II. Програма навчальної дисципліни. 1 страница

Навчально-методичний посібник

Для самостійного вивчення дисципліни

СУДОВА РИТОРИКА

Для студентів спеціальності 6.601

 

УХВАЛЕНО:

На засіданні кафедри “Правознавства”

Протокол №_______ від “___”_____2008 р.

Завідувач кафедри ____________Копайгора І.Д.

 

Погоджено:

Заступник директора

З навчальної роботи _________________Б.М. Одягайло

 

Начальник навчального

відділу _________________Є.Г. Дяченко

 

КРИВИЙ РІГ 2008 р.

 

 

Навчально- методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Судова риторика»

Для студентів 4-го курсу

Спеціальності: 6.601

 

Укладач: ст. викладач Шаповалова М. І.- Кривий Ріг, Криворізький економічний інститут КНЕУ, 2008 р.

 

Рецензент: доцент, Панченко М.І.

Відповідальний за випуск: заст. завідуючого кафедрою “Правознавства”

Олюха В.Г.

 

I. ВСТУП.

 

 

Виступ у суді- один з найскладніших і найвідповідальніших моментів участі прокурора, захисника й інших учасників кримінального, цивільного та адміністративного судочинства. Їхній успішний виступ неможливий без достатніх знань. Уміння виступати публічно не приходить само собою. Варто наполегиво учитися цьому, опонувати і відшліфувати прийоми риторського мистецтва.

Судове красномовство набуває особливої актуальності. Нині кримінальні справи про злочини, за які за законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються у складі пяти суддів. Не за горами запровадження суду присяжних в Україні, який необхідно буде переконувати у винності чи невинності підсудного. За цих умов майстерне володіння словом набуває особливо великого значення.

Навчальна дисципліна «Судова риторика» вивчається студентами спеціальності 6601 «Правознавство» всіх форм навчання.

Головною метою пропонованого посібника є забезпечення студентів спеціальності «Правознавство» навчально-методич­ними матеріалами, освоєння яких сприятиме формуванню у майбутніх юристів ефективного методологічного й практичного підходу для чіткового визначення мотивації переконання, його засобів й прийомів. Використання матеріалів посібника в процесі самостійної роботи, як необхідної складової поряд із аудиторною роботою, має допомогти студентам засвоїти теоретичні й практичні положення ораторського мистецтва, зокрема із застосуванням промов видатних фахівців у галузі права.

Відповідно до зазначеної вище мети, завданням пропонованого посібника є допомогти студентам засвоїти теоретичні й практичні положення судової риторики, сформувати вміння застосовувати всі необхідні засоби й прийоми у власних промовах в суді.

Навчально-методичний посібник містить щодо кожної теми методичні вказівки, плани семінарських занять, термінологічні словники ключових понять, навчальні завдання та завдання для перевірки знань, списки рекомендованої літератури, а також типову програму навчальної дисципліни «Судова риторика», зав­дання для блочно-модульного контролю, критерії оцінювання знань студентів та список літератури до курсу в цілому.

 

II. ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ.

«Судова риторика»

 

ТЕМА 1. Риторика: поняття, види, історія розвитку

 

Риторика- одна з класичних гуманітарних дисциплін, лінгвокульторологічна наука ефективного переконливого спілкування, мистецтво красномовства.

Закони риторики: 1) концептуальний; 2) моделювання слухатської аудиторії; 3) стратегічний; 4) тактичний; 5) мовленнєвий; 6) ефективної комунікації; 7) системно- анаоітичний.

 

ТЕМА 2. Еристика як різновид комунікативного процесу в суді

 

Еристика- розділ риторики, який вивчає теорію і практику конструктивного ведення публічного спору (дискусія, полеміки тощо)

Дискусія- обговорення спірного наукового, політичного, дипломатичного та іншого питання, доповіді, проблеми, книги на конференціях, зборах, у пресі тощо з метою досягнення спільного рішення, згоди.

 

ТЕМА 3. Судова промова

 

Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасники судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміні­стративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи

Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбиваюті підсумки не лише судового розгляду справи, але і всієї своєї по­передньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складан­ня вироку, рішення, постанови, ухвали.

 

ТЕМА 4. Підготовка судової промови

 

Готуючись до виступу, судовий ритор повинен з'ясувати для себе три питання:

Що трапилося і чому трапилося?

Що потрібно доказати суддям?

Чим можна вплинути на їхнє рішення?

Підготовка судової промови розподіляється на кілька етапів: збиран­ня матеріалів, аналіз матеріалів, систематизація матеріалі в, письмо­ва підготовка промови.

 

 

ТЕМА 5. Промова державного обвинувача

 

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи обвинувальну про­мову, прокурор висловлює ті остаточні і кінцеві висновки, до яких він дійшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, підбиває підсумки обвинувальної діяльності. Виступ прокурора з обвинуваль­ною промовою є одним з найбільш відповідальних етапів підтриман­ня обвинувачення у суді.

 

ТЕМА 6. Захисна промова

 

Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат, як і про­курор, повинен домагатися того, щоб у результаті дослідження доказів у суді була встановлена істина. Стаття 266 КПК України передбачає, що беручи участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє підсудному в здійсненні його прав і в захисті законних інтересів.

Захисник висловлює свою думку про значення перевірених доказів у справі, про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, а також свої міркування з при­воду застосування кримінального закону та міри покарання. На відміну від прокурора, відмова захисника в судовому засіданні від захисту підсудного не допускається. Захисник не заміняє підсудного, а діє по­ряд з ним. Водночас він є самостійним учасником кримінального про­цесу, і як правило, не залежить від підсудного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед судом його невинність або меншу винність.

Коли ж підсудний заперечує свою вину, а захисник переконаний у його винності, то розбіжність позицій підзахисного і захисника вдано­му питанні недопустима. У цьому випадку захисник не має права діяти за своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стає своєрід­ним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Така позиція захисника, якщо вона призведе до по­гіршення становища підзахисного, не може бути встановлена. Заповідь лікарів «не зашкодь» повністю діє і тут. Захисник повинен побудувати захист, визначити його засоби, грунтуючись на показаннях підзахис­ного, в яких він заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі.

Таким чином, захисну промову можна охарактеризувати так. За­хисна промова — це промова в судових дебатах, в якій з точки зору захис­ту підсудного дається аналіз доказів, викладаються міркування по суті обви­нувачення, кваліфікації злочину, пропозиції про міру покарання, інші пи­тання, які мають значення для правильного вирішення справи.

 

 

БЛОК НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ДО КУРСУ «Судова риторика»

ТЕМА 1. Зміст риторики, система законів риторики, історія розвитку риторики

1. Зміст риторики, сутність в компоненти поняття риторична формула, система законів риторики в організації мисленнєво- мовленнєвої діяльності.

2. Зв`язок риторики з іншими науками

3. Історія красномовства

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

 

1. Зміст риторики, сутність в компоненти поняття риторична формула, система законів риторики в організації мисленнєво- мовленнєвої діяльності.

Зміст риторики, сутність в компоненти поняття риторична формула, система законів риторики в організації мисленнєво- мовленнєвої діяльності.

 

Риторика- одна з класичних гуманітарних дисциплін, лінгвокульторологічна наука ефективного переконливого спілкування, мистецтво красномовства.

Закони риторики: 1) концептуальний; 2) моделювання слухатської аудиторії; 3) стратегічний; 4) тактичний; 5) мовленнєвий; 6) ефективної комунікації; 7) системно- анаоітичний.

Змістовий план риторики виражений у риторичній формулі (запропоновано Галиною Сагач), як цілісну систему семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у строгій логічній послідовності.

Р= (К + А + С + Т + М) + (ЕК + СА)
Організаційний аспект мисленнєво- мовленнєвої діяльності	Власне управлінський аспект мисленнєво- мовленнєвої діяльності

 

Позначено: Р- риторика; К- концептуальний закон, А- закон моделювання слухацької аудиторії, С- стратегічний закон, Т- тактичний закон, М- мовленнєвий закон, ЕК- закон ефективної комунікації, СА- системно- аналітичний закон.

 

Концептуальний закон формує і розвиває уміння всебічно аналізувати предмет дослідження та видобувати систему знань про нього (задум і концепцію).

 

Закон моделювання слухацької аудиторії відіграє роль у формуванні й розвитку уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь- якої слухацьої аудиторії: соціально- демографічні, соціально- психологічні, індивідуально- особистісні.

 

Стратегічний закон формує і розвиває вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням прихологічного портрета аудиторії: визначення цільової установки діяльності (навіщо?), виявлення й розв`язання суперечностей у досліджуваних проблемах, формулювання тези (головної думки, власної позиції).

 

Тактичний закон формує і розвиває вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізовувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

 

Мовленнєвий закон формує і розвиває вміння володіти мовленням (одягти свою думку в дієву словесну форму).

 

Систему п`ятьох умінь, кожне з яких виробляється шляхом опанування людиною відповідним законом риторики, і становить зміст того поняття, яке ми вище назвали «організацію мисленнєво- мовленнєвої діяльності».

 

Закон ефективної комунікації формує і розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт зі слухацькою аудиторією як необхідну умову успішної реабілітації продукту мисленнєво- мовленнєвої діяльності.

 

Системно- аналітичний закон формує і розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити конструктивні висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і об`єктивно оцінювати діяльності інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також як навчатися враховувати цінних досвід іншого.

 

Два останніх закона є складниками такого поняття, як «власне управлінський аспект мисленнєво- мовленнєвої діяльності».

 

 

2. Зв`язок риторики з іншими науками

 

З наведеної таблиці видно зв`язок риторики з іншими науками та мистецтвами.

 

Лінгвістика	Філософія	Комунікативістика
Стилістика	РИТОРИКА	Естетика
Теорія мовної комунікації	Сценічна майстерність
Соціолінгвістика	Інформатика
Герменевтика	Психолінгвістика
Психологія	Етика
Семіотика	Культорологія
Етнографія	Поетика
Етногогія	Логіка	Прагматика

 

Найбільший зв`язок риторика має з гермевтикою та еристикою

Герменевтика (від грец.- роз`яснюю, тлумачу)- мистецтво тлумачення, перекладу літературних текстів, засноване на граматичному дослідженні мови, вивченні конкретних типів літературних творів і пов`язаних з ними істиричних даних, які допомагають розкрити внутрішній смисл істиричного тексту. Герменевтика виникла у давньогрецькій фільсофії та філології як мистецтво розуміння висловів жреців, оракулів тощо. Назва йде від імені бога Гермеса, який вважається вісником богів і тлумачив їх визначення

Еристика (від грец.- той, який сперечається)- мистецтво вести спір, полеміку. Арістотель визначав еристику як боротьбу у спорі нечесними засобами. Шопенгауер визначав її як мистецтво спору або духовного фехтування з метою залишитися правим у спорі. Таким чином, еристика покликана аналізувати й систематизувати різні прийоми захисту власних тверджень і спростування чужих, які застосовуються в сперечаннях, що ставлять за мету не захист чи досягнення об`єктивної істини, а лише переконання інших у своїй правоті.

 

3. Історія красномовства

 

Античне красномовство

Красномовство має свою історію, без знання якої важко розрахо­вувати на успіх, тим більше у мистецтві судового оратора. Уже в Старо­давньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне сло­во мало надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Де­мосфен, Цицерон, Квінтіліан, Ісократ, Есхіл, Філократ, Лісій... У тво­рах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто прибули оратор та лікар, і якби у Народному зібранні чи в будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто й дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати...».

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні ритори — ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятівників на­роду». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистец­тву, писав про формування нової людини — людини-патріота, грома­дянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, на­сичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спо­стережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера три­матися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді і. м.і. і|н-и ииступав як адвокат. Сучасники так характеризували Де-м.и фіна: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихором або блискавицею»

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоправлін ня. Він намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив з вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцят промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з ни не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скрупульозної прац покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, н відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, том його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадниі маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здава лися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони бул наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіая, не мали на со(жодних слідів різця.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античног світу був Марк Тулій Цицерон (106-42 до н. е.). Він провів на форул майже 40 років і був справжнім ідейним провідником римського Сенат Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блис кучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цищ ронівської промови були мелодійність і ритмічність. Уславився ві своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складе вими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і орг торські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (пі назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку' — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських іш деврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему н< вчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцят книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Ці церона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеало оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, істс рію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її смія­тися й плакати, може володарювати над їїдушею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий рито­ричний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші ви­гини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятде­сяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та на­родів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марно­слівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

 

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• еристику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного роз­квіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у винят­кових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б опиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був не­від'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користу­валося там величезною повагою, популярністю, тому численні оратор­ські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих, хто готувався виступати публічно, належа ли, очевидно, сицилійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомен дації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закін чення), і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсце новано суперечку Есхіла й Евріпіда, а також деякі фрагменти промої софістів, ораторів Горгія, Сократа дають уявлення про посібники для ри торів.

 

Красномовство слов'ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні про мови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули О. Тимофеев писав: «Вершителем доль держав і приватних осіб буї меч, а не слово».

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові ритори ки. За тих умовах вона не могла володіти творчою силою справжньоп мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистец тво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвито; людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіті почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесні місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос -єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської риторик є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якір аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Рито­рика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов'я­нської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писемності розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зок­рема й риторична. Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Іго ревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіансь­ку роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної фігури слов'янської культури.

Кирило Туровський (XI ст.)—блискучий оратор і представникурочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають».

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похваль­них, піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати великим «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність стано­вить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на по­рівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому— низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім'я духовне, надіями майбут­ніх благ веселяться».

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній ритори­ці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за націо­нальне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуата­торів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідомогс автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині Соловецькому монастирі тощо. Це не самостійний російський твір, і переклад латинської риторики німецького вченого Пилипа Меланх-тона. Але при творчому ставленні до тексту оригіналу, сюди були вписа­ні уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудростей» а весь текст пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова» написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам'яткг слов'янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною гра­матика виконується й діалектика прикрашається. Зв'язуючись із цимр вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно склада­ти доброчинні промови».

Перша східнослов'янська «Риторика» є спадкоємницею традиції античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов'янського красно­мовства, опираючись на кращих її служителів — Феофана Прокопо-вича, Михайла Ломоносова.

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Біло­русії та південних слов'янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового мас­штабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять». Вона виникла в період загального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-еко номічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських уні­верситетів, її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом ставали визначними громадськими, політичними, державними діячами, відо­мими вченими, художниками, композиторами, які успішно працювали в Україні та за її межами.

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії при­падають на XVII—XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До на­ших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. За свідченням В. Маслюка та 3. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом, у які органічно впліталися громадсько-політичні проблеми; більшою чи меншою мірою вони виконували соціальне замовлення щодо захисту гнобле­них і беззахисних людей від іноземних поневолювачів та місцевих «держи­морд», які зрадили інтереси народу. Переконливо це простежується на прикладах судових промов. Риторика в академії була найпопуляр-нішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, подячні, прощальні листи тощо.

Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелектуальну наснагу су­часним риторам та дослідникам. Ім'я академії прославили й такі ви­датні ритори-гуманісти, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов та інші просвітителі.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із заснов­ників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Вихідець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, ви­ховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував на­вчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту зго­дом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученоїдружини». З 1706 року Ф. Прокопович — професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв». Спадщину видатного українського просвітитника високо цінували Пушкін, Сумароков, Фонвізінтаін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.