерела, беручи з кожного ту інформацію, яку вони можуть дати, і встановлювати ієрархію цієї інформації залежно від системи цінностей епохи, а не уподобань історика...»

(Жак Ле Гофф)

Основою всякого історичного дослідження є історичні джерела

⁸⁰позивні історії. Інформація про минуле міститься саме в них. Запас джерел невичерпний. Це може бути документ, чи залишок дії (наприклад, загублена монета), рештки будівель тощо. Історичні джерела включають найрізноманітніші свідчення минулої діяльності людей

слово написане і слово промовлене, характер ландшафтів і предмети матеріальної культури, твори мистецтва, фотокінодокументи тощо. Історики приділяють велику увагу пошукам, вивченню, обробці джерел, коло яких постійно зростає. З джерел історик відбирає факти і всю інформацію, яку потім організує у певну картину. Але складність пізнання минулого полягає в тому, що воно у цілому не може бути об’єктом безпосереднього спостереження. Історик має справу з тим, що вже не існує, але за його рештками він повинен зробити спробу це минуле «воскресити». Інколи лише випадково доходять до нас дорогоцінні свідчення далеких тисячоліть чи століть, які дають шанс історику наблизитися до пізнання тих віддалених від нас епох.

Джерелознавство є особливим методом пізнання реального світу. Об’єктом при цьому виступають твори, речі, документи, пам’ятки. Іноді скульптури, поеми, філософські праці можуть нам сказати значно більше, ніж тексти законів і договорів. Минуле не зникає безслідно. Воно продовжує жити у свідомості людей, у традиціях, духовних цінностях і визначається наявністю глибоких внутрішніх зв’язків між минулим і сучасним. На кожному кроці ми зустрічаємося з минулим, інколи не помічаючи цього. Ланцюг, що поєднує минуле з сучасним - нерозривний. Не випадково М.К. Реріх писав: «Всім хочеться заглянути в глибину, туди, де морок віків осяяний мерехтінням істинних дорогоцінностей, то розкішних, то скромних і великих лише чистотою думки, що їх створила. Спробуємо вирішити, що б ми могли побачити, якби ми перенеслися в різні далекі віки? Здивувалися б мудрості внутрішнього художнього інстинкту чи знайшли б лише геніальних дітей? Не дітей знайшли б ми, але мудреців».

Сліди минулого дозволяють історику здійснити спроби відтворити його. Історик єдиний, хто здійснює функцію посередника між нинішнім і минулим, «воскрешає минуле». Він намагається побачити і зрозуміти віддалених у часі людей, чужу свідомість, проникнути у сферу їх замислів.

Так, через дослідження зображальних джерел, у яких міститься інформація, що закодована у певних зорових образах, історик може не лише доповнити певні історичні факти, а й поглянути на них у буквальному розумінні цього слова. З найдавніших часів рука художника створювала предмети, що дозволяють сучасній науці хоч би приблизно реконструювати свідомість пращурів. Адже ЗО 000 років тому людина вже була здатна відтворити образ людини. Більше того, не просто відтворити, а підкреслити те, що найважливіше (про це свідчить фігурка матері-прародительки, знайдена в Австрії (Венера з Віллендорфу). 15 000 років тому давній митець створив знамениті зображення тварин на стінах і стелі печери Альтаміра (Іспанія). Гігантська ж «картинна галерея» на скелях у центрі Сахари дала можливість в деталях відтворити довгу історію нині пустельних місць. Отже, якщо давні культури не залишили текстів, то слід руки художника залишається основним джерелом для розуміння далекого минулого. Історик може захоплюватися мистецтвом давніх людей, але як професіонал він зо бов'язаний вбачати в ньому історичне джерело.

Постійно накопичуючи повсякденний досвід, люди передають його наступним поколінням. Для цього вони кодують інформацію (в малюнках, спорудах, виробах, творах, а пізніше в документах), що виступає як фіксоване джерело. Цей момент важливий для розуміння методу джерелознавства. Суть методу - у пізнанні оточуючого світу через фіксовані джерела інформації. Адже малюнок, споруда, документ, фотографія, кіноплівка, звукозапис дає можливість людині «зупинити миттєвість». Ці фіксовані свідчення і є основним джерелом пізнання, без них історик не може обійтися, а значить, не може пізнати минуле.

Джерелознавство виступає як метод вивчення минулої реальності через посередництво людського сприйняття, зафіксованого в джерелах. Слід пам’ятати, що кожне джерело має елемент суб’єктивності, який переходить і на факти, відображені в джерелі. Джерело завжди тією чи іншою мірою містить особистісне ставлення його автора. Твір належить певному автору, але в той же час він є і феноменом культури свого часу, явищем міжособистісного спілкування.

Джерелознавство досліджує пам’ятку як цілісний, внутрішньо взаємопов’язаний об’єкт з притаманними йому особливостями інформаційного поля. Вивчаючи властивості джерел, джерелознавство розробляє методи отримання інформації, її критичної перевірки, формулює критерії оцінки творів як явищ культури. Тому джерелознавство для історика не лише допоміжна дисципліна, як це представлялося традиційною методологією історії, але самодостатня область знання, наука про джерела.

Все створене і створюване людьми - від найдавніших часів до сучасності - може бути об’єктом дослідження як ціле. «Через джерело, як частину минулого, ми вживаємося в- єдність цього минулого і, пізнаючи частину, в ній вже пізнаємо і ціле», — підкреслював історик- медієвіст, знавець середньовічних джерел Л.П. Карсавін (1882-1952). Такий підхід орієнтує на системне вивчення джерел, на звернення дослідника до всього обсягу творів культури. Адже історичне джерело, будучи продуктом культури, виступає як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманітності їх предметів вивчення. Тим самим він створює основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу.

Сучасні технологічні засоби відкривають для цього нові необмежені можливості (мережа Інтернет), з’являються нові поняття: «комп’ютерне джерелознавство, історична інформатика. У визначенні останньої зазначається, що «історична інформатика вивчає закономірності процесу інформатизації історичної науки; в її основі лежить сукупність теоретичних і прикладних знань, необхідних для створення і використання у дослідницькій практиці машинопрочи- іуваних версій історичних джерел всіх видів». Англійський історик П. Денлі, один із засновників Міжнародної Асоціації «Історія і комп’ютер», пророчить у XXI сг. історичній інформатиці стати «новою мовою історичних досліджень»: «... можливості історичної інформатики не зводяться до того, що ми можемо робити ті чи інші дослідження швидше чи ефективніше; ми можемо робити нове, і ми можемо робити старе по-іншому».

Використання аудіовізуальних джерел змінило співвідношення письмової та звукозаписуючої фіксації інформації, писемних та усних свідчень в інформаційному полі XX ст. Технічні засоби створюють нові види джерел, сприяють збільшенню загального обсягу інформації. Історичне джерело стає різноманітнішим і невичерпним. «Історія посідає унікальне місце серед гуманітарних і соціальних наук за різноманітністю джерел, кожне з яких вимагає спеціальних знань,» - зазначає сучасний англійський історик Джон Тош.

Але уявлення про те, що історичні джерела негайно дадуть відповіді на всі запитання, хибне. Величезна кількість пам’яток (фрагментів минулої реальності) різноманітного характеру - літописи, хроніки, збірники законів, листи, щоденники, зображення, залишки давніх поселень тощо - самі по собі ще не є історичними джерелами, доки до них не буде привернута увага дослідника. Лише думка вченого виділяє для вивчення ті чи інші рештки, пам’ятки і перетворює їх на джерело даних, необхідних для відтворення картини минулого. У цьому процесі історичного пізнання виключно велику роль має інтелектуальна активність дослідника.

Французький історик Марк Блок звертав увагу на прірву, що відділяє історика від «антиквара», адже останній є лише пасивним збирачем «давнини». Але і історику, який вміє поставити запитання минулому, налаштуватися на діалог з джерелом, примхлива богиня історії Кліо не поспішає розкривати свої секрети. Було б наївним вважати, що просте накопичення історичних джерел відкриє таємниці минулого. Досліднику потрібно докласти великих зусиль, щоб оволодіти матеріалом, осмислити його, відновити як окремі деталі історії, так і загальні її риси, знайти ключ до тлумачення джерела, виробити метод їх інтерпретації. Не можна ототожнювати джерела з

історією, адже лише сила думки вченого-історика має перетворити їх на джерело інформації.

На думку Р. Коллінгвуда «історик-початківець повинен збагнути, що джерела - це ніякі не авторитети, а просто джерела; що ставлення історика до них повинне полягати не в прийманні чи відкиданні їх, а в їх інтерпретації»¹. Сучасна історична наука базується фактично на постійному переосмисленні джерел. Тому історики розглядають оригінальні матеріали як першоджерела, а все, що їх попередники написали, як вторинні джерела. Інколи первинні та вторинні матеріали присутні в одній і тій самій праці. (Середньовічні хроніки розпочиналися з огляду світової історії від створення світу до Різдва Христового, заснованого на роботах відомих авторів; сучасні ж історики цінують у них перш за все щорічні записи про поточні події). Так, «История Англии» Маколея (1848-1855) є вторинним джерелом, але для спеціалістів з проблем менталітету вікторіанської еліти ця праця виступає першоджерелом, - вважає Дж.'Гош.

Довгий час побутувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні свідчення, а всі інші не заслуговують такої довіри. У XX ст. етнологи встановили, що усна традиція може мати більш стійкий характер, адже вона спирається на строгі канони. Відтак у сучасному історичному знанні історія створюється на основі писемних джерел, але якщо вони відсутні, тоді використовуються інші джерела, адже «все у світі є потенційне свідчення чогось». Але щоб їх використати, історик має поставити цим свідченням відповідні запитання. Один і той самий документ чи свідчення можна тлумачити по-різному, залежно від поставлених завдань. Остаточного ж прочитання джерела не існує. Але інтерпретація джерел та їх використання у історичних працях відбувається відповідно до певних правил і норм, що їх обґрунтовує така галузь історичних знань, як джерелознавство. Джерелознавство відіграє спеціальну роль і займає провідне місце в структурі історичної науки, маючи свій предмет і об’єкт вивчення, систему специфічних дослідницьких методів.

Історичне джерелознавство вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки.

«Важко уявити собі образ модерного історика, який не опанував теорію і практику пошуку, виявлення, пізнання, аналізу й використання джерел як у науково-дослідній, так і в педагогічній діяльності, не оволодів сучасними методами опрацювання джерел, здобування джерельної інформації, перевірки її достовірності», - наголошують шпори фундаментального посібника «Історичне джерелознавство»².

Джерелознавство містить теоретичний розділ і джерелознавчу практику. Теорія джерелознавства - це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, об’єкт, завдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці. У джерелознавстві теорія джерела посідає центральне місце. Вона розкриває його природу, суть, специфіку відображення у ньому дійсності, особливості вміщуваної у ньому інформації, його пізнавальну функцію в історичних дослідженнях. Як спеціальна галузь історичної науки джерелознавство спирається на її теоретико-методологічні засади. Джерелознавча практика - це практичне використання джерел у конкретних історичних дослідженнях.

Історичне джерелознавство невіддільне від розвитку історичної науки. У різні історичні епохи існували різні критерії оцінки джерела. Спроби критичного використання джерел можна знайти уже в працях античних авторів (наприклад, Фукідіда). У добу Середньовіччя було чимало істориків, які стверджували, що вони використовували достовірні джерела: «...Записав, те, що я бачив у пергаменах чи в кодексах монастирів св. Марцила, св. Мартіна і св. Августина Лемовіценсько- го», або «...Деякі давні документи і пергамени я зібрав воєдино після довгих досліджень; я переглянув покажчики, запозичивши з них та інших достовірних свідчень, додав пропущене». Наприклад, один із авторів XIV ст. писав:

«... Мой рассказ упорядочен В соответствии с некоторыми хрониками,

То есть правдивими словами,

Которые я переписывал из мемуаров В Сен-Дени день и ночь»³.

Із зростанням престижу писемних джерел нарівні з надійними свідченнями вибудовувалася перша ієрархія джерел (на основі їх природи) - істинність (автентичність) і схвалення авторитетом (наприклад, схвалено римською курією). Середньовічні історики не критикували свідчення, вони давали оцінку авторам свідчень. Але із розширенням історичної інформації все частіше історики критикують не свідків, а свідчення, готують основу для появи нової критики.

У добу Відродження спостерігається великий інтерес до праць античних авторів, але разом з тим має місце і залежність істориків від їх авторитету, традиційна довіра до авторитетних суджень. Гуманісти проводять інтенсивні пошуки з виявлення нових джерел (текстів), вдаються до їх інтерпретації. З філологічним інтересом до минулого пов’язують вчені становлення традиції відбору, оцінки та критики історичних літературних джерел. Широко відомий приклад аргументованої критики достовірності історичного джерела - «Трактат о ио- дложности Константинова дара» італійського гуманіста Лоренцо Вал- ли (1407-1457). Автор піддав критиці один із головних документів, що обґрунтовував права папи на вищий авторитет у християнському світі, поставивши під сумнів саму концепцію світської влади папства. Це була перша спроба критичного аналізу історичного джерела, використання лінгвістичного і літературного аналізу тексту. Але разом з тим, при всіх достоїнствах істориків доби Відродження «наукова критика джерел була за межею їх можливостей».

Пошукам, колекціонуванню, систематичному опису і класифікації історичних документів і пам’яток приділяли велику увагу антиквари, представники такої інтелектуальної течії, як антикваріанізм (XVII ст.). Антиквари і знавці документів минулого, ерудити збирали найрізноманітніші свідчення минулих епох - монети, герби, надписи, документи тощо. Звертаючись до цих джерел, вони розробили нові методики їх критики. Варто зазначити, що в Англії основи антикварі- анізму були закладені ще у XVI ст. із заснуванням у 1585 р. в Лондоні Єлизаветинського товариства антикварів, члени якого збирали і публікували дані про історичні пам’ятки. У XVII ст. вже стали друкувати великі серії середньовічних джерел.

Великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел досягай у Франції члени товариства мавристів (ченців конгрегації святого Мавра). Ними було знайдено і зібрано багато середньовічних манускриптів, які публікувалися після ретельної перевірки усіх списків документів. Особливо слід відмітити велику роботу з критики текстів бібліотекаря Сен-Жерменського монастиря, великого ученого монаха-бенедектинця Жана Мабільона (1632-1707), який вважається основоположником нової дисципліни - дипломатики, що вивчає акти, дипломи, отримані церквою і монастирями на пожалувані їм землі. Ж. Мабільон та історики-ерудити зробили внесок у розробку таких дисциплін, як палеографія і хронологія, що дозволило поглибити критику джерел. У середині XVII ст. у Антверпені здійснювалося видання середньовічних джерел єзуїтами-болландистами (названих так на честь їх голови Ж. Болланда). Завдяки діяльності болландистів вдосконалювалися правила критичного аналізу історичних джерел.

У добу Просвітництва вчені XVIII ст. не лише продовжили справу антикварів та ерудитів-публікаторів XVII ст., а й зробили помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства, розширивши саме поняття джерела (Дідро, Вольтер). Вони піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел, звернули увагу на складність і багатоплановість такого поняття, як «факт».

Проблеми джерелознавства ґрунтовно розроблялися вченими-істо- риками першої половини XIX ст., які звернулися до вивчення середньовічних джерел (французька школа Тьєрі, Гізо та ін.). Зокрема, Гізо розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Він вважав, що факти самі по собі ще не складають історію, адже в історика може виникнути спокуса і мотиви їх підтасування.

Для історичного знання XIX століття взагалі характерним був культ джерел та культ фактів. Історики-позитивісти XIX ст. надавали перевагу документам офіційного походження - законодавчим актам, дипломатичним матеріалам, правовим документам як таким, що найбільш точно відображають події. Інші ж види джерел - мемуари, нереписка приватних осіб, публікації у періодичних виданнях розглядалися здебільшого як суб’єктивні, а відтак як не такі надійні і не такі достовірні. Історики все частіше звертаються до архівів і першість у їх вивченні належить представнику німецької історичної школи Леопольду фон Ранке (1795-1886), який втілив критичний підхід до джерел у арсенал історичної науки. Науковий семінар, який він вів у Берлінському університеті, сприяв появі нової когорти вчених-істори- ків з досвідом критичного аналізу першоджерел, особливо численних архівних джерел, які вперше широко були відкриті для дослідників у XIX ст. Л. Ранке добився загального визнання тієї ідеї, що аналіз джерел і написання історичних праць невіддільні одне від одного.

Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Моммзена, І. Дройзена, III. Ланглуа, III. Сеньобоса були спрямовані на поглиблення і розширення методів опрацювання джерел. Джерелознавство набуває системного характеру. Значний внесок у його розвиток зробили відомі російські історики другої половини XIX ст. М. Погодін, В. Соловйов, В. Ключевський. З іменем В. Ключевського пов’язане становлення наукового джерелознавства в Росії.

В українській історіографії перші принципи наукової критики історичних джерел мали місце у працях М. Максимовича (40-і рр. XIX ст.). Помітний внесок у розвиток теоретичних і методичних засад джерелознавства внесли М. Костомаров, О. Лазаревський, М. Івани- шев, В. Антонович, В. Іконников, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін. Варто зазначити, що особлива роль у дослідженні джерел належить «Київській історичній школі» та її організатору і керівнику, видатному українському історику В.Б. Антоновичу (1834-1908), який дав обгрунтування класифікації джерел, поділивши їх на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників.

У XX столітті значний внесок у розвиток теорії історичної науки зробили представники французької школи «Анналів» (Л. Февр, М. Блок). Вони запропонували розширити розуміння історичного джерела, звернувшись до даних демографії, психології, лінгвістики, статистики, економічних наук тощо.

Великі зміни у підходах до історичного джерелознавства як системи знань відбулися у другій половині XX ст. Критично переосмислюючи можливості істориків розуміти та вивчати джерела, вчені пропонують розглядати джерело як явище культури, як єдину доступну для історика реальність минулого. Відтак залучаються лінг вістичні, літературознавчі та інші методи опрацювання джерел.

Розвиток історичної науки пострадянського періоду ставить перед джерелознавством нові завдання. Серед них - не тільки уточнення, але й перегляд понять і категорій, які однобічно трактувалися з позицій (догматичного) матеріалістичного розуміння історії. Нині вчені акцентують увагу на вивченні джерел з культурологічних позицій, а саме на особливостях менталітету, духовного життя людей на різних ступенях цивілізації, що знайшло своє відображення у джерелах.

Варто зазначити, що у сучасних умовах визначився новий статус джерелознавства в системі гуманітарних наук. Суть його полягає у тому, що історичне джерело (продукт культури, об'єктивований результат діяльності людини) виступає як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманітності предметів їхнього вивчення. Тим самим він створює єдину основу для міждисциплінарних досліджень та інтеграції наук, а також для порівняльно-історичного аналізу. Нині акцент ставиться на розумінні психологічної і соціальної природи історичного джерела, яка й зумовлює його придатність «для вивчення фактів з історичним значенням». Пріоритетна увага приділяється характеристиці автора джерела, обставинам створення історичного джерела, контексту, в якому воно з’явилося.

Нові підходи у сучасному джерелознавстві полягають у наступному: джерелознавство є методом реального пізнання світу, об’єктом, при цьому являються створені людьми речі, записи-документи, вироби; вивчаючи їх, можна багато дізнатися про людей, які їх створили.

Отримана в такий спосіб інформація про людське суспільство орієнтована на головну людську властивість - властивість творити, об’єк- тинізувати свої думки і уявлення в матеріальних образах. З виникненням писемності інформаційне поле людської цивілізації значно розширюється, якісно змінює її та продовжує змінювати;

⁸¹пізнання оточуючого світу через фіксовані джерела інформації, а саме використання виробів, створених людьми, як джерела інформації про них. Як саме людина (суб’єкт, який пізнає) знаходить і вивчає об’єкт, що служить йому джерелом пізнання, які запитання він при цьому ставить. Що відбувається при вивченні інформації історичних джерел при багаторазовому зверненні до минулої реальності, зафіксованої в джерелах;

⁸²джерелознавство вивчає не просто історичне джерело. Воно вивчає систему відносин: людина - твір - людина. Ця тріада виражає загальнолюдський феномен: одна людина спілкується з іншою не безпосередньо, а опосередковано, з допомогою твору, що відображає особистість іншої людини;

⁸³у нових умовах сучасності стабільна, в основному європоцен- трична база джерел інформації, розроблена у минулі століття, виявляє нині свою неповноту. Глобальна історія повинна спиратися на значно ширшу базу джерел. У концепції джерелознавства активно проводяться ідеї загальнолюдського начала і історичного джерела як засобу не лише пізнання фактів, а й розширення можливостей спілкування особистості зі світовою культурою;

⁸⁴поняття про джерело як явище культури дає змогу розкрити системоутворююче значення джерелознавства у гуманітарному пізнанні⁴.

В останні десятиліття у істориків змінилося ставлення до проблем пізнання. Нове розуміння проблеми самодостатності історичного джерела - не лише як засобу для отримання інформації про факти, але і як реального об’єкта, починає змінювати менталітет дослідників: «У істориків з’явилося бажання вбачати в документі, свідченні, тексті, самостійну наукову цінність», з’явилося розуміння того, що саме джерело становить «єдино доступну їм реальність», - відмічає сучасний французький історик Жорж Дюбі.

Таким чином, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми джерелознавства продовжують бути в центрі уваги істориків, більшість яких схильні підходити до джерела як до продукту цілеспрямованої людської діяльності, як явища культури. Таке визначення передбачає міждисциплінарний підхід до джерел, єдність погляду на всю різноманітність творів, пам’яток культури певної епохи, на їхній взаємозв’язок. Історичне джерело, будучи продуктом культури, виступає як єдиний об’єкт різних гуманітарних наук при різноманітності предметів їхнього вивчення.

В історичній науці існують різні визначення історичного джерела. Наведемо деякі з них. Наприклад, російський історик М.Н. Тихоми- ров вважав, що «...історичним джерелом є така пам’ятка минулого, яка свідчить про історію людського суспільства. Історичними джерелами служать рукописи, друковані книги, будівлі, предмети вжитку, давні звичаї, елементи давньої мови, що збереглися, і т. іи. - одним словом, всі рештки минулого історичного життя». Таким чином, джерело визначається не лише функціонально, а й за матеріалом. На думку історика С.О. Шмідта: «Історичне джерело - це всяке явище, яке може бути використане для завдань історичного дослідження, чи навіть простіше - для пізнання минулого».

У сучасному українському джерелознавстві існує таке визначення історичного джерела: «Історичне джерело - це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відбиває той чи інший бік людської діяльності». Варто зазначити двоякий зміст джерела: з одного боку, це носій історичної пам’яті, з іншого боку - це історичний факт, явище культури, що потребує вивчення.

Принципове значення має визнання об’єктивності природи джерела. Джерела спеціально як такі не створюються, вони з’являються в реальному житті в зв’язку з потребами людей, призначаються для виконання певних службових функцій. І лише потім, коли за ними починають вивчати минуле, вони і стають історичними джерелами. Отже, джерело має два етапи існування - доджерельний і власне джерельний. На першому етапі існування всі джерела виконують свої безпосередні функції (напр. знаряддя праці первісної людини), а на другому етапі існування пам’яток минулого — функцію історичного джерела. Воно є не лише свідченням про історичні факти, а й саме є історичним фактом, історичним явищем свого часу. Але ставши історичним джерелом, пам’ятка не втрачає своєї об’єктивної природи, чим і створює ґрунт для об’єктивного відтворення реальної дійсності.

' Звичайно, те, що джерело має об’єктивну природу, відображає об’єктивну реальність, не означає, що створена ним картина завжди адекватна дійсності, співпадає з нею (не можна виключати можливості ненавмисного чи наміреного спотворення подій). Але і це не позбавляє джерела об’єктивності його природи, бо і в такому випадку воно відбиває умови свого створення, включаючи і наміри автора. Причому умови створення джерела, позиції авторів можуть становити основний науковий інтерес у вивченні джерела, - підкреслював український вчений, спеціаліст з джерелознавства М.Я. Варшавчик.

Разом з тим, у сучасному джерелознавстві акцент ставиться на органічному поєднанні об’єктивно-суб’єктивних чинників у історичному джерелі. У процесі свого первинного функціонування історичні джерела зазнають впливів, змін, втручань, які мають як об’єктивний, гак і суб’єктивний характер. Наприклад, підробки, фальсифіковані вставки до оригінальних документів, або вилучення їх частин. Це с тосується також підробок творів прикладного і образотворчого мистецтва, оповідних, історіографічних джерел тощо.

Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - Л., 1990. - С. 29.; Його ж: Етногенез и биосфера Земли. - М., 2005. 1 страница