Отже, ознакою держави є організація населення за територіаль­ним принципом, наявність чітко визначеної території, обме­женої кордонами. 7 страница

Білий дім — будинок уряду Росії, м. Москва

Міністерство оборони СІПА Пентагон, м. Вашингтон

На відміну від законодавчої вла­ди, до якої в більшості держав нале­жить єдиний орган — парламент, у кожній державі існує чимало органів виконавчої влади. їх поділя­ють на центральні, дія яких поширюється на всю державу, та міс­цеві, або регіональні, органи, які діють на певній частині держави.

Крім того, органи виконавчої влади поділяють на органи за­гальної та спеціальної компетенції. Органи загальної компетен­ції — це насамперед уряд, а також органи місцевої виконавчої вла­ди, які працюють у всіх сферах суспільного життя, усіх сферах економіки, зокрема обласні, районні, державні адміністрації. Інші

Види органів виконавчої влади

За територією діяльності

За характером компетенції

 

Центральні

Загальної

компетенції

Спеціальної компетенції

Місцеві (регіональні)

органи виконавчої влади мають повноваження лише в окремих сферах — освіти, культури, юстиції, оборони тощо. Це міністерства, державні комітети, місцеві органи виконавчої влади, що працюють в окремих сферах, — міське управління освіти, районний відділ охорони здоров’я тощо — органи спеціальної компетенції.

2. Глава держави.

Глава держави — посадова особа або спеціальний державний орган, що здійснює верховне представництво держави у внутріш­ньополітичному житті та зовнішніх відносинах з іншими держава­ми. У більшості країн глава держави символізує єдність держави, є її представником у відносинах з іншими державами. Традиційно саме глава держави є верховним головнокомандувачем збройних сил. У деяких конституціях глава держави проголошується симво­лом нації, гарантом конституції й незалежності держави.

Білий дім — резиденція Президента США. м. Вашингтон

Главою держави в монархіях є, звичайно, монарх — король, цар, імператор тощо, який здебільшого отримує владу в спадщину. У ба­гатьох державах, у яких існує республіканська форма правління, главою держави є обраний на певний строк президент. В окремих країнах главою держави, відповідно до законодавства, є колегіаль­ний орган — на Кубі цю роль виконує державна рада, у Швейцарії — федеральна рада. У цьому випадку частина повноважень, що традицій­но належать главі держави, виконує керівник цього колегіального орга­ну. Особливе місце серед глав дер­жав світу займає монарх Великої Британії. Він одночасно є главою не лише своєї держави, а й 17 інших су­веренних країн, які входять до скла­ду Британської співдружності — ко­лишніх британських колоній, що, отримавши незалежність, зберегли зв’язки з колишньою метрополією.

Серед них — Канада, Австралія,

Ямайка тощо, формальним главою яких є британський монарх. Від йо­го імені діють призначені генерал- губернатори в кожній із цих держав за рекомендацією місцевого уряду.

Палац короля Іспанії. м. Мадрид

У вищенаведених прикладах ідеть­ся про легітимного главу держави — тобто такого, який отримав владу відповідно до закону.

В історії відомі випадки нелегітимного глави держави. Саме та­кими є ті, хто захопили владу внаслідок військового перевороту, заколоту тощо. Іноді такий глава держави намагається легітимізу­вати своє становище, свій статус — організовуються вибори, рефе­рендуми, що мають зробити владу глави держави легітимною.

Для глави держави, крім монархів, законодавчо визначається строк його повноважень. У різних державах він може суттєво відріз­нятися. У США строк повноважень президента — 4 роки, ФРН — 5 років, Франції та Італії — 7 років. В Україні встановлено п'ятиріч­ний строк повноважень глави держави. Крім того, у більшості демократичних держав визначено обмеження строку безперервного перебування однієї людини на посаді глави держави. У більшості випадків — це два строки. Уважається, що таке обмеження дає мож­ливість запобігти надмірній зосередженості влади в руках однієї людини. У той же час відомі випадки тривалого перебування однієї людини на посаді президента. Чотири рази (1932,1936, 1940 та 1944 pp.) Президентом США обирався Ф. Д. Рузвельт — саме після цього в США було запроваджено згадане обмеження. 32 роки без­змінно займав посаду Президента Республіки Заїр Мобуту Сесе Се- ко, у 1976 р. довічним Президентом Тунісу оголошений Бургіба, та­кий самий титул мав Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов.

У сучасних демократичних державах існує процедура достроково­го припинення повноважень обраного глави держави. Як правило, передбачається можливість відставки глави держави за власним бажанням, припинення їх у зв’язку з неможливістю виконувати по­вноваження за станом здоров’я. Крім цього, у багатьох країнах існує можливість примусового припинення повноважень глави держави — імпічмент. Імпічмент (від англ. impeachment — осуд, обвинувачення) — особлива процедура притягнення парламентом до конституційно- правової відповідальності вищих посадових осіб держави.

Уперше імпічмент було запроваджено в Англій наприкінці XIV ст. Він передбачав порядок відповідальності вищих посадовців —

 

Кремль — резиденція Президента Палац короля

Росії, ж Москва Таїланду

до радників короля включно. Характерним для імпічменту у Великій Британії є те, що слідство в цих справах провадить нижня палата — палата громад, а рішення за результатами розслідування приймає верхня палата — палата лордів. Нині процедура імпічменту передба­чена конституціями багатьох держав, здебільшого для притягнення до відповідальності за тяжкі злочини глави держави. Конституція України також передбачає можливість застосування процедури імпічменту для дострокового припинення повноважень Президента України в разі скоєння ним зради чи іншого тяжкого злочину (доклад­но з нею ви ознайомитеся наступного року). Ця процедура в більшос­ті держав є досить складною — вона передбачає неодноразовий розгляд питання в парламенті, проведення розслідування спеціаль­ними слідчими комісіями, отримання при голосуванні в парламенті кваліфікованої більшості голосів депутатів (відповідно до Конституції ^країни при прийнятті остаточного рішення про імпічмент президен­ту його повинні підтримати не менше ³/₄ народних депутатів).

3. Центральні органи виконавчої влади. Міністерство.

Якщо належність глави держави до виконавчої влади викликає су­перечки і в різних державах сприймається неоднаково, то уряд, без­умовно, є центральним органом у системі виконавчої влади. Навіть ті, хто нічого не знають про право, напевно, чули поняття «уряд». У свідо­мості більшості людей уряд — це люди, які керують державою. Уряд — це вищий колегіальний орган загальної компетенції виконавчої влади держави. Найчастіше цей орган має назви — «кабінет міністрів» чи «рада міністрів». У більшості демократичних держав формування уря­ду здійснюється відповідно або з урахуванням результатів парламент­ських або президентських виборів (залежно від форми правління).

Широкого поширення набула практика формування уряду пар­ламентом. При цьому найчастіше застосовується так звана англо­саксонська модель формування уряду. Вона передбачає, що уряд очолює лідер партії, яка виборола перемогу на парламентських ви­борах, отримала більшість у парламенті. Звичайно, іноді йдеться не про лідера окремої партії, а лідера виборчого блоку або ж коаліції, яка склалася в парламенті вже після виборів і пропонує свою кан­дидатуру для призначення на посаду керівника уряду. Формально такий глава уряду має бути призначений главою держави — прези­дентом або монархом. Так, на батьківщині цього способу форму­вання уряду — у Великій Британії — лідер парламентської більшос­ті отримує від монарха доручення щодо формування уряду та розробки програми його дій. При цьому призначення глави уряду та його міністрів — справа глави держави. Крім того, для цієї моде­лі виконавчої влади характерним є те, що до складу уряду входять лише міністри. У багатьох державах передбачається, що міністром

призначається особа, яка є депутатом парламенту, при цьому він зберігає свій депутатський мандат. Саме так створюється уряд у Великій Британії, Індії, Новій Зеландії, Малайзії, Канаді тощо.

В інших державах формування уряду здійснюється безпосеред­ньо парламентом, глава уряду та його члени обираються парламента­рями, вони повинні отримати підтримку більшості депутатів. У де­яких державах формально пропозицію щодо кандидатури керівника уряду вносить глава держави. Саме така процедура передбачена за­конодавством ФРН, Японії, Швеції тощо і називається континен­тальною системою (або моделлю) формування уряду. Для початку роботи, набуття повноважень уряд повинен отримати підтримку парламенту — так званий вотум довіри, тобто підтримку складу та програми уряду. Як правило, для цього встановлюється певний строк, протягом якого має бути прийнято рішення про схвалення запропонованих кандидатур і програми або ж їх відхилення. До скла­ду уряду можуть входити не лише міністри, а й керівники інших центральних органів виконавчої влади. Для континентальної системи характерна вимога несумісності — член уряду не може займати будь-які інші посади, не має права на представницький мандат, бути депутатом парламенту.

Основним центральним органом виконавчої влади в більшості держав є міністерства. Міністерства (від латин, тіпізіегіит — служба, посада) — галузеві органи центральної державної виконавчої влади, які формують і реалізують державну політику у відповідній сфері суспільного життя. Кількість міністерств у різних державах може суттєво відрізнятися, питання створення міністерств, їх кількість ви­значається урядом, парламентом або главою держави. Всі мі­ністерства поділяють на два основні типи — галузеві та функціональ­ні. До галузевих міністерств належать ті, основним призначенням яких є керівництво й координація діяльності в певній галузі суспіль­ного життя. Так, в Україні до таких міністерств можна віднести міністерства освіти і науки, охорони здоров’я, внутрішніх справ, ву­гільної промисловості. В той же час функціональні міністерства пра­цюють не в окремій галузі, а забезпечують роботу всього господарства держави. Такими є, зокрема, міністерства економіки, фінансів тощо.

Назва «міністерство» є найбільш поширеною, однак в окремих державах аналогічні органи мають інші назви. Так, у СІП А їх нази­вають департаментами, у Великій Британії ряд міністерств мають власні назви — аналогом міністерства фінансів є казначейство, морського міністерства — адміралтейство тощо.

4. Місцеві органи виконавчої влади.

Для забезпечення виконавчих функцій на місцях створюють ор­гани державної виконавчої влади. Місцеві органи державної виконав­
чої влади створюють, як правило, на регіональному (область, штат, земля, провінція тощо) та місцевому (район, префектура тощо) рів­нях. Ці органи мають забезпечити виконання на відповідній території загальнодержавних програм, вирішення найважливіших проблем відповідних територій, а також у багатьох випадках нагляд за дотри­манням законності в діяльності органів місцевого самоврядування.

Функції місцевої державної виконавчої влади в різних держа­вах виконують різні органи. У Франції, наприклад, у колену адмі­ністративно-територіальну одиницю призначають префекта або субпрефекта, який очолює виконавчу владу на відповідній терито­рії, при цьому ця посада — не виборна, а саме призначувана цент­ральними органами. Традиційним є створення на місцях органів різних міністерств, які забезпечують і контролюють виконання функцій держави на відповідній території в певній сфері.

В Україні органами державної виконавчої влади на місцях є облас­ні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністра­ції. їх повноваження визначає Закон України «ГІро місцеві державні адміністрації». Голів місцевих державних адміністрацій призначає Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Виконавча влада забезпечує виконання законів та інших нор­мативних актів і є необхідною складовою системи поділу держав­ної влади. До органів виконавчої влади належить уряд, міністер­ства й інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевої виконавчої влади.

У більшості держав існує посада глави держави, яка може або входити до складу виконавчої влади, або ж перебувати поза гілка­ми влади. Главою держави найчастіше є монарх або президент.

Порядок обрання (призначення) глави держави, формування органів виконавчої влади визначається конституцією або іншими законами.

терства

Виконавча влада, уряд, глава держави, імпічмент, мініс-

9 1. Поясніть поняття виконавча влада, уряд, глава держави, імпіч­

 

мент.

2. Назвіть основні функції виконавчої влади.

3. Які способи формування органів виконавчої влади вам відомі?

4. Наведіть приклади органів, які належать до різних видів органів виконавчої влади.

5. Ознайомтеся з текстом Конституції України та визначте

А порядок формування та припинення повноважень уряду

України

Б вимоги до кандидатів на посаду Президента України, порядок його обрання та дострокового припинення його повноважень

6*. Висловіть свою точку зору щодо доцільності запровадження про­цедури імпічменту й інших підстав дострокового припинення пов­новажень глави держави.

7*. Знайдіть інформацію про перелік міністерств в Україні й висловіть свою думку щодо доцільності скорочення чи доповнення цього переліку.

§ 17. Місцеве самоврядування

1. Поняття «місцеве самоврядування».

У повсякденному житті кожному з нас навряд чи доводиться звертатися за допомогою до президента, парламенту чи уряду. Більшість питань, з якими стикається громадянин у своєму житті, стосуються місцевих проблем: припинено подачу води чи відклю­чено опалення, постало питання ремонту будинку або споруджен­ня дитячого майданчика, необхідно відкрити новий маршрут авто­буса чи змінити режим роботи магазину — усі ці питання навряд чи мають вирішувати центральні органи влади. Саме тому для кожно­го з нас надзвичайно важливою є діяльність місцевого самовряду­вання — політико-правового інституту народовладдя, через який здійснюється управління місцевими справами в адміністративно- територіальних одиницях шляхом самоорганізації жителів за згодою та підтримкою держави.

Витоки місцевого самоврядування можна знайти в епосі Серед­ньовіччя. Класичним прикладом його в той час можна вважати Ки­ївське та Новгородське віче, які вирішували найважливіші питання життя цих давньоруських міст. У подальшому місцеве самовряду­вання набуло в Європі форми магдебурзького права.

І. Білібін. Суд за часів «Руської правди»

Сучасна теорія місцевого самоврядування сформувалася в Єв­ропі у ХУІІІ-ХІХ ст. Воно є природним правом громади й місцево­го населення.

Місцеве самоврядування є правом кожно­го громадянина, воно закріплюється в кон­ституції та інших законах держави, є формою реалізації народного суверенітету, формою народовладдя. Для багатьох держав, серед них і Україна, місцеве самоврядування мож­на вважати також однією із засад конститу­ційного ладу.

Пам’ятник магдебурзькому праву. м. Київ

На сучасному етапі одним із найважливі­ших документів у цій галузі є Європейська хартія місцевого самоврядування, яка містить сучасне розуміння правового інституту. Вона була підписана в Страсбурзі 15 жовтня 1985 р. та ратифікована Україною 15 липня 1997 р. В Україні основні принципи місцевого само­врядування закріплено в Конституції України.

Порівняйте норми Європейської хартії місцевого самоврядування й Конституції України та визначте, якою мірою норми Основного Закону України відповідають міжнародним нормам.

З Європейської хартії місцевого самоврядування Стаття З

1. Місцеве самоврядування означає право і спромож­ність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою су­спільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати під­звітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом.

З Конституції України

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом тери­торіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України...

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною гро­мадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо,
так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

2. Принципи побудови місцевого самоврядування.

Основні вимоги до побудови місцевого самоврядування міс­тяться в Європейській хартії місцевого самоврядування. Пе­редбачено, що права місцевого самоврядування повинні бути закріплені в конституції та законах. Обов’язковою умовою є формування органів місцевого самоврядування шляхом прове­дення прямих виборів, у яких беруть участь мешканці відповід­ної громади.

Органи місцевого самоврядування повинні мати чітко визначе­ні повноваження. При цьому передбачається, що вони можуть мати як власні, закріплені за ними права, так і делеговані органами дер­жавної влади.

Міжнародно-правові стандарти не виключають можливості ад­міністративного контролю та нагляду за органами місцевого само­врядування з боку представників або органів, створених централь­ною владою (представників глави держави, префектів, глав адміністрацій тощо). Однак цей нагляд і контроль повинні бути врегульовані законом і не зачіпати власні повноваження органу місцевого самоврядування.

Обов’язковою умовою діяльності органів місцевого самовряду­вання є забезпечення для неї відповідної матеріальної й фінансової основи. Для цього законодавчо визначають джерела фінансування місцевого самоврядування — певні податки, які повністю або част­ково надходять до місцевих бюджетів. Так, наприклад, в Україні са­ме до місцевого бюджету надходить податок на доходи фізичних осіб, існують також місцеві податки. Крім того, органи місцевого самоврядування, як правило, наділяють правом розпоряджатися комунальною власністю — землею, нерухомістю, іншим майном, яке належить територіальній громаді.

Іноді органи державної влади делегують (передають) органам місцевого самоврядування свої окремі повноваження. Так, на­приклад, облік військовозобов’язаних (функція органів держав­ного військового управління) у сільській місцевості виконують сільські ради — це делегована їм функція. Принципи місцевого самоврядування передбачають, що в цьому випадку державні орга­ни мають не лише делегувати ці функції (закріпивши делегування в законодавстві), а й компенсувати витрати органу місцевого са­моврядування на здійснення цих функцій.

3. Основні моделі самоврядування.

У сучасному світі відомі декілька основних моделей самовряду­вання.

(

Моделі (системи) місцевого^ самоврядування_______________________ )

—.—і................................................................................................................................................................................................................................................. -1------------------------------------------------------------------------------------------- ^ ~і-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ґ Англосаксонська Л (Л (Радянська Л

(^(англо-американська)у он гинеш альна у (соціалістична) у

Основною відмінністю між цими моделями є взяті за основу принципи взаємовідносин між органами місцевого самоврядуван­ня та органами центральної влади.

Англосаксонська (або атло-американська) система (мо­дель) місцевого самоврядування притаманна переважно державам, правова система яких належить відповідно до англосаксонської системи права (системи загального права). Це Велика Британія, США, країни Британської співдружності (Канада, Австралія, Нова Зеландія тощо). Історично місцеве самоврядування у Великій Бри­танії виникло паралельно до державної системи управління, спо­чатку органи управління окремих громад середньовічної Англії утворювалися незалежно від державних органів управління й лише пізніше виникла певна система взаємодії цих інститутів — держав­ного управління й місцевого самоврядування.

Характерною рисою англосаксонської системи місцевого са­моврядування є автономність кожного органу місцевого само­врядування. Існують такі органи місцевого самоврядування: коле­гіальні — ради, муніципалітети тощо, одноособові — мери, голови громад. Усі вони обираються на виборах. Кожен орган має власну компетенцію й не підпорядкований органам вищого рівня — від­сутня ієрархія місцевих органів.

Повноваження органів місцевого самоврядування в країнах анг­лосаксонської системи визначаються згідно з принципом «позитив­ного регулювання». Це означає, що повноваження органів місцево­го самоврядування подані в законодавстві шляхом вичерпного переліку — орган місцевого самоврядування може здійснювати ли­ше ті повноваження, які прямо визначені законом. Фактично діє принцип — «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

Крім того, на місцях відсутні контролюючі органи чи посадові особи, призначені центральним урядом чи главою держави. Єдиним контролюючим органом, який має право зупиняти та ска­совувати рішення місцевих органів у разі порушення ними існую­чих правових норм, є суд.

Континентальна система (модель) місцевого самоврядуван­ня створена на території континентальної Європи — звідки й похо-

Основним завданням судової влади є здійснення правосуддя. Здійснюючи його, судова влада забезпечує розгляд різноманітних судових справ і прийняття правомірних рішень. При цьому важли­во звернути увагу на те, що суд, з одного боку, карає за порушення вимог законів, інших нормативних актів, а з іншого — дуже важли­вою функцією суду є розгляд конфліктів, суперечок між різними особами, у тому числі між державою та громадянином. Іноді суд виступає арбітром і в суперечках між різними державними органа­ми. При цьому правосуддя є виключним повноваженням суду, жо­ден інший орган не має право здійснювати його. До того ж суд не лише карає винного, а й поновлює, захищає права потерпілого, сто­рони, яка діяла правомірно.

Верховний Суд США

 

2. Юрисдикція судів.

Судам у будь-якій державі доводиться розглядати величезну кількість різноманітних справ. Тому в більшості держав створюють розгалужену систему судів, визначаючи, які справи має розглядати кожен із них. Право, повноваження суду розглядати певні види (категорії) справ називають юрисдикцією суду. При цьому іноді розрізняють предметну, територіальну та суб’єктну юрисдикцію.

Предметна юрисдикція визначає право суду розглядати справи залежно від їх змісту. В більшості держав за цією озна­кою виокремлюють загальну та спеціальну юрисдикцію. Як пра­вило, до загальної юрисдикції відносять кримінальні та цивільні справи. Спеціальна юрисдикція в різних державах визначається по- різному. Найчастіше до спеціальної юрисдикції відносять консти­туційні, господарські, адміністративні справи, однак існують й інші види спеціалізованих судів. Так, у Болгарії існують адміністратив­ні спеціалізовані суди, у ФРН — адміністративні, трудові, фінансо­ві й соціальні суди, у Франції — адміністративні й трибунали в ко­мерційних, трудових, соціальних справах, у США — суди в справах про банкрутство, податкові й митні суди.

Іноді створюють суди, завданням яких є розгляд справ щодо певних категорій осіб. У цьому випадку йдеться про суб'єктну юрисдикцію суду. В багатьох державах до спеціалізованих (за суб’єктною ознакою) відносять військові суди, які розглядають справи щодо військовослужбовців. Такі суди є, зокрема, у Великій Британії, Канаді, Німеччині, Іспанії.

Досить поширеним є створення судів для неповнолітніх. Такі суди називають ювенальними (від латин. ]ииепаІІ5 — юнацький). Перший у світі ювенальний суд був створений у Чикаго (США) у 1899 р. Пізніше спеціалізовані ювенальні суди утворені в Ірландії (1904), Англії й Уельсі (1905), Німеччині (1907), Італії (1908), Ка­наді (1908), Франції (1914), Японії (1923) тощо. Нині такі суди іс­нують в Австралії, Єгипті, Ізраїлі, Італії, Іспанії, США, Сирії тощо.

Територіальна юрисдикція визначає можливість розв’язання судом справ залежно від того, де сталися події. Як правило, справи розглядає той суд, який знаходиться на території, де сталися певні події або проживають учасники процесу. В більшості держав суди створюються в адміністративних одиницях, з яких складається держава. В той же час в окремих державах (зокрема, США) створю­ються спеціальні судові округи, межі яких не збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Метою створення таких судових округів є уникнення чи зменшення можливості впливу на суд з боку виконавчої влади тієї території, де він працює. З цією ж метою в деяких державах існує практика розміщення судів в інших містах, аніж органи виконавчої влади.

Ознайомтеся з витягом із Конституції України й визначте, які види судів існують у нашій державі.

З Конституції України

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється ви­ключно судами. Делегування функцій судів, а також при­власнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються....

Судочинство здійснюється Конституційним Судом Украї­ни та судами загальної юрисдикції.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є від­повідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

я

5. Участь представників народу в судовому розгляді.

У більшості сучасних держав одним із принципів судочинства в різних формах є участь у його здійсненні представників народу. Протягом багатьох років перебування України в складі СРСР роз­гляд справ здійснювався судом за обов’язкової участі народних за­сідателів. їхня участь передбачена в розгляді окремих криміналь­них справ і діючим українським законодавством.

Водночас багатьом із нас відомі американські кінофільми, у яких судочинство здійснюють присяжні. Нині можна побачити й передачі російського телебачення, де також показують участь при­сяжних у здійсненні судочинства.

Участь у розгляді справ як народних засідателів, так і присяж­них має забезпечити поєднання життєвого досвіду представників народу й професійної юридичної підготовки судді, який також обов’язково бере участь у судовому розгляді.

Народні засідателі	Присяжні
Беруть участь у розгляді кримі­нальних справ у судах першої інстанції (якщо може бути призна­чено покарання у вигляді довічного позбавлення волі)	Беруть участь у розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції за клопотанням підсудного
Працюють у складі колегії суддів (2 судді + 3 засідателі)	Працюють у складі колегії присяжних (6-12 осіб)
Вік не менше 25 років	Вік не менше ЗО років
Потрібна згода особи	Не потрібна згода особи
Список затверджується місцевою радою за поданням голови місцево­го суду	Список затверджується на основі списку виборців обласною радою за поданням голови апеляційного суду
У суді мають усі права професійно­го судді (участь у процесі, винесен­ня вироку)	Беруть участь у дослідженні доказів
Беруть участь як у визначенні винності підсудного, так і у винесенні вироку, визначенні виду й міри покарання	Приймають лише вердикт, визначаючи винність підсудного (відповідають на питання винен — не винен), у винесенні вироку участі не беруть