Психологія в Україні та її розвиток у власних межах

Психологія в Україні та українська культура XX ст. Класично-інтроспективне, природничо-наукове та культурно-гуманістичне спрямування історії психології в Україні. Психологія у власних межах. Роль суб'єктивності у провідній діяльності Г.СКостюка (1899- 1982). Провідні вчені-психологи в Україні кінця XX - початку XXI ст.

Розглядаючи психологію в Україні на власних теренах, ми звертаємося до загальнофілософської думки, власне з якої починається і психологія.

Існує багато різних підходів до розуміння психології в історичному аспекті, однак, на нашу думку, буде справедливо звернутися до напрацювань у цій сфері відомих в Україні і за її межами вчених, яких визнало світове співтовариство, психологів, перу яких належать праці, що стверджують саме український шлях вітчизняної психології, тісно пов'язаний з ментальністю народу. Безперечно, це праці Г.СКостюка, В.А.Роменця та інших вчених, завдяки яким підготовлений цей розділ.

Отже, в Україні у XX ст. стверджуються ґрунтовні проблеми психології класично-інтроспективного, природничо-наукового та культурно-гуманістичного спрямувань зі спробами поєднати ці галузі між собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці спрямування та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх корифеїв, що піднімались до світового рівня у постановці та вирішенні актуальних проблем людського буття: людина як природна істота, її психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, сенс життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму поступальному русі відбивала також досягнення світової психології, реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті, вона переживала увесь драматизм культурного, соціального та психічного життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й стосовно долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX ст. були тісно пов'язані з іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій. Класично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання. Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової діяльності (рефлексології тощо), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він визначив період до кінця 50-х рр. Культурно-гуманістичне спрямування, переживши розквіт у першій чверті століття (тут особливо слід підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було пригнічено панівною ідеологією та зрештою ліквідовано адміністративним чином у 30-50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкривають ідею самодостатності, автономності людської душі, її незалежність від «тілесного субстрату». Психофізична проблема вирішується в дусі паралелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психічної причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних залежностей у природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджується психічна причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом психологічного дослідження виступає інтроспекція (самоспостереження), предметом - суб'єктивні явища. Тілесну активність організму представники цього напряму вбачають у залежності від суб'єктивно-психічних структур і, зрештою, в тілесних виявах не знаходять нового змісту порівняно зі змістом самої суб'єктивності. Тому дослідження рухової тілесної активності організму для психології не має значення, хоча проблема фізіономічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анато-мо-фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу (особливо у Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності (М.В.Критський). Піднято велику філософсько-психо лог ічну проблему буття людської душі, творчого освоєння нею світу (СЛ.Франк). Розкрито смисл пограничної ситуації, боротьби мотивів на ґрунті віри і знання - відвертості та умоглядності, екстатичних рішень, учинкової дії та спокутування як післядії (Д.Шестов). Проводились історико-психологічні дослідження, зокрема про відношення двох напрямів в об'єктивній психології - вітчизняній та американській. Представники цього напряму створюють в Одесі, Києві, Харкові експериментальні психологічні лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія вольової уваги (М.М.Ланге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв теоретичний психологічний семінар при Київському університеті, в якому брали участь видатні вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блоиський, Г.Г.Шпет та ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій (Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практику людського життя — у сфери медицини, виховання, навчання, політики тощо. Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджувалися проблеми стомлення при розумовій роботі, вивчалися риси психології слов'ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні та хворобливі характери, психологія великих людей, зокрема історичних діячів (П.І.Ковалевський), психологія художньої творчості, проблеми фізіогноміки, мнемоніки та ін.

На початку століття активно розробляються проблеми етнопсихології (Д.М.Овсянико-Куликовський та ін.), зокрема процес утворення національної форми психічної діяльності за допомогою «сили розумової творчості». Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сум-цов, П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.І.Баги-лій, Г.Михулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосередньо перерости у психологію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та техніцизму витіснила з предмета психології ядро духовності людської душі.

В Україні, Росії, США спочатку виник інтерес до об'єктивної психології, потім його було доведено до крайності позиції «наук про поведінку» (біхевіоризм, рефлексологія, реактологія, а також павловське вчення про вищу нервову діяльність).

Природничо-науковий напрям принципово заперечує дослідження людської суб'єктивності, тим більше суб'єктивності тваринного роду, і приділяє головну увагу тілесним виявам життєдіяльності організму, дошукуючись насамперед фізіологічних механізмів поведінки. Цей напрям, започаткований В.М.Бехтерєвим у 1917 р., був домінуючим в Україні майже 10 років. Тут видавався спеціальний науковий журнал «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексологи», в якому досить послідовно в новому ключі подавалися старі проблеми людського буття, розглядалися складні питання людської особистості, колективу, поведінки народу, ідеології, а поняття рефлексу пропонувалося підняти до загальнонаукового (і навіть філософського) рівня.

Механіцизм рефлексології виявився у спробах зведення складних духовних явищ до фізіологічних засад. Але усвідомлювалася вада такого підходу. Було висунуто ряд концепцій цілісності, які мали долати механіцизм рефлексологічного тлумачення: брати предметом дослідження високі моделі людської поведінки, використовувати ідеї цілісності з фізіології (ідея домінанти О.О.Ухтомського та ін.) і навіть іти на єднання з гештальтпсихологією, де проблема цілісності у тлумаченні психічного була провідною, та з фрейдизмом, його ідеями потягів тощо.

Звідси, зокрема, такі напрями, як «фрейдорефлексологія». У працях її прихильників вражає «революційний» стиль мислення -за змістом і за формою, сподівання, що рефлексологія допоможе пролетаріату в його прагненні збудувати справедливе й щасливе суспільство. Проте ставало дедалі зрозумілішим, що людина без свідомого начала (рефлексологія його принципово ігнорувала) не зможе стати справжнім будівником нового суспільства. Після смерті засновника рефлексології (1927) вона швидко почала втрачати наукові позиції і близько 30-х років стала надбанням історії науки. Тріумфальний поступ цього напряму поступився місцем ваганню та пошукам втрачених проблем людської свідомості.

Людину «природи і свідомості» бачили у світлі творів класиків марксизму-ленінізму. Було піддано гострій критиці «буржуазні» галузі психології — психогігієну, психотехніку, педологію. «Своєрідно» вирішувались кадрові питання в науці. Так чи інакше відроджувалася традиційна психологія і навіть її інтроспективний метод. Психологія стала обслуговувати ідеологічні проблеми. Щоб надати їм наукового вигляду, було піднято до рівня ідеології павловське вчення про фізіологію вищої нервової системи (умовні рефлекси). Історія повторюється двічі. В 1950 р. відбулися павловські конференції, на яких психологи мали проголошувати перебудову своїх позицій в дусі павловського вчення. На його основу мали бути покладені, мабуть, усі гуманітарні дисципліни, а також медицина, біологія, фізіологія та ін. Існувала настанова розуміти всі психічні феномени як такі, що мають умовно-рефлекторну природу (наприклад, «забування як умовний рефлекс» тощо). Це було більш коротке, але не менш інтенсивне повторення того, що трапилось у 20-і роки.

З таким же ентузіазмом, тільки вже «знизу», почалася незабаром однобічна критика павловського вчення. Якщо перед цим наполягали на «керівній ролі» кори півкуль головного мозку у визначенні поведінки людини, то тепер наголошували на такій самій ролі підкоркових структур. Одну гординю шельмували іншою, спираючись на відомі відкриття зарубіжних учених (Моруцці, Мегуна, Джаспера, Пенфілда та ін.).

Зрештою, відкидаючи заідеологізовані принципи теоретичного дослідження, українські психологи почали сумлінно здійснювати пізнання людської практики, стверджуючи гуманістичне начало психології. В цьому напрямі вона мала значні досягнення вже в першій чверті століття.

Культурно-гуманістична психологія в Україні

Цей напрям було репрезентовано видатними вченими, які насамперед провадили дослідження з психології творчості. Великий поштовх тут здійснив І.Франко психологічним і разом з тим естетичним трактатом «Із секретів поетичної творчості» (1899). У Харкові постала широковідома глибиною своїх культурно-гуманістичних спрямувань школа «психологи творчості». За першу чверть століття вона видала вісім томів наукових праць. Видання припинилося в 1923 р. як несумісне з державною ідеологією.

До цього напряму слід прилучити й працю корифея вітчизняної психології С.Л.Рубінштейна - «Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ сучасної педагогіки», надруковану в «Записках вищої школи м. Одеси» (1922).

У перших випусках «Питань теорп і психологи творчості» розроблявся психологічний аспект поетики (О.О.Потебня) та історико-порівняльної поетики (О.М.Веселовський). Далі дослідження тематично були розширені. Однією з видатних постатей у цій унікальній на рівні світового значення роботі був Д.М.Овсянико-Куликовський, підтриманий учнями й послідовниками. Було опубліковано оригінальні праці: О.ІБілецького «В майстерні художника слова»; П.Енгель-мейєра «Неврологія або всезагальна теорія творчості»; І.І.Лапшина «Про перевтілення в художній творчості»; Т.Райнова «Вступ до феноменології творчості»; СЛ.Франка «Про сутність художнього пізнання (Гносеологія Гете)»; Е.Кагарова «Типовий розвиток релігійно-міфологічної творчості».

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння художнього твору є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей твір. Думка не передається, а тільки збуджується через слово. Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його одиниць - образів, з яких воно складається. Наукова і художня творчість має своїм результатом неоціненний скарб - самопізнання. Відображення людини в мистецтві більш глибоке, ніж у релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості,його джерел та рушійних силрозроблялися СЛРубінштейном Г.С.Костюком. Більшу частину свого життя СЛ.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Універсально освічена людина чималої творчої наснаги, він відстоював особистісну гідність ученого, пов'язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини. Великий знавець вітчизняної та світової психології, він насамперед сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали відомими науковцями. Рубінштейн, зокрема, висунув неоціненну ідею про логічний осередок побудови системи психологічних знань.Цей осередок, зрештою, має бути архе-типомзагальнолюдської культури і визначається як дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інститут, а далі на його основі - Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював СРЛурія, а відділом дитячої та генетичної психології завідував О.МЛеонтьєв. У цьому відділі працювали О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко. Відділ розробляв такі основні проблеми, як психологія «практичної діяльності», «образ-процес», свідомість і діяльність, пам'ять. О.В.Запорожець зі співробітниками досліджував сприймання, зокрема естетичне, Л.І.Божович та ПІ.Зінченко - психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення. П.І.Зінченко вказував на залежність продуктивного запам'ятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам'яті, визначено відношення пам'яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено вихід до зв'язку пам'яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й виявляє принциповий учин-ковий підхід, учинковий системний осередок. В самій дії вирізнено мету і засіб. Пам'ять розглянуто як умову наступної дії. Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі людської пам'яті та у становленні індивідуального досвіду.

Мова йде про те, щоб компоненти психічних феноменів, що виступають у дослідах, зібрати в єдиний методологічний вузол. Ним і став принцип учинку, вчинковий осередок; він так чи інакше, цілком чи у своїх компонентах був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX ст. (як і в попередні періоди) розвивала свій оригінальний напрям — психологію вчинку.

В Одеському регіоні було започатковано дослідження сприймання часу (Д.Г.Ельконін), а згодом - розробку однієї з найважливіших галузей - історичної психології, що має насамперед своїм предметом становлення менталітету українського народу (І.Г.Бе-лявський). Розробляються методологічні засади історії психології, досліджуються окремі визначні періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчного з урахуванням вчинкового напряму в тлумаченні відповідних подій. Галузь, яка тривалий час не розроблялася в Україні зовсім, набуває дедалі більшої актуальності та має стати, зрештою, тією психологічною засадою, на якій органічно розміститься неосяжна проблематика історії культури українського народу.

Львівський осередок в історії української психології має своєрідність, що визначається багатосторонніми впливами. Тут у першій половині століття консолідується українська і польська вченість зі своїми спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня. Львівсько-Варшавська філософська школа вплинула й на методологію психологічних досліджень. Тут слід згадати імена Ю.Охо-ровича та С.Балея. Останній у 20-х роках видав «Психологію» українською мовою. В післявоєнний період тут плідно працювали Я.І.Цурковський, М.К.Година та ін.

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових працях і педагогічній діяльності О.М.Раєвського, який тривалий час очолював кафедру психології в Київському університеті. Розробки Раєвського стосувалися насамперед історії всесвітньої психології, проблем особистості та її мовного визначення. Раєв-ський виховав плеяду непересічних психологів, серед них - один із найбільш видатних учених і організаторів психологічної науки в Україні Г.СКостюк. Зі співробітників останнього слід зазначити ПР.Ча-мату, ИМЛелеха, Д-Р-Ніколеяка.

Створення Українського інституту психології відбулося з ініціативи Г.СКостюка. Він був його першим директором і тривалий час обіймав цю посаду. Перу Костюка належить багато праць із провідних питань психологічної теорії, історії психології Під його керівництвом було створено підручник «Психологія» для педінститутів, який неодноразово перевидавався.

Г.СКостюк особливо наголошує, що ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне у психічній діяльності означає відривати цю діяльність від її носія. Він стверджує наявність психологічних закономірностей, якіне можуть бути зведеш до закономірностей фізіологічних або соціальних. Це відкриває можливість побудови справжньої наукової психології. Костюк зосереджується також на проблемі розвитку, підкреслює наскрізну ідею всесвітньої психології:«Спочатку було діло» (тобто вчинок), конкретизує це положення розробкою принципу діяльності. У теорії розвитку психіки він поглиблює ідею «саморуху», ініціативи, творчої активності, що приводить його до відшуку психологічних джерел особистості У своїх визначних працях Г.СКостюк закладає методологічні підвалини певної системи психології.

В останнє десятиліття пожвавилася розробка засадничих питань методологічних проблем психології. О.ВЛСиричук пропонуєконцепцію системно-суб'єктивного підходу до об'єкта психолого-педагогіч-них досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсуб'єктивності підходу, що позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне самовираження, саморозвиток, творчість. Психологія має сприяти формуванню життєво активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується національними та вселюдськими культурними цінностями.

Теоретичні проблеми психології розробляються у зв'язку та на основі історії світової та вітчизняної психологічної думки. Широкі дослідження з цих питань було розпочато в 50-х роках за ініціативи та під керівництвом Г.СКостюка. Досліджувалася переважно історія вітчизняної психології Х\Щ-ХГХ століть. Велику заслугу має тут П.М.Пелех — надзвичайно ерудований вчений, який уперше підняв психологічну спадщину Києво-Могилянської академії та дав їй глибоке тлумачення на тлі становлення світової психології Створений в Інституті психології АПН України авторський колектив з історії вітчизняної та всесвітньої психології підкреслює культурологічний аспект становлення психологічних знань, покла-даючи в основу тлумачення цього становлення принцип учинку та вчинковий осередок, який разом із цим виступає традиційним логічним осередком психологічних систем різних історико-культурних епох. Вийшло друком шість книг з історії всесвітньої психології (В.А.Роменець), в яких охоплено найважливіші її періоди та регіони від найдавніших часів до початку XX ст. Належне місце тут займає вітчизняна психологія.

Українські психологи в XX столітті прагнули розробляти свій гуманістичний напрям. Формальні постановки питання про долю, цього напряму (іманентність саморозвитку, самостворення і т.ін.) приводили до нехтування змістовою, ціннісною стороною психічного життя людини, а це позбавляло гуманізму його серцевину. Саморозвиток і самоствердження можуть бути спрямовані й до зла, погорди, вседозволеності. Свобода людини має поєднуватися з усвідомленням її залежності від вищого існування.

ВЛнів — український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеччина) - будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серйозні недоліки гуманістичних учень XX ст., в яких людина, позбавлена думки про залежність від Бога, втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Сцієнтизм і техніцизм деформують гуманізм. Абсолютизація детермінізму (наукових підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу неповторність суб'єкта, що сам себе пізнає і сам себе створює, заглиблюючись у субстанцію народу і вселюдського. Янів указує на певний наступ деперсоналізації, втрату людської самості в масових явищах. Відтак - моральний релятивізм, що, на жаль, є характерною ознакою сьогоднішнього стану людинознавства як системи наук про людину.

У розвитку системи психології основний наголос слід було зробити на методологічних проблемах. З чого починати і чим завершувати цю систему - ось провідне питання, яке на весь зріст постало перед психологією напередодні другої світової війни. СЛ.Рубінштейн був одним із тих, хто висунув плідні пропозиції щодо його вирішення. Другим гострим моментом для психології того часу була проблема активності: як розуміти активність психічного, розглядаючи його як відображення об'єктивної дійсності? Рубінштейн поставив питання про місце психічного у всезагальному взаємозв'язку явищ матеріального світу. Розкриваючи далі ідею активності психічного, він підноситься на більш принциповий рівень: хоче збагнути природу психічного у відношенні «людина і світ».

Психологія у власних межах. Роль суб'єктивності у провідній діяльності. Г.СКостюк (1899-1982)

Хоч якими би продуктивними здавалися істотні кореляції психології з іншими науками, з людською культурою в цілому, дійсний поступ психології визначається рівнем її самостійності, своєрідністю її закономірностей. Найвиразніше вони виявляються у тлумаченні принципів психічного розвитку й насамперед його вихідної ланки -онтогенезу, з віковими особливостями та індивідуальними ознаками особистості, й творчих досягнень. Саме у творчості особистість робить із себе неповторну індивідуальність. Своєрідність психологічних закономірностей виявляється також у тлумаченні логіки цієї науки в цілому. Саме виділення своєрідних ознак психології як дисципліни становить, мабуть, єдину основу для встановлення її езотеричних продуктивних кореляцій та дальшої консолідації в ранзі дійсної науки.

Психологічні закономірності. Якщо вихідне завдання психології полягає в розкритті закономірностей психічної діяльності, то в цьому головну заслугу має матеріалістична психологія. Г.С.Костюк в аналізі цього питання виходить з основних положень матеріалістичної діалектики узагальнюючи те, що вже «здобуто психологією та суміжними з нею науками».

Характер психологічних закономірностей випливає з постулату про психічне як властивості особливим чином організованої матерії, як функції мозку, що полягає у відображенні об'єктивної дійсності. «Положення про те, що психічна діяльність за способом свого походження є вищою нервовою, рефлекторною діяльністю, - пише Г.СКостюк, - орієнтує психологів на те, щоб розглядати цю діяльність такого, якою вона є в дійсності, долаючи штучне відособлення в ній психічного від фізіологічного. Це положення зобов'язує психологів підходити до психічного не тільки як до результату, а й як до процесу відображення зовнішнього світу в мозку людини, як до відобра-жувальної діяльності людського мозку».

Досліджуючи фізіологічні механізми психічної діяльності, психологи ставлять на науковий ґрунт розкриття її залежності від мозку. Це і складає передумову правильного вирішення питань мозкової локалізації психічних феноменів. Костюк вважає, що закономірності нейродинаміки мозку мають враховуватися при поясненні всіх психічних явищ - починаючи з відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та вольових дій людини і завершуючи найскладнішими рисами характеру та особистості. Заперечення цього положення приводить до відмежування психічного від фізіологічного, спрямовує психологію до феноменологічного опису явищ свідомості та заспокоєння в рамках паралелізму.

Г.С.Костюк показує, що вихідний дуалізм Декарта з урахуванням певних термінологічних видозмін залишився у фізіологічній психології Вундта та його послідовника Тітченера, який дотримувався позиції «незалежності психології від фізіології». Костюк показує замаскований або відвертий дуалізм ряду представників сучасної науки і доводить, що психічне і фізіологічне не є розмежованими у просторі й часі процесами, що психічне відображення об'єктивного світу здійснюється мозком, його нейродинамічними механізмами, що нейродинамічна характеристика цього процесу необхідна і важлива для розкриття його закономірностей. Проте нейродинамічні закони не вичерпують усієї характеристики відображувальної діяльності, не показують об'єкт психічного в його змістовому розкритті. Одні й ті самі процеси збудження і гальмування в їхніх певних співвідношеннях лежать в основі різного за своїм змістом і формою відображення об'єктивної дійсності. Розкриття руху цих процесів не дає ще даних стосовно того, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виражається специфічність психічного, його своєрідність.

Відчуття, сприймання, пам'ять, уява, мислення, свідомість, почуття, воля, інтереси, ідеали, особистість, характер тощо є поняттями наукової психології, котрі відображають реальні життєві явища, характеризують різні види, форми й ступені відображення об'єктивної дійсності. Як відносно стійкі особливості психічної діяльності ці поняття узагальнюють ті чи інші аспекти відношення людини до світу, людей, самої себе. Костюк показує, що ці поняття відображають сутнісні сили людини. їхній зміст, багатство та ступінь

розвитку визначають напрям та успіх її діяльності. Висуваючи думку про те, що закономірності утворення й розвитку психічних процесів та властивостей людини, їхня роль у реальних взаємовідношеннях людей з довкіллям є предметом наукової психології, разом із цим Костюк вважає хибними спроби замінити систему психологічних понять системою понять фізіологічних або яких-небудь інших. Психологія та фізіологія - самостійні галузі людського знання. Кожна з цих наук має свої специфічні завдання.

Такий підхід уможливлює продуктивне розкриття зв'язку матеріального та ідеального, об'єктивного та суб'єктивного. Психічна діяльність не є «чистою духовністю», хоч і виступає як ідеальне відображення об'єктивного світу. В цьому питанні Г.С.Костюк вказує на дві хибні тенденції: відособлення ідеального від його матеріальної основи і зведення ідеального до матеріального з утратою їхніх специфічних рис. Він убачає сутність психічної діяльності в породженні матеріальним ідеального та у впливові останнього на життєвий процес. Виникаючи в надрах матеріального, ідеальне в усіх його проявах, навіть найскладніших, не існує поза матеріальним. Будь-яке абсолютизування суб'єктивного та його відрив від матеріального по суті принижують життєве значення людської психіки. Костюк пише: «Різниця між матеріальним та ідеальним в роботі мозку дійсно є відносною, не надмірною. Проте вона завжди існує як характерна риса психічного відображення об'єктивної дійсності. Будь-які спроби заперечувати цю різницю приводять, з одного боку, до грубого механіцизму, а з другого - до суб'єктивного ідеалізму. Така точка зору закриває шлях до побудови справжньої наукової психології».

Правильне вирішення питання про зв'язок суб'єктивного і об'єктивного у психічній діяльності людини дає можливість всебічного тлумачення детермінізму. Поза діючим суб'єктом жодних психічних процесів та якостей не існує. Психічне відображення залежить від рівня розвитку суб'єкта, його потреб, змісту його діяльності. «Ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне в психічній діяльності - це означає відривати цю діяльність від її носія і тим самим впадати в ідеалізм». Мова йде не про «чисто суб'єктивне», а про детерміноване об'єктивними умовами буття. Якби психічне не відображало існуючий поза ним світ, воно втратило б будь-який життєвий сенс. Ось чому Костюк відкидає спроби вивести зміст і форму психічного з його спадкової організації. «Багатство суб'єктивного світу людини, її суб'єктивних

властивостей та якостей визначається багатством її дійсних відношень до об'єктивного світу — природного та суспільного. Формуючись у процесі діяльності людей, психічні процеси та психічні властивості людини в ній і виявляються, об'єктивуються в рухах, діях, вчинках, мовних актах, реалізуються в результаті практичної, наукової, художньої та будь-якої іншої діяльності людей. У цій діяльності суб'єктивне стає об'єктивним, через неї воно і впливає на об'єктивну дійсність». Хоча зв'язок суб'єктивного з об'єктивним передбачає їхню відносну самостійність, що ніяк не можна ігнорувати, проте закони, що виявляються в суб'єктивній діяльності, мають об'єктивний характер: вони існують незалежно від того, усвідомлюють їх люди чи ні.

Саме визнання об'єктивного характеру психологічних законів є передумовою дальшого розвитку психології як науки. З цим пов'язується подвійна природа психічного як натурального і соціального явища, що виключає заперечення спроб зведення соціального до натурального. В різноманітних формах таке зведення властиве майже всім течіям так званої тоді «буржуазної» психології. Всебічно розкриваючи фактори психічної діяльності, Костюк відкидає спрощене, механістичне тлумачення принципу детермінізму, яке логічно завершується епіфеноменалістичним міркуванням: психічне позбавляється будь-якого життєвого значення, втрачається активний характер людської діяльності взагалі й свідомості зокрема. Хоча свідомість виникає як вторинне, похідне явище, проте вона як відображення об'єктивного світу і саме внаслідок цього включається в реальний життєвий процес людини. Усвідомлення необхідності залежності від об'єктивних умов стає передумовою людської свободи, а зрештою, і влади над обставинами і над самим собою. Ця свобода є закономірним наслідком розвитку свідомості та самосвідомості, яку детерміновано об'єктивними умовами буття.

Саме тому, що умови життя по-різному визначають дії людини залежно від того, яким чином, з якою повнотою і глибиною вони відображаються нею, завдання психології полягає в тому, щоб «з'ясувати життєве значення пізнавальних, емоційних, вольових, характерологічних та інших властивостей психіки в житті, творчій, продуктивній роботі». Це завдання можна вирішити найліпше, розглядаючи психічні прояви в розвитку. Правильне розуміння його дає, між іншим, можливість поглибити концепцію детермінізму в психології.

Із значної кількості аспектів психічного розвитку Г.С.Костюк найбільшу увагу зосереджує на онтогенезі, хоч всебічно висвітлює його зв'язки з іншими важливими аспектами еволюції. Вихідним у дослідженні онтогенезу має бути принцип розвитку.

Особливий інтерес ученого викликають проблеми біологічної еволюції та історичного розвитку психіки. Як ідеалістичні теорії розвитку (В.Вундт, В.Дільтей, К.Бюлер та ін.), так і механістичні (Дж.Вотсон, Е.Толмен, К.Галл та ін.), на думку Г.С.Костюка, неспроможні показати дійсні рушійні сили психічного розвитку. Лише підхід до психіки як продукту реального життєвого процесу, його регулятора відкриває шлях справжнього наукового з'ясування її генезису. Навіть видатні біологи-еволюціоністи XIX ст., в тому числі Ч.Дарвін, бачили переважно кількісні відмінності між психікою тварин і людини. Це приводило до антропоморфічного тлумачення психічних властивостей тварин із відшукуванням у них інтелектуальних, естетичних та моральних якостей, притаманних у розвиненій формі тільки людині. Разом із цим психіка людини у працях Ч.Дарвіна та його прихильників піддавалася значній біологізації, найбільше — у тлумаченні соціальних явищ. Ось чому головне завдання у вивченні генезису психіки людини, з погляду діалектичного матеріалізму, полягає в пізнанні якісних її своєрідностей з використанням даних антропології, історії матеріальної культури, етнографії, історії мови, інших галузей знання.

Г.СКостюк позитивно оцінює ту лінію в теоретичній психології, яка виходить із старого, але істинного гетевського принципу -«Спочатку було діло», - принципу, який знайшов своє втілення в ряді крупних теоретичних розробок видатних психологів (А.Валлон, Л.С.Виготський, ПЖане та ін.). В ідеалістичних концепціях, зазначає Костюк, внутрішня психічна діяльність відривається від зовнішньої, практичної та перетворюється в особливу сутність. Насправді ж, на його думку, внутрішня діяльність є похідною від зовнішньої, має з нею спільну будову і, виражаючи єдине цілісне життя людини, пов'язує його з відображуваним навколишнім світом.

Розглядаючи проблему співвідношення біологічного та соціального в онтогенезі людської психіки, Г.СКостюк показує неспроможність однобічних тлумачень психічного розвитку, в яких робився наголос то на вирішальній ролі спадковості, то середовища в його біологічному або й фізичному розумінні. Не врятовує від хибних позицій також теорія конвергенції, запропонована В.Штерном, -

спроба пов'язати між собою обидва фактори. Всупереч цим концепціям Костюк розвиває думку про те, що онтогенетичний розвиток людини - цілісний процес, який виражається у формах: морфологічній, фізіологічній, психічній, соціальній. Природжені безумовно-рефлекторні структури лежать в основі психічних функцій та властивостей, але не визначають їхнього складу, змісту. Специфічна якість психічних новоутворень визначається суспільними умовами життя. Ці новоутворення будуються за взірцями, які дає суспільство. Внаслідок цього психічний онтогенез набуває конкретно-історичного характеру. Хоч дитина і народжується природною істотою, вона має здатності до перетворення в суспільну істоту за допомогою і на основі навчання, якому Костюк надає широкого значення: від зустрічі з предметним речовим світом до використання суспільно-історичного досвіду. Навчання й виховання зумовлюють розвиток психіки як визначальної сили. Без урахування цього розуміння психологічного детермінізму буде неповним.

Соціалізація дитини відбувається через її діяльність, через засвоєння нею соціального досвіду, вростання її в життя суспільства, через перехід зовнішніх, інтеріндивідуальних відношень у внутрішні, інтраіндивідуальні властивості особистості, що розвивається. Костюк певною мірою підтримує думку Б.Г.Ананьєва про характер життєвого шляху індивіда. Вчаться не тільки діти. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей.

Онтогенетичні форми не існують «паралельно». Зв'язок між ними полягає в тому, що нижчі форми включаються у вищі і є механізмами реалізації останніх. Так здійснюється розвиток.

Г.СКостюк відкидає будь-які спроби піддати сумніву ідею розвитку, онтогенезу. Розвиток не можна розуміти «лише як засвоєння та інтеріоризацію зовнішніх відношень. Він включає подальшу переробку засвоєного, його систематизацію, що приводить до цілісних змін особистості, виникнення нових спонукань до діяльності, нових її структур, нової екстеріоризації. Навчання сприяє розвиткові, а розвиток стає базою навчання.

При цьому Костюк ураховує той факт, що закони навчання й розвитку, будучи пов'язаними між собою, все ж відрізняються. Внутрішні умови, формуючись під впливом зовнішніх, не є їхньою механічною проекцією; мова йде про діалектичну взаємодію двох родів умов. З віком виникають різні форми власної активності особистості

в її розвитку: самовиховання, самовдосконалення і т.п. Зрештою осо-; бистість виступає як суб'єкт власного розвитку, що свідомо обирає свій життєвий шлях.

Г.С.Костюк показує мізерність спрощених моделей розвитку, що зводять останній тільки до накопичення знань, до виховальних впливів дорослих. Підкреслюючи необмежені можливості виховання, такі теорії насправді їх занижують. «Справжнє мистецтво виховання виявляється там, де воно спирається на прояв «саморуху», ініціативи, самостійності, творчої активності...». З іншого боку, модель з «екстремальним ступенем свободи» не відповідає реальному розвиткові особистості. Така модель так само віддалена від реальності, як і детермінізм, що робить індивіда вимушеним продуктом природних законів.

Навчання та виховання, за Костюком, мають сприяти не лише успішному подоланню життєвих «суперечностей», а й їх виникненню. У постановці нової мети, яка усвідомлюється і приймається індивідом, постають розходження між мстою та наявним рівнем досягнень людини. Тут виступає складна діалектика розвитку, знання якої необхідне для оволодіння процесом розвитку, а передусім для встановлення стадій онтогенетичного розвитку психіки. В якості результату онтогенезу Костюк називає становлення індивідуальних особливостей. «Особистість розвивається завжди як індивідуальність, її своєрідність неповторна. Віковий і диференційний аспекти онтогенетичного розвитку людської психіки пов'язані між собою. Загальні закономірності вікового розвитку особистості знаходять свою конкретизацію в її індивідуальних особливостях».

У самому процесі розвитку Г.С.Костюк показує типологічні та індивідуальні відмінності. Вони виявляються у функціональних особливостях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних, вольових якостях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку складається неповторна індивідуальна своєрідність особистості. Якщо розвиток може бути тільки творчим процесом - усвідомленим або неусвідом-леним, то потяг до неповторності в індивідуальному розвиткові є рушійною силою останнього і робить на ньому своєрідні акценти. У зв'язку з цим і вікові особливості набувають індивідуалізованого характеру, а сама індивідуалізація може тлумачитись як загострення вікових рис.

І все ж вікова та індивідуальна психологія ще не визначили методологічно характер вищої стадії онтогенетичного розвитку - психічну зрілість. Вона поки що не має наукових критеріїв і висвітлюється як психологічний ідеал людини, вивчення якого може стати предметом прогностичної, або канонічної, психології. Остання тільки починає свій шлях. Чи не є психічна зрілість просто індивідуальною рисою, пов'язаною зі зрілістю характеру, особистості, індивідуальності? Чи не має сама зрілість своїх етапів розвитку? Якщо не визначено смисл зрілості, то чи не впливає це на адекватне висвітлення інших, зокрема попередніх віків? Чи не є психічною зрілістю просто набуття характерних індивідуалізованих рис унаслідок творчої індивідуалізації? Тут психологія більше ставить проблем, ніж їх вирішує.

У характеристиці особистості Г.С.Костюк визначає загальні, особливі та індивідуальні риси, які перебувають між собою у діалектичній залежності. Суперечності психічного життя особистості приводять до виникнення протиріч, які зумовлені суспільними відносинами. Включаючись в них, особистість є їхнім носієм. Це протиріччя між різними соціальними функціями і ролями, які виконує особистість, між думками і почуттями, між словами і ділами, совістю і вчинками.

Положення про єдність психіки та поведінки, свідомості й діяльності Костюк визначає як один з основних принципів психології особистості. Цей принцип відкрив шлях об'єктивного пізнання свідомості, без чого не можна зрозуміти дій особистості. Свідомість є її суб'єктивною властивістю, і водночас вона пов'язана з об'єктивним, зокрема суспільним, світом. Це - знання і переживання, що регулюють дійові взаємовідношення з об'єктивністю.

Вводячи свідомість в розгляд цих взаємовідношень, Костюк дістає можливість перейти від відношення «організм - середовище» до відношень «суб'єкт — об'єкт», «особистість — суспільство». Свідомість особистості, її психічні властивості не тільки виражаються в діях, учинках, вони в них формуються й розвиваються. Такий підхід Костюк спрямовує проти фаталістичної обумовленості особистості спадковістю та незмінним середовищем. Цьому протиставляється положення про те, що притаманні людському індивідові природні потенції розвитку як особистості реалізуються в процесі засвоєння ним «людських сутнісних сил» (КМаркс), втілених у мові, в досягненнях науки, техніки, мистецтва, у вироблених суспільством нормах моральної поведінки. Суспільне середовище, змінюючись завдяки людській праці, впливає на формування особистості через її потреби і діяльність. Особистість вибірково ставиться до впливів середовища: одні засвоює, іншим протистоїть. Становлення особистості Костюк розглядає як детермінований суспільними умовами, навчанням і вихованням діалектичний процес «саморуху», спонукуваний внутрішніми протиріччями.

У взаємодії особистості з зовнішнім світом виступають відношення усвідомлюваного і неусвідомлюваного компонентів, у формі яких розігруються конфліктні ситуації зі своєрідністю їхніх взаємних переходів. Функцію несвідомих процесів Костюк бачить насамперед у переробці отримуваної мозком інформації та виробленні установок. Прогрес у вивченні цієї проблеми полягає в тому, щоб зрозуміти діалектику свідомого й несвідомого, їхню функціональну своєрідність.

Особистість виявляє не лише відносну незалежність від безпосередніх впливів середовища, саморегуляцію власної поведінки, а й здатність змінювати умови свого життя. Усвідомлюючи свої досягнення й недоліки, зіставляючи їх з вимогами суспільства і своїми перспективними життєвими цілями, особистість прагне до самовдосконалення - самоосвіти, самовиховання.

В діяльності особистості провідне місце Г.С.Костюк відводить мотиваційній сфері, яка включає мотиви різного походження і змісту, різного ступеня узагальненості та усвідомленості. Від ступеня узагальненості й стійкості вищих мотивів залежить витривалість особистості у конфліктних ситуаціях, її здатність чинити опір усіляким спокусам. Мотивацію поведінки особистості Костюк пов'язує з внутрішніми суперечностями, конфліктами між різними мотивами, зокрема особистими і суспільно значущими. Виникаючи як ситуаційне явище, такі конфлікти можуть стати стійкими індивідуальними особливостями людей, надавати суперечливості їхній поведінці. Не дістаючи бажаного і належного переборення, ці суперечності призводять до хворобливих явищ, невротичних станів, визначаючи цим риси особистості. Останню характеризують також цілі, плани, задуми і прагнення у зв'язку з засобами їхнього здійснення. Тут Костюк розкриває глибоку діалектику насамперед між перспективними цілями особистості, її прагненнями та наявними засобами. Він бачить у цьому рушійну силу її розвитку. Відношення між метою і засобами її здійснення визначають культуру особистості як відображення культури даного суспільства.

У викладених ідеях Г.С.Костюка визначаються по суті провідні компоненти вчинку (ситуація, мотиви) і характер його завершення, що виражається в меті, засобах, певній тактиці і стратегії поведінки. Саме вчинок в усій своїй повноті, а не одна мотивація приводить до виникнення суперечностей в рамках однієї особистості. В сучасній психології можна помітити тенденцію підмінювати вчинок мотивацією або, в кращому разі, підходити до вчинку в розширеному розумінні - з визначенням певних форм поведінки тощо. Вчинок є механізмом психічного поступу людини, а також поступу суспільних зв'язків. Він веде людину до своєрідного вираження її характеру і здібностей.

Особистість завжди вирізняється індивідуальною своєрідністю, вона має своє неповторне обличчя. Характер, за Костюком, є такою своєрідністю особистості, яка складається в ході життя. Хоч у характерах людей є спільні риси, це спільне завжди існує в типових та індивідуальних варіантах. Загальні властивості особистості завжди знаходять типове індивідуальне виявлення. Зрозуміти типове й індивідуальне можна тільки виходячи з загальних, «родових» властивостей, притаманних усім людям. Це стосується і властивостей видатних людей. Зі свого боку, пізнання індивідуального й типового збагачує розуміння загального у психіці особистості. Індивідуальні відмінності Костюк виявляє у так званих комунікативних рисах характеру, які є, зрештою, моральними рисами. їх слід розкрити в логічно-життєвій повноті. Але тут психологія вже виникає необхідність такої галузі, як етична психологія.

Індивідуалізація характеру залежить від здібностей особистості. Г.СКостюк визначає загальні здібності та спеціальні, тобто і тут діє закон діалектичної логіки про єдність загального, типового й індивідуального. По мірі формування здібностей для особистості відкриваються можливості творчої участі в суспільному житті. У зв'язку з цим Костюк розкриває залежність розвитку здібностей від індивідуальних відмінностей у задатках людей. Ці відмінності самі не визначають зміст і характер людських здібностей, але обумовлюють різні можливості засвоєння тією чи іншою людиною здобутків людської культури і розгортання власної творчої діяльності. За однакових сприятливих суспільних умов життя людей відмінності у задатках визначають їхні індивідуальні відмінності.

У великій низці своїх праць - від підручника «Психологія» до окремих монографічних досліджень — Г.С.Костюк викладає певну систему психології, позбавлену однобічності та прямолінійної вузькості, які іноді видаються за наукову принциповість. Це дає можливість ученому вміщати в своїй системі психології у вигляді окремих сторін цілого «своєрідні позиції» інших тлумачень психічного для досягнення належної повноти його розкриття. В цій відкритості відносно позитивних надбань психологічної думки яскраво виступає характерологічний зміст його власної системи, який складає її неповторну творчу своєрідність.

Г.СКостюк завжди наголошував на тому, що культура психолога, глибина його теоретичних, експериментальних досліджень не мислимі без досконалого оволодіння історико-психологічним надбанням зарубіжної та особливо вітчизняної психології. Такий підхід він і реалізовував у своїх працях. Це надає їм тієї привабливості, за якою криється результат невтомних і тривалих розшуків людиною смислу її існування - існування, гідного людської істоти.

Володимир Андрійович Роменець та його учні. Життя як вчинок і подія

В попередніх роділах ми неодноразово зазначали, що в історії психології за кожної епохи кожний народ може претендувати на своїх геніїв. І кожен з них безперечно своєю працею й науковими надбаннями значною мірою підняв свою націю у цій галузі. Для України, безперечно, такою людиною був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998) - вчений, вчитель багатьох своїх послідовників, серед яких Тетяна Михайлівна Титаренко, Віталій Олександрович Татенко, Ірина Петрівна Маноха та ін. Про великого вченого - словами його учнів.

Володимир Андрійович народився 20 травня 1926 р. в Києві у сім'ї службовця. Свій трудовий шлях він почав техніком-будівель-ником. У дитинстві як усі хлопчаки, безтурботно грав у «козаків-роз-бійників», захоплювався спортом, багато читав. Юнаком полюбляв із друзями, а нерідко й наодинці, блукати крутими дніпровськими схилами, поринаючи поглядом і думкою у безмежну далину лівого берега. Милувався куполами київських соборів. Можливо, саме з того споглядання далечини і величі в юнакові прокинувся талант філософа, історика і психолога — літописця історії людського духу. І не тільки того, що минуло, а й того, що є і що буде. Напевно, у парубочому віці він залицявся до київських дівчат, а вони залицялися до нього. Високий, стрункий, розумний, дотепний, щедрий душею, завжди уважний і водночас трохи сором'язливий. Як тут не закохатися! Його любили друзі, колеги, студенти, учні. Йому щиро вірили, бо знали, як він умів цінувати дружбу.

Були й такі, що кепкували з нього: не лається, не скаржиться, не любить пліток, не прагне у чини, не схиляється у проханнях, увесь час працює, видає книжки...

Володимир Андрійович був напрочуд чемною, відкритою, щирою людиною, яка нікому ніколи не могла відмовити у розмові й завжди рада була допомогти. Але потрапити в коло його симпатій було нелегко. І справа зовсім не в тому, що Володимир Андрійович ділив людей на «своїх» і «чужих». Просто багатьом було досить важко відчувати себе у «своїй тарілці» поруч із такою постаттю.

Володимир Андрійович не міг дозволити собі витрачати час і сили на те, щоби подобатись усім. У нього було дещо інше життєве кредо, а саме - встигнути побудувати усе своє життя. Ось чому, напевно, він «не встиг стати як усі» і до кінця залишився вірним собі і тій Людині, що промовляє до нас із глибини іншого єства. На жаль, не всі ми здатні почути той голос і прислухатися до нього. Він зміг...

Після закінчення відділення психології філософського факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка та аспірантури в Інституті психології МО УРСР Володимир Андрійович працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1967 р. перейшов на постійну роботу в Київський університет, подолавши 30-річний шлях від старшого викладача до професора кафедри загальної та інженерної психології. З 1991 р., не залишаючи викладацької роботи в університеті, очолював відділ теорії, історії психології та етнопсихології в Інституті психології ім. Г.СКостюка АПН України. У 1992 р. був обраний дійсним членом АПН України. З 1996 р. і до останніх днів Володимир Андрійович плідно працював на посаді головного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології АПН України.

В.А.Роменець є автором близько 170 друкованих праць. Основний його науковий доробок — у галузях загальної психології, історії всесвітньої та української психології, історичної психології, психології творчості. До золотого фонду української психології входять такі його фундаментальні праці, як «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Історія психології» (1975), «Історія психологи стародавнього світу і середніх віків» (1982), «Історія психологи епохи Відродження» (1988), «Історія психологи XIX -початку XX століття» (1995) та ін.

Можливо, для когось це буде дивним, але і у свої сімдесят академік В.А.Роменець зі справжнім юнацьким хвилюванням доторкався до книжки, про яку чув і з якою мріяв зустрітися. Його добре знали продавці та постійні відвідувачі київських букіністичних магазинів. Але він не просто збирав улюблені книжки. На полицях його домашньої бібліотеки «оселялися» духи їхніх авторів.

І справді, перечитуючи томи його «Історії психології», відчуваєш, що Володимир Андрійович не просто вивчав Платона чи Гегеля, Демокріта чи Маркса, Виготського чи Рубінштейна, а незбагненним чином спілкувався з ними як з живими. Автори книжок, що складали його чудову бібліотеку, були видатними, талановитими, а здебільшого геніальними людьми. Всі вони дуже різні за своїм історичним віком, світоглядом, уподобаннями. Це не тільки психологи, а й філософи, письменники, поети, художники. Далеко не всі вони мирили один з одним у своїх поглядах на природу душі та духу, і господар нерідко вимушений був брати на себе роль примиренця, але ніколи не судді чи арбітра.

Володимир Андрійович іще з молодих років вирізнявся цілеспрямованістю і дивовижною працездатністю. Наснаги надавала йому захопленість ідеєю, що його заполонила. Як науковець він звик усе планувати і робити сам, бо ж був переконаний, що його робота, його життєва справа повинна бути зроблена тільки його власними руками. Він гостро переживав неможливість дотримати цей свій життєвий канон навіть (а може, особливо) тоді, коли відчув подих невідворотного. Він звик бути автором і виконавцем п'єси, назва якої - «Моє життя».

Він не міг не вражати своєю націленістю на найбільш високе, найбільш складне, найбільш творче і відповідальне. Якби Абрахам Маслоу побажав віднайти самоактуалізовану особистість в Україні, він навряд чи знайшов би кращого представника цієї рідкісної когорти, ніж Володимир Андрійович. Якби Еріх Фромм виношував задум своєї книжки «Мати і бути», спілкуючись з українськими вченими, одна лише постать Володимира Андрійовича могла б підштовхнути його до розуміння справжнього буття особистості, буття як такого в усій його суперечливій величі, щемливій неповторності, трагічній незахищеності та щирій відкритості світові.

Ця людина не могла не творити, не писати, не досліджувати. Володимир Андрійович, схоже, ніколи не знав, що таке самопримус, самопокарання. Навіщо людині, яка без залишку віддана своїй праці, вольові зусилля, самодисципліна тощо? Володимир Андрійович писав свої унікальні - чи то наукові, чи то художні, чи то пророць-кі - тексти щоденно, усе життя, навіть у реанімації. Він працював, тому що у такий спосіб відчував, переживав, мислив, просто жив.

Колись під час зимових студентських канікул з передчуттям свята він сказав: «Слава Богу, через три дні починаються лекції. Як я скучив за ними. Як хочеться вже зараз увійти в аудиторію і побачити очі. Так важко два тижні мовчати. Чекаю лекцій, як пташка ранку, щоб нарешті заспівати». Цього професора майже неможливо було конспектувати. Не хотілося втратити навіть частки від казкового, чарівного дійства, що відбувалося, від справжнього, майже реального спілкування з Блезом Паскалем або Касіяном Саковичем, Джоржем Ноелом Гордоном Байроном, Вільгельмом Вундтом чи Семеном Людвіговичем Франком.

Особистість епохи барокко, Просвітництва чи античності, нірвана й нестримана чуттєвість, життя, смерть і безсмертя, провина і каяття, катарсис, життєвий і творчий шлях, пошук смислу - не було такої теми, яка б могла відштовхнути молоду людину, що тягнеться до знань, холодним і нудним академізмом. Свої курси психології творчості, історії психології Володимир Андрійович читав натхненно, буквально зачаровуючи студентів ерудицією, яскравими прикладами, вишуканою літературною українською мовою. Цікаво було спостерігати, як інколи він із захопленням цитував Гете чи іншого видатного мислителя мовою оригіналу. І наче дещо соромився і червонів від того. Але ж відомо, що, працюючи над історією всесвітньої психології, він робив власноручні переклади з німецької, французької, англійської мов.

Талант науковця, викладача, широка ерудиція, творчий хист, мовне і письменницьке обдарування і ще багато іншого непересічного уособлював Володимир Андрійович. Тому усі, хто слухав лекції професора Роменця, був присутній на його наукових доповідях, читав його книжки, спілкувався з ним на різні теми, наче прилучався до чогось чистого, величного, талановитого, суттєвого, справжнього...

Кожна людина обирає для себе життєве кредо і підпорядковує йому своє існування, свій життєвий і творчий шлях. Центральним поняттям, довкола якого Володимир Андрійович вибудовував свій внутрішній і зовнішній світ, було поняття «вчинок». У вчинку він бачив сутнісне ядро людського буття, із спроможністю до вчинку пов'язував можливість високого злету людської душі і людського духу. Він був глибоко переконаний, можливо під впливом Гегеля, що психологія має вивчати насамперед сутнісні особливості людини, а серед них - те найвидатніше, на що вона в принципі може бути здатною. Саме тому категоріальний лад системи психологічних поглядів академіка В.А.Роменця разом із поняттям «вчинок» очолювали такі як: «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість».

Його завжди приваблювало героїчне в людині. Героїка не лише збуджувала й надихала до творчості розум, але й знаходила відгук у поетичному серці Володимира Андрійовича. Він не просто вивчав історію психології, але кохався в ній. Він був наділений чарівним талантом спілкування з міфічними героями, історичними постатями і простими людьми, що жили в різні епохи. Мабуть, тому він не міг не поєднати історію психології з психологією історичною.

Володимир Андрійович добре розумів не тільки тему героїчного, а й трагічного в житті окремого індивіда і суспільства. Він щиро співпереживав людині як предметові своїх досліджень і так само уважно й турботливо ставився до тих, із ким спілкувався. На жаль, лише сьогодні ми починаємо відкривати для себе В.А.Роменця як великого гуманіста і примиренця. Для нього була відкритою тайна відносності зла і абсолютності людського добра. В його голосі ніколи не можна було відчути роздратування. Він умів навчати і навіть критикувати, не принижуючи особистість. Для нього страждання іншої людини чи навіть пташини переживалося болісніше, ніж власне. Але це була цілісна і принципова людина, яка ніколи не поступалася своїми переконаннями під тиском життєвих обставин.

Найбільш трагічним для нього особисто було те, що він не встигне завершити «Історію психології XX століття». Воістину це трагедія великої людини-творця, яка ставить її на один щабель з героями, і не тільки нашого часу, і якщо існує у людства той «вічний пантеон», про який писав Герман Гессе, то Володимир Андрійович Роменець безсумнівно має бути прийнятий до нього.

Можливо, Володимир Андрійович міг би прожити набагато довше, якби приділяв більше часу відпочинку, оздоровленню, мандрівкам, власне самозбереженню. Але він був із тих людей і вчених, які жили і творили за одними законами. Він досліджував «вчинок» і намагався будувати своє життя за «вчинковим сценарієм». При цьому він, як ніхто, добре розумів, яких внутрішніх сил і якої самопожертви вимагає від людини здійснення вчинку, і тому ніколи і нікому не ставив у провину «невчинковий» спосіб життя. Він, як Кюрі, проводив на собі живий «учинковий» експеримент.

Володимир Андрійович був людиною справді непересічною. Це був красивий чоловік з гордо піднятою головою, високим світлим чолом, неначе огорнутий аурою духовності. Він був не просто вченим, а дійсно мудрою і доброю людиною, якій відкрилися істинні закони людського буття. Він жив, намагаючись чинити за законами істини, краси, добра і любові до людей. І тому для всіх, хто знав, і всіх тих, хто ще прилучиться до творчості Володимира Андрійовича, його життя завжди буде освячене як вчинок і справжня подія буття.

Думається, що не кожен навіть великий вчитель, який мав теж багатьох учнів, може претендувати на такі теплі, душевні слова, які належать учням Володимира Андрійовича Роменця - В.О.Татенку й Т.М.Титаренко.

Не має з нами видатного вченого XX ст., але його думки, запо-чаткування, які не встиг зробити він за своє життя, передались учням, що продовжують йти нелегким шляхом наукової ниви і з новими досягненнями історії психології увійшли у третє тисячоліття.