Лекции.Орг
 

Категории:


Объективные признаки состава административного правонарушения: являются общественные отношения, урегулированные нормами права и охраняемые...


Универсальный восьмиосный полувагона: Передний упор отлит в одно целое с ударной розеткой. Концевая балка 2 сварная, коробчатого сечения. Она состоит из...


Экологические группы птиц Астраханской области: Птицы приспособлены к различным условиям обитания, на чем и основана их экологическая классификация...

II. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ. 2 страница



Книга К. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, насліду­вання. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своє­му курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у роз­важанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю — хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, яки­ми ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення — середнього, азворушення — високого».

Феофан Прокопович — автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, бол­гари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування само­стійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів багатьма мовами, писав українсь­кою, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англій­ською, французькою, шведською, польською мовами. Така полі-лінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними працями її про­фесорів. Знав він і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать ви­правлення у ній 1747 року та інші матеріали.

Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енцик-лопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», «Рос­сийской грамматики».

М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».

Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлума­чення, твердження, заключения. Для успішного впливу на слухачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів — вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; силу красномовства. Ора­тор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.

Заслуги М. Ломоносова в галузі художньої культури сучасники й послідовники бачили у його поетичній, риторичній творчості й роз­витку російської мови.

«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим мате­ріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив її чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого проза­їка, його похвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномов­ство у цій промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звели­чений, який завжди стоїть вище того, що він творить».

Петро Пороховщиков, для широкого загалу юристів більше відо­мий під псевдонімом П. Сергеїч (1867—?). Народився в Санкт-Пе­тербурзі в забезпеченій дворянській сім'ї. Закінчив юридичний фа­культет Московського університету. З 1889 року працює в міністерстві юстиції, потім в Московській судовій палаті, прокурором Орловського окружного суду. Працював він і в Україні — прокурором Харківського окружного суду. До 1917 року — суддя Петербурзького, а згодом Петро­градського окружного суду. Мав генеральський чин дійсного статсь­кого радника. Юристам відомі його праці «Мистецтво промови на суді», «Кримінальний захист». Багато рекомендацій цього юриста-практика з методики побудови судової промови корисні і в наші дні.

П. Пороховщиков підкреслює, що на суді потрібна передусім над­звичайна, виняткова ясність і чіткість. Слухачі мають все розуміти відразу, без додаткових зусиль. Ритор може розраховувати на їхню уяву, але не на їхній розум і проникливість. А тому слід говорити не так, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас судця.

У цьому зв'язку автор наголошує на особливій, суттєвій відмінності судової суперечки від наукової: «Наука вільна у виборі своїх засобів; учений вважає свою роботу завершеною лише тоді, коли його висновки підтверджені безумовними доказами; але він не зобов'язаний знайти рішення своєї наукової загадки; якщо у нього не вистачає засобів до­слідження або відмовляється далі працювати голова, він закине свої креслення й обчислення і займеться іншим. Істина залишається нез'ясо-ваною, і людство чекатиме, доки не знайдеться удачливіший шукач. Не те в суді: там немає довільної відстрочки. Винуватий чи невинуватий? Відповідати треба».

Аби переконатися, наскільки глибоко й аргументовано розкривається в «Мистецтві промови на суді» зазначена тема, варто бодай фрагментарне оглянути її структуру і зміст.

Глава І. Про склад (Чистота стилю. Про точність стилю. Багатство слів. Знання предмета. Засмічені думки. Про порядність. Простота і сила. Про милозвучність).

Глава II. Квіти красномовства (Образи. Метафори і порівняння. Антитеза. Інші риторичні звороти. Загальні думки).

Глава III. Медитація (Пошуки істини. Картини. Про безперервну роботу. Схема промови).

Глава IV. Про психологію в промові (Характеристика. Житейська психологія. Про мотив).

Глава V. Попереднє опрацювання промови (Юридична оцінка діян­ня. Моральна оцінка злочину. Про творчість. Художня обробка. Ідея. Диспозиція).

Глава VI. Судове слідство (Про допит свідків. Про достовірність показань свідків. Про розбір показань свідків. Про експертизу).

Глава VII. Мистецтво дискусії на суді (Деякі правила діалектики. Перебільшення. Повторення. Про недомовки. Можливе і вірогідне чи ймовірне. Про здоровий глузд. Про моральну свободу ритора).

Глава VIII. Про пафос (Здоровий глузд і почуття. Почуття і спра­ведливість. Пафос як неминуче, законне і справедливе. Мистецтво пафосу. Пафос фактів).

Глава IX. Заключні зауваження (Письмова робота й імпровізація. Про увагу слухачів. Декілька слів обвинувачу. Декілька слів захиснику).

Кілька слів про захисну промову. Замість післямови подається ре­цензія А.Ф. Коні «Мистецтво промови на суді».

П. Пороховщиков був і залишається видатним теоретиком судової риторики. Ось його цінні поради, ніби звернені до нинішніх судових риторів:

поважайте гідність осіб, які виступають у судовому процесі;

уникайте домислів про самого себе і про присяжних;

не допускайте, щоб різкість переходила в грубість, але нам 'ятайте й інше: непотрібна ввічливість також може різати вухо і, гірше того, може бути смішною;

говоріть просто, але водночас виразно й вишукано;

знайте ціну словам, пам 'ятайте, що одне просте слово може інко­ли виражати всю суть справи з точки зору звинувачення або захисту; один вдалий епітет інколи вартий цілої характеристики

Костянтин Зеленецький (1812—1858). Професор Рішельєвського ліцею в Одесі, автор багатьох книг, статей з питань філософії, логіки, естетики, словесності, історії, географії, зокрема викладання цих наук у навчальних закладах. Написав цікаві праці, які не втратили цінності й досі: «Дослідження про риторику», «Дослідження значення побудо­ви й розвитку слова людського і додаток цього дослідження до мови російської».

Учений розробив оригінальне розуміння творчого акту в словесній дії, переборов абстрактний розподіл слова й думки в процесі «по­родження думок», а потім розташування їх у процесі мисленнєвого по­родження. К. Зеленецький першим серед вітчизняних учених повер­нув риторику обличчям до творчого винайдення й відповідального вчинку в мовленні.

Серед популярних підручників риторики того часу, які багато разів перевидавалися, не втратили цінності й досі, мали певний вплив на формування української риторичної культури, були курси М. Спе-ранського, О. Мерзлякова, М. Кошанського та ін.

Михайло Сперанський (1772—1839) — граф, відомий російський державний діяч, найближчий радник Олександра І, ініціатор створен­ня Державної ради, керував кодифікацією основних державних законів Російської імперії. Він автор «Правил вищого красномовства».

Олексій Мерзляков (1778— 1830) — професор Московського універ­ситету. На його публічні промови збиралася мало не вся московська верхівка. Він був учителем О. Грибоедова, П. Вяземського, П. Чаадае­ва, І. Тургенева, М.Муравйова, М. Бестужева-Рюміна та ін.

Микола Кошанський (1781 — 1831) — професор російської та латинської словесності у Царськосельському ліцеї, вчитель О. Пушкіна, який зберіг про наставника найтепліші спогади. Як і згадані вже М. Сперанський, К. Зеленецький, О. Мерзляков — автор підручників риторики, які були популярними у минулому столітті.

У1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закріпила виборність суддів, змагаль-ність криміналь­ного процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвит­кові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів, серед яких і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього су­зір'я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Пол­тавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 р. працював товаришем про­курора спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду.

Які ж основні особливості їхнього судового красномовства?

По-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що роз­глядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської совісті й моралі;

по-друге, вони були громадськими діячами і в буквальному, і в широ­кому розумінні цього слова;

по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А. Коні, С. Андрієвський, М. Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).

Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професій­ний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на «школу для на­роду», в якій, за висловом Анатолія Коні, «повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності».

Сергій Андрієвський (1847—1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і всту­пив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової па­лати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, одним з провідних держав­них звинувачів.

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонуваливиступати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Само­стійний у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник по­ставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова і його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засу­лич Андрієвський був звільнений з посади. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в яко­му виступав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недо­статньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. «Не будуйте вашого рішення на доказаності його вчинку, — говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, — а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій».

Сергій Андрієвський — майстер психологічного захисту, оригіналь­ний ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індиві­дуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями, часто вжи­вав гострі зіставлення.

У своїй книзі «Драми життя. Захисні промови» С. Андрієвський пише: «...Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які само-вдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства».

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує життєве і професій­не кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить правду. І ні від кого іншо-

го я не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув».

Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообразом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс­тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литератур­ные чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних ста­тей про Некрасова, Тургенева, Достоєвського, Баратинського. Опуб­ліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі стало б добрим почат­ком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелі­гентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юри­дичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем проку­рора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу гро­мадськості як сміливий, об'єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер­бурзького окружного суду, а через шість років призначається головою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як го­лова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших політичних про­цесів того часу — процесом Віри Засулич.

Олександр II, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич за­кінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юстиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В.Засулич».

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Се­нату, сенатором, членом Державної ради. В 1888 році він знову в Ук­раїні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потя­гу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського універ­ситету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають профе­сором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова — унікального на­вчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистец­тва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфор­дському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причо­му перший орден Святого Станіслава II ступеня з імператорською ко­роною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віді 71 року. За архівними даними, майже 150 разів обирав­ся почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер­бурзі поряд з могилами І. Тургенева, І. Гончарова, М. Салтикова-Щед-ріна. На могилі зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм сло­ва», як його називали сучасники. І така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966—1969 рр. у Москві видавництвом «Юридическая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови», що вперше вийшла 1888 року, і де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об'єктивного і об­ґрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсут­ності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко ви­вчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила оратор­ського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психоло­гічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваження­ми. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851 — 1925). Народився в Херсонській гу­бернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького універ­ситету, який у 1874 році успішно заюнчив із ступінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох «гучних» процесах: про інтендантські зловживан­ня під час російсько-турецької війни (кримінальна справа розгляда­лася особливим присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вояків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава «Володимир», захисні промови з політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього роз­слідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: «Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамі­том, а гнівом народу!». Тут його перебиває головуючий: «Це крамола». Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: «Так думав Сазонов».

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранни ми: активно займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірник «Піднята завіса». Окремими виданнями вийшли дві фундаментальн праці-«Около правосудия» (СПб., 1902) і «Промови» (М., 1916). Ре дагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції.

Микола Холева (1858—1899). Народивсявм. Керчі Таврійської гу бернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступи на юридичний факультет Санкт-Петербурзькоґо університету. З 1881 р працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісн сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги при діляв детальному вивченню справи, всіх її обставин. Його промові — це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу. Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах справи Будь-який факт — суттєвий чи другорядний — не проходив повз йол увагу. Промови чіткі, послідовні. Доти, поки не закінчував всебічноп розгляду одного питання, він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливосі ораторського обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і послідовні висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промов відсутні відступи з питань, що не стосуються справи. В інших промо вах, наприклад, у справі про катастрофу пароплава «Володимир», вда ло використано літературно-художній опис окремих подій, образні по рівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участ у виданні журналів і газет, працював секретарем комісії із збиранні юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічного то вариства.

Микола Криленко (1885—1938). Народився в селі Бехтєєво Смо ленської області (Росія) в сім'ї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 191' році — Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах З 1918 року працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи. Згодом — голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний зви-нувач з найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримі­нального права Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполучення юридичного і психологічного аналізу обставин справи. Майстерно володів усіма прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне значення справи. Письменники. Шейнін писав про Кри-ленка, що він був «оратором незабутнім».

Микола Васильович — автор фундаментальних творів: «Суд и право в СССР»,т. 1-3(М.;Л., 1927-1930); «Судебньіеречи.Избранное»(М., 1964).

Роман Руденко (1907—1981). Народився у місті Носівка Черні­гівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юри­дичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944 — 1953 рр. — прокурор УРСР, а з 1953 р. — Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих між­народних процесах: у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчика-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибо­ко аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які розглядалися. Був об'єктивним не тільки в дослідженні обставин справи, але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звинувача на Нюрнберзькому процесі була подією великої політичної значущості.

 

 

План семінарського заняття

1. Зміст риторики, сутність в компоненти поняття риторична формула, система законів риторики в організації мисленнєво- мовленнєвої діяльності.

2. Зв`язок риторики з іншими науками

3. Історія красномовства

 

ПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ТА САМОКОНТРОЛЮ

1. Яка країна є справжньою батьківщиною античного красномов­ства?

2. Де виступали античні ритори?

3. За що отримували нагороди античні ритори і які саме?

4. Чим знаменитий Демосфен?

5. Чим прославився Цицерон?

6. Хто вважається творцем латинської мови і чому?

7. Яким має бути справжнє красномовство, на думку Платона р Арістотеля?

8. Хто вважається творцем теорії спору, дискусії?

9. Хто створив перші рекомендації для риторів?

10. Що таке софістика, еристика, діалектика за Арістотелем?

11. Скільки промов Демосфена дійшло до наших днів і про які:
них ви чули?

12. Як готував свої промови Демосфен?

13. Якими були промови Демосфена і чому їх порівнюють з творін-
нями Фідіаса?

14. Як ставилася християнська релігія до красномовства?

15. Які види духовного красномовства ви знаєте?

16. Чому не розвивалася риторика в середньовічні часи?

17. Хто зробив першу спробу опису історії риторики Київської Русі, де і коли?

18. Який художній твір Київської Русі вважається взірцем високої риторичної культури і чому?

19. В чому заслуга як ритора першого митрополита Київської Русі Іларіона?

20. Хто такий Кирило Туровський і чим він знаменитий?

21. На чому базувалося красномовство слов'ян?

22. Коли створена перша російська «Риторика», яка її структура?

23. Коли засновано перший вищий загальноосвітній навчальний
іаклад України і як він називався?

 

 

Запитання для перевірки знань

  • Який статус мала Києво-Могилянська академія і чим вона уславилася?
  • Скільки підручників риторики написано викладачами Києво-Могилянської академії, їх зміст?
  • Які визначні слов'янські ритори навчалися у Києво-Моги-лянській академії?
  • Хто такий Феофан Прокопович і в чому його заслуги?
  • Яка структура «Риторики» Феофана Прокоповича?
  • Які три стилі ригорики розробив Феофан Прокопович?
  • Які заслуги Михайла Ломоносова в галузі риторики, художньої культури?
  • Хто такий Петро Пороховщиков (П. Сергеїч)?
  • Яка структура праці П. Сергеїча «Мистецтво промови на суді»?
  • Хто такий Костянтин Зеленецький і які твори написані ним?
  • Хто такий Михайло Сперанський і які твори написані ним?
  • Хто такий Олексій Мерзляков і які твори написані ним?
  • Хто такий Микола Кошанський і які твори написані ним?
  • Що дала судова реформа в Російській імперії 1864 р. для судо­вої риторики?
  • Яких ви знаєте українських судових риторів XIX—XX ст.?
  • Які особливості судового красномовства відомих риторів?
  • Хто такий Сергій Андрієвський і які твори написані ним?
  • Хто такий Анатолій Коні і які твори написані ним?
  • Хто такий Микола Карабчевський і які твори написані ним?
  • Хто такий Микола Холева і які особливості його риторського обдарування?
  • Хто такий Микола Криленко і які твори написані ним?
  • Хто такий Роман Руденко, в яких загальновідомих міжнарод­них судових процесах він брав участь?
  • Які характерні риси красномовства українських риторів?
  • Які жанри красномовства ви знаєте?

 

ТЕМА 2. Еристика як різновид комунікативного процесу в суді

 

1. Визначення еристики й характеристика конфліктів

2. Шляхи подалання конфліктів.

3. Причини виникнення конфліктів. Учасники конфліктів

 

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

1. Визначення еристики й характеристика конфліктів

 

Еристика- розділ риторики, який вивчає теорію і практику конструктивного ведення публічного спору (дискусія, полеміки тощо)

Дискусія- обговорення спірного наукового, політичного, дипломатичного та іншого питання, доповіді, проблеми, книги на конференціях, зборах, у пресі тощо з метою досягнення спільного рішення, згоди.

Характеристики конфліктів. Соціально-психологічний конфлікт можна визначати різнобічно.

1. Конфлікт - це явище міжособистісних і групових відносин.

Конфлікт є виявом протиборства, тобто активного зіткнення тенденцій, оцінок, принципів, думок, характерів, еталонів поведінки.





Дата добавления: 2016-12-28; просмотров: 93 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2018 lektsii.org - Контакты

Ген: 0.015 с.