У чому ж різниця між присяжними та народними засідателями? Розглянемо це на прикладі норм, закріплених в українському законодавстві. Передусім народні засідателі в разі їхньої участі в процесі мають абсолютно рівні права із суддею. Вони мають право задавати запитання свідкам, підсудному, потерпілому, пропонувати дослідити певні докази, ставити запитання експертам тощо. Присяжні є лише своєрідними глядачами — вони не можуть брати участь у допиті, а ли-
ше сприймають перебіг процесу та подані сторонами докази й оцінюють їх, використовуючи власний життєвий досвід. Після завершення судового слідства, виступів захисту й обвинувачення, останнього слова підсудного присяжні ідуть у нарадчу кімнату й виносять рішення — вердикт, у якому відповідають на запитання, чи мав місце злочин, чи доведено, що злочин скоїв обвинувачений, чи заслуговує він на поблажливість. У разі винесення рішення про доведеність вини підсудного, подальше рішення про вибір виду й міри покарання приймає вже професійний суддя без участі присяжних. Народні засідателі, на відміну від присяжних, беруть участь не лише у визначенні доведеності вини обвинуваченого, а й у винесенні вироку в повному обсязі. При цьому народні засідателі під час винесення вироку мають рівні права із суддею. Отже, якщо думка трьох народних засідателів не збігається з думкою професійних суддів, то суд прийме рішення, за яке*виступають народні засідателі — більшість складу суду.
6. Правоохоронні органи.
Державні органи, уповноважені здійснювати контроль та нагляд за дотриманням конституції, законів та інших нормативних актів, називають правоохоронними органами. Такі органи існують у кожній державі світу, але їх склад і повноваження суттєво відрізняються в різних державах. Правоохоронні органи здійснюють діяльність щодо виявлення, запобігання та розслідування злочинів, забезпечують захист державної безпеки, охорону громадського порядку та безпеки. Правоохоронні органи мають владні повноваження, які необхідні їм для виконання правоохоронних функцій, мають право безпосередньо застосовувати примус. Діяльність правоохоронних органів здійснюється в суворій відповідності до закону, у межах наданих повноважень.
Найбільш характерним органом, який створюється в більшості країн, є органи внутрішніх справ. Як правило, він має назву міліція (така назва застосовується зокрема в нашій державі), або поліція. Такий орган займається охороною правопорядку та законності, боротьбою з правопорушеннями в державі. Як правило, поліція (міліція) забезпечує боротьбу з кримінальними правопорушеннями, пошук злочинців, контроль за дотриманням правил дорожнього руху, охорону громадського порядку.
У багатьох державах важливу роль відіграють органи державної безпеки. Як правило, вони мають статус державних органів спеціального призначення і забезпечують захист держави та суспільства від найнебезпечніших посягань — тероризму, спроб насильницької зміни державного ладу, зазіхань з боку іноземних розвідок тощо.
У різних державах, крім спеціальних правоохоронних органів, окремі функції з охорони правопорядку покладаються на інші державні
органи. Існують податкові органи, які контролюють повноту та правильність сплати податків. Фінансові органи в багатьох державах контролюють використання коштів державного та місцевих бюджетів. Органи охорони кордону та митні органи забезпечують охорону закону та правопорядку на кордонах держави. В ряді держав певні правоохоронні функції покладають на органи охорони природи тощо.
Ознакою сучасної демократичної держави є прокуратура. Цей орган у більшості держав забезпечує контроль за дотриманням законності в діяльності інших державних органів. Для того щоб забезпечити незалежність прокуратури, передбачають спеціальні правові та організаційні заходи та гарантії.
Залежно від особливостей держави, її історичних традицій, найпоширеніших і найнебезпечиіших правопорушень можуть створюватися різноманітні правоохоронні органи.
Важливою ланкою демократичної держави є судова влада. Суди вирішують конфлікти, які виникають у державі, карають винних у правопорушеннях. Демократичний характер діяльності судів має забезпечити дотримання принципів судочинства.
Кожен суд має певну юрисдикцію, право розглядати й вирішувати певні категорії справ. У більшості держав існують загальні й
спеціалізовані суди для розгляду різних категорій справ.
Для забезпечення можливості оскарження судових рішень створені апеляційні й касаційні суди.
У здійсненні правосуддя беруть участь представники народу — народні засідателі й присяжні.
У кожній державі світу існують правоохоронні органи, які виявляють, запобігають і розслідують злочини, забезпечують захист державної безпеки та охорону громадського порядку.
Судова інстанція, юрисдикція, касація, апеляція, правоохо-
ронні органи
2. 
| ЛЯЦІЯ. |
| 1. Поясніть поняття суд, судова інстанція, юрисдикція, касація, апе- |
3. Чим відрізняються види оскарження судових рішень?
4*. Порівняйте статус і роль у судовому процесі присяжних і народних засідателів.
5. Висловіть свою думку щодо доцільності залучення представників народу до здійснення правосуддя.
6. Чи доцільне, на вашу думку, існування різних видів спеціалізованих судів і створення нових спеціалізованих судів у нашій державі?
7*. Визначте позитивні й негативні риси суду присяжних і висловіть думку щодо доцільності широкого запровадження в Україні суду присяжних.
ТЕМА 6, ДЕРЖАВА, ОСОБА, СУСПІЛЬСТВО
§ 19. Громадянство.
Співвідношення понять «людина», «особа»,
«громадянин»
1. Людина, індивід, особистість, особа.
Коли ми звертаємося до когось з оточуючих нас людей чи говоримо про кого-небудь, то використовуємо різні слова — знайомого називаємо на ім’я, прізвище, про незнайомого говоримо людина, громадянин. Чи однакові за змістом ці поняття з точки зору права?
Найширшим є поняття «людина». Воно визначає належність до біологічного виду Людина розумна — Homo sapiens.
4. Пригадайте, чим відрізняється Людина розумна від інших живих істот.
Будь-яка жива істота, яка має ознаки цього біологічного виду — відповідну анатомію, зовнішній вигляд, внутрішні органи, — належить до поняття «людина»: від моменту народження до смерті, незалежно від рівня фізичного або психічного, розумового розвитку, наявності будь-яких (зокрема, й психічних) хвороб. Людиною є й дитина, яка щойно народилася, і особа, яка має дуже значні затримки в розумовому розвитку, і дідусь, який прикутий до ліжка й утратив пам’ять.
Однак кожна людина неповторна. Вона має свої, властиві лише їй ознаки — зріст, колір очей, волосся, форму обличчя, певні особливі прикмети (шрами, родимі плями тощо), у кожної людини є свої відбитки пальців, темперамент і характер. Тому, говорячи про кожну конкретну людину, застосовують поняття «індивід». Індивід — це конкретна людина, яка має свої індивідуальні властивості, що визначаються впливом біологічних і соціальних умов її розвитку. Отже, якщо поняття «людина» є родовим, охоплює мільйони й мільярди жителів Землі, то «індивід» — суто конкретне поняття, що стосується лише однієї чітко визначеної людської істоти. При цьому можна поняття «індивід» застосувати незалежно від рівня розвитку, особливостей поведінки конкретної особи.
Особливістю людини є те, що вона формується й існує в суспільстві. Кожний із нас є членом сім’ї, трудового чи навчального колективу, належить до нації, дехто є членом релігійної громади, політичної партії чи громадського об’єднання. Відносини людини із суспільством, її становище в ньому характеризуються поняттям «особистість». Як свідчить досвід, людина набуває багатьох якостей, лише перебуваючи в людському суспільстві. В історії людства траплялися випадки, коли дитина з тих чи інших причин виховувалася поза людським суспільством — серед тварин, як у відомому творі про Мауглі. У цьому випадку в неї не розвивається людська мова, не формуються навички, поведінка, характерні для людського суспільства. Отже, особистість — це індивід, який має не лише біологічні, а й певні соціальні властивості, що виявляються у відносинах з іншими людьми. Зверніть увагу, особистістю є не будь- яка людина, а лише та, яка вступає в суспільні відносини.
Людина в процесі свого життя вступає у відносини з іншими людьми, різноманітними організаціями, установами, державними органами. Саме тоді її можна назвати «особою». Цим поняттям користуються юристи, визначаючи людину, яка вступає в правовідносини, що є їхнім суб’єктом. Отже, особа — це людина, яка є суб’єктом правовідносин.
Пригадайтеу які види осіб можуть брати участь у правовідносинах.
З особливостями фізичних і юридичних осіб ви ознайомитеся в наступних параграфах, вивчаючи тему «Правовідносини».
Сучасна людина здебільшого має тісні зв’язки з певною державою, має право на захист з її боку й водночас має перед нею обов’язки. Зв’язок людини з певною державою визначає поняття «громадянин». Якщо «особистість» — поняття загальнолюдське, то громадянином можна бути лише певної держави — України, Росії, Франції тощо.
Отже, «людина», «індивід» — поняття здебільшого біологічне, що стосується кожної істоти людського роду від народження. «Особистість» — переважно соціальне поняття, поняття «особа» визначає участь людини в правовідносинах, а «громадянин» — поняття політико-правове, пов’язане з існуванням держави й права, визначає зв’язок людини з державою.
2. Поняття «громадянство».
Правовий статус (правове становище) громадянина визначається поняттям «громадянство». Громадянство — це юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок між особою й певною державою, що визначає їхні взаємні права й обов’язки.
Розглянемо докладніше кожну складову частину цього визначення. Юридична визначеність громадянства полягає в тому, що є чіткі, закріплені в нормативних актах правила його набуття й утрати. Стійкість громадянства визначає необмеженість дії в часі. Набувши громадянства, людина не може бути позбавлена його довільно. Протягом усього часу перебування в громадянстві вона має захист з боку своєї держави, може користуватися всіма правами громадянина. Необмеженість у просторі означає, що людина зберігає громадянство не лише на території своєї держави, а й за кордоном, у будь-якому місці земної кулі її захищає держава. Згадаємо події останніх років, коли пірати з африканської держави Сомалі здійснювали захоплення суден різних держав у морі, поблизу узбережжя своєї держави, унаслідок чого під загрозою опинилося життя моряків — громадян різних держав. Франція, Росія, США й інші держави надіслали в цей район військові кораблі, літаки, загони спеціального призначення для забезпечення захисту своїх громадян. Незалежно від того, де знаходиться громадянин, він також зберігає всі свої права й обов’язки. Коли обирають президента або депутатів, громадяни, які перебувають за кордоном своєї держави, беруть участь у голосуванні, прийшовши до дипломатичного представництва, де, як правило, створюють виборчі дільниці.
Іноді як синонім до поняття «громадянство» використовують поняття «підданство». Цей термін зберігся з часів, коли в більшості країн були монархії і всі мешканці монархії вважалися такими, що знаходяться «під монархом», зобов’язані платити дань (аналог нинішнього податку) своєму монархові, як тоді казали: вони перебували «під данню». Звідси й назва — «піддані». У монархіях і нині вживають термін «підданство» для позначення належності особи до держави, у країнах із республіканською формою правління використовують поняття «громадянство». Отже, в Україні ми говоримо: громадянин України, а у Великій Британії мешканці є підданими Її величності.
3. Набуття громадянства.
У сучасному світі існує чимало різних способів набуття громадянства.
|
Найбільша кількість людей отримує громадянство в момент народження. Саме цей спосіб — набуття громадянства за народженням має назву філіація. В цьому випадку отримання громадянства відбувається автоматично, не потребує від людини жодних свідомих дій.
Розрізняють два основних підходи до надання громадянства за народженням. За першим — дитина отримує громадянство своїх батьків (хоча б одного). Воно нібито передається дитині з кров’ю, звідси й назва — право (або принцип) крові. В разі застосування цього принципу немає значення, де народилася дитина, важливо лише, хто її батьки. Цей принцип є провідним у законодавстві ФРН, Франції, Італії тощо.
Другий принцип — це право (принцип) землі (або ґрунту). У цьому випадку дитина отримує громадянство тієї держави, на території якої вона народилася (незалежно від громадянства батьків). Саме цього принципу переважно дотримується законодавство більшості держав Латинської Америки.
Досить часто застосовується й змішаний принцип, коли в законодавстві є обидва зазначені принципи, що діють в різних ситуаціях.
Деякі люди отримують громадянство внаслідок натуралізації — громадянства певної держави іноземцем чи особою без громадянства внаслідок свідомого рішення про перехід з одного громадянства в інше. В цьому випадку особа, як правило, сама свідомо приймає рішення про зміну громадянства й звертається з відповідним клопотанням до держдвних органів обох держав — свого попереднього громадянства й того, громадянство якої вона хоче отримати.
У більшості держав визначено досить суворі вимоги для тих, хто має намір натуралізуватися, — отримати нове громадянство. Серед традиційних вимог — визначений (іноді досить значний) строк проживання на території держави, володіння на встановленому рівні мовою держави, визнання й дотримання вимог конституції й законів держави. Іноді додатково вимагають підтвердити наявність законних джерел існування, відсутність «негативних» сторінок біографії — судимості, участі в злочинних чи терористичних організаціях тощо.
Унаслідок укладання міжнародних угод, зміни території держав або інших обставин суспільного чи особистого життя в людини виникає право одночасно на належність до громадянства двох чи навіть більше держав.
Пригадайте з курсів історії випадки переходу території однієї держави до складу іншої, які відбувалися внаслідок війн, революцій, розпаду чи утворення нових держав.
Однак у більшості держав подвійне громадянство не визнається, тому виникає необхідність обрати одне із двох можливих громадянств. Набуття громадянства внаслідок свідомого та добровільного вибору із двох чи більше наявних у людини громадянств називають оптацією. Така ситуація виникла після Другої світової війни, коли деякі території Німеччини перейшли до складу СРСР і Польщі; до складу Радянської України, яка знаходилася в складі СРСР, перейшли деякі території Чехо- Словаччини (Закарпаття) тощо. Перед мешканцями цих територій, які не за своєю волею опинилися на території інших держав, постала проблема — залишитися в попередньому громадянстві чи взяти нове. Аналогічне питання може постати при досягненні повноліття перед людиною, яка народилася в державі, що користуєтеся принципом ґрунту, у батьків — громадян держави, яка визнає принцип крові.
Іноді особа, яка з різних причин втратила громадянство тієї чи іншої держави, виявляє бажання його повернути. В цьому випадку йтиметься про відновлення громадянства. Як правило, для осіб, які відновлюють своє громадянство, передбачено менш жорсткі умови, аніж тим, хто вирішив його набути вперше. В деяких випадках відновлення громадянства може бути навіть не індивідуальним, а груповим, коли відповідним нормативним актом проголошується право на відновлення громадянства групам людей (наприклад, тим, хто був вимушений виїхати з держави, рятуючись від військового перевороту чи громадянської війни внаслідок чого втратив громадянство).
Крім цих основних шляхів набуття громадянства, існують також додаткові, неосновні. Серед них — усиновлення дитини, установлення над нею опіки чи піклування. В багатьох державах дитина отримує громадянство свого усиновителя, опікуна, піклувальника, в інших передбачено й зворотний зв’язок — усиновитель має право стати громадянином держави усиновленої дитини в спрощеному порядку. Зазначимо, що деякі науковці вважають, що цей спосіб отримання громадянства є різновидом натуралізації, інші — виокремлюють його як самостійний.
У деяких державах також передбачено набуття громадянства в разі укладання шлюбу — особа, яка уклала шлюб із громадянином держави, також отримує громадянство цієї держави. Більше того, у державах Близького Сходу жінка автоматично набуває громадянство свого чоловіка.
Висловіть свою думку щодо обґрунтованості цих шляхів отримання: громадянства, їх відповідності принципам справедливості й поваги до прав людини.
4. Припинення громадянства.
У житті можуть виникати ситуації, коли людина втрачає своє громадянство. В більшості держав визнається право людини змінити громадянство, вийти з громадянства, яке вона має. Існує декілька способів припинення громадянства.
|
Найпростіший і найдемократичніший спосіб припинення громадянства — коли людина сама приймає рішення про зміну свого громадянства, вихід із громадянства, яке в неї Є; Вихід із громадянства відбувається згідно із заявою людини. При цьому причини можуть бути різні — політичні, сімейні, економічні. В більшості держав законодавство визначає відповідні процедури — необхідність звернення до державного органу — суду, органів внутрішніх справ, інших органів державної виконавчої влади.
Законодавство багатьох держав також передбачає випадки, коли особа, хоча й не подає власної заяви про вихід із громадянства, але вчиняє дії, які призводять до автоматичної втрати громадянства. В більшості держав громадянство втрачається, якщо людина вступила на військову службу, на службу в поліцію іншої держави. У державах, що не визнають подвійного громадянства, підставою для втрати громадянства є добровільне набуття громадянства іншої держави.
У деяких державах передбачена також можливість позбавлення громадянства. В цьому випадку позбавлення громадянства відбувається як покарання за ті чи інші дії людини. Така можливість передбачена законодавством ФРН, СІНА, Іспанії. Однак у більшості держав світу (Україна в їх числі) позбавлення громадянства не передбачене, уважається порушенням права людини на громадянство.
5. Апатриди й біпатриди.
При визначенні громадянства іноді виникають не зовсім звичні ситуації — особа може отримати право на громадянство одразу двох держав, тобто стати біпатридом.
Висловіть припущення, у яких ситуаціях можлива поява осіб, які мають подвійне громадянство.
Більшість держав світу нині не визнають подвійного громадянства, передбачають у своєму законодавстві запобіжні механізми для недопущення можливості його виникнення. Однак законодавство ФРН, Ізраїлю, Панами й деяких інших держав передбачає можливість подвійного громадянства.
Іноді людина внаслідок життєвих обставин залишається поза громадянством усіх держав, тобто стає особою без громадянства — апатридом.
Сучасне міжнародне право виходить із необхідності уникати випадків появи апатридів, зокрема для цього передбачають неприпустимість втрати чи виходу з громадянства, якщо особа не набуде іншого громадянства; діти, батьки яких не мають громадянства в більшості держав, отримують громадянство за прицигюм ґрунту.
Пригадайте, що означає цей принцип.
Отже, тенденція сучасного законодавства більшості держав світу й міжнародно-правових актів — зменшення можливостей випадків появи біпатридів та апатридів.
6. Іноземці.
Як правило, у кожній державі живуть не тільки особи, які мають її громадянство. Тут можуть перебувати громадяни інших країн — іноземні громадяни, а також особи без громадянства — ті, хто не можуть підтвердити свою належність до громадянства жодної з країн. Чим відрізняється їхнє правове становище від правового становища громадян?
Сучасне законодавство більшості держав визначає, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають на території держави на законних підставах (тобто перетнули кордон легально, отримали в разі потреби — дозвіл на перебування на території держави — візу й перебувають на території держави відповідно до встановлених нею правил), користуються тими самими правами й свободами, що й громадяни цієї держави. Винятки встановлюються, як правило, конституцією й законами держави перебування. В більшості держав іноземцям, наприклад, гарантовані права на життя й свободу, на освіту й охорону здоров’я, на власність (хоча іноді з певними обмеженнями). Однак іноземці не мають права брати участь в управлінні державою — обирати й бути обраними до органів державної влади, бути державними службовцями, на них не поширюється військовий обов’язок тощо. В той же час іноземці, так само як і громадяни, зобов’язані виконувати вимоги конституції й закони держави перебування, сплачувати податки, у разі скоєння правопорушень їх притягають до відповідальності (окремі винятки стосуються осіб, які мають дипломатичний статус і відповідно так званий дипломатичний імунітет).
Із Закону України «Про громадянство України» Стаття 7. Набуття громадянства України за народженням
Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території | України, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі І (знайда), є громадянином України.
Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням
Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України, відповідно до статті 5 Закону України «Про право- наступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Рес- | публіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.
Стаття 9. Прийняття до громадянства України Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.
Умовами прийняття до громадянства України є:
| I |
I) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві. Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України
терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Стаття 19. Втрата громадянства України Громадянство України втрачається:
якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 8, пунктом 2 частини
| І |
другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України на підставі статті 9 цього закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
До людини в різних ситуаціях можуть застосовуватися поняття людина9 індивіду особистість, особа, громадянин.
Громадянство є важливою юридичною категорією, що визначає правовий зв’язок між державою і людиною.
У законодавстві більшості держав визначено різні шляхи набуття громадянства, основними серед них є філіація, натуралізація, оптація тощо. Громадянин має право змінити своє громадянство. Людина може вийти з громадянства, утратити його в разі скоєння ним передбачених законодавством дій. В окремих державах передбачено процедуру позбавлення громадянства.
Людина, індивід, особистість, особа, громадянин, громадянство, апатрид, біпатрид.
1. Поясніть поняття людина, індивід, особистість, особа, громадя- 7т ' нин, громадянство, апатрид, біпатрид.
“ " 2. Які існують шляхи набуття громадянства?
3. Назвіть шляхи втрати громадянства.
4. Порівняйте
А громадянство й підданство
Б поняття людина, індивід, громадянин, особа, особистість
В філіацію, оптацію, натуралізацію
Г вихід із громадянства, утрату громадянства й позбавлення громадянства
Д правовий статус громадян та іноземців, які перебувають на території держави на законних підставах
5*. Виходячи з правового змісту громадянства, проаналізуйте можливі позитивні й негативні наслідки подвійного громадянства для держави й окремої особи.
6*. Визначте, у яких із зазначених випадків особи мають право на українське громадянство. Для відповідей використайте матеріал параграфа та витяги із Закону України «Про громадянство України»:
а) батьки дитини є громадянами України, але на момент її народження постійно живуть у США;
б) батько дитини — громадянин ФРН, мати — громадянка України, постійно живуть у Польщі;
в) дівчина, громадянка України, одружилася з громадянином Єгипту й виїхала з ним на проживання на його батьківщину;
г) офіцер, уродженець Одеси, у 1991 р. служив на Далекому Сході і у 2001 рм вийшовши на пенсію, подав заяву про надання йому українського громадянства;
д) громадянка України виїхала до Франції й поступила на службу в поліцію Парижа;
е) біля пологового будинку в м. Донецьку знайдено дитину, вік якої приблизно тиждень. Батьків її встановити не вдалося.
§ 20. Політична система суспільства
1. Політичні відносини.
Кожна людина у своєму житті вступає в різноманітні відносини.
Наведіть приклади відносин, у яких доводилося брати участь вам, вашим родичам, знайомим і друзям.
Будь-які відносини, які виникають між людьми в процесі їхньої життєдіяльності (тобто в людському суспільстві), називають суспільними. Вони забезпечують участь особи в житті суспільства.
Однак серед численних і дуже різноманітних суспільних відносин можна визначити ті, які відносяться до державної влади. Політичні відносини — це відносини, які складаються в процесі заво- лодіння, організації та здійснення державної влади.
Політичними є відносини, які виникають під час виборів, діяльності політичних партій. Так само політичними є відносини, що існують у процесі управління державою між громадянами, юридичними особами й державними органами. Треба зазначити, що на відміну від інших суспільних відносин, чимало з яких не повною мірою регулюються нормами права, політичні відносини повною мірою підлягають правовому регулюванню.
2. Поняття «політична система суспільства».
Політична система суспільства — досить складне явище суспільного життя. Існують два підходи до визначення цього поняття. У вузькому сенсі політична система суспільства — сукупність державних і недержавних інститутів, організацій, органів, окремих громадян, які беруть участь у політичному житті суспільства, здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та іншими групами. Інколи трапляється більш широке розуміння політичної системи. До її складу в цьому випадку включають не лише різних осіб, які беруть участь у політичному житті, а й усі явища політичного життя суспільства. Зокрема, додатково до складу політичної системи в цьому випадку відносять політичні відносини, політичну свідомість учасників політичного життя, а також політичні норми — загальні правила поведінки в процесі політичного життя.
