II. Програма навчальної дисципліни. 3 страница

Конфлікт віддзеркалює прагнення людей до ствердження ідеї, яку вони захищають, принципу, вчинку, до самоутвердження.

Конфлікт являє собою деструкцію міжособистісних відносин на емоційному, коґнітивному чи поведінковому рівні.

Конфлікт може розглядатися як форма комунікації людини з людиною, людини з групою або її частиною, однієї частини колективу з іншою, колективу з колективом.

3 точки зору психічного стану протилежних сторін, конфлікт постає водночас і як захист, і як реакція у відповідь.

Конфлікт можна визначити як реакцію на несприятливі ситуації, що травмують особистість, на перешкоди у досягненні яких-небудь цілей.

Виходячи із оцінки результатів конфлікту, його можна вважати дезінтегруючою силою людських відносин, а його подолання - інтегруючою силою.

З інструментальної точки зору, конфлікт виступає як один із засобів самоутвердження, подолання заперечуваних особистістю тенденцій.

Конфлікт можна розуміти і як процес; у цьому розумінні він являє собою ситуацію незнайденого виходу, розвиток дій на шляху пошуку засобів стабілізації відносин.

У технічному плані конфлікт - один із крайніх засобів регулювання міжособистісних відносин.

З етичного боку, конфлікт являє собою прийнятний чи неприйнятний за формою спосіб виявлення протиріч, що виникають у процесі взаємодії людей (за А.Ішмуратовим).

 

У зарубіжній літературі з точки зору функцій розглядаються два види конфліктів: 1) позитивні (конструктивні); 2) негативні (деструктивні).

Вважається, що конфлікти конструктивного характеру корисні, оскільки запобігають "застою" та "змертвінню" індивідуальної чи групової життєдіяльності і стимулюють її рух вперед. Звідси більшість конфліктологів робить висновок, що ставлення до конфлікту має зводитись не до того, щоб запобігти чи усунути конфлікт, а до того, щоб віднайти спосіб зробити його продуктивним (А.Ішмуратов).

3 точки зору цілей, які відстоюють протилежні сторони, можна говорити про конфлікти, що переслідують цілі: 1) особисті; 2) групові; 3) суспільні.

У свою чергу, ці цілі можна додатково класифікувати на основі їх морального, інструментального (заради чого вони затіваються), програмного (близькі, віддалені) змісту, а також на основі відкритості - прихованості.

Залежно від емоційного стану людей конфлікти бувають з високим, помірним емоційним накалом і без емоційного накалу.

З урахуванням кількості осіб, які беруть участь у протиборстві, можна розрізнювати: 1) діадичні (парні) конфлікти, у яких діють дві людини (керівник - виконавець; два працівники); 2) локальні, що охоплюють невелику кількість членів колективу; 3) загальні конфлікти, які залучають майже всіх спільно працюючих людей, і міжгрупові.

Конфлікти в динаміці

/. На етапі виникнення конфлікту: а) стихійні; б) заплановані: спровоковані; ініціативні.

2. На етапі розвитку конфлікту: а) короткочасні; б) тривалі; в) затяжні (що зайшли у безвихідь).

На етапі усунення конфлікту: а) керовані; б) погано керовані; в) некеровані.

На етапі затухання конфлікту: а) які спонтанно припиняються; б) які припиняються під дією засобів, віднайдених самими протилежними сторонами; в) що вирішуються тільки при втручанні зовнішніх сил: посередника; адміністрації; громадськості.

У тактичному плані конфлікти бувають: а) виправдані; б) невиправдані. (Мається на увазі відповідність цілям, які переслідують протилежні сторони).

З точки зору результативності, конфлікти можуть бути мобілізуючою чи дезорганізуючою силою у колективі.

З етичної точки зору, можна говорити про соціально прийнятні й неприйнятні форми прояву конфліктів (за А. Ішмуратовим).

Дослідники зауважили три основні позиції, що їх займає людина в суперечці стосовно себе:

Першу умовно називають "самодержавною", бо її гасло: "Це так, бо я так думаю!"

Друга позиція іменується "псевдологічною", коли ми вже намагаємось виправдати свою думку (хоча й переконані у власній правоті) фактами, доказами логіки і здорового глузду. Та якщо опонент під час "дискусії" наведе низку переконливих антидоказів, то словесна сварка зведеться до злісного запитання: "А хто ти (ви) такий, щоб мені вказувати?!"

Третя - це позиція "дорослого". Вона починається із запитання: "Чому я так думаю, чому сперечаюся?" - сутність якого в мотивах, що стали спонукою до тієї чи іншої думки.

І тоді з'ясовується, що насправді приводом до сварки, спору була потреба в самоутвердженні чи антипатія до певної людини. Це часто характерне й для ділових взаємин, коли суть справи поглинається низкою дрібниць (вимогою додержувати дисципліни, термінів - під час виконання творчих завдань).

...Чому виникають конфлікти? Як з'ясувалося, через розбіжності в розумінні тих чи інших фактів, несхожість думок, розходження в оцінці вчинків, рішень і, звичайно, внаслідок надміру емоцій у сприйнятті реалій.

У будь-якому разі при виникненні конфлікту треба намагатися з'ясувати не лише його привід, а й справжню причину, яка може бути й незначною - розсердила бесіда з попереднім співрозмовником, тому начальник виявляє агресивність і щодо вас,- й істотною-усвідомлення власної неповноцінності та прагнення самоутвердитися.

На думку Д.Карнегі, не слід брати гору в суперечці: єдино прийнятний шлях перемогти - це взагалі уникнути такої ситуації. Проте навіть розроблений при імператорському дворі Катерини II "ермітажний статут" дозволяв вести суперечки, але без лихослів'я, закликав говорити помірно й не надто голосно, щоб у решти співбесідників голова й вуха не заболіли.

З думкою Карнегі не згодні й сучасні психологи, які безконфліктність вважають нереальною і не "психогігієнічною".

Адже іноді найкращий вихід для обох партнерів- це відкрите з'ясування суперечностей з метою взаєморозуміння (О.Корніяка).

 

2. Шляхи подалання конфліктів

Кажуть, що в спорі народжується істина, але тільки за умови рівноправного обговорення поглядів, думок, аналізу аргументів і контраргументів. Однак нерідко ми просто нав'язуємо свою думку, не дбаючи про докази, забуваючи про предмет суперечки, або наводимо такі докази, що применшують оцінку розуму, компетентності, інтересу до справи нашого співрозмовника. У цьому разі опір опонента, захист власної позиції не має меж.

Як припинити конфлікт? Як з'ясувати істину? Конструктивне розв'язання спору - це з'ясування суті справи не як святкування перемоги над опонентом чи визнання своєї поразки, а як взаємозбагачення, усвідомлення необхідності в діалозі та співробітництві. А культура поведінки в спорі передбачає уважне вислуховування заперечень свого опонента, поважне ставлення до його позицій. Бо гнів, навіть праведний, та ще й виражений у різкій формі, може обернутися проти самої людини. Приміром, згідно із звичаєвим правом в Україні, волосні суди, з'ясувавши, що суперечці можна було покласти край у приватному порядку, інколи піддавали покаранню самого скаржника, накладаючи на нього грошовий штраф. Звісно, у гніві людина втрачає здоровий глузд і переконана у марності зусиль розв'язати суперечку без сторонньої допомоги, тобто не вдаючись до послуг третейського судді. У народі про таких кажуть: "Гризуться, як собаки за кістку". Цей вислів засуджує необ'єктивну, гостру й злу манеру суперечки, невитриману поведінку.

Експерименти психологів показали, що в стані емоційного напруження ми оцінюємо інших людей нижче від їхніх можливостей. Водночас у ситуаціях, які багато важать, страх "поразки" паралізує більшість людей: тоді навряд чи можна виявити справжній рівень компетентності або працездатності співрозмовника. Та вихована людина за допомогою вдало дібраних слів, спокійної манери розмови може перетворити боязкого чи сором'язливого її учасника в рівноправного партнера.

Ввічлива людина не намагається погамувати хвилювання, пристрасті, викликані спором, за допомогою куріння, ще більшою мірою це стосується запеклих курців, які повсякчас із цигарками, до того ж всюди струшують попіл, залишають недопалки...

А ще психологи запевняють, що для взаємопорозуміння керівникові, "лідеру" (в товаристві чи сім'ї) слід завжди зважати на те, як його слова й дії співвідносяться з самооцінкою людини, тобто з наявним у кожного образом "Я", - зрозуміло, він є і в його співрозмовника, партнера. Заниження цієї самооцінки призводить у кращому разі до нерозуміння, у гіршому - до ворожості, агресивності, конфлікту. І тоді може зарадити лише доброзичливість, емоційна стриманість, висока порядність обох співрозмовників (за О.Корніякою).

 

Конфлікт поза спілкуванням неможливий. Конфліктні порушення сприймаються як перешкоди особистій діяльності. Проте перешкоди діяльності можуть не мати жодного відношення до конфлікту. Наприклад, посуха, повінь, землетрус тощо.

Конфліктне спілкування суперечливе: ми хотіли б уникнути його, але тільки в ньому можемо реалізувати свої інтереси.

 

 

3. Причини виникнення конфліктів. Учасники конфліктів

 

Аналіз конфліктної ситуації починається з визначення проблеми.

У найзагальнішому розумінні конфліктна проблема - це проблема узгодження інтересів, реалізація яких виявилася у вигляді конфлікту, "конфліктної хвороби". Проблема узгодження інтересів не обов'язково має бути конфліктною: щохвилини ми узгоджуємо свої інтереси без найменшого прояву конфліктності. Але "хворобливе зіткнення інтересів" завжди відчувається особливим чином; і це зіткнення з суб'єктивної точки зору, точки зору Я, можна охарактеризувати як усвідомлення перешкоди до досягнення своєї мети: цією перешкодою є інтерес іншої людини, ТИ. При цьому усвідомлюється також важливість реалізації свого (конфліктного) інтересу у спілкуванні саме з цією людиною.

Проблема - це перешкода при реалізації цілі, з проблемою пов'язані не тільки інтереси, а й побоювання. Перешкода виражає суть будь-якої проблеми; перешкода в конфлікті - проблема, пов'язана зі спілкуванням, тобто діяльність інших розглядається як перешкода.

Перешкода реалізації інтересів лежить в основі конфліктної проблеми, але щоб виник конфлікт, треба усвідомлено перешкоджати. Ціль конфліктного спілкування на розвинутій стадії - перешкоджати, протистояти інтересам опонента свідомо.

Якщо людина мимоволі стала на заваді іншому, вона звичайно виправдовується - і таким чином потенційний конфлікт нейтралізується.

Проблема - це дисонанс особистості і її оточення. Проблема розпочинається з відчуття небажання чогось, потім іде усвідомлення проблеми як того, що викликає дисонанс. Визначення проблеми - це вже уточнення того, чого хотілося б, щоб не було дисонансу. І насамкінець, вирішення проблеми - це знання того, як досягти бажаного чи уникнути небажаного. Усунення проблеми -це прийняття рішення діяти певним чином і реалізувати намічуване.

Як і будь-яка інша проблема, пов'язана з діяльністю, конфліктна проблема може бути визначена у вигляді питання "що робити, якщо ситуація така-то, а хотілося б того-то і не хотілося б того?".

На відміну від загальної проблеми (реалізація своїх інтересів), конкретна проблема пов'язана з появою специфічних "конфліктних" інтересів, бажанням змінити характеристики самого спілкування, усунути його ненормальність. Якщо когось влаштовують характеристики спілкування, то для нього конфлікту не існує. Наприклад, "насолода боротьбою" безконфліктна для того, хто "насолоджується" обміном ударами на рингу.

Відповідно до аспектів соціальної дії у конфліктній проблемі треба розрізняти три виміри:

1) проблему взаємопідтримки (ставлення іншого до твоїх інтересів);

2) проблему взаєморозуміння;

3) проблему легітимності.

Отже, проблема - питання типу "що робити...?", яке виникає у зв'язку з неузгодженістю інтересів у спілкуванні.

Щоб уточнити проблему, необхідно відповісти на три групи запитань:

1) як він ставиться до моїх інтересів? як я ставлюся до його інтересів? які інтереси впливають на наше спілкування, викривлюють його?

чи зрозумілі мені його інтереси і чи розуміє він мене? з чим ми не згодні?

що несправедливого бачить він у моїх діях? чому я обурююсь його поведінкою?

Якщо дехто відмовляє вам у допомозі, то це конфліктно за умови існування у вас відповідних очікувань (допомоги), спантеличеності відмовою і необхідності відповідати на поставлені вище три групи запитань. Відмова друга, якому довіряв і на якого сподівався, і відмова випадкового перехожого на вулиці- різні відмови.

У книзі Х.Корнеліуса і Ш.Фейра "Виграти може кожний. Як вирішувати конфлікти" яскраво описується стан учасника конфлікту, який прагне проаналізувати, у чому його проблема.

"Чи доводилося вам мати справу із проблемою, що викликала у вас такі почуття:

-Я збентежений. Я ніяк не можу розібратися в тому, що відбувається.

- Я застряв. Я не бачу жодного виходу із проблемної ситуації. -Тут занадто багато взаємодіючих факторів. З чого мені

розпочати?

Я відчував, що щось ще відбувалося, але не знав, що.

Ситуація безвихідна - ми просто не зійшлися!

-Яка неуважність! Як людина може поводити себе таким чином?".

Автори цієї книги пропонують метод аналізу конфлікту -складання карти (картографія конфлікту), цінність якої "полягає у впорядкованому, систематичному підході до проблеми".

Перший етап картографії конфлікту - фіксування конфліктної проблеми. Цей етап включає наступні кроки:

висловити проблему однією загальною фразою;

описати проблему в загальних рисах.

На цьому етапі не обов'язково глибоко занурюватися в проблему й прагнути знайти вихід із неї. Пропонується просто назвати проблему (визначити тему); наприклад, "розподіл навантаження", якщо на роботі хтось "не тягне лямку" разом з усіма; "недовіра" - за умови міжособистісного конфлікту на ранній стадії; "робота по дому", якщо в сім'ї виникла проблема з миттям посуду. Важливо визначити проблему як тему якомога ширше, щоб залишалася можливість віднайдення нових й оригінальних рішень.

Отже, з конфліктною проблемою пов'язані конфліктні інтереси, які визначаються не тільки особистими інтересами, а й інтересами спілкування. Однак раніше, ніж з'ясувати, які інтереси в інших, треба з'ясувати, хто ж ці інші, а це є не простим завданням.

Другий етап складання карти конфлікту - визначення головних учасників конфлікту.

Учасники конфлікту

Учасники конфлікту - люди, які не задоволені спілкуванням у зв'язку з його порушеннями. Учасники намагаються використати це спілкування для реалізації своїх інтересів. Вони згодні з іншими спільниками у тому, що вони учасники (внутрішня оцінка). Інші можуть вважати когось учасником, хоч він сам не заперечує (зовнішня оцінка).

Учасник актуальний - той, хто справляє вплив на позицію, хто прагне змінити конфліктну ситуацію, він робить усе, щоб її змінити.

Учасник потенційний оцінює ситуацію як таку, що зачіпає його інтереси, але не прагне справляти вплив на неї.

У випадку зі страйком водіїв тролейбусів службовець, якому потрібний тролейбус, - потенційний учасник, оскільки цей страйк зачіпає його інтереси (запізниться на роботу). Ми втягуємося в конфлікт, коли не тільки усвідомлюємо цю залежність, але й прагнемо вплинути на ситуацію.

Коли дехто "сторонній" побачить у цілому конфліктну ситуацію й оцінить її з погляду своїх інтересів, то спочатку він стає потенційним учасником, а потім, прагнучи (або втягуючись іншими) змінити ситуацію,- реальним учасником конфлікту. Так було в Першій світовій війні, яка розпочалася з пострілу студента; потім стали підключатися до війни одна за одною європейські країни. У Другій світовій війні США не були реальними учасниками, поки японці не розбомбили Пірл-Харбор.

Брати участь у конфлікті можна по-різному, й існують спеціальні слова-уточнення різних видів участі.

Опоненти - учасники конфлікту, які вважають свої інтереси неузгодженими.

Суперечник - опонент, який прагне реалізувати свої інтереси за рахунок нейтралізації інтересів іншого (агресивний стосовно інтересів опонента).

Агресор - противник, який виявляє агресивність.

Агресивність — намагання зробити зло іншому.

Ворог - противник, інтерес якого - знищити противника (не обов'язково фізичне знищення).

Прихильники- учасники, що зпівпрацюють з Я

Співчуваючий- той, хто бачить конфлікт з точки зору Я

Засуджуючий- той, хто бачить конфлікт з точки зору ТИ

Посередник- учасник, інтерес якого- ліквідувати конфлікт

Арбітр- учасник, мета якого проаналізувати конфлікт і дати рекомендації щодо його усунення.

 

 

План семінарського заняття

1. Визначення еристики й характеристика конфліктів

2. Шляхи подалання конфліктів.

3. Причини виникнення конфліктів. Учасники конфліктів

 

 

ТЕМА 3. Судова промова

1. Предмет судової промови

2. Види судових промов

3. Засади і функції судової промови

4. Спілкування із судовою аудиторією

5. Словесна наочність

 

1. Предмет судової промови

Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасники судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміні­стративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбиваюті підсумки не лише судового розгляду справи, але і всієї своєї по­передньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складан­ня вироку, рішення, постанови, ухвали.

Згідно зі ст. 318 КПК України у судових дебатах, крім прокурора й адвоката (захисника), можуть брати участь: потерпілий і його пред­ставник; цивільний позивач і цивільний відповідач та їх представни­ки; близькі родичі, опікуни або піклувальники підсудного (як захис­ники) і сам підсудний.

У цивільному процесі у судових дебатах можуть брати участь: по­зивач та його представник; відповідач та його представник; третя осо­ба, яка заявила самостійні позовні вимоги, та її представник; третя особа без самостійних вимог; уповноважені органів державного управ­ління, профспілок, державного підприємства, установи, кооператив­них організацій та їх об'єднань, представники громадських організацій і трудових колективів і, звичайно ж, прокурор (ст. 194 ЦПК України).

В адміністративному процесі згідно зі статтями 268—279 Кодексу України про адміністративні правопорушення на засіданні суду за­слуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи. До них відно­сяться: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники особи, яка притягається до адміні­стративної відповідальності; адвокат; прокурор.

Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадстко- політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і пере­вірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивіль­ним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунто­вує свою думку з усіх інших питань, які належить вирішити судові під час постановлення вироку (ст. 324 КК України).

Судові промови цивільного позивача і цивільного відповідача або їх представників своїм основним змістом мають питання, які стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для пред'явлення і задоволення позову, його предмета та розміру відшкоду­вання. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання ними не обговорюються, оскільки це не пов'язано з цивільним позовом.

Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримі­нальному процесі — функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. За своєю струк­турою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинува­ча. Проте за своєю спрямованістю — різко відмінною від промови про­курора. Захисник у своїй промові всі факти і докази розглядає під ку­том інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно доведене — пом'якшити його вину і відповідальність

Репліка — частина судової промови, основне призначення якої корот­ко, в стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли та принципово неправильні судження, допущені учасниками дебатів у своїх промовах (ст. 318 КПК України).

Судові промови впливають на формування внутрішнього пере­конання судді, допомагають суду глибше розібратися у всіх обставинах справи, всебічно, повно і об'єктивно дослідити ці обставини, устано­вити істину у справі і прийняти правильне рішення.

До предмета судової промови в кримінальних справах у суді пер­шої інстанції входять:

 

• фактичні обставини справи (п. 1 ст. 64, п. 1 ст. 324, ст. 420, п. 1 ст 448 КПК України) та їх суспільно-політична оцінка;

• аналіз та оцінка доказів (п. З ст. 318 КПК України);

• юридична оцінка установлених фактичних обставин — кваліфі кація злочину (п. 2 ст. 64, п. 2—4 ст. 324, п. 2 ст. 420 КПК України);

• характеристика особи підсудного, а в необхідних випадках й інших учасників процесу (п. З ст. 64, п. 7 ст. 324, п. З ст. 420);

• питання, пов'язані із застосуванням кримінального покарання або звільнення від нього (п. З ст. 64, п. 4, 6 ст. 324 КПК України);

• питання, пов'язані з вирішенням цивільного позову (п. 4 ст 64 п. 9 ст. 324 КПК України);

• інші питання, які вимагають свого вирішення (п. 10—14 ст 324 КПК України);

• аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 23-2 КПК України).

 

Предметом судової промови в цивільних справах у суді першої інстанції є:

фактичні обставини справи;

оцінка доказів;

пропозиції про застосування того чи іншого закону у справі;

пропозиції про винесення окремої ухвали при наявності для цього підстав (ст. 235 ЦПК України).

Аналіз ст. 27, ЗО ЦПК України дає можливість зробити висновок,

що предметом доказування виступають:

• обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);

• обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);

• інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А в цілому — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для розв'язання спору між сторонами; всі наявні юридичні акти й обставини, що мають значення для справи.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підстві норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідно­сини. Так, відповідно до ст. 456 ЦК України до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з особою (підприємством), настання каліцтва чи іншого пошкодження здоров'я у зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди.

Труднощі й помилки у визначенні необхідного факту доказування виникають тоді, коли диспозиція норми матеріального права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питан­ня про виселення за неможливістю сумісного проживання, про роз­поділ майна подружжя та ін., при застосуванні яких повинні врахо­вуватися «груба необережність самого потерпілого», «майнове стано­вище», «інтереси неповнолітніх дітей чи інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу» (ст. 454 ЦК, норми Сімейного Кодексу та ін.).

Виступаючи з судовою промовою в адміністративних справах, учас­ники розгляду повинні з'ясувати:

- чи було вчинено адміністративне правопорушення;

- чи винна дана особа в його вчиненні;

- чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

- чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне право­порушення до товариського суду, громадської організації;

- інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Предметом судової промови в суді другої інстанції при роз­гляді справи в апеляційному чи касаційному порядку є:

• критика або обгрунтування правильності вироку чи рішення;

• обґрунтування апеляційного (касаційного) подання чи апеля­ційної (касаційної) скарги або їх критика;

• аналіз і оцінка додаткових матеріалів;

• пропозиції про винесення певної ухвали апеляційної (касацій­ної) інстанції. Таким чином, до змісту судової промови обов'язко­во входять ті елементи, які утворюють її предмет. Одначе слід мати на увазі, що на зміст і форму судової промови великий вплив мають характер і обсяг справи, особа ритора, судова аудиторія. Особа про­мовця і судова аудиторія визначають певну побудову і виклад судо­вої промови. Як немає однакових справ і людей, так не може бути і однакових судових промов.

Вільне володіння формами судової промови є мистецтво, яке, як і всяке інше мистецтво, може набути у деяких риторів трафарету. Голов­ними в судовій промові є її зміст і думки ритора

 

2. Види судових промов

У судовому засіданні при розгляді кримінальних, цивільних, адміні­стративних, господарських справ можна виділити такі види судових промов:

1. Обвинувальна промова прокурора в кримінальних справах в суді першої інстанції

2. Промова прокурора в кримінальній справі при відмові від обвинувачення в суді першої інстанції

3. Захисна промова адвоката в кримінальній справі в суді першої інстанції

4. Промова адвоката- представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача

5. Самозахисна промова підсудного

6. Промова потерпілого і його представника

7. Промова цивільного позивача і цивільного відповідача або їхніх представників (у межах цивільного позову в кримінальних справах)

8. Промови прокурора й адвоката в цивільних справах у суді першої інстанції

9. Промови прокурора й адвоката в адміністративних справах

10. Промови прокурора й адвоката в кримінальних і цивільних справах у судаі другої інстанції

11. Промови позивача та відповідача або їхніх представників у цивіль-
их справах.

12. Промови третіх осіб або їхніх представників у цивільних справах.

13. Промови уповноважених органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, кооперативних організацій та їх об'єднань у цивільних справах.

14. Промови представників громадських і трудових колективів у цивільих справах.

15. Промови осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, та їхніх представників.

16. Промова потерпілого в адміністративній справі.

17. Захисна промова близьких родичів, опікунів або піклувальників підсудного в кримінальній справі.

18. Промова адвоката (представника сторони) при веденні госпо­дарських справ в господарському суді.

19. Промова прокурора при підтриманні позову в господарсько­му суді.

 

Виходячи з предмета судової промови, пропонується структура та зміст промови прокурора при відмові від обвинувачення:

- викладення фактичних обставин справи, як вони були встанов­лені досудовим слідством;

- заява про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від обвинувачення;

- аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час досудового і судового слідства;

- фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного обвинувачення;

- причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;

- пропозиції про поновлення порушених прав підсудного;

- пропозиції про подальшу долю справи.

 

 

3. Засади і функції судової промови

Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три основні засади судової промови: психологічну, етичну і логічну. Кожна з них впливає не тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови.

Процесуальна діяльність учасників судочинства передусім акт психо­логічний. Вона відбувається у відповідності зі своїми закономірностями і психологічною організацією суб'єктів, які здійснюють цю діяльність. За своєю психологічною природою судові дебати — форма мовленнє­вого спілкування учасників судового процесу, спосіб передачі інфор­мації. Це засіб переконання суду, учасників процесу у правильності ви­сунутих суб'єктами дебатів тез і обґрунтованості висунутих ними рішень.

Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, мірку­вання, пропозиції. Вони неминуче пов'язуються з особистим ставлен­ням людей до результатів дослідження, емоційним сприйняттям інформа­ції, психологічним станом переконаності чи непереконаності в правиль­ності зроблених висновків.

У психологічній структурі судових дебатів виділяються такі ком­поненти, як психологічні властивості та якості виступаючого, психологія сприйняття промови і впливу останньої на формування судового пере конання.