Могутнім поштовхом для розвитку військово-інженерної справи на території майбутньої Росії стало політичне об’єднання колишніх північно-східних руських князівств. Об’єднувач країни московський князь Іван ІІІ (друга половина ХV ст.) почав “виписувати” з-за кордону майстерних ремісників – усвідомлюючи, що два с половиною століття “татарського іга” вкрай негативно позначились на загальноекономічній ситуації та розвитку спеціальних галузей знань зокрема. Так, 1473 р. було послано в Італію Семена Тоблузіна задля відшукання там знаючого зодчого. Толбухін привіз знаменитого архітектора генуезця Аристотеля Фіорованті, який звів декілька храмів, кам’яних палат і, зрештою, власне він надав московському кремлю його сучасний вигляд; також генуезцеві доводилось брати участь у війнах московського князя як військовому інженеру. 1482 р. до Угорщини було послано дяка Федора Куріцина з метою найняти там “художників”, тобто майстрів, що вміють лити гармати та стріляти з них (на той час виготовлення та обслуговування артилерії ще були єдиною професією), та “розмислів”, тобто інженерів. 1490 р. з Італії приїхав до Москви архітектор Петро Антоній з учнем, гарматним майстром Яковом, 1494 р. – відомий “стінний майстер” Алевіз та Петро-гармаш. 1504-1505 рр. датується наступний “набір” італійських “стінних майстрів та гармашів”; італійські найманці зобов’язувалися відбути певний термін на московській службі за умовлену платню.
Імпорт спеціалістів багато у чому сприяв прогресу інженерної справи, оскільки Італія славилася своєю військовою архітектурою, та й взагалі про рівень ренесансної науки і техніки ми говорили у відповідній лекції. Ці інженери та архітектори зіграли помітну роль у становленні самої професії інженера в Росії.
В ХVІ ст. Російське військове інженерне мистецтво знаходилося на високому загальноєвропейському рівні. Так, 1552 р. під час останньої облоги Казані московські майстри показали високу майстерність інженерної атаки: “Тут зароджується метод паралелі – зближення засобів облоги з об’єктами атаки шляхом проведення траншейних робіт та послідовного переносу вогневих позицій артилерії. Теоретично цей метод було обґрунтовано Воланом аж у другій половині ХVІІ ст.” Керував облогою Казані московський дяк Виродков, його першим помічником був іноземний найманець, названий у літописі “немчина Розмысл”. Вважається, що саме від прізвиська цього найманого “німця” (скоріш за все, саме німця за походженням) і було створено поширений термін “розмисл”, яким саме з часів Івана ІV московські літописці позначали інженерів.
На той час в Німеччині вже було створено термін “інженер” для позначення військового архітектора. Цей термін, мабуть вже у той час, військові спеціалісти, що мали відповідні німецькі дипломи, завезли до Росії. Але в офіційних документах тодішнього Царства Московського він ще не прижився: використана термінологія суто давньоруського походження – “городельци”, “городовие смишленікі”, “муролі”. Проте можна не сумніватися, що самі європейські найманці називали себе саме “інженерами”. Зрештою, німецька термінологія перемогла у Росії: з часів Олексія Михайловича саме “інженер” є офіційною російською назвою спеціалістів з військового будівництва. Пов’язано це у чималому сенсі з тим, що Росія взагалі обходилася переважно найманцями, оскільки спроба відсилати росіян вчитися у Європу була запроваджена лише Борисом Годуновим і, власне, провалена. Російське дворянство зовсім не бажало їхати кудись та ще вчитися, ця історія дуже сильно позначилася на популярності царя Бориса і, певною мірою, стала прологом до так званого “смутного времені”.
Політичне об’єднання та державна централізація Росії сприяли офіційному оформленню нових державних установ. Іван Грозний, чиє дитинство пройшло у якості князя-іграшки політичних сил, що боролися за регентство при малолітньому сюзеренові, все життя дуже нервово сприймав відцентрові тенденції. Саме тому великий князь Іван 1547 р. був проголошений царем, саме справі централізації влади мала сприяти сумнозвісна “опрична система”. ХVІ ст. в Європі взагалі стало епохою становлення абсолютних монархій – молодшими сучасниками Івана були Єлизавета Велика та Генріх Наваррський; похмурі реалії цього процесу в Царстві Московському мало чим відрізнялися від Англії Генріха VІІІ Тюдора чи Франції Катерини Медичі.
За часів царювання Івана Грозного військові будівничі почали поділятися на розряди:
1. До вищого розряду належали військові архітектори-систематики, основною діяльністю яких було вдосконалення захисної архітектури.
2. До другого – власне будівничі, що керували побудовою укріплень (сучасною мовою – прораб).
3. До нижчого – всі інші, тобто будівельники-ремісники: “каменниє”, “стенниє”, “палатниє мастера”, “муролі”.
Усе військове будівництво та виготовлення військової техніки об’єднувалося єдиною державною установою – Пушкарським (Гарматним) приказом, створеним за наказом царя Івана. Обов’язки Пушкарського приказу в інженерній частині були такі:
1. оголошення указів про побудову нових та виправленню старих захисних споруд;
2. складання інструкцій для воєвод, що керують військовим будівництвом на місцях;
3. складання інструкцій воєводам, що керують облогою чи обороною тої чи іншої фортеці;
4. визначення кошторисів для спорудження укріплень;
5. перевірки звітів.
Наслідком створення Пушкарського приказу зведення оборонних споруд стало менш довільним, з’явилися чітко встановлені стандарти: інструкції та креслення загального типу, які складалися у Приказі. Почали розповсюджуватися і так звані міські будівельні книги, що містили детальний опис оборонних споруд. До Пушкарського приказу були зараховані:
1. інженери, або іноземні будівничі, які виступали найчастіше експертами або консультантами при Приказові, що розглядали проекти, надіслані з місць їх зведення, або складали ці проекти самі, окрім того, виїжджали з інспекційними комісіями;
2. “городовиє мастера”, переважно російські будівельники, що постійно знаходилися в великих російських містах; вони розглядали кошториси, які відсилалися будівничими до Пушкарського приказу, а також безпосередньо керували будівельними роботами на місцях;
3. майстри та підмайстри, нижчий розряд будівельників, помічники “городових майстрів”, що здійснювали безпосередній контроль за виконанням робіт;
4. для здійснення креслярських робіт було створено особливу категорію працівників – “чертежщики”.
Попри високе значення інженерної справи для життя країни, Пушкарський приказ власне був єдиною організацією, що регулювала виконання інженерських функцій. Ідея підготовки кадрів вітчизняних інженерів (і не лише інженерів) не отримала особливого розвою і взагалі рідко розглядалася всерйоз; невдачу царя Бориса в царині освіти російського дворянства ми вже згадували, про вдосконалення за кордоном майстерності професіоналів-“муролів” простого соціального походження мова взагалі не йшла. Заходи Івана Грозного складали важливий крок вперед у розвитку інженерної справи, але на практиці і він основним засобом задоволення потреби держави у спеціалістах обирав їхній імпорт з європейських країн. Основними постачальником найманців-професіоналів стала Німеччина з її високим рівнем постанови металургійної справи зокрема та ремесла взагалі, і з політичним роздробом, що змушував багатьох німців шукати щастя де доведеться за межами Німеччини. Також постачали професіоналів-інженерів технічно розвинені північноєвропейські германські країни – Англія, Голландія, почасти Швеція.
Лише за царювання Василя Шуйського (1606-1610 рр.), в умовах відкритої війни з Польщею та союзу з однією з вище згаданих країн з високим рівнем інженерної справи (Швецією), був нарешті покладений початок теоретичній освіті російських інженерів: 1607 р. перекладений російською “Устав справ ратних”, основна “військова енциклопедія” Європи напередодні Тридцятилітньої війни. Окрім правил комплектації та розподілу армій, дій піхоти, “Устав” розглядав правила зведення фортець, особливості їх облоги та оборони. Союзники, шведські офіцери стали головними вчителями та інструкторами російської армії. Виконували інженерні роботи зазвичай “наймані люде” з різних соціальних верств тодішньої Росії – серед них були і дяки, і дворяни, і навіть “діти боярські”. Всі вони отримували грошове та натуральне жалування.
За соціальним станом перші російські інженери належали переважно до “служилих” верств. Вищий інженерний склад – воєводи, полковники, голови ті інші офіцери – походили з московських або міських чинів “служилих по отечеству”. Іноземні інженери на російській службі зазвичай мали чин полковника. Нижчі розряди руських офіцерів також належали до служилого стану, але до міських чинів, що несли “обложну службу” в провінції. Крім того, були ремісники, що знали інженерну справу; їх відносили до розряду служилих “по прибору”, серед них виділялися розряди гармашів та затинщиків (тобто обслуга обложних машин – “затинних пищалей”), а також інша артилерійна обслуга.
Таким чином, цей період розвитку інженерної справи в Росії, до ХVІІІ ст., мав свої особливості. В цей час інженерне мистецтво в Росії розвивалося доволі повільно, доводилося запрошувати іноземних фахівців, що володіли елементами військового мистецтва.
В ХVІІІ ст. в Росії починається зміна суспільного устрою. Розвиваються виробничі сили та виникають перші паростки капіталістичного виробництва, помітні і в сільському господарстві, і в промисловості, і в торгівлі. Поява перших мануфактур в Росії відноситься до ХVІІ ст., але більш швидкими темпами вони почали розвиватися з початку ХVІІІ ст. Однак ця мануфактура мала певні особливості. Капіталістична за своєю сутністю форма виробництва, вона була суттєво обмежена елементами кріпацтва. Оскільки міське ремесло в Росії було слабким, виникнення мануфактури в більшій мірі було пов’язано із селянською промисловістю. Разом з капіталістичною мануфактурою в Росії існували казенні, посесійні та вотчинні мануфактури.
Найбільш суттєві прогресивні зміни в розвитку економіки на початку ХVІІІ ст. пов’язані із реформами Петра І, що викликали докорінні зміни також і в інженерній діяльності. Майже безперервні війни, що супроводжували його царювання, підштовхували розвиток як військового мистецтва взагалі, так і інженерного зокрема. Недостача освіти тепер стала головною перешкодою для успішної підготовки руських інженерів. Головною ж метою перетворюючих зусиль Петра І було створення умов для того, щоб Росія стала самостійною розвиненою державою та обходилася, за можливості, без іноземців. Саме це стало причиною заснування корпусу власне російських інженерів.
Багато чисельні війни Петра І дуже чітко виявили всі недоліки та огріхи в інженерній справі того часу. Бойова тактика обложної війни зводилася до облоги, під час якої інженерні роботи або були відсутні взагалі, або велись у обмежених розмірах. Складна техніка облоги, характерна для попередніх часів, в ХVІІ ст. майже не використовувалась. Головним знаряддям для завершального штурму фортеці була драбина. Успіх облоги ґрунтувався головним чином на мужності та хоробрості війська, а не на вправності інженера. Командування вимушено погоджувалось на великі людські втрати під час штурму, адже не було ані добрих керівників, ані ефективної обложної артилерії. Відчувався й дефіцит теоретичних знань в інженерній галузі.
На початок ХVІІІ ст. в російський армії служили багато іноземних інженерів, проте потреба у знаючих спеціалістах не була задоволена. Іноземці найчастіше використовувались у якості інженерів-будівельників та адміністраторів, але жоден з них не став відомим як військовий інженер. В армії інженерні обов’язки виконував хто-небудь з офіцерів штабу, хто мав знання в інженерному мистецтві. Під час облоги ці функції нерідко виконували артилерійські обер- чи унтер-офіцерами.
Першими кроками у розповсюдженні інженерних знань серед росіян стало перше (після невдало спроби Бориса Годунова) нове відправлення молодих дворян за кордон з метою вивчення там архітектури, корабельної справи та інженерного мистецтва.
Петро І одразу по поверненні зі своєї першої подорожі Європою приступив до заснування учбового закладу, яке отримало назву Школи математичних та навігацьких наук (1701 р.). Учбова програма Школи включала такі предмети: арифметика, геометрія, тригонометрія, а також їхнє практичне застосування, тобто артилерія, фортифікація, геодезія, навігація.
1712 р. було відкрито першу, а 1719 р. – другу інженерну школу, куди почали поступати діти з благородних російських фамілій. Серед перших слухачів були князь Мещерський, граф Гендриков, князь В’яземський та ін. Московська та Петербурзька школи знаходилися у віданні німецьких інженерів, викладання, як правило, велося німецькою. Випускникам шкіл присуджувалося знання кондуктора, а у подальшому – інженера-прапорщика.
В інженерних школах петровського часу курси викладання не затверджувалися згори. Найбільше залежало від завідуючого школою офіцера. Якщо один з них за власним розсудом вводив до курсу новий предмет, то його наступник міг виключити його. Іноді в число таких необов’язкових предметів потрапляли навіть архітектура, геодезія та інші дисципліни, взагалі-то необхідні для несення офіцерської служби в інженерних військах.
Якість освіти в цих перших інженерних школах була незадовільною навіть за тими невисокими вимогами, які висувало ХVІІІ ст. Молоді люди, які присвятили себе військово-інженерній справі, отримували переважно теоретичну математичну підготовку, подальшу освіту у власно інженерній діяльності вони мусили отримувати практичним шляхом, під час служби в ранзі кондуктора.
Але все ж таки ці перші кроки у галузі інженерної освіти дали свої плоди: по-перше, підвищувався загальноосвітній рівень людей військового звання, а по-друге, починає складатися коло освічених офіцерів російського походження.
Організувавши спеціалізовану підготовку військових інженерів, Петро І 1713 р. видав Указ про те, що всі офіцери у вільний час мусять навчатися “інженерству”. З цією метою в період зимового квартирування до військових частин надсилалися військові інженери. Таким чином, число російських технічних спеціалістів помалу зростало і привело в подальшому до формування інженерного корпусу. Датувати його виникнення доволі важко, але можна вважати першим офіціальним доказом існування інженерних чинів штатне положення про польову артилерію від 1712 р. Згідно з ним польова артилерія російської армії мала наступну структуру:
1. Головний штаб, до якого належали особи головного управління артилерійської та фортифікаційної частин.
2. Полк, у склад якого входили дві команди: інженерів та мінерів по 37 штатних одиниць кожна.
Крім того, деяка кількість інженерів знаходилася на службі при військовій канцелярії. 1722 року вийшло розпорядження Військової колегії, згідно якого кожен полк мав мати власних інженерів; полкові інженери та мінери отримували 800 рублів на рік (жалування на рівні обер-комісара чи половина жалування майора).
1723 р. інженерна та мінерна роти були злиті в одну, а наступного року Петро І декларував формування спеціального інженерного полку, у якому інженери були розділені на два розряди: польових та гарнізонних. Ці факти свідчать, що чисельність інженерів на цей час була вже доволі суттєвою, а коло їх діяльності чітко окресленим. Саме з цього часу можна вважати, що військова інженерна професія в Росії перейшла на свою інституційну стадію, випередивши цивільну спеціальність на 100 років. (І, як бачимо, відстаючи приблизно на 60 років від європейських темпів розвитку).
Того самого 1724 р. в Росії була перекладена класична праця Себастьяна Вобана “Істінний спосіб укріплення міст”. Перекладачем книги був В.І. Суворов, батько майбутнього полководця; вірогідно, що інженерній справі він вчився саме за батьковим перекладом. Принаймні пізніше О.В. Суворов писав так: “Покойный батюшка перевел способ Вобана с французского на российский язык и при ежедневном чтении и сравнении с оригиналом сего перевода изволил сам меня руководствовать к познанию столь нужной и полезной науки”. До книги було додано словник технічних термінів, розташованих в алфавітному порядку, - “терміни, застосовані у фортифікації”, які В.І, Суворов у своєму перекладі виділив у самостійний розділ. Таким чином, перекладач, хоч і у вигляді додатку, але створив фактично перший російський технічний словник.
Інакше складалася справа із застосуванням інженерної праці в цивільних областях. До часів Петра фабричної промисловості в Росії не існувало, якщо не вважати окремих спроб російських іноземців, а найбільшими мануфактурами були зброярські, ливарні та текстильні – тобто державні, які працюють на армію. Методи виробництва, які застосовувались на російській державній мануфактурі, мали небагато спільного з європейськими взірцями: працювали на них закріпачені селяни, тому подібні підприємства більше нагадували античні ергастерії, ніж виробництво Європи нового часу. Цю специфіку треба мати на увазі, ведучі мову взагалі про російський бізнес до 1861 року.
З потребами армії були пов’язані і деякі “економічні злети” приватного підприємництва. Такою людиною став і родоначальник знаменитого роду Демидових, Микита Анфутьєв (1656-1725). Коваль з Тули, вправний майстер, він висунувся ще на початку правління Петра, 1696 р. побудувавши під Тулою “вододействующий” чавуноплавильний завод. 1702 р. спеціальним указом Петра І йому передали казенний Нев’янський завод на Уралі з приписаними до нього кріпаками. Микита перевіз туди тульських та московських майстрів і налагодив серйозне металургійне виробництво. 1720 р. завдяки тим поставкам, якими його завод забезпечував російську армію під час Північної війни, він отримав дворянське звання. Син Микити, Акінфій Демидов (1678-1745), продовжуючи батьківську справу, залишив своїм синам тридцять три заводи – чавуноплавильні, залізометалургійні, мідяні – на Уралі, Алтаї та у центрі Росії. Так було покладено початок одній з найбагатших родин Російської Імперії; про життя на кріпосних заводах демидівського Уралу майже кожен читав у дитинстві у сказах Бажова.
Інженерні функції на заводах та фабриках часів Петра І були обов’язком певної категорії робітників, але цивільними інженерами у жодному розумінні цього терміну вони не були. Як уже згадувалося, основною робочою масою були кріпаки – державні, приписані до фабрики, посесійні, віддані в оренду; крім того, на примусову працю відправляли на заводи злочинців та військовополонених, а могли надіслати й солдатів. Такий контингент робочої сили характеризувався низькою продуктивністю праці, відсутністю навичок ретельної та точної роботи, а до того ж і незацікавленістю в результатах своєї праці. Звичайно, окрім цього недисциплінованого та некваліфікованого загалу на фабриках працювали й майстри, люди, які знали технологію праці, і, власне, поєднували у собі й інженера, й кваліфікованого робітника, і ремісника. Проте, якщо уявляти собі структуру фабричних робітників за “Табелем” Ґенніка (складений 1723 р.), можна зробити висновок, що на металургійному заводі один “вивчений” майстер приходився на 25-25 некваліфікованих чи слабко кваліфікованих робітників.
Звичайний нагляд здійснювали “сторожа”, а “майстри” контролювали саме технологію виробництва. Крім того, при будь-якому заводі існували управління та канцелярія; чисельність конторських працівників складала приблизно 10 % від загальної чисельності промислово-виробничого персоналу. Найбільшим підприємством першої чверті ХVІІІ ст. в Росії був Сестрорецький зброярський завод, на якому працювало понад 600 людей. При цьому великим вважалось підприємство, яке мало сотню робітників.
На початку ХVІІІ ст. двома указами Петра І “мастеровиє” були закріпачені до своїх фабрик так само, як селяни до землі. Подібна практика могла лише гальмувати зріст продуктивності праці та поліпшення якості товару. Повна відсутність необхідної для розвитку бізнесу свободи підприємницької діяльності негативно позначалася й на інноваційній активності. Винаходами лише спорадично (дуже спорадично) займалися самі фабриканти, стимульовані до вдосконалення виробництва гонитвою за прибутком. Видатні російські винахідники-самоучки ХVІІІ ст. змушені були працювати не завдяки, а наперекір існуючому стану речей.
Лише в останній третині століття промислова політика поступово віддає належне духові підприємницької свободи та заохочення приватної ініціативи. Указами Катерини ІІ було скасовано чимало привілеїв “заводчиків”, право відкривати фабрики надається навіть селянам, а 1785 р. ліквідується мануфактур-колегія – головний орган державної промислової регламентації. Якщо у першій половині ХVІІІ ст. велике виробництво в Росії розвивалося черепашими темпами, то починаючи з 60-х рр. розвиток прискорюється у геометричній прогресії. За третину століття царювання Катерини ІІ кількість фабрик та заводів збільшились більш ніж вдвічі, збільшились і масштаби виробництва на окремих підприємствах. Однак до самого кінця ХVІІІ ст. російська велика промисловість все ще знаходилася у зародковому стані – лише у наступному столітті вона стане вагомим соціальним фактором.
Додатковий поштовх інженерній думці дав і розвиток науки. Окрім усього іншого, Петро І заснував і перші наукові установи Російської Імперії – також спочатку за рахунок запрошення іноземних вчених, переважно німців. 1724 р. було засновано й найвищий науковий заклад – Петербурзьку Академію наук. До середини ХVІІІ ст. виникає власна російська наука, що починає справляти вплив у загальноєвропейському масштабі. Найвидатнішим представником нової російської науки став універсальний геній Михайли Васильовича Ломоносова (1711-1765).
Михайла Васильович був занадто масштабною та багатогранною особистістю для того, аби детально аналізувати його науковий доробок, але деяких наукових та практичних досягнень ми торкнемося. По-перше, на розвитку як науки, так і практичного її застосування позначилися теоретичні праці вченого в царині фізики та хімії. У практичній площині це його роботи у галузі кінетичної теорії газів (прямий вихід на розвиток шахтового виробництва в вугільництві та металургії); важливими у сфері виробництва точних пристроїв були його розробки приладів для фізичного дослідження хімічних об’єктів; відомі його роботи з конструювання “молнієвідводів”. Ломоносову належить винахід досконалого дзеркального телескопу (1756-58), за допомогою якого автором було зроблено кілька астрономічних відкриттів. 1763 р. Ломоносов публікує “Перші підвалини металургії або рудничної справи”, які трактують геологічні питання залягання металів та хімічні – властивостей металів, а також аналізи геологічних та виробничих процесів (з останніх детальний аналіз роботи металургійної печі). Книга виявилася, безумовно, своєчасною – видано її було шаленим для свого часу накладом 1225 примірників. Недаремно саме металургія була найрозвиненішою галуззю промисловості тодішньої Росії.
М.В. Ломоносов був явищем унікальним, та не поодиноким, серед його сучасників були й інші видатні механіки.
Механік та винахідник Андрій Костянтинович Нартов (1693-1756) уславився ще за часів царювання Петра І. Нартов вчився у вже згадуваному першому технічному учбовому закладі Російської Імперії – Школі математичних та навігатських наук. Імператор, що сам непогано знався на техніці і був вправним токарем, оцінив таланти молодика, і 1712 року призначив його своїм особистим токарем. У палацевій майстерні Нартов винайшов та виготовив декілька оригінальних токарних верстатів, в тому числі гвинторізних та копіювальних. В рукопису “Ясноє зреліще махін” майстер описує понад 20 подібних конструкцій. Після смерті Петра Нартов працює при Московському монетному дворі, продовжуючи у вільний час займатися своїми винаходами. 1736 року йому доручають завідування механічною майстернею Петербурзької Академії наук, пізніше дадуть звання першого радника Академії. Під керівництвом Нартова два десятиліття виготовлялися усі прилади для наукових досліджень, що проводилися у стінах Академії; згадані вище хімічні та оптичні приладі М.В. Ломоносова – у тому числі.
Плідно попрацював Андрій Нартов і на ниві військової техніки. З 1738 р. ним було створено верстати для виробництва деталей гармат, винайдено оптичний приціл та запальний пристрій, запропоновано нові способи лиття гарматних стволів; він винайшов та створив скорострільну батарею з 44 малих мортир. Деякі винаходи Нартова збереглися до нашого часу й експонуються у музеях Санки-Петербургу.
Іван Петрович Кулібін (1735-1818) був чистим самоучкою – він навіть не вчився у школи, вивчившись грамоті у якогось дяка. Оволодіти слюсарною та токарною майстерністю, а згодом мистецтвом виготовляти “хитрі” годинникові механізми йому допомагали книги з фізики та техніки. У 1764-67 рр. Кулібін працював над дуже складним автоматичним пристроєм – яйцеподібним годинником. 1769 р. винахід було представлено імператриці Катерині ІІ, яка оцінила його – талановитий самоучка став завідувачем механічної майстерні Петербурзької Академії наук.
Іван Кулібін створив чимало оригінальних механізмів та машин, інтереси у нього були надзвичайно широкими – від годинників до кораблів, що рухаються самі. Він сконструював кишеньковий годинник, який показував не лише час доби, але й місяць, день, тиждень, пору року, фази місяця, час сходу та заходу сонця. Запропоновані Кулібіним способи шліфування скла стали загальноприйнятими для виготовлення мікроскопів, телескопів та інших оптичних приладів.
1776 р. Кулібін збудував вражаючу модель дерев’яного одноарочного мосту через Неву (у масштабі 1:10). Спеціальна комісія перевіряла точність розрахунків і визнала роботу майстра ідеальною. Кулібін розробив ще три проекти металевих мостів. Показово, що його роботи все ж таки сприймались як примхи майстерності – жодного з цих прекрасно спроектованих мостів збудовано не було, навіть думка про це на разі не ставала.
Серед винаходів Кулібіна також проект свердлильного верстату з приводом від парової машини, “дзеркальний ліхтар” (прототип прожектора), який, на думку автора, мав працювати для освітлення майстерень та на маяках. Ним було створено й візок-“самокатку”, у якій використав махове колесо, педальний механізм, коробку швидкостей, підшипники катіння, передбачив навіть гальмо. З 1782 р. інженер працював над проектом “водоходу” – судна з оригінальним двигуном з водних коліс та каната з якорем. Якір закидали уверх течією і корабель мав рухатися за рахунок течії річкової води (як бачимо, не дуже досконала ідея). 1791 р. Кулібін розробив конструкцію механічної ноги – протеза; вона стала у потребі аж у 1812 році, коли саме за конструкцією Кулібіна виготовлялися протези для поранених офіцерів. Трьома роками пізніше винахідник запропонував оригінальну систему оптичного телеграфу.
Після смерті Катерини ІІ Кулібіна було усунено з посади, в тому числі і за віком. Пробідувавши кілька років у столиці, 1801 р. він повертається додому у Нижній Новгород. Тут він продовжував працювати над “хитрими штучками”, до останнього періоду його життя відносяться такі проекти, як верстат для розточки циліндрів парової машини та соледобувний пристрій. Проте зиску зі своєї геніальності найкращий механік Росії так і не отримав, та помер у злиднях. Російська Імперія – не Британська, в ній ще не існувало системи патентів, тому заробити на винаходах росіянин ХVІІІ ст. просто не міг. Що ж до відношення представників влади, ми вже згадували – жодного моста за добрими проектами Кулібіна навіть не думали будувати; єдине, що зробили для майстра (особисто імператриця) – це надали йому посаду та можливість працювати. Та й ту рештою відібрали.
