Ящук Т.1. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004.

9. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. - М., 1986. - С. 15.

10. Цит. за Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989. - С. 174-175.

11. Боден Ж. Метод легкого изучения истории. - М., 2000. - С. 20-22,27.

Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М., 1987. - С. 299-300.

Коллінгвуд Р. Ідея історії... С. 115-116.

Там само. С. 129.

Ионов И.Н., Хачатурян В.М. Теория цивилизаций. От античности до конца XIX века. - СПб., 2002. - С. 63.

Quot; Доусон К. Прогресс и религия. - Брюссель, 1991. - С. 14.

ЛІТЕРАТУРА

Августин А. О граде Божьем: в 4 т. - М., 1994.

Біблія. Святе Письмо Старого і Нового Заповіту. - К., 1998.

Бэкон Ф. Сочинения: в 2 т. - М., 1971.

Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. - М.,

1994.

Гене Б. История и историческая культура на средневековом Западе. - М., 2002.

Гегель. Лекции по философии истории. - СПб., 1993.

Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М., 1987.

Барг М.А., Авдеева К.Д. От Макиавелли до Юма: Становление историзма. - М., 1998.

Ионов И.Н., Хачатурян В.М. Теория цивилизаций. От античности до конца XIX в. - СПб., 2002.

Коллінгвуд Р. Ідея історії. - К., 1996.

Рассел Б. Історія західної філософії. - К., 1995.

Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания. - М., 2004.

Руссо Ж.-Ж. Трактаты. - М., 1969.

Соколов В.В. Средневековая философия. - М., 1979. Його ж: Европейская философия ХУ-ХУИ вв. - М., 1984.

Ящук Т.І. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004.

ЛЕКЦІЯ 3. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ ІСТОРИКАМИ ТА ФІЛОСОФАМИ XIX СТ. - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТ.

Матеріалістична концепція історії К. Маркса. Позитивізм та наукова історія. Поширення ідей позитивістського еволюціонізму в розумінні історії (Г. Спснсер, Л. Морган, Е.Д. Тайлор, Дж. Фрезер). Теорія культурно-історичних типів М.Я. Данилсвського.

Вплив позитивізму на формування європейських історіографічних шкіл(Ш.В. Ланглуа,Ш. Сеньобос,Г. Бокль,К. Лампрехт). Позитивізм російської та української історичних шкіл (С.М. Соловйов, В.О. Клю- чевський, М.І. Костомаров, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський).

«Факт, дослід, теорія - шлях непорушної істини». (О. Конт)

Упродовж всього XIX ст. суспільний інтерес до історії особливо зростає. Для формування характеру історичного знання цього часу велике значення мали і просвітницька ідея прогресу, і концепція універсального історичного процесу Г. Гегеля, а пізніше марксистська та позитивістська теорії.

У минулій лекції ми аналізували погляди на історію та історичний процес Г.В. Гегеля, теорія якого є сполучною ланкою між містичним ідеалізмом мислителів-романтиків і більш пізнім раціоналізмом і позитивізмом XIX століття. Одні послідовники Гегеля були близькі до містицизму, інша ж частина наближалася до історичного матеріалізму К. Маркса. Марксистська теорія охоплювала усю соціальну структуру суспільства і соціальні зміни в цілому, вивчаючи їх системно, аналізуючи вплив кожного елементу системи. Відтак, діалектичний принцип системності успішно був реалізований Карлом Марксом (1818-1883) та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895), які принципово по-новому осмислили історичний процес. Успадкувавши ідеї європейського Просвітництва, спираючись на німецьку філософію, головним чином, гегелівську, на британську політекономію та французький утопічний соціалізм вони висунули нове розуміння історії та її рушійних сил.

Вчені підходили до вивчення людського суспільства як до організованої системи, в рамках якої формується людина, її потреби, мета і завдання діяльності. При такому підході ставало доступним широке і складне коло суспільних, історичних зв’язків, у які включаються люди. Ідеологія, право, державна влада, з їхньої точки зору, - «надбудова» над широким соціально-економічним базисом. Рушійні пружини історичного процесу належить шукати не в політиці урядів і не в міркуваннях філософів та ідеологів, а у матеріальному житті суспільства. Звідси - тенденція розглядати економіку як вирішальний фактор суспільного розвитку. «Історія, взята у цілому, - це природно-історичний процес, у якому виявляються закони виробництва, що діють так же неодмінно, як і закони природи,» - писав Карл Маркс. Певний стан базису вимагає і відповідного йому стану надбудови, але їхній характер пов’язаний також з інтересами класів (груп людей, які мають різне відношення до власності). У ході суспільного розвитку суперечності між зазначеними групами загострюються і виливаються у класові конфлікти. Класова боротьба виступає «рушійною силою історії». У праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852 р.) Маркс писав: «Люди самі творять свою історію, але вони її роблять не так як їм заманеться, при обставинах, які вони не самі вибрали, а які наявні безпосередньо, дані і перейшли їм від минулого». Отже, люди є залежними від матеріальних сил, але при відповідних умовах вони можуть стати знаряддям історичних змін.

Відмітною рисою вчення Маркса є також його періодизація історії. Зв’язок всіх сторін суспільного життя виражався категорією суспільно-економічної формації, а їх розвиток Маркс та Енгельс розглядали як процес сходження від нижчих ступенів до вищих (формації послідовно змінюються: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична як перша фаза комуністичної формації). Ця схема в середині 50-х років XIX ст. була ними переглянута і доповнена особливим «азіатським способом виробництва», що зайняв місце між первісністю і «античним способом виробництва». У' подальшому «азіатський», «античний» і «германський» способи виробництва стали розглядатися К. Марксом як такі, що відносяться до однієї стадії розвитку людства - докапіталістичних експлуататорських суспільств.

Ідея стадіальної чи формаційної, періодизації всесвітньої історії стала важливим етапом у процесі осмислення руху людського суспільства. Концепція стадіальності розроблялася не лише в рамках марксизму, а і представниками інших напрямків наукової думки. Але відмітною рисою марксистського розуміння формаційного розвитку людства є не сама зміна формацій, а те, що рух від одного ступеня до іншого детермінується саморозвитком економічного базису і здійснюється через класову боротьбу. Марксова модель соціальних змін підкреслювала значення внутрішніх конфліктів, що вели до криз та революцій, до розриву спадковості у розвитку суспільства, хоч і визнавала послідовну зміну «суспільно-економічних формацій» у залежності від безперервних змін у «засобах виробництва».

Історія цивілізації у марксистів зводилась до історії класових суперечностей та їх силового вирішення. Вирішальну роль у її становленні мали не культурні, а соціально-економічні та політичні чинники. «...Кінцеві причини всіх суспільних змін і політичних переворотів слід шукати не в головах людей, не у зростаючому розумінні ними вічної істини і справедливості, а в змінах засобів виробництва і обміну; їх слід шукати не у філософії, а у економіці відповідної епохи....Люди, які розвивають своє матеріальне виробництво і своє матеріальне спілкування, змінюють разом із цією діяльністю також і своє мислення і продукти свого мислення». Якщо у Гегеля весь світ постає як саморозвиток понять і самореалізації світового духу, то у Маркса розвиток матеріального світу осягається та відбивається у поняттях, що змінюються. Змінюється світ, людина, змінюється сам процес пізнання та його наслідки. Змінюючи світ заради задоволення певних потреб, люди створюють нові ситуації, за яких з’являються нові потреби («суспільне буття визначає свідомість»). Якщо «філософи лише пробували пояснити світ, - зазначає Маркс, то справа поляг ає у тому, щоб змінити його». Саме на це і була спрямована марксистська теорія, згідно якої історія - це витвір всієї людської діяльності й підкоряється чітко визначеним об’єктивним законам.

Марксистська теорія мала великий суспільний вплив не лише у ст. Впродовж усього XX ст. до неї зверталися історики, філософи, вчені, громадські і політичні діячі. Відомий англійський історик

Джон Тош, розкриваючи сутність марксизму, писав так: «Відгукнутися на притягальну силу теоретичної широти марксизму для історика не означає, що він потрапить у полон ортодоксії. Розвиток марксистської історіографії впродовж останніх ЗО років, особливо у Британії, має одну чудову рису - різноманітність. У міру знайомства з працями Маркса історики реагували на різні, діаметрально протилежні лінії у його теоріях... Сила його наукового таланту така велика, що «культуралізм» - чи соціалістичний гуманізм», швидше за все в майбутньому збереже своє місце у марксистській історіографії поряд з «економізмом»¹. Дж. Тош звертає увагу також на те, що «...Маркс не створював єдиної схеми еволюції, якій неминуче має слідувати кожне суспільство. Адже подібна жорстка періодизація не поєднувалася б з Марксовою концепцією суспільних змін, яка є найбагатшою і найбільш обіцяючою частиною його історичної теорії»².

Таким чином, матеріалістичне розуміння історії відкрило нову сторінку в опануванні багатством історичного процесу. Марксизм збагатив історичну думку, виявивши і підкресливши значення матеріальних, виробничих основ соціального і політичного життя. Але, що стосується культури, то строгий матеріалістичний монізм філософії марксизму стояв на перешкоді включенню всього багатства культури у його систему як суттєвої і невід'ємної сторони соціальної дійсності. У цілому ж марксистська теорія соціально-економічних формацій була одним з відгалужень історії цивілізацій. Слід зазначити, що вчення про формації у практиці істориків-марксистів виявилося швидше не засобом аналізу, а метою: конкретне пізнання мало підтвердити істинність системи. Наукова гіпотеза Маркса була перетворена на догму. Марксу було приписано відкриття законів історичного розвитку, що діють в усі часи. Але світовий історичний процес не можна розуміти спрощено, як лінійне сходження від однієї формації до іншої, адже на кожному етапі історії має місце синхронне співіснування і постійна взаємодія різних соціальних систем. Зрозуміло, що марксистське вчення належить XIX ст. і воно не може зберегти всю переконливість через такий тривалий час, але його елементи можуть бути включені у нові пояснювальні системи, що вже не будуть ідеологічно заангажованими.

Поряд з марксизмом у другій половині XIX ст. найвпливовішим напрямком суспільно-філософської думки, орієнтованої на осмислення стадійності історичного процесу, виступає позитивізм, який сприйняв від раціоналізму XVIII ст. віру в безмежний прогрес людства. Але якщо раціоналізм XVIII ст. мав у своїй основі досягнення математики і механіки, позитивізм виник у добу великих успіхів природничих наук. (Зазначимо, що вирішальними моментами у розвитку природознавства були три великих відкриття першої половини XIX ст.: відкриття клітини; відкриття закону збереження і перетворення енергії; відкриття Ч. Дарвіном закономірності походження і розвитку тваринних і рослинних видів шляхом природного добору), які вплинули на формування наукової думки як марксизму, так і позитивізму. Відомий англійський історик К. Доусон зазначав: «...Нові біологічні теорії еволюції і природного відбору були грубо витлумачені таким чином, що виправдовували боротьбу за існування між державами, класами і иживання найбільш «пристосованих» чи найбільш «успішних». Поняття «еволюція» стало загальним (для наук про природу і для історії), а методи природознавства можливими для вивчення історичних процесів. Отже, стиралися відмінності між історичним і природничо- науковим пізнанням.

Варто зазначити, що головне питання про історію як науку завжди зводилося до того, чи варто вивчати людство такими ж засобами, як і інші явища природи. Позитивісти вважали, що історію слід підняти до рівня природничих наук. їхні концепції були пронизані пізнавальним оптимізмом, вірою в можливість засобами науки змінити світ. Вони визнавали наявність прогресу в історії та розвиток суспільства за власними законами. Ідея прогресу в XIX ст. стає подібна до «символу віри», вона ототожнюється з природничими науками, природничі науки - з технічним прогресом. Відтак ідея прогресу як головна пізнавальна категорія руху історії набуває нового смислу. Історія у цілому розглядалася як поступальний процес розвитку людського суспільства від нижчих форм до вищих. Основна увага вчених-позитивістів була спрямована на вивчення не індивідуального, але загального постійно діючого, на встановлення закономірностей суспільного розвитку.

Позитивісти вважали, що головний обов’язок історика - збір фактів, вірогідність яких встановлюється методом критичного аналізу першоджерел. Ці факти визначають характер тлумачення минулого. Наука складається з встановлення фактів та розробки законів шляхом їх узагальнення засобами індукції. Всесвітня і національні історії трактувалися ними як втілення універсальних законів.

Перші положення позитивізму сформулював видатний французький філософ Огюст Конт (1798-1857), який вважав, що істинне знання про дійсність може бути отримане лише емпіричним дослідним (позитивним) шляхом. Співзвучні ідеї висловлювали англійські філософи Джон Стюарт Мілль (1806-1873) та Герберт Спенсер (1820-1903). Ці мислителі поставили за мету звільнити історію від теологічних і метафізичних впливів. О. Конт оголошував рішучий розрив з метафізичною традицією. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання «чому», а на питання «як». Для історичної науки це означало пошуки «природних законів» для створення універсальної історії людства. Конт зазначав: «До цього часу не існує істинної історії, створеної у науковому дусі, тобто такої, яка має на меті дослідити закони, що управляють соціальним розвитком людського роду»³. Головним законом «соціальної динаміки» він оголосив «великий основний закон трьох стадій», застосований до історії цивілізації, індивідів будь-якої з наук. Схема загального ходу історії являла собою послідовну зміну трьох етапів мислення: теологічного - у давнину і середньовіччя (усе, що відбувається, вважається дією надприродних сил), метафізичного - у ХУІ-ХУІІІ ст. (місце надприродних сил заступають «ідеї», «сутності»), та наукового (позитивного), заснованого на дослідному знанні, коли людина береться до формулювання законів. Цим типам мислення відповідали і три стадії розвитку суспільства.

Таким чином, Конт накреслив програму інтегральної науки про суспільство - соціології - як єдності «соціальної статики» та «соціальної динаміки». Саме соціологам належало науково осмислити історичні факти, відкрити закони і тим самим підняти історію до рангу науки. Поняття «цивілізація» було центральним як у «соціальній динаміці» О. Конта, де з’ясовувалися закони історичного розвитку, так і у його «соціальній статиці», де описувалися умови стабільності, структура суспільства. Розкриваючи сутність поняття «цивілізація», Конт звертав увагу перш за все на процес пізнання світу, який базувався, як зазначалося вище, в умовах теологічної стадії цивілізації на вірі у Божество, а в умовах позитивної стадії - на об’єктивних наукових даних. Історія таким чином підкорялася природному і незмінному прогресивному руху. Швидкий розвиток цивілізації розпочинається, на думку вченого, саме з третьої, позитивної, наукової стадії.

Динаміка прогресу - основна ідея соціології Огюста Конта. Прогрес зумовлений розвитком інтелекту, який є його організуючою силою і саме інтелекту належала визначальна роль у соціальному розвитку (соціальній динаміці). Рушійною силою прогресу є знання. Тому завдання істориків зводилося до показу безперервності прогресу людства в цілому. Для Конта та його послідовників сутність історії полягала у пізнанні закономірностей прогресивного поступу людства до позитивного періоду як наслідку синтезу сучасного і минулого. Він відводив історії допоміжну роль у науковому пізнанні. Вона мала обмежитися описом зовнішньої структури явищ з метою встановити закони.

Методологічний монізм, тобто ідея однорідності наукових методів незалежно від галузей наукових досліджень ставав одним із постулатів позитивізму. Р. Коллінгвуд писав: «Позитивізм можна визначити як філософію, що працює на службі у природничої науки, як у добу Середньовіччя філософія перебувала на службі у теології»⁴.

Під впливом досягнень природничих наук, біологічних та еволюціоністських теорій формувалася концепція англійського філософа Герберта Спенсера (1820-1903). У його системі вперше набув універсального значення принцип еволюції. Еволюціонізм Спенсера передбачав повільну, поступову, але незворотну інтеграцію людства на його шляху від первісного стану до вершин індустріального суспільства. Рух цей може бути повільнішим чи швидшим. «Швидше здійснюється пристосування до одноманітної місцевості, різноманітна вимагає більше зусиль. Тому місцевості, одноманітні за своєю природою, несприятливі для соціального прогресу», - зазначав Спенсер. Навпаки, «вплив геологічного та географічного розмаїття на розвиток прогресу с значним». Учений виділяв не лише особливості клімату, поверхні землі, флори, фауни, але й біологічні властивості індивідів - фізичні, емоційні, інтелектуальні, а також вторинні особливості середовища, пов’язані з творчою діяльністю людини. При цьому, на його думку, ранні стадії соціальної еволюції більше залежать від зовнішнього середовища, ніж наступні. На відміну від Конта, Спенсер не вважав, що тяжіння до прогресу є неодмінною умовою еволюції. «На противагу загальноприйнятим міркуванням, - писав він, - еволюція не передбачає якогось внутрішнього тяжіння кожної речі стати чимось вищим. Зворотною стороною прогресу є регрес, так само необхідний для кожної еволюції і зумовлений подальшими змінами середовища після досягнення рівноваги з ним»⁵.

У схемі історичного розвитку Спенсера вперше у соціології позитивізму було представлено цілісну модель соціальної еволюції (повний цикл життя цивілізації, що включав стадію прогресивного розвитку (диференціації), стабільності (адаптації) і регресу суспільства. Для нього найістотнішим був поділ еволюції людства на дві основні стадії - ггервісності та цивілізації, кожна з яких поділялася також на дві частини: на дикунство та варварство перша і на деспотично-мілітарний та індустріальний періоди друга. Вчений звернув увагу на відмітні особливості культури «дикунів», що допомогло закласти основи сучасної етнології. Якісні зміни у характері мислення, за Спенсером, відбуваються «на ранніх ступенях цивілізації», у Стародавній Індії та Єгипті. Суспільний лад, що заснований на домінуванні зовнішньої регулятивної сили і військових, він називав мілітаризованим і відносив до нього давньосхідні, античні та середньовічну європейську цивілізації. Найдавнішим політичним ладом Спенсер, як і Конт, вважав теократію, де сакральна і земна влада нерозривно пов’язані.

Г. Спенсер накреслив магістральну лінію еволюції від деспотичних держав, заснованих на насильстві та мілітаризмі, до вільного індустріального суспільства, яке ґрунтується на засадах науки і ми- ролюбства. Але це не був вічний прямолінійний рух: «Безкінечність немислима. Ритм є необхідною характеристикою всілякого руху», - підкреслював він. Спенсер відкинув ідею односнрямованого лінійного прогресу. Під впливом біологічних концепцій поняття «еволюція» було ним розведене з поняттям «прогрес» і стало включати у себе уявлення про найрізноманітніші напрямки розвитку (у сучасній соціології ці ідеї розвиваються неоеволюціоністами).

Представником еволюціонізму був американський етнограф і археолог, історик і громадський діяч Л.Г. Морган (1818-І 881), який поклав початок науковій історії первісного суспільства. Він представив цивілізацію не стільки як процес, скільки як результат попереднього розвитку, у ході якого було створено високий рівень матеріальної та духовної культури. Для нього епоха цивілізації - це лише мала частина історії. В книзі «Первісне суспільство, або «Дослідження ліній прогресу людства від дикості через варварство до цивілізації» (1877) він підкреслював: «Прогрес людства у період дикунства стосовно суми прогресу людства був більшим, ніж у наступні три підпорі оди варварства, і, звичайно ж, проірес періоду варварства в цілому був значно довшим, ніж всієї минулої частини цивілізації».

Л.Г. Морган здійснив сміливу спробу ввести значно докладнішу періодизацію історії первісності, побудовану на фіксації стадійних господарських та технічних досягнень. Ознаками переходу до цивілізації є, як він вважав, наявність знарядь праці та зброї із бронзи і заліза, використання гончарного круга, ручного млина і земляної печі, розвинуте землеробство, існування особливого стилю міського життя, військова демократія. Винахід письма передбачав перехід від вищої стадії варварства до цивілізації. Результатом цього переходу стало швидке накопичення багатств, виникнення приватної власності і держави як «механізму охорони власності». З родового суспільства народжується суспільство політичне, поділене на класи, і таке, що перебуває під владою держави. Одним із важливих положень вчення Л.Г. Моргана було твердження про ранній єдиний шлях розвитку людського суспільства.

Погляди представників класичної теорії еволюційної школи антропологів поділяли Е.Б. Тайлор та Дж. Фрезер, які вивчали особливості духовного життя на ранніх етапах поступу людства. Фундаментальні дослідження щодо розвитку первісної культури належать видатному етнографу та історику Е.Б. Тайлору (1832-1917). Вони містять великий фактологічний матеріал, що характеризує первісні вірування народів світу, дають уявлення про найдавніші обряди, ритуали, церемонії, міфологію доби первісності. Дж. Фрезер (1854-1941), використовуючи порівняльно-історичний метод, прослідкував зв’язок релігії первісними віруваннями, такими як магія, табу, віра у духів, у душі і т. ін. Вчений вважав магію, релігію і науку послідовними етапами розвитку світогляду людини. Зокрема, він «вказував на магію, як на першу спробу систематичного вивчення зовнішнього свїіу, джерело першої концепції природного порядку та існування закону причинності»⁶, - зазначає англійський історик К. Доусон.

У праці Фрезера «Золотая вствь» (у 12 томах) міститься багатий матеріал з ранньої історії людства, зокрема, з проблем міфології. Адже найпершим, архаїчним знанням був міф, з якого виросли усі пізніші різновиди знання. Міф для нього - розумове й словесне осмислення магічних дій. Заслуга Е. Тайлора і Дж. Фрезера полягає у тому, що досліджуючи духовний світ людини найвіддаленішої доби, доби первісності, вони послідовно простежили шлях, який людство пройшло у своєму розвитку на його ранніх етапах.

Отже, еволюційна модель допомагала історикам виявляти послідовність соціальних змін, здійснювати порівняльно-історичний аналіз. Еволюціоністська концепція повільного, але неухильного поступу людства була пануючою у науково-філософських колах останньої третини XIX - початку XX ст. Для більшості у чених прогрес уявлявся якимось загальним законом еволюції (варто нагадати, що праці Дар- віна, по суті, покінчили з давнім уявленням про природу як статичну систему, а відтак еволюцію можна було використовувати як загальний термін, що обіймає і прогрес історичний, і природничий). Представники позитивістського еволюціонізму (О. Конт, Г. Спенсер, Г. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер та ін.) були прихильниками ідеї стадіальності періодизації всесвітньої історії, яка стала важливим етапом у процесі осмислення руху людського суспільства.

Разом з тим, у другій половині XIX ст. на відміну від зазначених вище підходів до вивчення історичного процесу, сформувалося інше бачення історії на основі уявлення про співіснування самодостатніх культурно-історичних утворень, які й складають структуру історії. У 1869 р. побачила світ фундаментальна наукова праця видатного російського вченого-природознавця М.Я. Данилевського (1822-1885) «Россия и Европа»⁷, у якій він зробив важливий висновок (новий для тогочасної науки): в історії людства немає однолінійного, одно- спрямованого еволюційного процесу - це штучна схема. Народи, як і окремі особистості, мають своє народження, зростання, цвітіння і старіння; деякі з них утворюють культурно-історичні типи, інші залишаються нібито етнографічним матеріалом історії. Єдиної цивілізації людства не було і не повинно бути, стверджував М.Я. Данилевський.

Той народ, який у своєму розвитку зумів заявити про себе як про культурно-історичний тип, у свій час досягав немного розквіту, який слід назвати цивілізацією цього типу.

Таких культурно-історичних типів М.Я. Дапилевський визначив десять: І) єгипетський, 2) китайський, 3) асирійсько-вавилоно-фіні- кійський, халдейський (чи давньосимітичний), 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римсі.кий, 9) ново-семітський (чи аравійський), Ю) германо-романський (чи європейський). Кожен з них, змінюючи один одного, робить певний внесок у «скарбницю людства». Але це не був процес однолінійного розвитку. Замість поділу історичного процесу на «Стародавній світ», «Середні віки» і «Новий час» вчений вважав логічним, що кожний культурно-історичний тип проходить через свою давнину, свої середні віки і новий час. У міру того, як кожен з них виконував свою функцію, на його місце приходив інший. Данилевський вважав, що європейський тип скоро мав уступити місце слов’янському типу.

Описуючи культурно-історичні типи, М.Я. Данилевський звертався до термінології і правил природничих наук. Його геніальне прозріння полягало у здогадці, що світ влаштований дискретно. (Він як природознавець був автором праці «Дарвінізм», у якій на обширному біологічному матеріалі спростовував положення теорії Дарвіна). Противники Дарвіна вважали, що у живій природі існує дискретність форм (роздільність, перервність), на противагу поглядам еволюціоністів, які твердили, нібито форми безперервно переходять одна в іншу під впливом мінливості і природного відбору. Відкинувши ідею безперервності у флорі і фауні, Данилевський відкинув її і в духовному устрої людства.

Із свого вчення про культурно-історичні типи М.Я. Данилевський вивів і свою формулу прогресу: «Прогрес полягає не у тому, щоб всі йшли в одному напрямку, а у тому, щоб усе поле, яке становить основу історичної дійсності людства, пройти в різних напрямках...»⁸. Цим самим вчений підкреслював, що історичний прогрес набагато багатший у своїх проявах, ніж його уявляють історики, керуючись у схемою однолінійного, хоч і висхідного, розвитку людства. За теорією Данилевського, ніяка культура, в тому числі і слов’янська, не може бути вищою метою людства. Мультилінійний розвиток локальних цивілізацій виключає таку мету, адже кожна культура має свою власну долю, свою шкалу цінностей.

Альтернативні еволюціонізмові етнологічно-культурологічні течії першої третини XX ст. не могли замінити еволюціоністський підхід до осмислення історії людства. Те, що воно пройшло певні великі стадії розвитку від часу свого виникнення до появи індустріальної цивілізації, постійно підтверджувалося археологічними дослідженнями, і згодом до еволюціонізму знову звернулися вчені, особливо археологи, що було пов’язано з великими успіхами цієї науки у першій половині XX ст.

Ідея стадіальності присутня і в нсосволюціоністських побудовах англо-амсриканських дослідників першої половини XX ст. Формування нсоеволюціоністського бачення історії людства розпочав археолог Г.В. Чайлд (1892-1957), який на початку 20-х років сприйняв ідеї морганівського еволюціонізму, зробив спробу висвітлити широку панораму історичного поступу людства. На численних археологічних матеріалах він переконливо обґрунтував гіпотезу про послідовну зміну привласнюючого господарства відтворюючим, з усіма пов’язаними з цим зрушеннями в культурі, суспільних відносинах, демографії. «Еволюція людства - від перших гомінідів через добу привласнюючої економіки (дикунство), так звану неолітичну революцію (перехід від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства), через стадію відтворюючої економіки до цивілізації, перехід до якої був ознаменований урбаністичною революцією -була нарешті системно і фактологічно доведена»⁹, - підкреслює Ю. Павленко.

Принципово новою визнають вчені иеоеволюціоністську концепцію Дж. Стюарда, викладену у його праці «Теорія культурних змін» із підзаголовком «Методологія полілінійних еволюцій». В ній він обґрунтував ідею поліваріантності історичного розвитку, яка доповнює загальну еволюціоністську картину стадійного поступу. Підкреслюючи, що класики еволюціонізму Л.Г. Морган та Е.Б. Тайлор, а також Г. Чайлд прагнули осягнути культурний розвиток людства у поняттях загальних стадій, то його мета - віднайти причини культурних змін. Дж. Стюард вважає, що можливо накреслити три варіанти історичної інтерпретації соціокультурного процесу. Цс або однолінійна еволюція, як її розуміли Л. Морган та Е. Тайлор, тобто спільний стадійний шлях для всіх народів; або відсутність будь-якої спільності між великими культурними утвореннями; або, нарешті, концепція полілінійної еволюції, якої дотримується сам Стюард.

Виходячи із концепції Спенсера та її положення про те, що розвиток за своєю суттю є адаптацією до зовнішніх умов, Стюард розглядає иолілінійність розвитку через призму взаємин суспільства і навколишнього середовища. Вчений зазначає, що на одній стадії розвитку технології за різних умов географічного середовища люди можуть обирати різні форми господарювання, з якими пов’язані і різні форми суспільної самоорганізації, системи поселень, густота населення тощо. В межах кожного з таких типів технолого-екологічних систем відбуваються свої еволюційні процеси, що визначає полілінійність загальної еволюції. Отже, Стюард доповнив стадійно-еволюціоністський підхід ідеєю ноліваріантності розвитку людства. Але разом з тим він зустрівся з проблемою розмаїття господарських форм і величезним багатством ландшафтів Земної кулі¹⁰. Тому його «культурна екологія» не змогла дати чіткого уявлення про шляхи розвитку людства.

* * *

У другій половині XIX ст. позитивістська історіософія мала вплив на історіографічні школи більшості країн Європи. У цей класичний період розвитку історичної науки зростає її соціальний статус, зростає і впевненість у пізнавальних можливостях історії. У Франції історики, які поділяли теоретико-методологічні принципи позитивізму, групувалися навколо журналу «Історичний огляд» (Г. Моно, А. Со- рель, А. Олар та ін.). Вони вважали, що історія має розвиватися як «позитивна наука», ґрунтуючись на наукових методах дослідження, а історик повинен обмежуватися фактами, документами, абстрагуючись від політичних і філософських теорій. Своєрідною «біблією позитивістського історизму» стала популярна праця «Вступ у вивчення історії (1897 р.) французьких істориків, професорів Сорбони Шар- ля В. Ланглуа (1863-1929) і Шарля Сеньобоса (1854-1942). Автори стверджували: «Історія пишеться на основі документів. Документи - це сліди, залишені думками і діями людей. Які колись жили... Ніщо не може замінити документів: немає їх, немає і історії». Разом з тим, вони звертали особливу увагу на критичний метод дослідження, підкреслюючи складність історичного пізнання: «Така складна наука, як історія, де перш ніж формулювати висновок, доводиться накопичувати факти мільйонами, не може ґрунтуватися на подібному вічному написанні знову... Щоб рухати науку вперед, потрібно комбінувати висновки, добуті тисячами окремих робіт»¹¹.

Класичним прикладом використання принципів позитивізму в історіографії був знаменитий твір англійського історика Генрі Томаса Бокля «Історія цивілізації в Англії» (1857-1861), у якій автор ототожнював прогрес суспільства із прогресом науки. У Німеччині розвиток позитивістських принципів пізнання минулого пов’язано із творчістю Карла Ламмрехта (1856-1915) та його школи історико-культурного синтезу. Вся історія німецького народу була ним представлена у працях «Історія Німеччини» у 12 томах та «Господарське житія Німеччини у середні віки», написаних на основі «культурно-історичного методу». Саме Лампрсхт ініціював обговорення теоретичних проблем історичної науки у 90-х роках XIX ст. Він підкреслював, що мста науки - зведення численної кількості одиничних фактів, які ми спостерігаємо як у природі, так і в історії, в систему загальних понять. І це визначення може бути застосоване до історії як і до всякої іншої науки.

Проблема специфіки наук про природу і наук про культуру (найважливішою з яких була історія) стала ключовою у дискусії кінця XIX ст. Науки про природу позначалися як номотетичні (ті, що вивчають закони природи) і генералізуючі (узагальнюючі), а науки про культуру - як ідеографічні (описові) і індивідуалізуючі. Якщо номотєтичний напрямок був пов’язаний із позитивізмом, то ідеографічний мав витоками ідеї І. Канта про співвідношення розуму і свободу волі. Дискусія стимулювала роздуми самих істориків про природу і методи історичного пізнання. (Детальніше про це ми будемо говорити у наступній лекції). Неокантіанська методологія історії «стала загальносвітовою історіографічною тенденцією, яка оригінально і своєрідно проявилася на початку XX століття у Росії»¹².

Вже з середини XIX ст. у Росії спостерігається зростання інтересу до праць західних позитивістів, а в 60-70-і роки XIX ст., під впливом позитивізму визначаються нові підходи до філософії історії, до теорії цивілізації та прогресу. Творчий розвиток позитивістської «соціології цивілізацій», безумовно, являв собою стрижневу лінію у російській історіософській думці другої половини XIX ст. Але поряд відроджувалася і містико-теологічна традиція, яка ніби тимчасово відступила під натиском природничих наук.

У кінці 50-60-х років XIX ст. в Росії була здійснена спроба створити історіософську схему на основі «примирення» позитивізму та християнства. Видатний історик С.М. Соловйов (1820-1879), спираючись на спенсерівську ідею прогресу як розвитку від простого до складного, дав нетрадиційну оцінку цивілізаціям Стародавнього Світу. Він розглядав їх з точки зору тих релігійно-моральних норм, що були тісно пов’язані з перебудовою суспільства. Вчений вважав, що лише християнство покликало людину до перетворення світу, бо звернулося до її душі. У статті «Прогрес і релігія» він підкреслював: «бажання людини досягти ідеалу, який висунуло християнство, є прогрес у світі моральному і суспільному».

Проблема сакралізації історії і створення теорії всеєдності були у центрі уваги видатного російського філософа XIX ст. В.С. Соловйова (1853-1900), який, певною мірою, продовжив традиції батька. Ставлення В.С. Соловйова до позитивізму було досить складним. Він вважав, що поява цього вчення - результат кризи західної філософії і критикував його за нездатність вирішити головне питання - про співвідношення матеріального і духовного начал. Разом з тим він відзначав, що саме у позитивізмі розум людський досяг «повної зрілості».

В. Соловйов погоджувався з ідеєю О. Копта про те, що наука вкаже, як слід змінювати соціальне життя, а віра стане вирішальною силою прогресу. Він із схваленням відгукувався про висловлювання Г. Спен- сера з приводу обмеженості знання (абсолютне недоступне для науки і філософії).

Бажаючи збагатити позитивізм християнськими цінностями, В.С. Соловйов розробив власну історіософську схему, яка є одним із аспектів його «вільної теософії». Для нього історія - це духовна, точніше, духовно-релігійна історія людства. У основі аналізу історичного процесу філософом покладена ідея універсалізму - синтезу науки, філософії та релігії - при визначальній ролі останньої. В. Соловйов не погоджувався (повністю) із позитивістською схемою, згідно з якою в історії людства релігія змінюється філософією, а потім наукою. На його думку, лише злиття всіх трьох елементів може привести до істини, примирити серце і розум, матеріальне і духовне. Прогрес він розумів як вдосконалення перш за все духовне, яке можна здійснити лише на основі релігійно-моральних цінностей. Визначаючи сутність прогресу, В. Соловйов почасти спирався на позитивістські теорії, але здебільшого відштовхувався від них. Він писав, що «внутрішнє зростання людини і людства тісно підходять до того процесу ускладнення й вдосконалення природного буття, до того космічного зростання, яке особливо яскраво виражається у розвитку органічних форм рослинного і тваринного життя. Але принцип ускладнення реалізується у світі органічному через вдосконалення «тілесне», в історії - виключно через вдосконалення духовне».

Світовий історичний процес постає у В. Соловйова як одвічна боротьба і взаємодія трьох метафізичних (надчуттєвих) сил. Перша намагається підкорити людство верховному началу, придушити самостійність особи. Друга, навпаки, скерована на те, щоб дати свободу приватним формам життя. Панування першої призводить до окостеніння, другої - до «егоїзму та анархії», що можуть завершитися самознищенням людства. І лише третя, сила примирення, дає позитивний зміст двом першим, «творить цілість суспільному організму». Різниця між епохами та культурами пояснюється виключно із домінування в ній однієї з трьох сил. Три великі цивілізаційні спільноти (мусульманський Схід, Захід і слов’янський світ), згідно з В. Соловйовим, є втіленням тієї чи іншої метафізичної сутності.

Мусульманська цивілізація, у якій повно виражає себе перша сила, на його думку, деградує, бо у релігії заперечується особиста свобода. Західна цивілізація є ареною другої сили. Там викривлені основні принципи християнства, домінує індивідуалізм, партикуляризм. Європа рухається до занепаду, втрати морального змісту життя. Призначення Росії В.С. Соловйов вбачав у тому, що вона може відіграти роль третьої, об’єднуючої сили, а це надасть розвитку людства безумовного змісту. Народ, який прийняв Одкровення вищого Божественного світу, має виступити посередником між ним і земним життям, а це вимагає великого самозречення. Якщо цього не відбудеться, світ очікує катастрофа, бо перші дві сили не здатні до творчості і цивілізаційні світи, в яких вони втілилися, вичерпали свої можливості.

У 80-х роках XIX ст. вчений сформулював другий варіант історіософської схеми, що мала лінійний характер, де чітко була висловлена ідея синтезу народів та церков. В ній вже ближче всього до ідеалу універсальної цивілізації стояла Західна Європа, у якій створювалися загальнолюдські цінності. Разом з тим, В.С. Соловйов залишив незмінними принципи цивілізаційного аналізу. Він знову і знову звертався до пошуків метафізичної сутності цивілізації, висуваючи в якості критерію здатність втілити в життя тенденцію до універсалізації (синтезу науки, філософії та релігії при визначальній ролі останньої). В. Соловйов розробив теорію еволюції, у якій не заперечував дійсних умов еволюціонізму, але доповнив їх ідеальними основами. Ця теорія увібрала в себе досягнення природознавства і дала їм пояснення з позицій релігійної філософії.

Світ, на думку В. Соловйова, проходить у своєму розвитку два етапи. Перший етап - це еволюція природи (до людини), а другий етап - історія (людська діяльність). На стадії еволюції природи створюються ступені і умови єдності світу. Таких ступенів п’ять: «царство мінеральне, царство рослинне, царство тваринне, царство людське і Царство Боже»), Кожне попереднє царство служить матеріалом для наступного, більш досконалого. А тому, що нижчий рівень не зникає, а поєднується із більш досконалою діяльністю, еволюція «не є лише процесом розвитку і вдосконалення, але й процесом збирання всесвіту». «Кожна поява нового типу буття є в певному розумінні нове творіння, але таке, яке менш за все може бути позначене як творіння з нічого, адже, по-перше, матеріальною основою для виникнення нового типу служить тип попередній, а по-друге, і власне позитивний зміст вищого типу не виникає з небуття, а, існуючи вічно, лише вступає у іншу сферу буття, у світ явищ. Умови явлення походять від еволюції природи; явлене - від Бога»¹³, - писав В. Соловйов. Він розумів еволюцію природи як поступовий розвиток світової єдності, що є необхідною умовою для досягнення божественного добра. В. Соловйов відродив і модернізував релігійний підхід до вивчення цивілізації, поєднавши християнську теологію з природничо-науковим і філософським еволюціонізмом. Ідею прогресу він перевів у релігійну площину і був переконаний, що історичний процес призведе до появи ідеальної людської цивілізації - вільної вселенської теократії. На його думку, досягнутий в процесі історичного розвитку моральний прогрес уже сам по собі зумовлює втілення в життя людським суспільством ідеалів абсолютного добра. Але в кінці життя В. Соловйов розчарувався в ідеї всесвітньої теократії і в існуванні прогресу та подоланні зла добром у цьому світі.

Друга половина XIX ст. - це час розквіту позитивізму, під впливом ідей якого перебував видатний історик В.А. Ключевський (1841-1911). Він посідає особливе місце серед представників лінійно-стадіального підходу до вивчення цивілізації. Вчений підкреслював, що в історії немає і не може бути безперервного поступального процесу вдосконалення. Тому, на його думку, доцільніше використовувати поняття «історичний рух». Він розглядав історичний процес як зміну різних форм людського «співжиття» чи «союзів», а серед баг атьох «сил», що рухають історію вперед, відводив велику роль діяльності творчої особистості. Одним із критеріїв прогресу він вважав «поступове вивільнення особи з-під гніту маси».

В.О. Ключевський визнавав, що вивчення цивілізації - це особлива галузь історичного знання, відділяючи її від соціології. Цивілізацій- ний підхід можна реалізувати лише на рівні аналізу всесвітньої історії в цілому. Обидва аспекти: загальний і локальний, цивілізаційний і соціологічний історик вважав взаємодоповнюючими і рівноцінними. В.О. Ключевський намагався осмислити історію як єдиний процес, виявити її закономірності, взаємозв’язок подій, співвідношення всесвітнього і регіонального.

Характеризуючи сутність історичного процесу, він, як і інші прибічники позитивізму, протиставляв свої концепції метафізичним концепціям. Вони, на його думку, дивляться на історію «з точки зору, що лежить поза історичною галуззю, не охоплює її повністю... Наприклад, провидіння управляє не лише історичним процесом, воно править буттям взагалі», «абсолютний дух є чимось більш абстрактним, ніж людський дух, особистість доступна вивченню історика». Крім того, не всі історичні явища укладаються у метафізичні та телеологічні теорії, а тому відтинаються як «непотрібні». Цим самим вчений розмежовував сфери історії та філософії історії, в яких панують «різні начала і різні методи вивчення», застерігаючи, що історику не варто виходити за межі поля історичного спостереження.

Всесвітній історичний процес постає у В.О. Ключсвського як «ланцюг зіткнень, змін і перероджень» суспільного життя. Його розвиток спрямовує цілий комплекс рівноцінних сил, які мають різні сфери впливу: географічне середовище, фізична природа людини, діяльність особистості, суспільство, культурна спадщина, що передається з покоління в покоління і т. ін. Історик був противником «моністичних» теорій (у тому числі державницької й марксистської) і, можливо тому суттєво збагатив уявлення про цивілізаційний процес. Згідно з його концепцією, цивілізаційний розвиток людства є багатовимірним, різнобічним, бо в ньому перетинаються й взаємодіють різні елементи, що і викликають в результаті історичний рух.

В.О. Ключевський не створив цілісної концепції історичного поступу людства, але у його праці «Методология русской истории» (1884-1885) висловлена геніальна здогадка про поєднання структурно-функціонального аналізу соціальних союзів і інститутів та істори- ко-генетичного дослідження розвитку, переходу, переростання одного в інше на основі «історичної спадкоємності чи радикальної трансформації». У дусі позитивістської орієнтації на принципи природничого знання вчений поставив питання про відмінності суб’єктивного методу, який робить з історії засіб суспільного виховання, і методу об’єктивного, спрямованого на наукове пізнання минулого.

Погляди позитивістів поділяли видатні російські вчені П.Г. Виноградов (1854-1925), М.І. Кареєв (1850-1931), І.В. Лучицький (1846- 1918), М.М. Ковалевський (1851-1916). Зокрема, М.І. Кареєв вважав, що в історії, як і в природі, все здійснюється закономірно, але разом з тим зазначав, що ці закономірності за своїм характером не є історичними, а психологічними і соціологічними. Він підкреслював, що і природу, й історію можливо пізнавати обома методами (генералі- зуючими й індивідуалізуючими). Разом з тим, Кареєв вбачав завдання історії не у відкритт і законів чи у прогнозуванні майбутнього, а в тому, щоб вивчати окремі події минулого.

Варто зазначити, що велике значення для розвитку як російської історичної науки, так і зарубіжної мало вихід у світ фундаментального дослідження історика О.С. Лапно-Данилсвського (1863-1919) «Метод ология истории», який вперше глибоко розглянув питання своєрідності історичного пізнання, що й донині зберігають свою актуальність. (Детальніше про цс йшлося у перших лекціях).

Українська наука теж увібрала новітні віяння європейської філософсько-історичної думки. Ідеї французького просвітництва (історія громадянського суспільства), німецького романтизму (принцип народності, поняття народного духу, народного характеру, ідея самобутності), позитивізм з його культом природознавчої методології та інтересом до природничих наук - все це знаходило місце в арсеналі українських істориків XIX - першої третини XX ст. Видатним послідовником німецької філософсько-історичної думки, її популяризатором в Україні був професор Харківського університету М.М. Лунін (1809-1844). Отримавши освіту у Німеччині, він був добре знайомий з працями Гегеля, Савіньї, Нібура, Ранке. Для нього історія людства (всесвітня історія) здійснювалася у духовній сфері.

З другої половини XIX ст. починається новий етап розвитку історичної науки в Україні. Українські вчені (М.І. Костомаров, М.П. Дра- гоманов) роблять перші спроби концептуального обґрунтування власних поглядів на історію та історичний процес. У світогляді раннього періоду творчості М. Костомарова (1817-1885), видатного історика, письменника, члена-кореспондента Петербурзької академії наук (1876) спостерігається поєднання ідей християнства і романтизму. У «Автобіографії» він так формулює своє кредо: «...Я задався думкою висунути на перший план народне життя в усіх його окремих видах...». Започаткований Костомаровим напрям українських історичних досліджень отримав назву народницького. Вчений вважав, що основою духовного життя є почуття. «Почуття є основа усякого виявлення духу, що викликає думки і вчинки, є корінь морального буття, Пізнати почуття людини - значити пізнати її приховане єство». Він підкреслював, що мета історії не в тому, щоб якнайдокладнішс змалювати зовнішнє життя, а в тому, щоб як слід зрозуміти, збагнути «психологію минувшини». Для цього потрібно поєднати працю історика і етнографа. Поставивши метою історичної науки жигтя людської громади, «етнограф має бути сучасним істориком, а історик в своїх працях повинен викладати стару етнографію».

Особливого значення М. Костомаров надавав глибокому вивченню пісенної творчості, яка є душею народу й свідчить і про внутрішній, і про зовнішній світ: «Об’єкти природи, що часто зустрічаються, цікавлять уяву народу не тому лише, що око їх бачить раз у раз. Народ шукає в них життя, а не примар, хоче з ними зв’язатися не лише фізично, а й духовно. Кожне явище в природі не випадкове, а має свій закон, що його відкриває дух... в людині є таємне око, яке бачить, є таємний голос... Таке усвідомлення духовного у фізичному і є основа всього найкращого в мистецтві. Людина здатна любити лише дух; фізичне саме по собі неприступне для її серця»¹⁴.

Свої погляди на розвиток історичного процесу в Україні висловив М. Костомаров у ряді статей, зокрема у статті «Україна», де він дав загальний огляд української історії. Ці роботи мали велике значення для розвитку історіографії, адже усвідомлення минулого людства можливе лише через історичну індивідуальність окремих народів. Варто зазначити, що ще до виходу у світ творів В. Антоновича М. Костомаров використовував метод критичного вивчення документів, але він розумів завдання історичного дослідження ширше, ніж просто досягнення об’єктивного висвітлення історичних фактів.

На основі позитивізму базувалися погляди на історію та історичний процес М. Драгоманова (1841-1895), який був добре обізнаний з працями позитивістів (О. Конта, Г. Спенсера), а також з ідеями Гегеля, Маркса, Прудона. М. Драгоманов був одним із перших українських істориків, хто цікавився проблемами теорії історичного пізнання. У статті «Становище та завдання науки стародавньої історії» він звернув увагу на об’єктивність історичного пізнання, що на його думку, має позбавити істориків від упередженості у тлумаченні історичних фактів. Іншою вимогою до методу історичного пізнання була орієнтація на метод природничих наук, що дасть можливість знайти чіткі критерії тлумачення історичних явищ. Такий метод взагалі має бути, на його думку, методом науки про суспільство або соціології. Отже, метод історії повинен служити пізнанню логічних зв’язків у ланцюгу історичних явищ. «Історія повинна дати такі ж точні узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні і біологічні, тобто так звані закони¹⁵».

М. Драгоманов був прихильником плюралістичного світогляду, у якому поєднувалися лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу. Він виходив із двох позицій в оцінці історичних явищ: ідеї суспільно-культурного прогресу, що займала центральне місце в найбільш поширених тоді філософських теоріях, і розумінні історичного процесу як процесу універсального. Ідею прогресу М. Драгоманов ототожнював з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація в усіх цих відношеннях, тим вищий щабель проіресу може бути досягнутий. Стосовно українського історичного процесу, М. Драгоманов вважав, що мірилом прогресу був зв’язок України із Західною Європою, що від самих початків до кінця XVIII ст. Україна «творила складову частину Західної Європи». Вона проходила з нею найважливіші культурні рухи, незважаючи на складне географічне становище, що уповільнювало темпи її розвитку. Обгрунтовуючи думку про зв’язок України із Західною Європою як джерело прогресу першої Драгоманов зазначав, що історичний процес в Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи. Оцінюючи з точки зору прогресу й еволюції минуле українського народу, він розходився з ученими-народниками в оцінці багатьох моментів в історії України. Щоправда, як зазначає відомий історик В. Потульницький, в останній праці Драгоманова «Старі хартії вольностей», учений нівелює ідею історичного прогресу щодо політичного життя держав і народів і повертається до теорії історичного круговороту трьох політичних форм: аристократичної, монархічної і демократичної. М. Драгоманов визнавав, що найдемократичнішою державою Європи того часу була англійська конституційна монархія’⁶. Вчений аналізував історичні події неодмінно на основі порівняння їх з історією інших країн і народів, з урахуванням європейської еволюції.

Послідовником позитивізму був ^видатний український історик Михайло Грушевський (1866-1934). Його цікавили досягнення французької соціологічної та німецької психологічної шкіл (праці О. Кон- та, Е. Дюркгейма, В. Вундта та ін.). Уже першу свою наукову роботу «Громадський рух на Вкраїні-Руси» він запланував як позитивістську ілюстрацію концепції «прогрес-регрес» у історичному плані еволюції. О. Пріцак підкреслює, що М. Грушевський у ранній період своєї творчості виступає не тільки як послідовник класичного позитивізму (О. Конта, Г. Спенсера), але і як прихильник еволюціоністично-біо- логічних поглядів Геккеля. Ідеєю еволюції пронизані практично всі праці історика.

Разом з тим, на історичні та політичні погляди вченого не міг не вплинути тодішній стан української, російської та польської історіографії. Створюючи власну схему історії України у контексті загальноєвропейської історії, М. Грушевський поставив питання про необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Належне місце в загальній історії східного слов’янства вчений відводить кожній з трьох східнослов’янських народностей. Народницька ідеологія М. Грушевського визначила його особливий інтерес до цієї проблеми, і перш за все, до національного питання. Ідея народу як критерію історії об’єднувала всю наукову діяльність вченого. Національність, на його думку, має бути основою для політичного, економічного і культурного розвитку, і правити за критерій для виведення схеми і періодизації історії України. Особливу увагу він приділяв дослідженню питання про український етнічний тип та його історичну еволюцію. «Так само відрізняється українська людність від найближчих сусідів прикметами антропологічними - в будові тіла, і психофізичними - в складі індивідуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній»¹⁷. Український народ, на думку вченого, є окремою етнічно-культурною одиницею. М. Грушевський удосконалив існуючу до нього схему української історії, доповнив її фахово підібраним фактажем і створив працю на рівні світової науки. Великого значення надавалося також пошукам нових історичних фактів, що привело до різкого зростання кількості деталізованої історичної інформації. Як зазначав Р. Коллінгвуд, «...історична сумлінність (позитивістів) ототожнилася із безмежною скрупульозністю стосовно кожного і всякого окремого діла чи факту. Ідеал універсальної історії відкинуто вбік як марну мрію, а ідеалом історичної літератури стала монографія»¹⁸. Як і для інших позитивістів, так і для М. Грушевського факт був головним кумиром, який спрямовував думку.

Окремо слід зазначити, що вчений підсумував і дав оцінку досвіду західноєвропейської науки у галузі «генетичної соціології». Перебуваючи в Парижі, М. Грушевський приділяв велику увагу соціологічним дослідженням, називав себе «істориком-соціологом», зазначаючи, що «порівняльна соціологія та фольклор відкривають багаті перспективи духовної і соціальної еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту». У лекціях з генетичної соціології було сформульовано завдання соціологічного дослідження ранніх часів: «...На місце інтерпретації соціологічних фактів дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнавання та мислення (висуненої особливо англійськими соціологами другої половини XIX ст.), на чергу стає висвітлення еволюції самого пізнавання і мислення з фактів соціального розвитку дорогою індуктивною: студіями умов соціального життя, трактування інтелектуальних функцій як соціальних явищ, що можуть висвітлюватися і вияснитися тільки з соціальних таки фактів¹⁹». Він завжди наслідував головній настанові позитивістського дослідження: пошук закономірностей через об’єктивне відтворення фактів.

Соціологічно-історична концепція історика базувалася на теорії факторів. М. Грушевський виділяє три головні типи таких факторів: «біологічні», «економічні» та «психологічні» (вирішальне значення при цьому мали психологічні фактори як причини історичних явищ). Він вірив у позитивну (дослідну) науку про суспільство, паралельну до природничих наук зі своїми позитивними законами пізнання об’єктивної дійсності. «Коли б уявити українську історіографію періоду позитивізму, як діаграму у вигляді кола, то основний об’єм у цьому колі займають М. Грушевський та його школа. Як історик Грушевський був позитивістом національно-державницького напряму (у розумінні методології історичної науки)», - зазначає український вчений Я. Дашкевич.

Творча спадщина М.С. Грушевського - це складова частина світової історичної науки, у якій панівні позиції зберігав позитивістський світогляд. Підхід до історії як прогресивного та поступального розвитку був важливою рисою позитивістського методу історичного дослідження Грушевського.

Варто підкреслити, що позитивістський підхід до вивчення історичного процесу мав великий вплив на історичну науку XX ст. Характерною рисою такого підходу був теоретико-пізнавальний оптимізм, віра в можливість засобами науки пізнати світ і змінити його. Головним принципом історичного пізнання позитивісти вважали об’єктивність дослідження. Історичне знання все більше спеціалізується, вдосконалюється техніка дослідження, розвиваються допоміжні дисципліни. З’являються національні історичні журнали, які координували історичні дослідження: (у Німеччині - «Історичний журнал» (1859р.), у Франції - «Історичний огляд» (1876 р.), у Великобританії - «Англійський історичний огляд» (1886 р.), в Італії - «Італійський історичний журнал» (1884 р.), в Угорщині - журнал «Століття» (1867 р.), у Чехії - «Чеський Історичний Журнал» (1895 р.), у Польщі - «Kwartalnik Historyczny» (1887 р.), у Росії - «Научньїй Исторический Журнал» (1913 р.)²⁰. Ці видання були ареною теоретико-методологічних дис- кудій, знайомили істориків з досягненнями історіографічних шкіл різних країн. Разом з тим, позитивістський еволюціонізм не міг задовольнити багатьох учених. Розгортається критика позитивістських концепцій. Вчені звертаються до проблеми класифікації наук і виявлення специфіки їх методів. Подальший розвиток гуманітарного знання, а згодом і поява культурної антропології дали змогу під іншим кутом зору подивитися на історичний процес. Народжувалася «нова історія» як критичний напрям історичної думки як по відношенню до марксизму, так і до позитивізму та неокантіанства.

ПРИМІТКИ

⁷⁰ Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. - С. 205-206.

Там само. -С. 199-200.

Ящук Т.1. Філософія історії: Курс лекцій. - К., 2004. - С. 94-97.