Розвиток психологічних знань у феодальному

СУСПІЛЬСТВІ (СЕРЕДНІ ВІКИ ТА ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ)

Розвиток психологічних ідей в арабомовній науці. Вплив релігії на розвиток психологічного знання. Психологічні ідеї середньовічної Європи. Духовне життя епохи Відродження. Психологічні аспекти навчання та розвитку дітей в середньовіччі та в епоху Відродження.

Філософсько-психологічна думка середньовіччя має досить тривалий період: з V по XVI ст. і навіть до середини XVII ст. та переходить в епоху Відродження. Давньогрецька цивілізація в умовах соціально-економічної деградації, що посилювалася у суспільстві. Поступово втрачалася велика частина здобутих знань. Жорстокі удари по античній культурі, що розпадалася, наносила християнська церква, яка створювала атмосферу войовничої нетерпимості до всього «язичеського». У IV ст. був знищений науковий центр в Олександрії. На початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу, що проіснувала близько тисячі років, - останнє вогнище античної філософії. Природничо-наукові дослідження природи зупинилися, їх замінили релігійні спекуляції.

Переорієнтація філософського мислення на зближення з позитивним знанням про природу відбувалася в цей період у надрах іншої культури - арабомовної, розквіт якої відбувся у VIII-XII ст.

Після об'єднання в VII ст. арабських племен виникла держава, що мала своїм ідеологічним оплотом нову релігію - іслам. Під егідою цієї релігії почався завойовницький рух арабів, що завершилося утворенням халіфату, на територіях якого жили народи з давніми культурними традиціями.

Державною мовою халіфату стала арабська, хоча культура цієї величезної держави увібрала в себе досягнення багатьох народів, що його населяли, а також еллінів і народів Індії.

У той час, коли в Західній Європі, що розпалася на замкнуті феодальні осередки, були назавжди забуті досягнення європейської й олександрійської науки, на арабському Сході вирувало інтелектуальне життя. Твори Платона й Аристотеля, інших античних мислителів перекладалися арабською мовою, переписувалися і поширювалися по усій величезній арабській державі - від Середньої Азії до Піренейського півострова й Африки.

Саме це стимулювало розвиток науки, насамперед фізико-математичної й медичної. Астрономи, математики, хіміки, географи, ботаніки, лікарі створювали могутній культурно-науковий прошарок, з якого вийшли найвидатніші вчені. Вони збагатили досягнення своїх давніх попередників і створили передумови для наступного підйому філософської і наукової думки також і на Заході, у тому числі й психологічної. Серед них варто виділити насамперед середньоазіатського вченого Ібн-Сіну (XI ст.) (у латинській транскрипції -Авіценну).

З погляду розвитку природничо-наукових знань про душу, особливий інтерес має медична психологія Ібн-Сіни. В ній важливе місце приділялося ролі афектів у регуляції та розвитку поведінки організму. Створений Ібн-Сіною «Канон медичної науки» забезпечив йому «самодержавну владу в усіх медичних школах в середні віки».

Ібн-Сіна був також одним з перших дослідників в області вікової психології. Він вивчав зв'язок між фізичним розвитком організму і його психологічними особливостями у різні вікові періоди, додаючи при цьому важливого значення вихованню. Саме за допомогою виховання здійснюється, за Ібн-Сіною, вплив психічного на стійку струк-^ТУРУ організму. Почуття, що змінюють течію фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на нього оточуючих людей; викликаючи у дитини ті чи інші афекти, дорослі формують його натуру.

Фізіологічна психологія Ібн-Сіни включала, таким чином, припущення про можливість керувати процесами в організмі і навіть надавати організму визначеного стійкого складу шляхом впливу на його почуттєве, афективне життя, що залежить від поведінки інших людей. Ідея взаємозв'язку психічного і фізіологічного (не тільки залежність психіки від тілесних станів, але й її здатність — при афектах, психічних травмах, діяльності уяви - глибоко впливати на них) розроблялася Ібн-Сіною на основі його великого медичного досвіду.

Є відомості про те, що, не обмежуючись спостереженнями, він спробував вивчити це питання експериментально. Двом баранам давалася однакова їжа, при цьому один харчувався в звичайних умовах, а поруч з іншим прив'язували вовка. У результаті другий баран, незважаючи на нормальне харчування, починав худнути і швидко гинув. Невідомо, яке пояснення Ібн-Сіна давав цьому досліду, але сама його схема говорить про відкриття ролі протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних зрушень. Усе це дає підставу бачити в дослідженнях Ібн-Сіни зачатки експериментальної психофізіології емоційних станів.

Особливий інтерес арабські натуралісти і математики (Ібн-Сіна також) виявляли до органів зору. Серед досліджень у цій області виділяються відкриття Ібн-аль-Хайсама (XI ст.) (у латинській транскрипції Альгазена). У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект відображення зовнішнього впливу, з іншого боку - роботу розуму, що приєднується до цього ефекту, завдяки якому встановлюється подібність і розходження видимих об'єктів.

Ібн-аль-Хайсам вивчав такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст тощо. Він зазначав, що для повного сприйняття об'єктів необхідний рух очей - переміщення зорових вісей. Ібн-аль-Хайсам проаналізував залежність зорового сприйняття від його тривалості. Помітивши, що при короткочасному пред'явленні можуть бути правильно сприйняті лише знайомі об'єкти, він зробив висновок: умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередні впливи світлових подразників, але й сліди колишніх вражень, що зберігаються в нервовій системі.

Схема Ібн-аль-Хайсама не тільки руйнувала теорії зору, що дісталися в спадщину від античних авторів, але і вводила новий пояснювальний початок. Вихідна сенсорна структура зорового сприйняття розглядалася як похідне від законів оптики, що мають досвідову і математичну підставу, і від властивостей нервової системи.

Функцій очей вивчали й інші вчені, які дослідили, що частиною органа зору, який відчуває, є не кришталик, як передбачалося колись, а сітчаста оболонка. Автором цього відкриття вважають

філософа і лікаря Ібн-Рошда (XII ст.) (у латинській транскрипції Аверроеса). Його вчення про людину та її душу вплинуло на західноєвропейську філософсько-психологічну думку. Це вчення жорстоко переслідувалося як мусульманською, так і християнською релігією. І це не дивно, оскільки Ібн-Рошд заперечував безсмертя індивідуальної душі. Він по-своєму прокоментував вчення Аристотеля, підкресливши поділ душі і розуму.

Під душею розумілися функції, що невіддільні від організму (насамперед - чуттєвість). Вони необхідні (такою була і думка Аристотеля) для діяльності розуму, нерозривно пов'язані з тілом і зникають разом із ним. Власне розум є божественним і входить в індивідуальну душу ззовні, подібно до того, як сонце посилає промені органу зору. Зі зникненням тіла й індивідуальної душі «сліди», залишені божественним розумом у душі, відокремлюються від смертного індивіда і продовжують існувати як момент універсального розуму, властивого всьому людському роду.

Визнання вищої інтелектуальної рівності людей (при всьому різноманітті їх індивідуальних розходжень) і богоподібності людини було несумісне з ідеологією тогочасного суспільства, яке ґрунтується на суворій соціальній ієрархії його членів. Апологія божественного розуму поверталася у Ібн-Рошда (що отримав на Заході почесне ім'я Коментатора) захистом земного достоїнства людини.

Безперечно, для науки важливого значення набули психологічні ідеї середньовічної Європи. В епоху середньовіччя в розумовому житті Європи запанувала схоластика (від грецького «схоластикос» -шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), що панувала з XI по XVI ст., зводився до раціонального, що використовує логічні прийоми, обґрунтування християнського віровчення.

У схоластиці мали місце різні течії, загальною ж була настанова на коментування текстів. Позитивне вивчення предмета й обговорення реальних проблем підмінювалися словесними хитруваннями. Спадщину Аристотеля, що з'явилася на інтелектуальному обрії Європи, католицька церква спочатку заборонила, але потім заходилася «освоювати», адаптувати. З цією задачею найкраще впорався Фома Аквінський (1225—1274), вчення якого пізніше було канонізоване в папській енцикліці (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і одержало назву томізму (дещо модернізоване в наші Дні під назвою неотомізму).

Томізм складався на противагу стихійно-матеріалістичним трактуванням Аристотеля, у надрах яких зароджувалася концепція двоїстої істини. її джерелом був Ібн-Рошд, який опирався на Аристотеля. Його послідовники в європейських університетах (авер-роїсти) вважали, що несумісність з офіційною догмою уявлень про вічність (а не створення) світу, про знищеність (а не безсмертя) індивідуальної душі дозволяє стверджувати, що кожна з істин має свою область. Істинне для однієї області може бути помилковим для іншої і навпаки.

Фома Аквінський відстоював одну істину — релігійну, «що приходить зверху». Він вважав, що розум повинен служити їй так само щиро, як і релігійне почуття. Йому та його прихильникам вдалося розправитися з аверроїстами в Паризькому університеті. А в Англії, в Оксфордському університеті, концепція двоїстої істини досягла тріумфу, ставши ідеологічною передумовою успіхів філософії і природничих наук.

Описуючи душевне життя, Фома Аквінський розташував різні її форми у вигляді своєрідних сходів — від нижчих до вищих. У цій ієрархії кожне явище має своє місце, встановлені грані між усім сущим і однозначно визначеним, чому, де слід бути. Ступінчасто розташовані душі (рослинна, тваринна, людська), усередині кожної з них - здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекцію, що зародилося у Плотіна, перетворилося в найважливіше джерело релігійного самозаглиблення в Ав-густина та знову виступило як опора модернізованої теологічної психології у Фоми Аквінського. Роботу душі останній представив у вигляді наступної схеми: спочатку вона вчиняє акт пізнання - їй приходить образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблено цей акт; нарешті, проробивши обидві операції, душа «повертається» до себе, пізнавши вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Перед нами — замкнута свідомість, з якої немає виходу ні до організму, ні до зовнішнього світу.

Томізм, таким чином, перетворив великого давньогрецького філософа в пам'ятник богослов'я, у «Аристотеля з тонзурою» (тонзура - виголене місце на верхівці - знак приналежності до католицького духівництва).

В Англії проти томістської концепції душі виступив номіналізм (від лат. «номен» - ім'я). Він виник через суперечку про природу загальних понять, чи універсалій. Суть суперечки полягала в тому,

чи існують ці загальні поняття самі по собі, самостійно і незалежно від нашого мислення, чи являють собою тільки імена, реально ж пізнаються лише конкретні явища.

Енергійним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (близько 1285-1349). Відкидаючи томізм і відстоюючи вчення про «двоїсту істину» (за якою релігійні догми не можуть ґрунтуватися на розумі), він закликав опиратися на почуттєвий досвід, при цьому необхідно було орієнтуватися на терміни, що позначають або класи предметів, або класи імен, знаків.

Номіналізм сприяв розвитку природничо-наукових поглядів на пізнавальні можливості людини. До знаків, як головних регуляторів душевної активності, неодноразово зверталися мислителі наступних століть. Так, у психології укріпилося правило (відоме як «бритва Оккама»), відповідно до якого «не слід множити сутності без потреби». Інакше кажучи, немає рації вдаватися до пояснення певних явищ багатьма силами чи факторами, коли можна обійтися їх меншим числом: «Даремно робити за допомогою багато чого те, що можна зробити за допомогою меншого». Ця «бритва» стала основою «закону економії» у психології, проілюструвати який можна таким прикладом: вивчаючи поведінку тварин, не треба наділяти їх розумом людини, якщо є простіший спосіб пояснення.

Отже, у ранньому середньовіччі під шаром суто розумових побудов, далеких від реальних особливостей психічної діяльності, пробивалося джерело нових ідей, пов'язаних з досвідним пізнанням душі та її проявів. У противагу прийнятим схоластикою прийомам виведення окремих психічних явищ із сутності душі та її сил, для дії яких немає інших основ, крім волі божої, складалася методологія, заснована на досвідному, детерміністському підході. Свого розквіту цей підхід досяг у наступну епоху - епоху Відродження.

Отже, головною особливістю цього періоду стало відродження античних цінностей, без яких навряд чи змогли б існувати і арабо-мовна, і латиномовна культури (у Західній Європі, як відомо, мовою ученості була латинь).

Мислителі Відродження вважали, що вони очищають античну картину світу від поглядів «середньовічних варварів». Відновлення античних пам'яток культури в їх справжньому вигляді дійсно стало ознакою нового ідейного клімату, однак сприймалося в них насамперед співзвучне новому способу життя й обумовленої ним інтелектуальної орієнтації. Виникнення мануфактурного виробництва,

ускладнення й удосконалення знарядь праці, великі географічні відкриття, піднесення бюргерства (середнього прошарку городян), що відстоював свої права в запеклій політичній боротьбі, — усі ці процеси змінили положення людини у світі й суспільстві, а отже — її уявлення про світ і про саму себе.

Нові філософи знову звертаються до праць Аристотеля, що тепер з ідола, скованого церковнгіми догмами схоластики, перетворюється на символ вільнодумства. В осередку Відродження - Італії -розгораються суперечки між прихильниками Ібн-Рошда (аверроїс-тами), що врятувалися від інквізиції, і радикально налаштованими олександристами.

Термін «олександристи» походить від імені давньогрецького філософа Олександра Афродісийського, що жив в Афінах наприкінці II ст. н.е., який прокоментував трактат Аристотеля «Про душу» інакше, ніж Ібн-Рошд. Корінна розбіжність стосувалася безсмертя душі — основи церковного віровчення. Якщо Ібн-Рошд, розділяв розум і душу, вважав розум вищою частиною душі, безсмертною, то Олександр Афродісийський наполягав на цілісності Аристотелевого вчення і його тези про те, що всі здібності душі повністю зникають разом із тілом.

Обидва напрями (олександристів й аверроїстів) зіграли важливу роль у створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничо-наукового вивчення організму людини і його психічних функцій. Цим шляхом пішли багато філософів, натуралістів, лікарів, їхню творчість пронизувала віра у всемогутність досвіду, у перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, у незалежність справжнього знання від схоластичної мудрості.

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він представляв нову науку, що народилася не в університетах, де як і раніше вчені викручувались в коментарях до текстів древніх, а в майстернях художників, серед будівельників, інженерів і винахідників. У своїй практиці вони були перетворювачами світу, їхній досвід радикально змінював культуру і лад мислення. Вищою цінністю ставав не божественний розум, а, говорячи мовою Леонардо, — «божественна наука живопису». При цьому під живописом розумілося не тільки мистецтво відображення світу в художніх образах. «Живопис, — писав Леонардо, — поширюється на філософію природи».

Як і в Італії відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальне психічне життя відбувалося в інших країнах, де підривалися

підвалини колишніх соціально-економічних відносин. Так, в Іспанії виникли спрямовані проти схоластики вчення, направлені на пошуки реального знання про психіку. Так, лікар Хуан Луїс Вивес (1492-1540) у відомій книзі «Про душу і життя» доводив, що природа людини пізнається шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють, спираючись на теорію, правильно виховувати дитину.

Лікар Хуан Уарте (близько 1530-1592), також відкидаючи умоглядність і схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод: «Дослідження здібностей до наук» (так називалася його книга). Це була перша в історії психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні розходження між людьми для визначення їхньої придатності до різних професій.

Велике значення у формуванні наукового знання мали психологічні аспекти навчання та виховання дітей. У середні віки навчання було здебільшого схоластичним, причому протягом довгого часу (до XII ст.) вченими людьми були, головним чином, особи духовного звання, тому що світських шкіл, і тим більше вищих навчальних закладів фактично не існувало.

Світська освіта (переважно лицарська) давалася знатним юнакам в основному при дворі монархів чи феодалів. Зачатки такого виховання з'явилися ще в римський період, при дворах імператорів. Це був перш за все фізичний розвиток. Юнакам викладали й основи військового мистецтва. Однак більшість навіть знатних лицарів не вміла читати й писати. Перші світські університети з'явилися тільки в XII ст. — спочатку в Італії, а потім і у Франції, у Парижі. Таким чином, можна сказати, що тільки церкви й монастирі були в той період головними вогнищами культури, які зберігали у своїх бібліотеках накопичені попередніми поколіннями знання. При монастирях існували й школи.

Схоластика, що на початку існування була в певному розумінні прогресивним явищем, бо розвивала уміння логічно мислити, доводити і будувати свою мову, згодом набула догматичного характеру, перетворившись в набір силогізмів. У церковних школах навчання ґрунтувалося в залучуванні пам'яті. Навчалися вони й ораторському мистецтву, де головним було уміння вести дискусію за строго визначеними правилами, установленими високими авторитетами. Таке навчання перетворювало учнів у пасивних провідників чужих Думок.

Незважаючи на те, що у церковних (а згодом у світських) школах приділялася велика увага етиці, формуванню соціально адаптованої особистості, моральне виховання розумілося насамперед як засвоєння суми звичок і манер та ніяк не впливало на розвиток самостійності суджень.

Проти такого підходу до виховання виступили в епоху Відродження вчені-гуманісти, що прагнули відновити основи класичної освіти, розвивати у вихователів інтерес до особистості дитини. Велика увага приділялася й розробці нових принципів навчання, основними з яких стали наочність і природознавство, про які вперше заговорив ще Аристотель.

Еразм Роттердамський вважав, що честолюбні домагання, що застосовувалися як засоби стимулювання навчання, шкідливі для морального розвитку. Підтримуючи ідею сполучення наочності з позитивними емоціями, випробовуваними дітьми під час занять, він замінив букви зі слонової кісти на «запечені букви», тобто на букви, що випікалися з борошна й під час навчання з'їдалися дітьми. Таким чином, емоційні прояви стали пов'язуватися з більш безпосередніми і, з погляду Еразма, моральними і керованими емоціями. Ця система, що прагнула збільшити в учнів ретельність і допитливість шляхом заохочення з боку викладачів, особливо послідовно була розроблена єзуїтами. Вюртемберзький шкільний закон 1559 р. вимагав «доставляти дитині любов і радість» та навчати відповідно до індивідуальних здібностей дітей.

Однак, як справедливо відзначала німецький психолог Шарлот-та Бюлер, усе, що в цей час починалося для поліпшення процесу викладання, робилося в інтересах викладання у вузькому розумінні. Психічний розвиток дитини вивчали лише тому, що це служило цілям оптимізації навчання. Такий підхід характерний не тільки для Еразма Роттердамського, але і для Х.Вівеса, Р.Бекона, Я.А.Ко-менського. Справедливо виступаючи проти схоластики і зубріння, що не тільки отупляли дітей, гальмували розвиток їх творчої і пізнавальної активності, але й знижували мотивацію до навчання, ці вчені прагнули до відповідності з природними методами, до обліку психічних можливостей дітей. Недоліком їхнього підходу було те, що закликаючи наслідувати природі, вони розуміли під природою, насамперед, не внутрішній світ дітей, їхні психічні особливості, а навколишній світ, де відбувається перехід від простої, низькоор-ганізованої матерії до складних високоорганізованих істот. Цим переходам, від простого до складного, і прагнули наслідувати педагоги того часу, розробляючи свої методи навчання. Однак і в такому механістичному підході була та цінність, що, аналізуючи етапи розвитку природи, вчені дійшли висновку про наявність відповідних етапів у психічному розвитку дітей.

З епохою Відродження завершується також і етап розвитку психології в рамках вчення про душу. Кінець цьому поклав Френсіс Бекон (1561-1626). Він відмовлявся досліджувати душу і пропонував перейти до експериментального вивчення й описання її здібностей, що сприяло появі нових підходів до предмета вивчення психічних явищ. Такою була думка про становлення нової науки про свідомість. Бекон розвиває.ідеї єдиної науки про людину, складовою якої є психологія.

ЛІТЕРАТУРА

1. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. -
К, 1983. - 312 с.

2. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. -
Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - Т. 1 - 394 с.

3. Краткий курс истории психологии: Учеб. пособие. - М.: Международ-
ная педагогическая академия, 1995. - 144 с.

4. Актуальньїе проблеми истории и теории психологии: Материальї кон-
ференции 19-20 ноября. - Ереван, 1976. - 436 с.

5. Вьіготский Л.С. Вопросьі теории и истории // Собр. соч: В 6 т. - М.,
1982. - Т. 1.

6. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. - М.:
Педагогическое общество России, 2002. - 512 с.

7. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее. - М.,
1992. - 345 с.

8. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. - К, 1995. -
632 с.

9. Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевско-
го. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, 1990. - 494 с.

10. Хрестоматия по истории психологи / Под ред. Гальперина П.Я., Ждан

А.Н. - М., 1980. - 453 с.

11. Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. - 2-е изд. - М.: Поли-

тиздат, 1991. - 560 с.