Іммануіл Кант (1724 − 1804 рр.) − видатний німецький учений, філософ, засновник німецької класичної філософії, чиї праці мали величезний вплив на розвиток філософської думки XVIII і наступних століть.
Свої умовиводи Кант будує, спираючись на теорію ейдосів Платона: «Тому, що ми називаємо ідеалом, у Платона відповідає ідея божественного розсудку;… людський розум містить у собі не лише ідеї, а й ідеали, які …мають практичну силу (як регулятивні принципи) і лежать в основі досконалості здійснених актів… Ідея дає правила, а ідеал слугує первообразом для уявлення про те, як йому слідувати; в нас немає іншого дороговказу для наших вчинків, крім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і стаємо краще, однак все одно не в змозі зрівнятися із нею».
Першообраз права містить у собі усі можливі модуси права: від права як індивідуальної потреби до публічного права. Отже, формула, згідно із якою «право є узгодження свавілля однієї особи із свавіллям іншої в межах загального закону свободи» є універсальною в застосуванні як до природного, так і до позитивного права в їх сучасному розумінні.
Квінтесенцією розуміння права, яке у Канта нерозривно пов’язане із визначенням свободи, є його «категоричний імператив»: «право – це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи сумісне із свавіллям іншої у відповідності із загальним законом свободи».
Філософія права Канта долає традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона була взята за основу багатьох «теорій справедливості», зокрема концепцій Дж. Ролза, Ю. Ґабермаса, О. Хеффе. Проте при всій оригінальності і фундаментальності цієї теорії вона містить низку спірних запитань, що викликають критику і дискусії, серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог в обґрунтуванні права, ігнорування мотивів доцільності і вигоди у створенні правових норм; суто трансцендентальний характер його підходу, що не достатньо враховує емпіричні моменти права; наполягання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур тощо.
Фіхте Йоганн Готліб (1762–1814 рр.) − німецький філософ, представник німецької класичної філософії.
На відміну від Канта, який вважав людину громадянином двох полярних світів (світу природи, де панує зовнішня детермінація, і світу свободи, в якому особа сама встановлює собі закон), Фіхте стирає межу між чуттєвим світом (природою) та світом умоглядним (свободою). Якщо у Канта відносини причини і наслідку характеризували світ природи, а мети й засобів − світ свободи, то у Фіхте цільовий (телеологічний) принцип стає універсальним і для свободи, і для природи.
Оскільки цілевідповідність стала у Фіхте універсальним принципом діяльності людини у сфері моралі (практики), то і основною формою практичного «Я» стає прагнення до цілездійснення. Воно, у свою чергу, буде життєздатним за умови протилежно спрямованої діяльності, яка сприймається «Я» як певна перешкода. Без перепони неможливе саме прагнення, інакше «Я» збіглося б з метою свого прагнення і перестало б існувати як таке, що прагне. Такою універсальною перешкодою, за Фіхте, виступає природа. Вона пробуджує це практичне «Я» до існування, запалюючи його потяг, та вказує на перепони, які слід подолати.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770−1831 рр.) − німецький філософ, представник німецької класичної філософії.
Гегелівська «філософія права» являє собою цілком успішну спробу упорядкування фундаментальних прав людини, інститутів, громадських об'єднань та перетворення їх у розвинуту систему.
У своїй «Філософії права» Гегель розглядає проблему власності, причому він категорично проти розуміння власності як чогось ганебного. Розправу над людьми, що володіють власністю, вважав неприпустимою. Виступав проти рівності як зрівняльного розподілу власності. Він пророкує: якщо будуть зроблені спроби зрівнювання власності, розподілу порівну її між людьми, то це призведе до злиднів. Такі спроби не можуть бути результативними через те, що нерівність неодмінно відновить себе сама. Велику увагу Гегель приділяє проблемам суспільного договору, осмисленню держави, злочину, переходу від права до моралі. Це комплексне полотно державно-правових розробок, що не втратили актуальність і до сьогоднішнього дня. Найбільш затребуваною стає у Гегеля ідея громадянського суспільства.
