Лекція 2. Проблеми охорони історико-культурної спадщини 2 страница

В умовах ринкових відносин зростає «наступ» на історичні центри міст Києва, Львова, Чернігова та ін. В результаті цього «наступу» змінюється їхній архітектурний образ, що формувався століттями, спотворюється культурне середовище. Значна кількість пам’яток руйнується від невблаганного часу, природної стихії, а також і від діяльності людей, що загрожує стану культурного розвитку суспільства. О.П. Довженко пророче писав: «Одне слово, двадцятий вік помстився, погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив - биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота - разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду у багатьох смислах»¹¹. Враховуючи актуальність сказаного великим діячем культури, а також те, що і нині продовжують руйнуватися унікальні пам’ятки, будемо покладати надію на високий рівень освіченості як фахівців з гуманітарних дисциплін, так і всього загалу, що унеможливить нсцивілізоване ставлення до минувшини.

Проблеми охорони культурної спадщини людства постала у всій своїй складності у XX ст. Ідея створення організованої охорони культурних цінностей у всесвітньому масштабі належала М.К. Реріху (1874-1947). Розглядаючи культуру як найбільшу духовну цінність людства, він виступив за те, щоб поставити на правову основу справу охорони історичних пам’яток (Пакт Реріха). Ця ідея знайшла підтримку у прогресивних колах світової громадськості - Рабіндраната Тагора, Бернарда Шоу, Томаса Манна, Альберта Ейнштейна, Герберта Усльса та багатьох інших діячів науки і культури. В 1931 р. у Брюгге був організований Міжнародний Союз Пакту Реріха. До 1933 р. відбувалися міжнародні конференції представників різних країн, які підготували рекомендації урядам про прийняття Пакту. 15 квітня 1935 р. у Вашингтоні Пакт Реріха було підписано СІІІД і країнами Латинської Америки («Про захист художніх і наукових за кладів та історичних пам’яток»). Цей договір заклав основу міжнародно-правової охорони культурних цінностей народів - як під час збройних конфліктів так і в мирний час (СРСР деякий час залишався поза цією угодою).

У 1954 р. в Гаазі на основі Пакту Реріха було підписано заключний акт Міжнародної конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Ця конвенція була ратифікована 39 країнами, у тому числі і СРСР, а потім до неї приєдналися ще 70 країн світу. Ії значення полягає у тому, що проблеми культури стали приналежністю міжнародних відносин, а у юридичний обіг було введено поняття «культурна спадщина людства». Згідно з положеннями Гаазької конвенції та спеціальними актами, прийнятими державами антигітлерівської коаліції, всі історико-художні цінності, насильно вивезені за часів другої світової війни, підлягають поверненню законним власникам.

У 1954 р. Генеральною асамблеєю було прийнято Статут ЮНЕС- КО, в якому ставилися завдання «співпраці народів у царині освіти, науки і культури...» Генеральна конференція ЮНЕСКО (1966 р.) проголосила Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, а саме: кожній культурі властиві достоїнства і цінності, які належить поважати і зберігати; розвиток власної культури є правом і обов’язком кожного народу; у їхній великій різноманітності і взаємному впливі всі культури є частиною загальної спадщини людства; культурне співробітництво є правом і обов’язком усіх країн, тому вони мають обмінюватися один з одним знаннями і досвідом; культурне співробітництво має виявляти ідеї і цінності, що сприяють створенню обстановки дружби і миру...¹² «Така запропонована ЮНЕСКО програма ідей у культурній сфері визначила на тривалий період систематизацію міжнародно-правових норм.

Розвиткові міжнародно-правових норм щодо збереження культурної спадщини відчутно посприяла Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнята ЮНЕСКО у 1972 р. (Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала її у 1988 р.).

26 липня - 6 серпня 1982 р. Всесвітня конференція у Мехіко ухвалила Декларацію - важливий документ, щодо політики у галузі культури. У ній наголошувалося, що «міжнародна спільнота вважає своїм обов’язком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу».

Проблеми охорони культурних надбань були в центрі уваги Краківського симпозіуму держав-учасниць ОБСЄ (1991 р.), у документі якого йшлося про важливість забезпечення найширшого доступу до культурної спадщини.

Але на жаль, норми міжнародних документів на практиці не виконуються, зазначає відомий вчений В.1. Акуленко. «Під час збройних конфліктів у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Югославії, Чечні та Іраку, незважаючи на серйозні руйнування історико-архітектурних пам’яток, ушкодження культурної спадщини народів цих країн, жодних санкцій до винних у злочинах проти культури не застосовано¹³».

У 2001 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО на своїй 31 сесії у Парижі ухвалила Загальну декларацію про культурну різноманітність. Вперше міжнародна спільнота прийняла такий документ, піднісши культурну різноманітність до рангу «спільної спадщини людства... яка так само потрібна людству, як біорізноманітність живій природі.» Вперше в історії жодна культура не вважається надто віддаленою чи надто «примітивною», щоб не звернути на себе уваїу істориків.

Багатий міжнародний досвід щодо вивчення і збереження культурної спадщини має позитивно вплинути на процес духовного відродження в Україні.

ПРИМІТКИ

¹²² Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979. -■ С. 252-253.

¹²³ Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.-С. 13.

¹²⁴ Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ Український історичний журнал. - 2003. -№3.-С. 143-144.

¹²⁵ Заремба С.З. Українське нам’ятникознавство... С. 83, 86.

¹²⁶ Там само. - С. 94.

¹²⁷ Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... — С. 71.

¹²⁸ Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження....-С. 33-34.

¹²⁹ Там само... - С. 38, 39-40.

¹³⁰ Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ УІЖ. - 2004. - № 2. - С. 133.

¹³¹ Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство... - С. 431-432.

¹³² Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... - С. 201.

¹³³ Акуленко В.І. Культурні права людини, громадянина, народу\\ Пам’ятки України: Історія та культура. - 2003. - С. 3.

Там само... - С. 4.

ЛІТЕРАТУРА

Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.

Алексеев Ю.М., Кравченко Н.М. Пам’ятки історії і культури в сучас йому суспільстві: проблеми охорони, збереження, вивчення і використання \\ Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства.-К., 1993.

Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. -М., 1979.

Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Киева. - Нью-Йорк, 1987. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ Український історичний журнал. -2003. -№ 3.

Заремба С.З. Українське пам’ятникознавегво. Історія, теорія, сучасність. -К., 1995.

Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження. -К., 1998.

Курило Т. Правова охорона культурної спадщини України. - Львів,

2005.

Мельничук О. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Формування у міжнародному праві \\ Пам’ятки України: Історія та культура. - 2003.-№ 3.

Охрана памятников истории и культуры: Сб. документов. - М., 1973. Памятник и современность. Вопросы освоения историко-культурного наследия. - М., 1987.

Тронько П.Т., Войналовська В.А. Увічнена історія України. - К., 1992. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. - К, 1994

ЛЕКЦІЯ 3. МУЗЕЇ, БІБЛІОТЕКИ, АРХІВИ - ІНСТИТУТИ СУСПІЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ (УСТАНОВИ ІСТОРИЧНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ)

Музейні зібрання - джерельна база для вивчення пам’яток історії та культури. Музеї історичного профілю. Краєзнавчі музеї. Музеї художні, літературно-меморіальні та інших профілів. Бібліотеки: ЦНБ ім. В. Вернадського, Парламентська, Історична, Львівська бібліотека ім. В. Стефаника. Бібліотеки Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Архіви. Одержання інформації через Інтернет.

«...В музеї, в бібліотеці...

наукова думка стала вільною...»

(Акад. В.І. Вернадський)

Суттєву частину національної спадщини кожної країни становить культурно-історична інформація, що зберігається в музеях, бібліотеках, архівах, які виконують спільну місію - є охоронцями різних проявів і видів суспільної пам’яті, що зафіксована в матеріальній формі.

У галузі освіти, науки, культури, виховання велика роль належить музейним установам, що вирішують специфічні завдання, які ставить перед ними суспільство. Вони призначені для наукового документування явищ, процесів; охорони історико-культурних цінностей в інтересах національної і світової культури; є специфічними центрами наукових досліджень, а також проводять велику освітньо-виховну роботу.

Одним із основних завдань музеїв є збір і збереження рухомих пам’яток історії та культури. Музейні предмети - основа діяльності музею. Важливе значення має саме поняття «музей», його походження. Термін «Музей» (храм Муз) належить до європейсько-середземноморської культурно-історичної традиції, але у широкому розумінні «музей» як зібрання предметів, як скарбниця накопиченого світу речей є одним із найдавніших у світі утворень, характерних для всіх культур і цивілізацій. (Проте музейні установи могли позначатися різними термінами. Наприклад, в’єтнамські музеї позначаються терміном «бао та», де «бао» - реліквія, а «та» - скарбниця, що теж передає сутність музею).

Створення музеїв пов’язане із колекціонуванням. Витоки і елементи колекціонування сягають дуже давніх часів. Адже предметний світ речей має тенденцію до динамічного зростання, що і створює об’єктивну і необхідну основу музеєфікації цього світу. З іншого боку, у процесі розвитку людина накопичує досвід і запас знань, пізнаючи оточуючий світ, вона класифікує явища і предмети. Однак музей як установа, як соціальний інститут міг виникнути лише у міській цивілізації. Історія великих міських цивілізацій Близького Сходу, Середземномор’я, Китаю та Індії вражає кількістю і розмаїттям бібліотек, архівів, музеїв. Причому колекціонування поширювалося не лише на писемні тексти (наприклад, у Ниневії була знайдена колекція із 200 відбитків з єгипетських, ассирійських, вавилонських, гем¹ і т. ін.). І все ж, як вважає російський вчений 1.1. Ілізаров, музей виник у античній культурно-історичній традиції. Храм Муз став науковим музеєм у Лікєї - афінській школі Аристо- теля² і знаходився біля храму Аполлона Лікейського. Саме у Лікеї «цілеспрямовано і систематично стали збирати колекції речей, що були предметом природознавчого пізнання чи допоміжним засобом пізнання.» Досвід і традиції Лікея послужили основою і зразком для культурних і наукових центрів елліністичного світу. Перший музей з такою назвою (Мусейон) з’явився в Олександрії (Єгипет) у III ст. до н.е. як зібрання пам’яток мистецтва і старовини у спеціальній споруді, присвяченій Музам. Згодом Мусейони виникають і в інших великих містах. Наприклад, у місті Пергамі, яке було головним суперником Олександрії, колекціонувалися і копіювалися видатні твори мистецтва.

Римська держава стала «спадкоємицею» культурних надбань Середземномор’я. Але у самому Римі не виникло нічого подібного до Мусейону. В римській культурі існувала традиція накопичення музейних колекцій і зібрань, створювалися умови іа основи музею кунстка- мерного типу. Повідомлення Светонія (70-122 рр.) про те, що Август свої вілли прикрашав не статуями і картинами, а терасами і садами, і «збирав там давні і рідкісні речі: наприклад - обладунок героїв і величезні кістки викопних звірів і чудовиськ, які вважають кістками гігантів», схоже на характеристику кунсткамери. А вілла імператора Адріана (76-138 рр.), де були зібрані численні колекції, мала музейний характер³. Зібрання антиків багатьох сучасних музеїв беруть початок саме з неї. Отже, давні цивілізації, східні, а потім і античність, знали достатньо розвинуті колекції музейного типу: колекції Ура (держава шумерів), античні музейони. У часи Середньовіччя прамузейні колекції з’являлися у монастирях, замках, храмах. З доби Відродження музейні зібрання все більше починають розглядатися як першоджерела науки, предметні історичні докази, що використовувалися для освіти і задоволення естетичних потреб. Виникнення сучасних музеїв Європи як спеціальних установ відноситься до XVI -XVII ст. Зокрема, найменування «музей» присвоїв своєму зібранню старовинних рукописів, давніх предметів та шедеврів мистецтва ще у ХУ ст. знаменитий флорентієць Лоренцо Пишний (1449-1492), звідки воно поширилося по всьому світу. Першим містом у Європі, де з’явився музей для загального огляду, став Рим. За ініціативою папи Сікста IV (1471- 1484) було засновано Капітолійський музей, зібрання якого у момент його заснування включало знамениту етруську «Вовчицю», бюст Доміціана, статую Геркулеса (всі твори були виконані у бронзі) та ін. Сікст IV великодушно подарував місту папську колекцію, яку виставили для публічного огляду у палаці на Капітолійському пагорбі. Згодом папа Юлій II (1503-1513) заснував інший музей - у Бельведері. За час понтифікату цього папи було знайдено багато античних статуй («Лакоон», «Венера» та ін.), що викликало заздрість у римських аристократів, які теж виявили бажання збирати колекції. Наприклад, родина Фарнезе володіла трьома колекціями творів мистецтва давнини: одна зберігалася у їхньому величезному палаці на лівому березі Тібра, інша - у палаці на правому березі, третя - у саду на Палатинському пагорбі⁴.

Колекції давніх творів мистецтва в Римі, хоч і залишалися приватними і не були відкриті для широкої публіки, все ж таки були доступні для верхів суспільства. Розширення приватних колекцій зумовило необхідність складання каталогів, які б допомогли зорієнтувати відвідувачів.

У наступні століття поступово формується розуміння значення музейних зібрань для предметної фіксації історичного досвіду, що передається від покоління до покоління, а м у з е ю як хранителя цього досвіду, установи, що скорочує шлях і розширяє межі пізнання.

Влучно визначив художнє значення музею видатний французький художник XVIII ст. Жак Луї Давид: «Музей - це зовсім не просте зібрання предметів розкошу і суєтності, що лише задовольняє цікавість. Необхідно, щоб музей став школою великого значення: викладачі приведуть туди своїх юних учнів, батько приведе туди сина. Молода людина споглядаючи твори генія відчує, до якого виду мистецтва чи науки кличе його природа». У міру зростання наукових і суспільних потреб формувалися різ ні колекції - «раритетів», «натураліїв», колекції окремих учених та інші, що відбивали різні історичні аспекти. З часом у систематизації цих колекцій все більше виявлялися елементи історичного підходу. Одночасно почалося формування зібрань історичних та культурних цінностей: колекцій військових трофеїв при арсеналах, яким надавалося документального значення, колекцій творів мистецтва, що відбивали розвиток культури. Так, Петро І, який захоплювався військовою справою, розпочав з колекціонування зброї різних часів і народів. Потім він став купувати під час закордонних подорожей анатомічні препарати, станки, прилади, інструменти, а також раритети - картини, гравюри і інші твори мистецтва. Накази царя передбачали також збирання і копіювання давніх руських літописів, стародруків, «курйозних листів», рукописних актів. Особисті зібрання царя, а також колекції з анатомії і зоології, що зберігалися у Аптекарському приказі, стали основою майбутньої Кунсткамери. Саме Кунсткамера (1719 р.) стала першим російським природничим і історичним музеєм, який із приватного зібрання перетворився на музей для широкої публіки. До нього надходили археологічні та етнографічні колекції тощо. На Кунсткамеру цар дивився не лише як на зібрання раритетів, а як на установу, «від якої буде користь державі в майбутньому». Розпорядження Петра І про те, щоб «кожного бажаючого безплатно пускали, водили і пояснювали речі» доповнилося положенням про «обов’язкове частування відвідувачів» (на це із казни з 1724 року щорічно виділялося 400 крб.). Згодом Кунсткамера стала одним із найбільших музейних зібрань світу.

Варто зазначити, що (саме на основі колекцій) ще у 1560 р. була заснована Кунсткамера в Дрезденському замку курфюрстом Августом І, яка упродовж XVII ст. найчастіше поповнювалася зібраннями картин, а в середині XVIII ст. стала найбільшою скарбницею європейського живопису (Дрезденська картинна галерея, 1772 р.). Приватні наукові колекції стали основою одного із найстаріших і найбагатших музеїв світу — знаменитого Британського музею, створеного за рішенням парламенту у 1753 р., а також численних музеїв Ватикану, Ермітажу (1764 р.), Лувру (1793 р.) та ін.

Наступний важливий крок у формуванні музеїв було зроблено у другій половині XVIII сх, коли їх діяльність стала набувати наукового характеру. Музейні колекції дали новий імпульс науковим дослідженням і стали розглядатися як скарбниці технічного досвіду, наукових цінностей, культурно-історичної спадщини. Аж до XIX сг. вивчення сторії не лише класичної античності, але і раннього середньовіччя було зосереджено в основному в музеях, тому що саме там знаходилася значна частина необхідних для цього джерел.

Варто підкреслити, що музейні предмети виступають і першоджерелом знань, і культурно-історичними цінностями. Предметно представляючи певне середовище, вони є водночас специфічним засобом прямої комунікації і звідси - засобом освітнього, у тому числі емоційного, естетичного впливу. Речові пам’ятки у експозиціях музеїв слугували і слугують не лише найбільш різнобічним, але і доказовим джерелом інформації. Відомий чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) зазначав: «Якщо ти хочеш укорінити в учнях повну віру у те чи інше твердження, то залучи таких свідків, яких не можна поставити під сумнів. Перш за все і, головним чином, залучити, якщо можливо, саму річ (пам’ятку), представивши її почуттям учнів⁵».

У XIX ст. зростає і ускладнюється мережа музеїв історичного профілю, з’являються спеціалізовані археологічні музеї, що відображали інтерес до античної археології (у Феодосії - у 1811 р., в Одесі - у 1825 р., в Керчі - у 1826 р. та ін. Із зарубіжних музеїв варто згадати Музей класичної давнини (Тарту, 1803 р.), Датський національний музей давнини у Копенгагені (1819 р.), а також знамениті ватиканські музеї Етруський (1837), Єгипетський (1839 р.) та ін. Продовжують розвиватися військово-морські музеї, основи яких були закладені ще у XVIII ст. (Морський музей - в 1805 р., Інтендантський музей - в 1811 р. в Санкт-Петербурзі та ін.).

Уже на початку XIX ст. з’являється необхідність створення і відкритої музеїв широкого історичного профілю та художніх музеїв для широкої публіки. Так у постанові про відкриття музею Прадо в Мадриді (1819 р.) було сказано: «Мета музею - давати знання, виховувати художній смак як в учнів, так і в професорів художніх академій, а також і в іноземців, щоб створити Іспанії славу, на яку вона заслуговує». Разом з тим, засновники нових музеїв у різних країнах виявляли турботу і про освітні та наукові функції цих закладів. У декларації ініціаторів заснування Музею Метрополітен у Нью-Йорку (1870 р.) оголошувалося: «Музей повинен включати не лише колекції живопису і скульптури, але і малюнків, гравюр, фотографій, архітектурних моделей, портретів історичних осіб, а також зразки прикладного мистецтва і ремесел». Ще чіткіше були поставлені завдання Історичному музею, що відкривася в Москві (1883 р.,), а саме: «...Збирати і зберігати в оригіналах, моделях, зліпках, малюнках, фотографіях різнорідні пам’ятники давнини і старовини, які у своїй сукупності представили б наочну картину і по можливості у всіх деталях повну картину минулого життя як російського народу, так і народів, що коли-небудь проживали в межах Російської імперії». А в кінці XIX - на поч. XX ст. з’являють ся музеї, що стали не лише скарбницею національних багатств, а були орієнтовані на поширення знань наукового і технічного характеру: Політехнічний музей у Москві (1872 р.), Мюнхенський музей природо знавства і техніки (1903 р.) та ін. Так, унікальність Мюнхенського му зею полягає в тому, що у ньому послідовно простежується увесь той шлях, який довелося пройти людству, щоб створити технічні пристрої, засоби пересування (всі вони у музеї діючі), хімічні технології тощо. В таких музеях зберігаються майже всі основні види пам’яток історії виробництва, науки та техніки, знайомство з якими має пробуджувати потяг до пізнання, до знайомства з першоджерелами, як і в інших музеях, про які йшлося вище.

Таким чином, музей можна визначити як наукову установу, що здійснює комплектування, зберігання, вивчення, експонування та популяризацію пам’яток матеріальної і духовної культури людства. Більш точне і повне визначення поняття «музей» є таким: «Музей - історично зумовлений багатофункціональний інститут соціальної інформації, що має зберігати культурно-історичні і природничо-наукові цінності, накопичувати і поширювати інформацію засобами музейних предметів. Документуючи процеси і явища природи і суспільства, музей комплектує, зберігає, досліджує колекції музейних предметів, а також використовує їх у навчальних, освітньо-виховних цілях⁶».

На початку розвитку музейної справи, як вище зазначалося, чіткої класифікації музеїв не існувало. Музеї зберігали здебільшого невеликі різнорідні колекції і мали загальну назву, наприклад «музей ста- рожитностей». Згодом, ці заклади спеціалізуються - виникають історичні, художні, природничо-наукові та музеї інших профілів. Під профілем мається на увазі належність музею до профільної дисципліни чи комплексу наук, виду мистецтва, галузі суспільного виробництва. Профілем визначається основний зміст роботи музею. Тип музею визначається його суспільним призначенням. Виділяють три типи музеїв: науково-дослідницькі, освітні (масові); науково-дослідні, академічні (мають вузькоспеціалізований характер); навчальні - призначені для учнів та студентів.

¹³⁴Профільна класифікація поділяє музеї на групи, кожна з яких вирішує свої завдання. Можна виділити такі основні профільні групи музеїв: Історичні музеї - всі музеї, що базуються на системі історичних наук: широкого історичного профілю, археологічні, етнографічні, нумізматичні, історико-революційні, воєнно-історичні, історико-еконо- мічні, історії освіти, спеціальні історичні (наприклад, історії спорту та ін.).

¹³⁵Художні музеї - всі музеї, що характеризуються приналежністю до історії мистецтв і мистецтвознавства. Наприклад, музеї образотворчого мистецтва, картинні галереї, музеї скульптури, музеї прикладного мистецтва, художніх ремесел, граверні кабінети, а також музеї театральні, музичні, музеї кіномистецтва та ін.

¹³⁶Природничо-історичні музеї - музеї, що спираються у своїй діяльності на природничі науки. До цього профілю відносяться музеї біологічні, ботанічні, зоологічні, геологічні, мінералогічні, палеонтологічні, антропологічні, екологічні та ін.

¹³⁷Технічні музеї - музеї, пов’язані з технічними науками, виробництвом: політехнічні, технічні, авіації, автотранспорту, зв’язку, суднобудування, гірничої справи, залізничного транспорту, музеї окремих підприємств, пам’ятники техніки та ін.

¹³⁸Літературні музеї - всі музеї, присвячені розвитку літератури, життя і діяльності письменників.

¹³⁹Музеї комплексні - музеї, що поєднують у собі два чи більше основних профілі, що відображається на їхніх фондах і змісті діяльності, організаційній структурі: історико-художні, історико-архітек- турні та ін. Найбільш поширений комплексний профіль - краєзнавчий музей, що включає історичну і природничо-наукову спеціалізацію.

Музеї кожного із цих профілів можуть мати ще вужчу спеціалізацію. Всі вони - важливі центри збереження історичної пам’яті і джерело інформації про культурну спадщину.

Роль історичних музеїв як науково-дослідницьких і освітньо-виховних установ визначається перш за все їх нерозривним зв’язком з історичною наукою, а їх діяльність невіддільна від загальних завдань і наукових результатів історичних дисциплін. Перші наукові музеї цього профілю (як зазначалося вище) були засновані в Україні на початку XIX ст. і пов’язані вони із відкриттям археологами античних міст у Північному Причорномор’ї (Ольвії, Херсонесу, Пантікапею). На основі колекції знахідок античних пам’яток було засновано перший науковий музей у Миколаєві (1806 р.). Згодом були засновані музеї старожитностей у м. Феодосії (1811 р.), Одесі (1825 р.). У створенні Одеського музею брали участь відомі археологи І. Бларамберг, П. Дюбрюкс, І. Стемпковський. На кінець XIX ст. Одеський музей старожитностей мав 8 відділів: доісторичний, єгипетський, еллінський (давньогрецький), римський, візантійський, генуезький, мон- голо-татарський, російський та запорозький. У музеї були багаті колекції античного посуду, скульптури античних міст-колоній, пам’ятки трипільської культури, нумізматичні зібрання і т. ін.⁷

На базі приватної збірки одного з перших дослідників Криму П. Дюбрюкса, а також зібрання І. Стемиковського, у 1826 р. було засновано Керченський музей старожитностей. Основу музею становила колекція пам’яток Пантікапею - столиці Боспорського царства, який існував на місці Керчі 2500 років тому, а також знахідки з курганів боспорських царів. В музеї зберігалися цінні збірки античного посуду, мармурової і вапнякової скульптури, зокрема цікаві рельєфи із зображенням Геракла, архітектурні деталі стародавніх храмів тощо.

З початком діяльності університетів в Україні у першій половині XIX ст. при них виникають університетські музеї. В 1807 р. при Харківському університеті відкрито - Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний музеї, Музей образотворчих мистецтв; при Київському університеті в період 1834-1837 рр. - Археологічний, Музей старожитностей, Нумізматичний музей, Музей образотворчих мистецтв, Зоологічний музей. Варто зазначити, що дуже багаті колекції мав Нумізматичний музей (у його збірках налічувалося понад 34 тисячі давніх монет і медалей). З 1872 до 1906 рр. його очолював відомий історик В.Б. Антонович, який завідував також Археологічним музеєм Київського університету і був деканом історико-філософського факультету. Музей старожитностей зберігав унікальні пам’ятки періоду Київської Русі - мечі, списи, побутові речі, фрагменти фресок і мозаїк, виявлених під час розкопок Десятинної церкви, Золотих воріт, території Михайлівського і Кирилівського монастирів. Особливістю університетських музеїв був професіональний відбір пам’яток і створення надійної джерельної бази досліджень. Над їх колекціями працювали вчені Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а також багатьох зарубіжних країн.

Серед музеїв широкого історичного профілю важливе місце належить Дніпропетровському історичному музею (музей старожитностей у Катеринославі було відкрито ще у 1849 р.). Протягом 1906-1912 рр. новоутвореному закладу було передано колекції приватного музею О. Поля (античні пам’ятки Північного Причорномор’я, нумізматика, етнографічні збірки, давні рукописи тощо - близько 5 тисяч предметів). У 1940 р. закладу присвоєно ім’я академіка Д.І. Яворницько- го, його засновника і незмінного директора впродовж 1902-1933 рр. У Дніпропетровському історичному музеї (одному з найбагатших в Україні) зберігаються унікальні колекції з історії запорозького козацтва (75 тисяч одиниць), стародруки ХУІ-ХУІІ ст., значні геральдичні і нумізматичні збірки, побутові речі, зброя та ін. Дуже цінні різпома пітні писемні матеріали - грамоти, накази, донесення, ордери, рапор ти, розпорядження, атестати, чолобитні, реєстри, спогади, щоденнії ки, приватне та ділове листування, карти, плани та ін., що походят ь з офіційних установ царської адміністрації, полкових і сотенних канцелярій Коша Запорізької Січі, фамільних архівів нащадків відомих козацьких родин. В їх числі - оригінали автографів та інші документи гетьманів І. Мазепи, І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовсько- го, полковників В. Кочубея та ін., відомих діячів церкви.

Чимало оригінальних писемних документів зберігається у Чернігівському історичному музеї (в основу зібрання Чернігівського музею українських старожитностей було покладено колекцію В.В. Тар- новського-молодгаого). У 1896 р. було відкрито музей Чернігівської архівної комісії, що була власником цінних колекцій писемних пам’яток, ікон, картин, гравюр тощо, а у 1902 р. - музей старожитностей. У 1909 р. обидва музеї були об’єднані в один - історичний. Надзвичайну наукову та джерелознавчу цінність мають, зокрема, документи, пов’язані із гетьманством Б. Хмельницького, І. Брюховець- кого, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського та діяльністю малоросійської колегії; окремих установ, а також відомих на Чернігівщині родин, що ведуть свій початок з козацької доби; ряду вчених, композиторів, художників, письменників. Не випадково у заповіті В.В. Тарновського зазначалося: «...Коллекцию мою малороссийских древностей, состоящую из оригинальных портретов и копий, древних картин, оружия, старопечатных книг, относящихся к Малороссии, и прочих старинных вещей, а также собрание вещей, бумаг и всего, касающегося памяти поэта Т.Г. Шевченко, я завещаю в собственность Черниговскому губернскому земству без права отчуждения и перемещения из города Чернигова, с тем, чтобы музей назывался моим именем».