Антична психологія, її особливості та відмінності

Загальний нарис розвитку античної психологічної думки. Погляди вче­них античності на природу психічного. Підсумки розвитку античної психологічної думки.

Уявлення про душу існували з найдавніших часів. Йдеться про особливості давньогрецької цивілізації, досягнення якої не повинні розглядатися ізольовано від досягнень стародавнього Сходу.

Це стосується античної філософії, що охоплює всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було зумовлено корінними зміна­ми в матеріальному житті людей, своєрідною «промисловою рево­люцією», пов'язаною з переходом в сфері виробництва від бронзи до виплавляння заліза.

Широкого застосування у виробництві отримує рабська праця. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відокремлюється від сільського господарства. Широко розгорнулася класова боротьба між старою аристократією і новими соціальними групами, що призвело до встановлення нового типу рабовласницького суспільства — ра­бовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відно­син, швидке розширення економічних зв'язків, установлення мор­ської гегемонії - усе це робило значні перетворення в житті і свідо­мості древніх греків, від яких нові обставини вимагали енергії, іні­ціативи. Розхитуються колишні вірування, швидкими темпами йде акумуляція знання - математики, астрономії, географії, медицини. Ускладнюється критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Мислення індивіда спрямовується до філософських узагальнень, що охоплюють світобудову в єдино­му образі. Виникають перші філософські системи, автори яких намагаються пояснити першооснову всесвіту, що народжує все не­вичерпне багатство явищ, той чи інший вид матерії: воду (Фалес),

невизначену нескінченну речовину «алейрон» (Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нове розуміння світу, але й нова людина. Інди­від виводився з-під влади міфологічних істот, що живуть на Олім­пу. Перед ним відкривалася перспектива розуміння законів буття через спостереження і логіку. Приймаючи рішення, індивід вже не міг покладатися лише на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до розуміння всесвіту.

Гераклітові ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальний характер (плину, зміни) психічних станів у поєднанні з допсихічними, про різні перехідні один в інший рівні душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підпо­рядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріаль­ного світу — назавжди вплелися в тканину науково-психологічного знання.

Нові вчення виникають не в континентальній Греції з її сільсько­господарським укладом, а в грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії: у Мілеті й Ефесі — найбільших торгово-промислових і куль­турних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності Схід давньогрецького світу перестає бути осередком філософської думки. Ним стає Захід. Виникають вчення Парменіда (кінець VI ст. до н.е.) в Елеї та Емпедокла (490-430 рр. до н.е.) в Аг-ригенті на острові Сицилія, поширюється філософія напівлегендар-ного Піфагора з острова Самос.

Після греко-персидських воєн (V ст. до н.е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філо­софії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демо-крита із Абдер, що створив атомістичну теорію, Гіппократа з ост­рова Кос, погляди якого на природу морганізму мали значення не тільки для медицини, але й для філософії, Анаксагора, уродженця Клазомен, який, з приходом в Афіни, проголошував, що природа побудована з дрібних матеріальних часток, що упорядковуються внутрішньо властивим їй розумом.

Афіни У-го століття до н.е. — центр інтенсивного розвитку фі­лософської думки. У цей період розгорнулася діяльність «вчителів мудрості» — софістів. їхня поява була обумовлена розквітом рабо­власницької демократії. Виникли установи, які вимагали красно­мовства, освіченості, мистецтва доводити, спростовувати, перекону

вати, тобто ефективно впливати на громадян не зовнішнім приму­сом, а шляхом впливу на їхній інтелект і почуття.

Проти софістів, що довели відносність і умовність людських по­нять і встановлень, виступив Сократ. Він учив, що в поняттях і цін­ностях повинно бути загальне - непорушний зміст.

Два великих мислителі IV ст. до н.е. - Платон і Аристотель -створили системи, що протягом багатьох століть впливали на філо­софсько-психологічну думку людства.

З піднесенням Македонії (IV ст. до н.е.) створюється грандіозна імперія, після розпаду якої починається новий період, - елліністич­ний. Для нього характерні зміцнення тісних зв'язків між грецькою культурою і культурою народів Сходу, а також розквіт у деяких елліністичних центрах (особливо в Олександрії) дослідних і точних наук. Основні філософські школи цього періоду були представлені перипатетиками - послідовниками Аристотеля, епікурейцями - по­слідовниками Епікура (341-270 рр. до н.е.) та стоїками.

Філософські вчення елліністичного періоду зосереджені на етич­них проблемах. Положення особистості в суспільстві докорінно змі­нилося. Вільний грек втрачав зв'язок зі своїм містом-полісом і опи­нявся у вирії бурхливих подій. Його положення в мінливому світі ставало хитким, що породжувало індивідуалізм, ідеалізацію способу життя мудреця, непідвласного нібито грі зовнішніх стихій.

Зростала недовіра до пізнання людиною природи. Виник скеп­тицизм, родоначальник Піррон, який проповідував повну байдужість до всього, що існує («атараксію»), відмову від діяльності, стримуван­ня від суджень про будь-що. В ідеологічному плані вчення стоїків, епікурейців, скептиків утверджували покірність індивіда стосовно військових рабовласницьких монархій, що виникли після розпаду імперії Олександра Македонського. Мудрість убачалася не в тім, щоб пізнавати природу речей, а в тім, щоб установлювати правила поведінки, що дозволяють зберегти несхитність у круговороті со­ціально-політичних та військових потрясінь.

Разом з тим виникають нові центри культури, де взаємодіють різні течії західної і східної думки. Серед цих центрів виділялася Олександрія (у Єгипті), де були створені в III ст. до н.е. при Птоле-меях бібліотека і Мусей.

Мусей представляв, власне кажучи, дослідницький інститут з ла­бораторіями, ботанічним і зоологічним садами, обсерваторією, кімна­тами для занять зі студентами. Тут було зроблено низку важливих відкриттів в математиці (Евклід), географії (Ератосфен), механіці (Архімед), анатомії і фізіології (Герофіл і Еразістрат), граматики, історії та інших дисциплінах. Зростає спеціалізація наукової праці, утворюються наукові школи. Удосконалення техніки анатомічних досліджень приводить до ряду відкриттів, важливих не тільки для медицини, але й для психології.

Давній Рим, розвиток культури якого безпосередньо пов'язаний з досягненнями елліністичного періоду, відомий такими мислителя­ми, як Лукрецій (І ст. до н.е.) і Гален (II ст. н.е.).

Пізніше, коли повстання рабів і громадянські війни почали по­трясати Римську імперію, широкого поширення отримали погляди, ворожі матеріалізму і дослідному вивченню природи (Плотін, нео­платонізм).

Погляди на природу психічного. Анімізм

У родовому суспільстві господарювало міфологічне уявлення про душу. Кожна конкретна річ наділялася надприродним двійни­ком - душею (чи багатьма душами). Такий погляд називається ані­мізмом (від лат. «аніма» - душа). Навколишній світ сприймався як залежний від свавілля цих душ. Тому первісні погляди на душу стосуються не так історії психологічного знання як такого (знання про психічну діяльність), як історію загальних поглядів на природу. Зрушення в розумінні природи і людини, що були зроблені у VI ст. до н.е., стали поворотним пунктом в історії уявлень про психічну діяльність.

Праці давньогрецьких мудреців привели до революційних змін в уявленнях про навколишній світ, початок яких пов'язують з по­доланням древнього анімізму.

Анімізм - віра в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» чи «примар», що залишають людське тіло з останнім подихом (Піфагор) і, будучи безсмертними, вічно мандрують по тілах тварин і рослин. Давні греки називали душу «псюхе», що і дало ім'я науці психології. У ньому збереглися сліди споконвічного розуміння зв'язку життя з її фізичною й органічною основою.

Цікаво, що вже в давнину люди, говорячи про душу («псюхе»), пов'язували між собою явища, властиві зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці (у її наступному розумінні), хоча, звичайно, у життєвій практиці вони прекрасно розрізняли ці понят­тя. Знайомлячись з уявленнями про людську психологію з древніх міфів, не можна не захоплюватися тонкощами розуміння людьми богів, наділених підступництвом або мудрістю, мстивістю або вели­кодушністю, заздрістю або шляхетністю - усіма тими якостями, що люди (творці міфів) пізнавали в земній практиці свого спілкування з ближніми. Ця міфологічна картина світу, де в тілах містяться ду­ші (їх двійники, чи примари), а життя залежить від настрою богів, століттями панувала в суспільній свідомості.

Принципово новий підхід виявило вчення, яке прийшло на зміну анімізму, — вчення про загальну одухотвореність світу — гілозоїзм, у якому природа усвідомлювалась як єдине матеріальне ціле, наді­лене життям. Рішучі зміни відбулися спочатку не стільки у фак­тичному складі знання, скільки в його загальних пояснювальних принципах. Ті відомості про людину, її тілесну будову і психічні властивості, що творці древньогрецької філософії і науки почерп­нули у вченнях мислителів древнього Сходу, сприймалися тепер у контексті нового, що звільнилося від світорозуміння міфології.

Гілозоіїсту Гераклітові (кінець VI — початок V ст. до н.е.) кос­мос уявлявся як «вічно живий вогонь», а душа («психея») — як йо­го іскорка. Таким чином, душа включена в загальні закономірності природного буття, розвиваючись за тими саме законами (логосами), що і космос, який є єдиним для всього сущого, не створений ніким з богів і ніким з людей, але який завжди був, є і буде «вічно живим вогнем, що загоряється і гасне».

З ім'ям Геракліта пов'язане і виділення кількох ступенів пізнан­ня навколишнього світу. Відокремивши діяльність органів чуття від розуму, він описав результати пізнавальної активності людини, до­водячи, що відчуття дають «темне», мало диференційоване знання, тоді як результатом розумової діяльності є «світле», виразне знання. Однак почуттєве і розумне пізнання не протиставляються, але гар­монічно доповнюють одне одного. Геракліт підкреслював, що «бага­то знань не навчають розуму», тоді як учений, філософ повинен знати багато того, щоб скласти правильне уявлення про навколиш­ній світ. Таким чином, різні сторони пізнання у Геракліта - це взає­мозв'язані протилежності, що допомагають проникненню в глибини логосу.

Він також першим вказав на різницю між душею дорослої лю­дини і дитини, тому що, з його погляду, з часом душа стає усе більш «сухою і гарячою». Ступінь «вологості» душі впливає на її пізнавальні здібності: «сухе сяйво - душа мудріша і найкраща», -казав Геракліт, а тому дитина, у якої більш «волога» душа, мислить гірше, ніж доросла людина. Так само «п'яний хитається і не помі­чає, куди він йде, тому що душа у нього волога». Так логос, що пра­вить круговоротом речей у природі, керує і розвитком душі та її пізнавальними здібностями.

Термін «логос», введений Гераклітом, згодом набув безлічі тлу­мачень, але для нього самого він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосмос) окремої душі ідентичний макрокосмосу усього світопорядку. Отже, зрозуміти себе (свою «психею») — значить поглибитися в закон (логос), що до­дає безупинному перебігу подій динамічної гармонії, витканої з про­тиріч і катаклізмів. Після Геракліта (його називали «темним» через труднощі розуміння і «плаксивим», тому що майбутнє людства він вважав страшнішим за сьогодення) у запас засобів, що дозволяють читати «книгу природи» зі змістом, увійшла ідея закону, що пра­вить усім сущим, у тому числі - невпинною течією тіл і душ, коли «не можна двічі ввійти в ту саму ріку».

Ідея Геракліта про те, що від закону логосу залежить перебіг подій, одержала розвиток у Демокрита (близько 460-370 рр. до н.е.). Демократ народився в місті Абдери, у знатній заможній родині. Його батьки дали йому найкращу освіту, однак Демократ визнав за не­обхідне зробити кілька тривалих подорожей, щоб одержати необ­хідні знання не тільки в Греції, але й за її межами, насамперед у Єгипті, Персії й Індії. На ці подорожі Демократ витратив майже всі гроші, які успадкував від батьків, а тому, коли він повернувся на батьківщину, його співвітчизники вважали його винним у роз­траті своєї власності і призначили судове засідання. Демократ по­винен був виправдати себе або назавжди залишити рідну домівку. У своє виправдання Демократ, доводячи співвітчизникам користь отриманих ним знань, прочитав народним зборам свою книгу «Ве­ликий світобуд» (яка, на думку сучасників, була його кращою пра­цею). Співвітчизники врахували, що гроші були витрачені з корис­тю. Демокрита не тільки виправдали, але й вручили йому велику грошову винагороду, а також установили мідні статуї на його честь.

На жаль, твори Демокрита дійшли до нас тільки в уривках. В основі його теорії - концепція, відповідно до якої увесь світ складається з дрібних, невидимих оком часток — атомів. Атоми від­різняються один від одного формою, порядком і обертанням. Люди­на, як і навколишня природа, складається з атомів, що утворюють її тіло і душу. Душа також матеріальна та складається з дрібних круглих атомів, найбільш рухливих, тому що вони повинні надати активність інертному тілу. Таким чином, з погляду Демокрита, ду­ша є джерелом активності, енергії для тіла. Після смерті людини душа розпорошується в повітрі, а тому смертне не тільки тіло, але й душа.

Демократ вважав, що душа знаходиться в голові (розумна час­тина), у грудях (мужня частина), в печінці (частина, що детермінує бажання) та в органах відчуття. При цьому в органах відчуття ато­ми душі знаходяться дуже близько до поверхні і можуть стикати­ся з мікроскопічними, невидимими оку копіями навколишніх пред­метів (ейдолами), що носяться в повітрі, потрапляючи також і в ор­гани відчуття. Ці копії відокремлюються від усіх предметів зовніш­нього світу (тому ця теорії пізнання зветься «теорія витікань»). При зіткненні ейдолів з атомами душі відбувається відчуття, і са­ме в такий спосіб людина пізнає властивості оточуючих предметів. Таким чином, усі наші відчуття (у тому числі зорові, слухові) є кон­тактними. Узагальнюючи дані декількох органів відчуття, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень, - понятійний, кот­рий є результатом діяльності мислення. Іншими словами, у Демо­крита існує два ступеня пізнавального процесу — відчуття і мислення. При цьому він наголошував, що мислення дає нам більше знань, ніж відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити ато­ми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існуван­ня. «Теорія витікань» була визнана як основа формування наших знань про предметний світ усіма матеріалістами Давньої Греції.

Демократ також ввів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні - це ті якості, що дійсно існують у предметах (вага, поверхня — гладка чи шорстка, форма). Вторинні якості - ко­лір, запах, смак; цих властивостей немає в предметів, їх вигадали самі люди для власної зручності, тому що «тільки в думці є кисле і солодке, червоне і зелене, а в дійсності є тільки порожнеча й атоми». Отже, Демократ перший сказав про те, що людина не може абсолют­но правильно, адекватно пізнати навколишній світ. Ця неможливість зрозуміти до кінця навколишню дійсність стосується і розуміння законів, що керують світом і долею людини. Демократ стверджував, що у світі немає випадків, все відбувається по заздалегідь заданій причині. Люди вигадали ідею випадковості, щоб прикрити незнання справи і невміння керувати. Насправді ж випадковості немає й усе причинно обумовлено.

Такий підхід зветься детермінізмом, а визнання однозначної необхідності всіх подій, що відбуваються у світі, породжує фата­лістичну тенденцію, заперечує свободу волі людини. Критики Демо­крита підкреслювали, що при такому розумінні неможливо не тіль­ки керувати власною поведінкою, але й оцінювати вчинки людей, тому що вони залежать не від моральних принципів людини, а від долі.

Однак сам Демократ прагнув сполучити фаталістичний підхід із уявленням про активність людини при виборі моральних крите­ріїв поведінки. Він писав, що моральні принципи не даються від на­родження, але є результатом виховання, тому люди стають поряд­ними завдяки вправі, а не природі. Виховання, на думку Демокрита, повинно дати людині три дарунки: добре мислити, добре говорити і добре робити. Діти, що виросли в неуцтві, подібні до танцюючих між мечами, поставленими вверх лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не попадають у те єдине місце, де варто поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від вірного прикладу, звичайно гинуть.

Сам Демократ вважав виховання настільки важкою справою, що свідомо відмовився від шлюбу і не бажав мати дітей, вважаючи, що від них буває багато неприємностей, і у випадку удачі остання придбана ціною великої праці, а у випадку невдачі - горе батьків незрівнянне ні з яким іншим.

Категорії, у яких виражалося натурфілософське (вчені, які ви­вчали природу речей) пізнання світу і відносини з ним людини, ма­ли спочатку тільки одну область практичного додатку - медицину. Концепції медиків формувалися під безпосереднім впливом філо­софських теорій, але і самі ці концепції, в свою чергу, накладали відбиток на «картину людини», якою вона малювалася у філософ­ських системах. Одними з найвидатніших творів з медицини були праці Гіппократа.

Школа Гіппократа (близько 460-377 рр. до н.е.) відома нам по так званому Гіппократовому збірнику, який розглядав життя як

процес, що змінюється. Серед пояснювальних принципів ми зустрі­чаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок орга­нізму зі світом, що приносить ззовні розум, а в мозку виконує пси­хічні функції. Єдиний матеріальний початок як основи органічного життя відкидався.

Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різних речей, Гіппократ заміняв вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна). Звідси залежно від того, яка рідина перева­жає, — версія про чотири темпераменти, названих сангвінічним (коли переважає кров), флегматичним (слиз), холеричним (жовта жовч) і меланхолічним (чорна жовч).

Для майбутньої наукової психології цей пояснювальний прин­цип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення (недарма термінологія Гіппократа збереглася донині). По-перше, висувалася гіпотеза, за якою незліченні розходження між людьми можна згру­пувати за кількома загальними ознаками поведінки: тим самим за­кладалися початки наукової типології, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні розходження між людьми. По-друге, дже­рело і причину розходжень Гіппократ шукав усередині організму, душевні якості ставилися в залежність від тілесних. Про роль нер­вової системи в ту епоху ще не знали, тому типологія була, говорячи нинішньою мовою, гуморальною (від лат. — рідина).

Гуморальна спрямованість мислення давньогрецьких медиків зовсім не означала, що вони ігнорували будову органів, спеціально призначених для виконання психічних функцій. Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії — «сердцецентрич-на» і «мозкоцентрична».

Думка про те, що мозок є органом душі, належить давньогрець­кому лікарю Алкмеону з Кротони (VI ст. до н.е.), який дійшов такого висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокре­ма він установив, що з мозкових півкуль йдуть до очних ямок дві вузькі доріжки. Вважаючи, що відчуття виникає завдяки особливій побудові периферичних апаратів, що відчувають, Алкмеон стверджу­вав, що існує прямий зв'язок між органами відчуттів і мозком.

Таким чином, вчення про психіку як продукт мозку зародилося завдяки тому, що була відкрита пряма залежність відчуттів від по­будови мозку, а це, в свою чергу, стало можливим завдяки нагро­мадженню емпіричних фактів. Відчуття, за Алкмеоном, - вихідний пункт усієї пізнавальної роботи. «Мозок дає нам відчуття слуху, зору і нюху, з останніх же виникають пам'ять і уявлення (думка), а з пам'яті і уявлення, що досягли непохитної міцності, народжу­ється знання, що є таким через цю міцність».

Тим самим й інші психічні процеси, що виникають з відчуттів, пов'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси (на відміну від знання про відчуття) не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід.

Слідом за Алкмеоном Гіппократ також трактував мозок як ор­ган психіки, вважаючи, що він є великою залозою.

Варто зазначити, що в XX ст. вчені звернулися до досліджень як нервових процесів, так і рідких середовищ організму, його гор­монів (від грець. — «те, що збуджує»). Тепер і медики і психологи говорять про єдину нейрогуморальну регуляцію поведінки.

Якщо подивитися на Гіппократові темпераменти з загальнотео­ретичних позицій, то можна відмітити їхню слабку сторону (утім вона притаманна і сучасним типологіям характерів): організм роз­глядався як суміш — у деяких пропорціях — різних елементів, однак, яким чином ця суміш перетворювалася в гармонічне ціле, залиша­лося загадкою.

Розгадати цю загадку спробував філософ Анаксагор (V ст. до н.е.). Він не прийняв ні Гераклітовий погляд на світ як на вогняний потік, ні Демокритову картину атомних вихрів. Вважаючи природу скла­деною з безлічі дрібних часток, він шукав в ній початок, завдяки якому з хаосу, з безладного скупчення і руху цих часток виникає організований космос. Таким початком Анаксагор визнав «найтоншу річ», якій дав ім'я «нус» (розум). Він вважав, що від того наскільки повно представлений розум у різних тілах, залежить їхня доско­налість. «Людина - говорив Анаксагор, - є самою розумною з тва­рин внаслідок того, що має руки». Отже, не розум визначає пере­ваги людини, а його тілесна організація визначає вищу психічну якість - розумність.

Принципи, сформульовані Гераклітом, Демокритом і Анаксаго- ром, створювали головний життєвий нерв майбутньої системи нау­кового осмислення світу, у тому числі й пізнання психічних явищ. Яким би тернистим шляхом не йшло пізнання в наступні століття, воно підкорялося ідеям закону, причинності й організації. Відкриті дві з половиною тисячі років тому в Древній Греції пояснювальні принципи стали на усі часи основою пізнання душевних явищ.

Софісти

Зовсім новий бік пізнання душевних явищ відкрили філософи-софісти (від грець, «софія» - мудрість). їх цікавила не природа з її незалежними від людини законами, а сама людина, що, як говорив перший софіст Протагор, «є мірою всіх речей». Згодом софістами стали називати лжемудреців, що видавали за допомогою різних хи­трощів вигадані докази за щиросердечні. Але в історії психологіч­ного пізнання діяльність софістів відкрила новий об'єкт: відносини між людьми, досліджувані з використанням засобів, що покликані довести і вселити будь-яке положення незалежне від його вірогід­ності.

У зв'язку з цим детально обговорювалися прийоми логічних мір­кувань, побудови мови, характер взаємин між словом, думкою і пред­метами, що сприймаються. «Як можна що-небудь передати за до­помогою мови, — запитував софіст Горгій, — якщо її звуки нічого за­гального не мають з речами, що позначаються ними?» І це не було лише логічним хитруванням, але ставило реальну проблему. Вони, як і інші питання, що обговорювалися софістами, підготували роз­виток нового напрямку в розумінні душі.

Були залишені пошуки природної «матерії» душі. На передній план виступило вивчення мовної і розумової діяльності з погляду її використання для маніпулювання людьми. їхня поведінка ставила­ся в залежність не від матеріальних причин, як це уявлялося ко­лишнім філософам, увібравшим душу в космічний кругообіг. Тепер вона попадала в мережу довільних логіко-лінгвістичних хитроспле­тінь. З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості су­ворим законам і невідворотним причинам, що діють у фізичній при­роді. Мова і думка позбавлені подібної невідворотності; вони повні умовностей і залежать від людських інтересів і пристрастей. Тим самим дії душі здобували невизначеність.

Повернути діям душі міцність і надійність, що кореняться не у вічних законах макрокосмосу, а у внутрішньому ладу самої ду­ші, прагнув один із видатних мислителів давнього світу Сократ (469-399 рр. до н.е.).

Син скульптора й акушерки, він одержав загальну для афінян того часу освіту та став філософом. Філософи обговорювали проб­леми теорії пізнання етики, політики, педагогіки з будь-якою люди­ною, яка погодиться відповідати на запитання в будь-якому місці - на вулиці, на ринковій площі, у будь-який час. Сократ на відміну від софістів не брав грошей за філософствування, і серед його слу­хачів були люди різних політичних переконань, ідейного і мораль­ного складу. Зміст філософської діяльності Сократа (що одержала назву «діалектика» — перебування істини за місцем бесіди) полягав у тому, щоб за допомогою певним чином підібраних запитань до співрозмовника отримати щиру відповідь (так званий сократовий метод). Обговорювалося велике коло «життєвих понять» про спра­ведливість, несправедливість, добро, красу, мужність тощо.

Сократ вважав своїм обов'язком брати активну участь у гро­мадському житті Афін. При цьому він далеко не завжди погоджу­вався з думкою більшості в народних зборах і в суді присяжних, що вимагало чималої мужності, особливо в період правління «тридцяти тиранів». Свою незгідність з більшістю Сократ вважав результатом того, що він завжди прагнув до дотримання законів, справедливості, про які не завжди піклується більшість людей. Він був звинуваче­ний у тім, що «не шанує богів і розбещує юнацтво», і присуджений до смерті 361 голосом з 500 суддів. Сократ мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши прохання своїх учнів про втечу як порятунок.

Сократ не записував своїх міркувань, вважаючи, що тільки жи­ва бесіда веде до потрібного результату - виховання особистості. Тому важко цілком реконструювати його погляди, про які нам відомо з трьох основних джерел - комедій Аристофана, спогадів Ксенофон-та і творів Платона. Усі ці автори підкреслюють, що саме Сократ уперше розглядав душу як джерело моральності людини, а не як джерело активності тіла (як це було прийнято в теоріях Геракліта і Демокрита). Сократ говорив про те, що душа — психічна якість ін­дивіда, властива йому як розумній істоті, що діє відповідно до мо­ральних ідеалів. Такий підхід до душі не міг виходити з думки про її матеріальність, а тому одночасно з виникненням погляду на зв'я­зок душі з моральністю виникає і новий погляд на неї, що пізніше був розроблений учнем Сократа Платоном.

Говорячи про моральність, Сократ пов'язував її з поведінкою людини. Моральність — це благо, реалізоване у вчинках людей. Од­нак для того, щоб оцінити той чи інший вчинок як моральний, по­трібно попередньо знати, що таке благо. Тому Сократ пов'язував моральність з розумом, вважаючи, що чеснота складається зі знан­ня добра й у дії відповідно до цього знання. Наприклад, хороброю є та людина, що знає, як потрібно поводитися під час небезпеки і по­водиться відповідно до своїх знань. Тому, насамперед, треба навчи­ти людей, показати їм різницю між добрим і поганим, а потім вже оцінювати їхню поведінку. Пізнавши різницю між добром і злом, людина починає пізнавати й самого себе. Таким чином, Сократ при­ходить до найважливішого положення своїх поглядів, пов'язаного з переносом центру дослідницьких інтересів з навколишньої дійс­ності на людину.

Девіз Сократа — «Пізнай самого себе». Під пізнанням самого себе Сократ розумів не звертання «усередину» - до власних пережи­вань і станів свідомості (саме поняття про свідомість на той час ще не вичленилось), а аналіз вчинків і відносин до них, моральних оцінок і норм людської поведінки в різних життєвих ситуаціях. Це вело до нового розуміння сутності душі.

Якщо софісти прийняли за вихідний пункт відношення людини не до природи, а до інших людей, то для Сократа найважливішим стає відношення людини до самої себе як носія інтелектуальних і мо­ральних якостей. Згодом навіть говорили, що Сократ був піонером психотерапії, намагаючись за допомогою слова оголити те, що при­ховано за зовнішніми проявами роботи розуму.

У всякому разі, його методика таїла ідеї, що зіграли через ба­гато сторіч ключову роль у психологічних дослідженнях мислення. По-перше, робота думки ставилася в залежність від задачі, що ство­рює перешкоду для її звичного плину. Саме такою задачею ставала система питань, що Сократ обрушував на співрозмовника, виклика­ючи тим самим його розумову активність. По-друге, ця активність споконвічно носила характер діалогу. Обидві ознаки: а) спрямованість думки, створювана задачею, і б) діалогізм, що припускає - пізнання споконвічно соціальне, оскільки корениться у спілкуванні суб'єктів, стали в XX ст. головними орієнтирами експериментальної психології мислення. Про цього філософа, що став на усі століття ідеалом безкорисливості, чесності, незалежності думки, ми знаємо зі слів його учнів. Сам же він ніколи нічого не писав і вважав себе не вчи­телем мудрості, а людиною, що пробуджує в інших прагнення до істини.

Після Сократа, у центрі інтересів якого була переважно розу­мова діяльність (її продукти і цінності) суб'єкта, поняття про душу наповнилося новим предметним змістом. Його складали особливі сутності, яких фізична природа не знає.

Ідеї, висунуті Сократом, поглиблені в теорії його видатного учня Платона. Платон (428-348 рр. до н.е.) народився в знатній афінській родині. Його різнобічні здібності виявилися дуже рано і послужили підставою для багатьох легенд, найбільш розповсюджена з яких приписує йому божественне походження (робить його сином Апол-лона). Справжнє ім'я Платона - Аристокл, але ще в юності він одержує нове ім'я — Платон, що значить широкоплечий (у ранні ро­ки він захоплювався гімнастикою). Платон мав поетичний дар, його філософські праці написані гарною літературною мовою, у них ба­гато художніх описів, метафор. Однак захоплення філософією, ідея­ми Сократа, учнем якого він стає в Афінах, відвернуло Платона від наміру присвятити своє життя поезії. Вірність філософії і своєму великому наставникові Платон проніс через усе життя. Після тра­гічної смерті Сократа Платон залишає Афіни, присягнувши ніколи більше не повертатися в це місто.

Його подорожі тривали близько десяти років і закінчилися тра­гічно — він був проданий у рабство сицилійським тираном Діонісієм, що спочатку попросив Платона допомогти йому в будівництві «ідеаль­ної держави». Друзі Платона, довідавшись про це, зібрали необхід­ну для викупу суму, але Платон був уже звільнений. Тоді зібрані гроші були вручені Платонові, він купив ділянку землі на північно-західній окраїні Афін і заснував там свою школу, що назвав Ака­демією. Уже в похилому віці Платон робить другу спробу взяти участь в державних справах, намагаючись створити «ідеальну дер-' жаву» вже разом із сином Діонісія — Діонісієм молодшим, однак і ця спроба закінчилася невдачею. Розчарування в навколишньому затьмарило останні роки життя Платона, хоча він був до кінця днів оточений багатьма учнями і послідовниками, серед яких був і Арис-тотель.

Платон спирався не тільки на ідеї Сократа, але й на деякі по­ложення піфагорійців, зокрема на обожнювання числа. Над ворота­ми Академії Платона було написано: «Той, хто не знає геометри, да не ввійде сюди». Прагнучи створити універсальну концепцію, що поєднує людину і космос, Платон вважав, що навколишні предмети є результатом з'єднання душі, ідеї, з неживою матерією.

Платон вважав, що існує ідеальний світ, у якому знаходяться душі, чи ідеї, речей, ті зроблені зразки, що стають прообразами ре­альних предметів. Досконалість цих зразків недосяжна для предме­тів, але змушує прагнути бути схожими на них. Таким чином, душа є не тільки ідеєю, але й метою реальної речі. В принципі, ідея Пла­тона є загальним поняттям, якого немає в реальному житті, але відо­браженням якого є всі речі, що входять до цього поняття. Так, не існує якоїсь узагальненої людини, але кожна з них є нібито варіа­цією поняття «людина».

Оскільки поняття незмінне, то й ідея, чи душа, з погляду Плато­на, постійна, незмінна та безсмертна. Вона є охоронницею мораль­ності людини. Будучи раціоналістом, Платон вважав, що поведінка повинна збуджуватися і направлятися розумом, а не почуттями, і виступав проти Демокрита та його теорії детермінізму, стверджу­ючи про можливості волі людини, волі його розумної поведінки. Ду­ша, за Платоном, складається з трьох частин: що жадає, жагуча та розумна. Що жадає і жагуча душі повинні підкорятися розумній, котра одна може зробити поведінку моральною. У своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома конями. Чор­ний кінь - душа, що жадає, - не слухає наказів і потребує постій­ної вузди, тому що він прагне перевернути колісницю, скинути її в прірву. Білий кінь - жагуча дуиш, хоча й намагається йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і потребує постійного догляду. І, нарешті, розумну частину душі Платон ототожнює з віз­ником, що шукає правильний шлях і направляє по ньому колісни­цю, керуючи конями. В описанні душі Платон притримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і гарні частини душі: розумна частина для нього є однозначно гарною, тоді як душа, що жадає, і жагуча - поганими, низькими.

Душа постійна і людина не може її змінити, тому і зміст тих знань, що зберігаються в душі, теж незмінні, а відкриття, здійснені людиною, є, по суті, не відкриттями чогось нового, а лише усвідом­ленням того, що вже зберігалося в душі. Таким чином, процес мис­лення Платон розумів як пригадування того, що душа знала у своє­му космічному житті, але забула при переселенні у тіло. І саме мислення, що він вважав головним когнітивним процесом, є мислен­ням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям інтуїція, що веде до творчого мислення).

Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон говорив про відчут­тя, пам'ять і мислення, причому він першим заговорив про пам'ять як про самостійний психічний процес. Він дає пам'яті визначення -«відбиток персня на воску» - і вважає її одним з найважливіших етапів у процесі пізнання навколишнього. Сам процес пізнання в Платона, як уже говорилося, з'являвся у вигляді пригадування. Отже, пам'ять була сховищем усіх знань як усвідомлених, так і не-усвідомлюваних на даний момент.

Однак Платон вважав пам'ять, як і відчуття, пасивним процесом та протиставляв її мисленню, підкреслюючи його активний характер. Активність мислення забезпечується його зв'язком із мовою, про що говорив ще Сократ. Платон розвиває ідеї Сократа, доводячи, що мислення є діалогом душі із самим собою (говорячи сучасною мо­вою - внутрішня мова).

Дослідження Платона заклали нові тенденції не тільки у філосо­фії, але й у психології. Він уперше виділив етапи в процесі пізнан­ня, відкривши роль внутрішньої мови й активність мислення. Він також уперше представив душу не як цілісну організацію, але як визначену структуру, що зазнає тиску протилежних тенденцій, що конфліктують, мотивів, що не завжди можливо примирити за допо­могою розуму. (Ця ідея Платона про внутрішній конфлікт душі стане особливо актуальною в психоаналізі, тоді як його підхід до проблеми пізнання відіб'ється на позиції раціоналістів.)

Однак погляди Платона взявся перебороти Аристотель (384-322 рр. до н.е.), відкривши нову еру в розумінні душі як пред­мета психологічного знання. Джерелом знання взяв не фізичні тіла і безтілесні ідеї, але організм, де тілесне і духовне утворюють нероз­дільну цілісність. Душа, за Аристотелем, - не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом та дуалізмом Платона.

Аристотель був сином медика при македонському царі і сам го­тувався до медичної професії. З'явившись сімнадцятилітнім юнаком в Афіни до шістдесятирічного Платона, він кілька років навчався в його Академії. Відома картина Рафаеля «Афінська школа» зобра­жує Платона, який вказує рукою на небо, Аристотеля - на землю. У цих образах відображено розходження в орієнтирах двох вели­ких мислителів. За Аристотелем, ідейне багатство світу приховане в почуттєво сприйнятих земних речах і розкривається в прямому спілкуванні з ними.

На околиці Афін Аристотель створив власну школу, названу Лі-кеєм (пізніше словом «ліцей» стали називати привілейовані навчаль­ні заклади, яких сьогодні досить багато у різних країнах і в Україні також). Це була крита галерея, де Аристотель, звичайно прогулю­ючись, вів заняття. «Правильно думають ті, — говорив Аристотель

своїм учням, - хто вважає, що душа не може існувати без тіла і не є тілом».

Кого мав на увазі Аристотель, коли казав, хто «правильно ду­має»? Очевидно, що не натурфілософів, для яких душа - це най-тонше тіло. Але й не Платона, що вважав душу паломником, який мандрує по тілах та інших світах. Рішучий підсумок міркувань Аристотеля: «Душу від тіла відокремити не можна», - суперечив поглядам Платона на минуле й майбутнє душі. Виходить, що пра­вильним Аристотель вважав власне розуміння, відповідно до якого переживає, мислить, учиться не душа, а цілісний організм. «Сказа­ти, що душа гнівається, — писав він, — рівносильно тому, якби хтось казав, що душа займається тканням чи будівництвом будинку».

Аристотель був як філософом, так і натуралістом-дослідником. Певний час він навчав юного Олександра Македонського, котрий згодом наказав відправляти своєму старому вчителю зразки рослин і тварин із завойованих країн.

Накопичувалася величезна кількість фактів - порівняльно-анатомічних, зоологічних, ембріологічних та інших, що стали до­слідною основою спостережень і аналізу поведінки живих істот. Узагальнення цих фактів, у першу чергу біологічних, стало основою психологічного вчення Аристотеля і перетворенням головних пояс­нювальних принципів психології: організації, закономірності, при­чинності.

Уже сам термін «організм» вимагає розглядати його під кутом зору організації, тобто упорядкованості цілого для досягнення якої-небудь мети для рішення якої-небудь задачі. Пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні. «Якби око було живою істотою, його душею був би зір», - говорив Аристотель.

Душа мислилася Аристотелем як спосіб організації живого тіла, дії якого носять доцільний характер. Він вважав, що душа вла­стива усім живим організмам (у тому числі й рослинам). Вона не може існувати без тіла й у той же час не є тілом. Душу від тіла відокремити не можна. Тим самим відкидалися версії про минуле і майбутнє душі, способах її з'єднання з зовнішнім для неї мате­ріальним тілом. Не сама по собі душа, але тіло завдяки їй учиться, міркує і діє.

Душа має різні здібності як ступені її розвитку: рослинні, по­чуттєві і розумові (властиві тільки людині). Стосовно до пояснення душі Аристотель, усупереч своєму постулату про неподільність

душі і здатного до життя тіла, думав, що розум у його вищому, істотному вираженні є чимось відмінним від тіла. Ієрархія рівнів пізнавальної діяльності завершувалася «верховним розумом», що не змішувався ні з чим тілесним і зовнішнім.

Початок пізнання - це почуттєва здатність. Вона запам'ятовує форму речей подібно тому, як «віск приймає відбиток печатки без заліза і золота». Уподібненню живого тіла зовнішнім об'єктам Арис­тотель надавав великого значення особливому центральному орга­ну, який пізнає загальні для усіх відчуттів якості, — рух, величину, фігуру і т.п. Завдяки йому стає можливим і розрізнення суб'єктом модальностей відчуттів (кольору, смаку, запаху).

Центральним органом душі Аристотель вважав не мозок, а сер­це, пов'язане з органами почуттів і рухів за допомогою циркуляції крові. Зовнішні враження організм запам'ятовує у вигляді образів «фантазії» (під цим розумілися представлення пам'яті й уяви). Вони з'єднуються за законами асоціації трьох видів — суміжності (якщо два враження випливали один за одним, то згодом одне з них ви­кликає інше), подібності і контрасту. Відкриті Аристотелем закони стали основою напряму, що згодом одержав назву асоціативної пси­хології.

Аристотель дотримувався, говорячи сучасною мовою, системного підходу, тому що розглядав живе тіло та його здібності як доцільно діючу систему. Його важливим внеском є також ствердження ідеї розвитку, що здатність вищого рівня виникає на основі попередньої, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з розвитком усього тваринного світу. В окремій людині повторюються при її перетворенні з дитини в зрілу особу ті ступені, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні була закладена ідея, названа згодом біологічним законом.

Аристотель також уперше заговорив про необхідність виховання і необхідність співвідношення педагогічних методів з рівнем пси­хічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, основою якої є виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів повинна бути розроблена визначена система вихован­ня. Наприклад, говорячи про дошкільний вік, Аристотель підкрес­лював, що в цей період найважливіше місце посідає формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має ре­жим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати й інші властивості, зокрема рух (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання повинне ґрунтуватися на тренуванні в моральних учинках.

Якщо Платон вважав почуття злом, то Аристотель, навпаки, писав про важливість виховання почуттів у дітей, підкреслюючи необхідність помірності і розумного співвідношення почуттів з навко­лишнім середовищем. Велике значення він відводив афектам, що ви­никають незалежно від волі людини і боротьба з якими силою одно­го розуму неможлива. Тому Аристотель наголошував на важливості ролі мистецтва. Особливо мистецтва драматичного, яке, викликаю­чи відповідні емоції у глядачів і слухачів, сприяє катарсису, тобто очищенню від афекту, одночасно навчаючи і дітей, і дорослих куль­турі почуттів.

Говорячи про моральність, Платон підкреслював, що моральною є тільки абсолютно правильна поведінка, а будь-які відхилення від правил навіть з найкращими цілями, уже є провиною. Аристотель підкреслював значення самого прагнення до моральної поведінки. Таким чином, він заохочував спроби дитини, нехай і невдалі, «бути гарним», створюючи тим самим додаткову мотивацію.

Отже, Аристотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системність (організація), розвиток, детермінізм. Душа для Аристотеля - не особлива сутність, а спосіб організації живого тіла, що представляє собою систему; душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки запам'ятовувати те, що діє на тіло в даний момент, але й погоджуватися з майбутньою метою.

Психологічні погляди в епоху еллінізму

Як уже говорилося, після походів царя Олександра Македон­ського (IV ст. до н.е.) виникла найбільша імперія стародавнього світу, її наступний розпад відкрив новий період в історії давнього світу - елліністичний — з характерним для нього синтезом елементів куль­тур Греції і країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно змінилося. Віль­ний грек утрачав зв'язок з рідним містом, стабільним соціальним середовищем і потрапляв в умови непередбачених змін. З усе біль­шою гостротою він відчував несталість свого існування у світі, що змінився. Ці зрушення у реальному положенні й у самовідчутті осо­бистості наклали відбиток на уявлення про душевне життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелектуальні досягнення колишньої епохи ставиться під сумнів. Виникає філософія скепти­цизму, що рекомендує взагалі утримуватися від суджень, які стосу­ються навколишнього світу, через їхню недоведеність, відносність, залежність від звичаїв тощо (Піррон, кінець IV ст. до н.е.). Така інтелектуальна настанова виходила з етичної мотивації. Передбача­лося, що відмова від пошуків істини дозволить знайти душевний спокій, досягти стану, коли зникають будь-які хвилювання.

Ідеалізація способу життя мудреця, усунутого від гри зовніш­ніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність у хиткому світі, протистояти потрясінням, що загрожують самому існуванню, направляла інтелектуальні пошуки двох інших філо­софських шкіл, що домінували" в елліністичний період, - стоїків і епікурейців. Пов'язані зі школами класичної Греції, вони переос­мислили їх ідейну спадщину відповідно до духу нової епохи.

Стоїки

Школа стоїків виникла у IV ст. до н.е., одержала свою назву за іменем того місця в Афінах («стояти» - портик храму), де її заснов­ник Зенон (не плутати із софістом Зеноном) проповідував своє вчен­ня. Уявляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікацій вогняного повітря (пневми), стоїки вважали людську душу однією із таких модифікацій.

Під пневмою (вихідне значення слова - вдихува'ти повітря) перші натурфілософи розуміли єдиний природний, матеріальний початок, що пронизує як зовнішній фізичний космос, так і живий організм, і псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок), що в ньому перебуває.

В Анаксимена, як і у Геракліта та інших натурфілософів, пог­ляд на псюхе, як частку повітря чи вогню, означав її породженність зовнішнім, матеріальним космосом. У стоїків же злиття псюхе і природи набуло іншого змісту. Сама природа спиритуалізувалася, наділяючись ознаками, властивими розуму, але не індивідуального, а понадіндивідуального Відповідно до цього вчення світова пневма ідентична світовій душі, «божественному вогню», що є логосом, як вважали пізніші стоїки, - долею. Щастя людини вбачалося в тім, щоб жити відпо­відно до логосу.

Як і їхні попередники в класичній Греції, стоїки вірили в на­явність розуму, в те, що людина не досягає щастя через незнання того, де воно є. Але якщо колись існувала гармонічна особистість, у повноцінному житті якої зливаються розумне і почуттєве (емоційне), то у мислителів елліністичної епохи, в умовах соціальних негараздів, страху, незадоволеності, тривоги, ставлення до емоційних потрясінь (афектів) змінилося.

Стоїки оголосили афектам війну, вбачаючи в них «псування ро­зуму», оскільки вони виникають через «неправильну» діяльність розуму. Задоволення і страждання - помилкові судження про сьо­годення; бажання і страх - настільки ж помилкові судження про майбутнє. Від афектів варто лікувати як від хвороб. їх потрібно «з коренем виривати з душі». Тільки розум, вільний від будь-яких емоційних потрясінь (як позитивних, так і негативних), здатний правильно керувати поведінкою. Саме це дозволяє людині викону­вати своє призначення, свій обов'язок і зберігати внутрішню волю.

Ця етико-психологічна доктрина, звичайно, сполучалася з ус­тановкою, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати пси­хотерапевтичною. Люди відчували потребу в тім, щоб встояти пе­ред драматичними поворотами життя, що позбавляють душевної рівноваги. Вивчення мислення і його ставлення до емоцій не мало абстрактно-теоретичного характеру, а співвідносилося з реальним життям, з навчанням мистецтву жити. Усе частіше до філософів зверталися для обговорення і вирішення особистих, моральних проб­лем. Із шукачів істин вони перетворювалися в цілителів душ, якими пізніше стали священики та духовенство.

Епікурейці

На іншій космологічній основі, але з тією ж орієнтацією на по­шуках щастя і мистецтва жити, ґрунтувалася школа Епікура (кі­нець IV ст. до н.е.). У своїх уявленнях про природу епікурейці спи­ралися на атомізм Демокрита. Однак на противагу демокритовому вченню про обов'язковість руху атомів за законами, що виключають

випадковість, Епікур припускав, що ці частки можуть відхилятися від своїх закономірних траєкторій. Такий висновок мав етико-пси-хологічне підґрунтя.

На відміну від версії про «тверду» причинність в усьому, що відбувається у світі (а також і душі), епікурейці допускали довіль­ність, спонтанність змін, їхній випадковий характер. З одного боку, такий підхід віддзеркалював відчуття непередбачуваності людського існування, з іншого боку — визнавав можливість довільних відхи­лень, закладених у природі речей, виключав строгу зумовленість вчинків, пропонував певну свободу вибору. Іншими словами, епіку­рейці вважали, що особистість здатна діяти на свій страх і ризик. Утім, слово «страх» тут можна вжити тільки метафорично: весь зміст епікурейського вчення полягав у тому, щоб, перейнявшись ним, люди рятувалися саме від страху.

Цій меті служило і вчення про атоми: живе тіло, як і душа, складається з атомів, що рухаються в пустоті, що у момент смерті розсіюються за загальними законами вічного космосу. А як так, то «смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, коли ж смерть настає, то нас уже немає».

Представлена у вченні Епікура картина природи і місця людини в ній сприяла досягненню безтурботності духу, свободи від страхів, насамперед, перед смертю і богами (які, існують між світами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтур­ботне існування).

Як і багато стоїків, епікурейці міркували про шляхи досягнення незалежності особистості від зовнішнього. Кращий шлях вони вба­чали в самоусуненні від усіх суспільних справ. Саме така поведінка дозволяє уникнути смутку, тривог, негативних емоцій і в такий спосіб отримати насолоду, тому що вона є не що інше, як від­сутність страждання.

Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лукрецій (І ст. до н.е.). Він критикував вчення стоїків про розум, розлитий у ви­гляді пневми. У дійсності, за Лукрецієм, існують тільки атоми, що рухаються за законами механіки, в результаті чого виникає і сам розум. У пізнанні первинними є відчуття, перетворені (на зразок того, «як павук плете павутину») в інші образи, що приводять до розуму.

Проблеми моральної поведінки і виховання

Елліністичний період характеризується тим, що у центр уваги психологів різних напрямів попадає проблема етичної (моральної) поведінки. І для стоїків, і для епікурейців мали велике значення дослідження критеріїв морального й аморального, за якими можна оцінювати поведінку людини. Головною причиною розбіжності по­зицій стоїків і епікурейців було питання про стосунки особистості і суспільства.

Ще в культурі Давньої Греції виникла думка про те, що силь­на, значима особистість має право на свої закони, на власну по­зицію, і її вчинки треба оцінювати за іншими етичними нормами, ніж життя простої людини.

Такою була школа кініків. Єдиний шлях для морального само­вдосконалення — це шлях до себе, шлях, що обмежує контакти і за­лежність від зовнішнього світу. Найкраще таке самовдосконалення починати з раннього дитинства, тому і повинні існувати спеціальні школи кініків для дітей (хоча таке навчання можливе й у зрілому віці).

Шлях морального розвитку і навчання в школах кініків складав­ся з трьох ступенів — аскеза, ападейкія й автаркія. Перший ступінь полягав у відмові від комфорту і благ, що дає суспільство. Кініки ходили в старому одязі, у лахмітті, навіть у дощ і холод не визна­вали теплих речей, небагато їли, не мали постійного житла, могли спати і під відкритим небом, не милися. Вони заперечували всі до­сягнення побутової культури, прагнучи до всепрощення. У такий спосіб переборювалася, на їхню думку, залежність від суспільства, що в обмін на комфорт жадало від людини зради себе. На наступ­ному ступені людині вселяли думку ігнорувати знання, накопичені суспільством; неграмотність вважалася навіть достоїнством. На тре­тьому ступені незалежності людину привчали не звертати уваги на суспільну думку, на похвалу й осудження. З цією метою була при­думана спеціальна вправа, яка полягала в тім, що учень повинен був просити милостині у мармурової статуї. Успішною вважалася така поведінка, коли він продовжував свої благання, незважаючи на кам'яне, холодне мовчання статуї. Так само учнів привчали не звертати уваги на глузування, образи і погрози, якими супроводжу­валася їхня поява в громадських місцях у рваному та брудному одязі. Фактично кініки, прагнучи до незалежності, навчали не так самодостатності, скільки негативному ставленню до суспільства.

Більш розповсюдженими були погляди Епікура, який доводив, що не негативізм, але відчуження, відхід від суспільства є найбільш етично вірним шляхом духовного саморозвитку і самовдосконалення. Він вважав, що єдиним джерелом і добра, і зла є сама людина, во­на - головний суддя власних учинків. Таким чином, джерело актив­ності, як і джерело моралі, укладено у самій людині. Епікур виступав проти твердження, що моральною є тільки поведінка, заснована на розумі. Він вважав, що не розум, але почуття керують поведінкою людини, викликаючи в ній прагнення робити те, що викликає задо­волення, і уникати тих об'єктів, що викликають невдоволення.

Одним з головних постулатів школи стоїків було те, що людина не може бути абсолютно вільною, тому що вона живе за законами того світу, в який попадає. При цьому ми не можемо вибрати ні п'єси, у яку потрапили, ні своєї ролі. Це дано долею, яку ніхто не може змінити. Що ж може сама людина? Вона може тільки з достоїн­ством грати ту роль, що їй уготована. Таким чином, головний мо­ральний закон — необхідність зберегти свою сутність, своє достоїн­ство в будь-яких найважчих умовах. Людина з ранніх років повинна зрозуміти, що вона не в змозі змінити свою долю, ухилитися від неї, вважали стоїки. Тому, хочеш ти чи ні, все одно будеш виконувати волю долі. Але ти можеш являти собою жалюгідне видовище пла­кальника і не розуміти своєї мети людини, а можеш йти по життю з гордо піднесеною головою, усвідомлюючи, куди йдеш.

Стоїки підкреслювали, що сильна людина в будь-яких умовах, навіть у рабстві й у в'язниці, є внутрішньо вільною.

Олександрійська наука

В елліністичний період виникли нові центри культури, де різні течії філософської думки на Сході взаємодіяли із західною. Серед цих центрів виділялися створені в Єгипті у III ст. до н.е. (при ди­настії Птоломеїв, заснованої одним з полководців Олександра Ма­кедонського) бібліотека і музей в Олександрії. Музей являв собою дослідницький інститут, де проводилися дослідження в різних га­лузях науки, у тому числі з анатомії та фізіології.

Так, лікарі Герофіл і Еразистрат, праці яких, на жаль, не збе­реглися, значно удосконалили техніку вивчення організму, зокрема головного мозку. До найважливіших, зроблених ними відкриттів на­лежить встановлення розходжень між чуттєвими і руховими нерва­ми, через дві з лишнім тисячі років це відкриття лягло в основу найважливішого для фізіології і психології вчення про рефлекси.

Великим дослідником душевного життя був давньоримський лікар Гален (II ст. до н.е.). Ним написано понад 400 трактатів з філо­софії й медицині, з яких збереглося близько 100 (переважно з ме­дицини). Гален синтезував досягнення античної психофізіології в детально розроблену систему, що слугувала основою уявлень про організм людини протягом наступних століть. У праці «Про частини людського тіла» він, спираючись на безліч спостережень і експери­ментів та узагальнивши пізнання медиків Сходу і Заходу, у тому числі олександрійських, описав залежність життєдіяльності ціліс­ного організму від нервової системи.

У ті часи заборонялося анатомування людських тіл, усі досліди ставилися на тваринах. Але Гален, оперуючи гладіаторів (рабів, яких римляни не вважали за людей), зміг розширити медичні уяв­лення про людину, насамперед, про її головний мозок, де, як він вважав, виробляється і зберігається «вищий сорт» пневми як носія розуму.

Широкою популярністю протягом багатьох сторіч користувалося розвинене Галеном (слідом за Гіппократом) вчення про темперамен­ти як про пропорції, у яких змішані кілька основних «соків». Тем­перамент із перевагою «теплого» він називав мужнім і енергійним, з перевагою «холодного» — повільним тощо.

Велику увагу Гален приділяв афектам. Ще Аристотель писав, що, наприклад, гнів можна пояснити або міжособистісними відноси­нами (прагнення помститися за образу), або «кипінням крові» в ор­ганізмі, Гален стверджував, що первинними при афектах є зміни в організмі («підвищення серцевої теплоти»), прагнення ж помсти­тися - другорядне.

Велику популярність набуло також вчення філософа-містика з Олександрії - Фелона (І ст. н.е.), який вчив, що тіло - це порох, що одержує життя від подиху божества. Цей подих і є пневма. Уяв­лення про пневму, що посідало важливе місце в античних вченнях про душу, носило, як вже зазначалося, суто гіпотетичний характер. Це створювало ґрунт для ірраціональних, недоступних емпіричному контролю суджень про залежність того, що відбувається з людиною від надпочуттєвих сил, посередників між земним світом і Богом. Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив давньог­рецький філософ Плотін (близько 203—269 рр. н.е.), засновник рим­ської школи неоплатонізму. В основі існування всього тілесного він вбачав еманацію (витікання) божественної, духовної першооснови.

Плотін (слідом за Платоном) учив, що індивідуальна душа по­ходить від світової душі, до якої вона і спрямована, інший вектор активності індивідуальної душі направлений до почуттєвого світу. Сам Плотін виділив ще один напрямок, а саме — спрямованість душі на себе, на власні незримі дії: вона наче стежить за своєю ро­ботою, стає її «дзеркалом».

Через багато сторіч здатність суб'єкта не тільки відчувати, по­чувати, пам'ятати, мислити, але і мати внутрішнє уявлення про ці функції одержала назву рефлексії. Така здатність слугує невід'ємним «механізмом» свідомої діяльності людини, що з'єднує її орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією у світі внутрішньому, у самому собі.

Вчення Плотіна зробило вплив на Августина (354—430 рр. н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до се­редньовічного християнського світогляду. Августин додав до трак­тувань душі особливого характеру: вважаючи душу знаряддям, що править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не ро­зум. Тим самим він став основоположником вчення, названого піз­ніше волюнтаризмом (від лат. «волюнтас» — воля).

На думку Августина, воля індивіда залежить від божественної і діє в двох напрямках: керує діями душі і звертає її до себе самої. Усі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки во­льовій активності суб'єкта. Так з «відбитків», що зберігають органи почуттів, воля створює спогади.

Усе знання закладене в душі, що живе і рухається в Богові. Воно не здобувається, а добувається з душі знов-таки завдяки спрямо­ваності волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягти з граничною віро­гідністю власну діяльність і її незримі продукти.

Підсумки розвитку античної психологічної думки

Таким чином, антична психологічна думка відкрила багато знач­них проблем, що і сьогодні спрямовують розвиток психологічних ідей. У їхніх поясненнях генези і структури душі виявляються три напрямки, по яких йшов пошук тих великих, незалежних від індивіда сфер, за образом і подобою яких трактувався мікрокосмос індивідуальної людської душі.

Перший напрямок — пояснення психіки, виходячи з законів ру­ху і розвитку матеріального світу. Тут головною була ідея про ви­значальну залежність душевних проявів від загального ладу речей, їхньої фізичної природи. Тільки після того, як були осмислені похідні життя душі від фізичного світу, їхнє внутрішнє споріднен­ня, а тим самим - і необхідність вивчати психіку, виходячи з того, що дає досвід і міркування про взаємозв'язок матеріальних явищ, психологічна думка змогла сягнути нових рубежів, що відкрили своєрідність її об'єктів.

Другий напрямок античної психології, створений Аристотелем, орієнтувався переважно на живу природу; вихідною точкою для нього була відмінність властивостей органічних тіл від неорганіч­них. Оскільки психіка є формою життя, виставляння на передній план цієї проблеми було великим кроком уперед. Воно дозволило побачити в психічному душу, яка не перебуває у тілі, має просто­рові параметри і здатна (на думку більшості мислителів) залишати організм, з яким вона зовні пов'язана, а спосіб організації поведінки живих систем.

Третій напрямок ставив душевну діяльність індивіда в залеж­ність від форм, що створюються не фізичною чи органічною природою, а людською культурою, а саме — від понять, ідей, етичних ціннос­тей. Ці форми, що дійсно грають велику роль у структурі і динаміці психічних процесів, минулого, однак, починаючи з піфагорійців і Платона, відчужених від матеріального світу, від реальної історії культури і суспільства, і представлені у вигляді особливих духов­них сутностей, протилежних тим, що почуттєво сприймаються тілом.

Цей напрямок додав особливої гостроти проблемі, яку варто по­значити як психогностичну (від грецького «гнозис» - знання). Під нею треба розуміти широке коло питань, з якими стикаються дослідження психологічних факторів, що споконвічно пов'язують суб'єкт із зовнішньою по відношенню до нього реальністю, — при­родною і культурною. Ця реальність перетворюється відповідно пристрою психічного апарату суб'єкта в сприйману ним у формі по­чуттєвих чи розумових образів - будь то образи навколишнього се­редовища, поведінки в ній особистості або самої особистості.

Усі ці проблеми, які так чи інакше зважувалися давніми грека­ми, утворюють і донині ядро пояснювальних схем, крізь призму яких бачить свою емпірію сучасний психолог.