Якщо за часів Київської Русі проблема поведінки людини осмислювалася у дусі патристики, то вже у добу Відродження у розвитку вітчизняної філософсько-правової думки з’являються гуманістичні тенденції. Основна парадигма «Людина – Бог» в українській філософії поступово трансформується у нову парадигму «Людина – Природа». Водночас ідея Бога набуває нової інтерпретації: людина пізнає Творця не у сліпому схилянні перед його могутністю, а через самопізнання і самозаглиблення.
У ренесансній українській філософії, а отже, в тому її аспекті, що стосувався ідеї права і правовідносин, виокремлюються два види ставлення до дійсності: філософія пасивного споглядання (Іван Вишенський, Йов Княгиницький та ін.) і філософія активного перетворення світу (Юрій Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Герасим Смотрицький).
Представники першого напряму розвивали вітчизняну традицію у зв’язку з її витоками у культурі Київської Русі та грековізантійським світом, ідеями неоплатонізму. Людина осмислювалася як духовно недосконала, гріховна істота, а її призначення полягало у постійному духовному зростанні, підсумком якого було посмертне злиття із Богом. А отже, людина мала за життя зректися матеріальних благ і присвятити себе духовному очищенню. Вище благо людини вбачалося у пізнанні Бога, а умовою досягнення абсолютної істини – чисте споглядання. Така світоглядна позиція позбавляла людину прагнення активно змінювати своє життя, бути господарем своєї долі.
Представники другого напряму підтримували реформаційні тенденції у православній церкві, традиції раннього гуманізму та культурно-освітню діяльність братств. Людина представниками цього напряму сприймалася як фізично і духовно досконала, здатна насолоджуватися радощами земного буття, красою землі, тілесними відчуттями. Вдосконалення такої людини полягало не в аскетичному самоочищенні і відчуженні від світу, а в активній соціально корисній поведінці. Відповідно особисте благо осмислювалося невідривно від блага суспільного. В цих поглядах обґрунтовано ренесансний ідеал людини, що за життя прагне досягти досконалості, а сенс людського життя визначається раціональним використанням відведеного людині земного життя задля досягнення загального блага.
ВИСНОВКИ ДО ШОСТОГО ПИТАННЯ
Мислителі епохи українського Ренесансу обстоювали необхідність піднесення і розробки ідеї людини, цінності її життя, захисту гідності людської особистості, утвердження принципів рівності, братства, справедливості. У цей активно розвивається ідея захисту прав людини, і хоча розуміння її мало теологічне забарвлення, адже утверджувалася, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, все ж творчість видатних представників філософської думки того часу стала суттєвим кроком до розбудови вітчизняної філософії права.
ВИСНОВКИ ЗА ТЕМОЮ
1. Вчення М. Лютера і Ж. Кальвіна стало потужним чинником перебудови взаємин церкви і держави, переходу на новий щабель суспільних відносин. Розкол єдиної церкви, придушення її монастирських інституцій і духовних об’єднань, а також скасування канонічного права – все це ослабило суворий контроль над світською владою, що існував у Середньовіччі.
2. У ХV−ХVІ століттях, що ввібрали у себе реформаторський рух і культурне відродження, утвердилися правові та політичні основи громадянського суспільства. У тому ж XVI столітті почали розроблятися і теорії, в яких заперечувалося не лише феодально-станове суспільство, але і будь-який лад, заснований на приватній власності і майновій нерівності. Ці ідеї були породженням мрії народних низів про краще майбутнє. Результати пошуків мислителями-соціалістами ідеальної моделі справедливого суспільного устрою переконливо свідчать: формальної рівності людей замало. Якщо поза увагою залишається духовна сфера людського життя, виробничі сили розвиваються недостатньо, а отже рівень матеріального благополуччя людей є низьким, і так звана рівність призводить до нівелювання особистісного, до знищення суспільного різноманіття й потенціалу розвитку держави.
