Психологічні епохи Просвітництва

Становлення асоціативної психології у XVIII ст. Психологічні погляди французьких просвітників. Психологія здібностей. Розвиток вчення про нервово-психічні функції. Підсумки розвитку психології у XVIII ст.

На зміну ідеям епохи розвитку психології в рамках філософ­ських вчень про свідомість приходить період, який увійшов в науку під назвою епохи Просвітництва. У XVIII ст., як і в попередньому, у Західній Європі відбувалося подальше укріплення капіталістичних відносин. Індустріальна революція перетворила Англію в могутню державу. Глибокі політико-економічні зміни призвели до революції у Франції. Руйнувалися феодальні підвалини в Німеччині. Розши­рювався і міцнів рух, названий Просвітництвом.

Як писав М.В.Гоголь, просвітництво означає прагнення силою пізнання освітити наскрізь все існуюче. Мислителі, що представляли цей плин, вважали головною причиною всіх людських лих неуцтво, релігійний фанатизм, вимагали повернутися до природної, незіпсо-ваної природи людини, покінчити з марновірствами, затвердити в розумах людей замість помилкового знання наукове, перевірене досвідом і розумом. Передбачалося, що, йдучи цим шляхом, вдасть­ся позбутися соціальних лих і всюди пануватимуть добро і справед­ливість.

В Англії, де буржуазні відносини затвердилися раніше, голов­ним ідеологом Просвітництва став Д.Локк, про якого ми говорили У попередньому розділі. Його співвітчизник — фізик і математик І-Ньютон (1643—1727) створив нову механіку, скрізь сприйняту як зразок та ідеал точного знання, як велике торжество розуму.

У цей період відбувається становлення англійської асоціатив­ної психології, засновником якої стає Девід Гартлі (1705-1757), що проіснувала як домінуючий психологічний напрямок до початку XX ст. Одержавши спочатку богословську, потім медичну освіту, Гартлі прагнув створити таку теорію, що не тільки пояснювала б душу людини, але й давала можливість управляти її поведінкою. Хоча поняття асоціації було введено ще Аристотелем, а сам термін -англійським філософом Д.Локком, підхід до асоціації як універсаль­ного механізму психічного життя був сформульований вперше саме Гартлі. В основу своєї теорії Гартлі поклав ідею Локка про досвідо-вий характер знання, а також принципи механіки Ньютона. Взагалі розуміння людського організму, принципів його роботи, у тому числі й роботи нервової системи, за аналогією з законами механіки, відкритими в той час, було дуже характерною прикметою психо­логії XVIII ст. Не уник такого підходу і Гартлі, що прагнув пояснити поведінку людини, виходячи з фізичних принципів.

У книзі «Міркування про людину, її побудову, її обов'язки і спо­дівання» (1749) Гартлі обґрунтував свою асоціативну теорію.

Вчення про асоціації Гартлі базується на вченні про вібрацію, тому що він вважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів відчуттів, м'язів і мозку. Аналізуючи структуру психіки людини, Гартлі виділяє в ній два кола - велике і мале.

Велике коло проходить від органів відчуттів через мозок до м'язів, є фактично рефлекторною дугою, що визначає поведінку людини. Гартлі, по суті, створює свою теорію рефлексу, що і пояс­нює, виходячи з законів механіки, активність людини. На думку Гартлі, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів почуттів, за­пускають рефлекс. Вібрація органів почуттів викликає вібрацію відповідних частин мозку, а та, у свою чергу, стимулює роботу ви­значених м'язів, викликаючи їх скорочення і рухи тіла. Якщо ве­лике коло регулює поведінку, то мале коло вібрації, розташоване у білій речовині мозку, є основою психічного життя, основою про­цесів пізнання і навчання. Гартлі вважав, що вібрація ділянок моз­ку у великому колі викликає відповідну вібрацію в білій речовині. Зникаючи у великому колі, ця вібрація залишає сліди в малому колі. Ці сліди, на його думку, є основою пам'яті людини. Вони мо­жуть бути більш-менш сильними залежно від сили і значимості то­го явища, що залишило цей слід. Велике значення мала ідея Гартлі про те, що від сили цих слідів залежить ступінь їхньої усвідомле-ності людиною, причому слабкі сліди взагалі не усвідомлюються. Таким чином, Гартлі розширив сферу душевного життя, включив­ши в неї не тільки свідомість, але і несвідомі процеси. Він створив першу матеріалістичну теорію несвідомого. Майже через сто років ідеї Гартлі про силу слідів і їх зв'язок з можливістю їхнього усвідом­лення будуть розроблені психологом Гербартом у його знаменитій теорії про динаміку уявлень.

Досліджуючи психіку, Гартлі дійшов висновку, що вона скла­дається з декількох елементів - відчуттів, які є вібрацією органів відчуттів, уявлень (вібрацій слідів у білій речовині під час відсут­ності реального об'єкта) і відчуттів, що відбивають силу вібрації. Він виходив із уявлення про те, що в основі психічних процесів лежать різні асоціації. При цьому асоціації є вторинними, відбиваючи ре­альний зв'язок між двома вогнищами вібрацій у малому колі. У та­кий спосіб Гартлі пояснював самі складні психічні процеси, у тому числі мислення і волю, вважаючи, що в основі мислення лежить асоціація образів предметів зі словом (зводячи в такий спосіб мис­лення до процесу утворення понять), а в основі волі — асоціація слова і рухи.

Виходячи з уявлення про прижиттєве формування психіки, Гарт­лі вважав, що можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини безмежні. її майбутнє залежить від того, який ма­теріал для асоціацій їй надає оточення: тому тільки від дорослих залежить, якою виросте дитина, як вона буде мислити і діяти. Гарт­лі був одним з перших психологів, що заговорив про необхідність для педагогів використовувати знання законів психічного життя у своїх навчальних методах. При цьому він доводив, що рефлекс, під­кріплений позитивним почуттям, буде більш стійким, а негативне почуття допоможе забуванню рефлексу. Тому можливе формуван­ня соціально схвалюваних форм поведінки, формування ідеальної моральної людини. Необхідно тільки вчасно підкріплювати потрібні рефлекси чи знищувати шкідливі. Таким чином, теорія ідеальної людини виникла ще в XVIII ст. і була пов'язана з механістичним розумінням її психічного життя.

Погляди Гартлі вплинули на розвиток психології. Досить сказа­ти, що теорія асоціанізму проіснувала майже два сторіччя, і, хоча вона неодноразово зазнавала критики, основні її постулати, закла­дені Гартлі, послужили подальшому розвитку психології. Не менше значення мали і висловлені ним думки про рефлекторну природу поведінки, а його погляди на можливості виховання і необхідність керувати цим процесом співзвучні підходам рефлексологів і біхевіо-ристів, що розроблялися пізніше, у XX столітті. Інакше тлумачили принцип асоціацій два англійських мислите­ля - Джордж Берклі і Девід Юм, які вважали первинним не фізич­ну реальність, не життєдіяльність організму, а феномени свідомості. Вони вважали, що джерелом знання служить утворений асоціацією почуттєвий досвід.

За Д.Берклі (1685—1753), досвід - це безпосередньо випробовува­ні суб'єктом відчуття: зорові, м'язові, дотикові. У «Досвіді нової тео­рії зору» Берклі детально проаналізував почуттєві елементи, з яких складається образ геометричного простору як вмістища всіх при­родних тіл. Фізика припускає, що це ньютонівський простір даний об'єктивно, тоді як він — продукт взаємодії відчуттів. Одні відчуття (наприклад, зорові) пов'язані з іншими (наприклад, дотиковими), і весь цей комплекс відчуттів прийнято вважати існуючими неза­лежно від свідомості. У дійсності ж, як вважав Берклі, «бути — зна­чить бути в сприйнятті».

Цей висновок неминуче схиляв до соліпсизму (від лат. «солус» -єдиний та «іпсе» — сам) — запереченню будь-якого буття, крім влас­ної свідомості. Щоб вибратися з цієї пастки і пояснити, чому різні суб'єкти сприймають одні й ті самі зовнішні об'єкти, Берклі апелю­вав до особливої божественної свідомості, якою наділені всі люди.

У своєму конкретно-психологічному аналізі зорового сприйняття Берклі висловив кілька ідей, указавши, зокрема, на участь дотикових відчуттів у побудові образу тривимірного простору (при двомірності образу на сітківці).

Англійський мислитель ДЛОм (1711-1776) зайняв іншу позицію. Питання про те, чи існують фізичні об'єкти незалежно від нас, він вважав теоретично нерозв'язним, допускаючи в той же час, що ці об'єкти можуть сприяти виникненню у людини вражень та ідей.

Вчення про причинність, на думку Юма, - не більш ніж продукт віри в те, що за одним враженням (визнаним причиною) з'явиться інше (прийняте за наслідок). На ділі ж це міцна асоціація уявлень, що виникла в досвіді суб'єкта. Та й сам суб'єкт - це усього лише зв'язки, що змінюють один одного чи пов'язують пучки вражень.

Скептицизм Юма розбудив багатьох мислителів від «догматич­ного сну», змусив їх переглянути свої погляди, що стосуються душі, причинності, адже багато з них приймалися на віру як допущення, без критичного аналізу.

Думка Юма про те, що поняття про суб'єкт може бути зведене до пучка асоціацій, була спрямована своїм критичним вістрям проти

уявлення про душу як особливі, подаровану Всевишнім сутність, яка породжує і пов'язує між собою окремі психічні феномени. Припу­щення про таку спіритичну субстанцію захищав, зокрема, Берклі, що відкидав субстанцію матеріальну. Згідно з Юмом, душа є по­дібною до театральних підмостків, де проходять низкою сполучені між собою сцени.

Найбільш яскраво ідеї Просвітництва сповідалися на французь­кому ґрунті напередодні Великої французької революції. Значне міс­це у філософсько-психологічній думці епохи Просвітництва у ХУШ ст. займають психологічні погляди французьких просвітників.

Самими радикальними критиками будь-яких вчень, що допус­кали вплив на природу і людину сил, що вислизають від досвіду і розуму, виступили французькі мислителі. Вони об'єдналися під час створення 35-томної «Енциклопедії (тлумачного словника наук), ми­стецтв і ремесел» (1751—1780), що висвітлювала новітні досягнення людського знання. Тому їх прийнято називати енциклопедистами. В енциклопедії з матеріалістичних позицій викладалися й питання 'психології.

Пропагандистами досвідового знання, критиками метафізики і схоластики були, насамперед, Вольтер (1694-1778) і Кондильяк (1715-1780). Останній запропонував образ «статуї», що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхо­ве), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк — до рефлексії. Силь­не відчуття породжує увага, порівняння одного відчуття з іншим стає функціональним актом, що визначає подальшу розумову робо­ту тощо.

На відміну від «статуї» Кондильяка лікар Жюльєн Ламетрі (1709—1751) запропонував образ «людини-машини». Саме так він назвав свій (випущений під чужим ім'ям) трактат. В ньому наголо­шувалося, що наділяти організм людини душею настільки ж безглуздо, як шукати її в діях машини. Ламетрі вважав, що виділення Декартом двох субстанцій — не більш ніж «стилістична хитрість», вигадана для обману теологів. Декарт усунув душу з організму тварин. Ламетрі доводив, що не має потреби в ній у людського організму, з яким сполучені психічні здібності; вони є продуктом його машиноподобніх дій. Іншими лідерами руху за новий світогляд виступили КТель-вецій (1715-1771), ПХольбах (1723-1789) і Д-Дідро (1713-1784). Об­стоюючи принцип виникнення духовного світу зі світу фізичного, вони трактували наділену психікою людину-машину як продукт зовнішніх впливів і природної історії.

У людині передові французькі мислителі бачили вінець приро­ди. Настільки ж оптимістичними були і припущення про закладені в кожнім індивіді невичерпні можливості удосконалення. Якщо лю­дина погана, то провину за це потрібно покладати не на її гріховну тілесну природу, а на протиприродні зовнішні обставини. Людина -дитя природи, тому існуючий соціальний порядок повинен бути приведений у відповідність до потреб і прав, якими людину наділила природа.

Теорія «природної людини» додала крайньої гостроти проблемі співвідношення між природженими особливостями індивіда і зовніш­німи умовами, у які включалося поряд з географічними, кліматични­ми й іншими умовами також соціальне середовище. Головна прак­тична ідея французького матеріалізму, яка полягала у ствердженні вирішальної ролі виховання і законів у формуванні людини відпо­відно до обов'язків щодо удосконалення суспільства, що покладалася на вихователів і освічених законодавців. Яскраве і жагуче обґрун­тування цієї ідеї міститься у творах Ж.-Ж.Руссо (1712-1778).

Руссо стверджував, що людина від природи добра, але її диво­вижно зіпсувала цивілізація. Свої погляди на психічну природу дити­ни він виклав у відомому творі «Еміль, чи про виховання». Цікаво зазначити, що він вважався в ХУПІ-ХІХ ст. одним з найбільших теоретиків виховання, але сам ніколи не займався вихованням власних дітей (він віддавав їх відразу після народження до притулку). Заслугою Руссо було те, що він створив цілісну картину усього відомого до цього часу про природу дитини, про її розвиток.

Руссо виходив з теорії природної людини і, як Я.Коменський, писав про природничо-подібне навчання. Однак, на відміну від Ко-менського, Руссо мав на увазі не зовнішнє наслідування природи, а необхідність супроводжувати природну ходу розвитку природи самої дитини. Іншими словами, Руссо прийшов до думки про не­обхідність внутрішньої гармонійності і природності в розвиткові людини.

Таким чином, вимога враховувати індивідуальні розходження дітей, що у попередніх поколіннях мислителів залишалася суто умоглядною, тепер одержувала наукові обґрунтування, тому що знання цих розходжень допомагало дорослому будувати навчання з урахуванням природного ходу психічного розвитку дитини.

Існують не тільки індивідуальні, але і загальні для всіх дітей закономірності психічного розвитку, що змінюються з кожним віко­вим етапом, — підкреслював Руссо. Виходячи з цього, він створив першу розгорнуту періодизацію розвитку. Однак підстава, згідно з якою він розділяв дитинство на періоди, була суто умоглядною. Критерії його періодизації спиралися не на факти і спостереження, а на теоретичні погляди самого Руссо.

Перший період — від народження до двох років, з погляду Рус­со, треба присвятити фізичному розвитку дитини. Він вважав, що в цей час у дітей ще не розвивається мова, і був супротивником її раннього розвитку.

Другий період - від двох до дванадцяти років - необхідно при­святити сенсорному розвитку дітей. Руссо вважав, що розвиток від­чуттів є основою

майбутнього розвитку мислення. Тому він виступав проти раннього навчання, доводячи, що систематичне навчання по­винно починатися тільки після дванадцяти років, коли закінчується «сон розуму».

Третій період ~ цілеспрямоване навчання варто здійснювати 8 період із дванадцяти до п'ятнадцяти років, коли дитина може аде­кватно сприйняти і засвоїти пропоновані знання. Однак ці знання повинні бути пов'язані тільки з природними і точними науками, а не з гуманітарними, тому що моральний розвиток, розвиток по­чуттів у дітей відбувається пізніше.

У четвертому періоді - від п'ятнадцяти років до повноліття -саме і відбувається розвиток почуттів у дітей після нагромадження визначеного життєвого досвіду. Цей час Руссо називав «періодом бурь і пристрастей» і вважав, що в цей період необхідно виховувати в дітей добрі почуття, добрі судження і добру волю.

У теоріях французьких енциклопедистів велике значення мали погляди на природу біологічного і соціального. Саме Гельвецій і Дід-ро одними з перших розглядали спадковість і середовище як ос­новні фактори, що визначають психічний розвиток дитини, пов'язу­ючи їхній вплив із проблемою здібностей. При цьому під здібностями розумілася можливість виконувати визначену діяльність на високому рівні, але зовсім не враховувалася швидкість і легкість навчання. Природно, що в результаті Гельвецій дійшов висновку про те, що здібності не є уродженими, але здобуваються в процесі навчання. Такий підхід був пов'язаний з його концепцією про загальну рів­ність людей, індивідуальні розходження яких є, на думку Гель-веція, лише результатом різного соціального стану і виховання. Але той самий підхід приводив, як не дивно, до фаталізму, тому що лю­дина сприймалася як іграшка долі, що за своїми примхами може помістити її в те чи інше середовище. Таким чином, захищаючи принцип природної рівності всіх людей у всіх відносинах, Гельвецій у своїх книгах: «Про розум» (1758) і «Про людину» (1773) прийшов до однобічних висновків. Виховний вплив він підніс до ступеня сили, здатної ліпити з людей що завгодно.

Інакше вирішував проблему лідер французьких матеріалістів -Д.Дідро. Його заперечення Гельвецію свідчать про прагнення роз­глядати психічний розвиток індивіда із широкої біологічної й історич­ної точки зору. «Він (Гельвецій) говорить, - зауважував Дідро, -виховання значить усе. Скажіть: виховання значить багато. Він говорить: організація не значить нічого. Скажіть: організація зна­чить менше, ніж про це звичайно думають».

Гельвецій не знав іншої детермінанти, крім зовнішнього поштов­ху. Звідси його концепція випадковості: геніями чи дурнями людей роблять обставини, в які вони випадково потрапляють. Для Дідро ж «випадок» - лише умова, ефект якої залежить від можливостей «людської машини». Звідкіля ж береться її конструкція? Вона, за Дідро, — продукт природної історії.

Завершальний період у розвитку французького матеріалізму представлений лікарем-філософом П.Кабанісом (1757-1808). Йому належить формула, за якою мислення - функція мозку. Свій висно­вок Кабаніс підкріплював спостереженнями, зробленими на крива­вому досвіді революції. Йому було доручено з'ясувати, чи усвідом­лює під час страти на гільйотині людина свої страждання (про що можуть свідчити, наприклад, конвульсії). Кабаніс відповів на це пи­тання негативно; рухи обезголовленого тіла мають, на його думку, рефлекторний характер і не усвідомлюються, тому що свідомість -функція мозку. Поняття про функцію, вироблене фізіологією сто­совно до різних органів, поширювалося, таким чином, і на роботу головного мозку.

Утім, формула Кабаніса була використана для вульгаризації матеріалістичної філософії її супротивниками. Кабанісу приписали думку, нібито мозок виробляє думку, подібно тому як печінка -

жовч, а нирки - сечу. На ділі ж, говорячи про свідомість як функ­цію головного мозку, Кабаніс мав на увазі зовсім інше. До зовнішніх продуктів мозкової діяльності він відносив вираження думки слова­ми і жестами; за самою ж думкою, підкреслював він, схований невідомий нервовий процес.

Паростки історичного підходу

У XVIII ст. в науці з'являються паростки історизму. Життя суспільства починають осмислювати у вигляді закономірного, однак уже не механічного, а історичного процесу. Родові фактори висту­пають як первинні стосовно діяльності індивіда. Пошук їх зіграв важливу роль у прогресі не тільки соціологічної, але і психологічної думки.

Італійський мислитель Віко (1668—1744) у трактаті «Підстави нової науки про загальну природу речей» (1725) висунув ідею, що кожне суспільство проходить послідовно через три епохи: богів, ге­роїв і людей. Незважаючи на фантастичність цієї картини, підхід до соціальних явищ з точки зору їх закономірної еволюції був нова­торським. Вважалося, що розвиток відбувається через власні внут­рішні причини, а не є грою випадку чи передбачення божества. Що стосується психічних властивостей людини, то вони, згідно з Віко, виникають у ході історії суспільства. Зокрема, появу абстрактного мислення він пов'язував з розвитком торгівлі і політичного життя.

До Віко приходить уявлення про надіндивідуальну духовну си­лу, властиву народу в цілому і складову першооснови культури й історії. На місце культу окремої особистості був поставлений культ народного духу. Стверджуючи пріоритет духовних сил суспільства, що історично розвиваються стосовно діяльності окремої особистості, Віко відкрив новий аспект у проблемі детермінації психічного.

Ряд французьких і німецьких просвітників XVIII ст. додали цій проблемі першорядного значення.

Французький мислитель Монтеск'є (1689-1755) виступив із кни­гою «Про дух законів» (1748). У ній, усупереч вченню про божест­венний промисел, стверджувалося, що людьми правлять закони, Що, у свою чергу, залежать від умов життя суспільства, насампе­ред географічних. Важлива роль приділялася також етнічним особ­ливостям населення, характеру народу.

 

Інший французький просвітитель - Кондорсе (1743-1794) у «Ес­кізі історичної картини прогресу людського розуму» (1794) показав історичний розвиток у вигляді нескінченного прогресу, обумовлено­го як зовнішньою природою, культурними досягненнями (відкрит­тями, винаходами), так і взаємодією людей. Він не заперечував ролі внутрішніх спонукань людини, але як двигун історії у нього висту­пали не окремі особистості, а маси.

У Німеччині філософ Іоганн Гердер (1744-1803), обстоював в чотиритомній праці «Ідеї філософії історії людства» (1789-1791) думку про те, що суспільні явища змінюються закономірно, тракту­вав ці зміни як необхідні ступені в загальному становленні народ­ного життя. При цьому як визначальний початок висувався розви­ток не одного тільки розуму, але широко зрозумілої гуманності, досягнутої завдяки взаємному впливу людей один на одного.

Духовна активність, що відрізняє людину від тварини, виявляєть­ся, за Гердером, насамперед у мові. У творі «Про походження» (1770) він спробував розвинути історичний погляд на мовну творчість і ра­зом з тим пов'язати її з психологією мислення. Мова не є щось го­тове; її розвиток - динамічний, творчий процес.

Розвиток індивідуальної свідомості в цих концепціях ставився в залежність від культурно-історичного формування народу. Воно переставало бути явищем, що співвідноситься лише з фізичними тілами і зі своїм фізіологічним субстратом — пристроєм і функціями організму.

Матеріалісти епохи Просвітництва зіграли величезну позитив­ну роль в інтелектуальному житті Європи. Вони відстоювали ідею цілісності людини, нероздільного зв'язку її тілесно-духовного буття з навколишнім середовищем — природним і соціальним, затверджува­ли здатність почуттєвого досвіду служити єдиним гарантом раціо­нального знання про невичерпний зовнішній світ, неподільність психічних явищ і нервового субстрату. Доводячи необхідність пере­ходу від умоглядного вивчення цієї неподільності до її емпіричного дослідження, закликаючи шукати корені явищ, що вважалися по­родженням безтілесної душі, у доступній для скальпеля і мікроско­па нервовій тканині, матеріалісти XVIII ст. підготували ґрунт для руху наукової думки наступного сторіччя в новому напрямку.

Отже, вчення про асоціації англійських мислителів XVIII ст. як у матеріалістичному, так і в ідеалістичному варіантах направляли наукові пошуки багатьох західних психологів двох наступних століть.

Якою б умоглядною не була діяльність нервової системи в Гартлі, вона, власне кажучи, уявлялася як орган, що передає зовнішні ім­пульси від органів почуттів через головний мозок до м'язів, інакше кажучи, як рефлекторний механізм. У цьому сенсі Гартлі став спад­коємцем декартового вчення про рефлекторну природу поведінки. Знайшла своїх послідовників на рубежі ХІХ-ХХ століть і лінія, намічена Берклі і Юмом. її продовжили не тільки філософи-позити-вісти, але і психологи, що зосередили зусилля на аналізі елементів суб'єктивного досвіду як особливих, ні з чого невиведених психіч­них реалій.

ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ПСИХОЛОГІЇ