Отже, ознакою держави є організація населення за територіаль­ним принципом, наявність чітко визначеної території, обме­женої кордонами. 2 страница

Сучасні правознавці вважають, що поняття «форма держави» має три складові — форму правління, форму державного устрою та форму державно-політичного режиму.

Отже, це поняття є складеним, що включає декілька елементів. Два з трьох елементів форми держави — форма правління та форма державного устрою — обов’язково закріплюються в правових актах держав, найчастіше в конституції. Що ж стосується державно-полі-

Форма

держави

 

Форма правління — визначає структурну організацію влади

Форма державного устрою — визначає територіальну організацію влади

Т\

⁽ Форма державно політичного режиму визначає політичну ^ організацію влади

нічного режиму, то для його визначення необхідно обов’язково проаналізувати також стан практичної реалізації норм, закріпле­них у законодавстві.

Окремі правознавці вважають більш коректним і правильним застосовувати при класифікації держав поняття «державний лад». ()днак більшість науковців продовжують використовувати тради­ційне поняття «форма держави».

2. Поняття «форма правління».

Першою складовою форми держави є форма правління. Форма правління визначає спосіб організації державної влади, порядок створення (формування) вищих органів державної влади, поря­док взаємодії між цими органами та розподіл повноважень між ними.

Поняття «форма правління» уперше в нормативних актах було застосовано у Швеції в 1634 р., де було прийнято акт під назвою «Форма правління». У XIX ст. форма правління була закріплена в конституціях Норвегії (1814), Португалії (1826), Франції (1848) тощо. У деяких конституціях сучасних країн також вживається це поняття. Проте якщо навіть поняття «форма правління» не вжива- сться в основному законі держави, воно, як правило, закріплюєть­ся нормами конституції.

3. Види форми правління.

Сучасна правова наука визначає дві основні форми правлін­ня — монархію та республіку.

 

 

Монархія (від грец. єдиновладдя) — форма правління, при якій верховна влада зосереджена (повністю або частково) у руках одноособового глави держави і, як правило, передається в спадок.

Монархія є найстарішою формою правління, була характерна для рабовласницької та феодальної держав. На етапі буржуазних революцій у багатьох країнах світу відбулася еволюція абсолют­них монархій на конституційні, інші ж стали республіками.

Для монархії характерні такі ознаки:

— главою держави є монарх;

— монарх здійснює свою владу одноособово;

— влада монарха в багатьох випадках проголошується священ­ною, уважається отриманою від Бога;

— влада монарха поширюється на всі сфери суспільного життя;

— монарх здебільшого не несе юридичної відповідальності за свої дії.

При цьому треба зазначити, що посада монарха може мати різ­ну назву — король, цар, емір, шах, це залежить здебільшого від істо­ричної традиції, притаманної для певної держави.

Відомі два основні види монархій — абсолютна (необмежена) і обмежена.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою. Монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо здійснення державної влади. Серед абсолютних визначають деспотичні та теократичні. Для деспотичної монархії характерним є нічим і ніким не обмежена влада. Як правило, опорою монарха в деспо­тичній монархії є верхівка війська. Сутність теократичної мо­нархії можна зрозуміти з назви — у ній монарх є поєднанням як світської, так і духовної влади, джерелом влади монарха проголо-

 

шується вища сила — Бог. Основним джерелом права в теократич­ній монархії є релігійні норми. Абсолютними монархіями на сучас­ному етапі є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія та Ватикан (дві останні — теократичні монархії).

Обмежена монархія — це монархія, у якій влада монарха об­межена законами або певними державними органами. Межі вла­ди монарха, механізми обмеження його влади визначаються зако­нодавством конкретної держави. Частина органів влади держави в обмеженій монархії, як правило, формується шляхом проведення виборів.

У більшості держав монарх отримує владу в спадок, однак існу­ють й інші варіанти наділення монарха владою. Так, у Саудівській Аравії, Свазіленді, Катарі та деяких інших державах у разі необхід­ності монарх обирається членами своєї сім’ї. В Малайзії, яка скла­дається з кількох султанатів, їх глави — султани — раз на сім років обирають верховного правителя держави. В монархіях, де влада передається в спадок, існують спеціальні нормативні акти, що визначають порядок спадкування престолу.

Дуалістична монархія характерна для країн, у яких більшою чи меншою мірою зберігаються залишки феодалізму. У цих держа­вах здебільшого здійснено поділ влади — законодавча влада нале­жить парламенту, а виконавчу зосереджує у своїх руках монарх, який формує уряд, а часом очолює його. Уряд в дуалістичній монархії відповідальний перед монархом (а не парламентом). У де­яких дуалістичних монархіях частина депутатів парламенту при­значається монархом. Він здебільшого має право вето на рішення парламенту, може розпустити парламент. Саме такими монархіями були на межі ХІХ-ХХ ст. Австро-Угорщина, Італія, Румунія, нині такими є Йорданія, Марокко.

Парламентарна (парламентська), або конституційна, мо­нархія характеризується значно більшим обмеженням влади монарха. Щодо таких монархій можна вжити відомий вислів: «Мо­нарх царствує, але не править». У парламентській монархії компе­тенція монарха чітко визначена законом (а не є всеохогілюючою), виконавча влада в такій державі належить уряду, який формується парламентом (іноді за формальної участі монарха) і несе відпові­дальність саме перед законодавчим органом. Як правило, очолює уряд представник партії, яка перемогла на парламентських виборах. Акти монарха набувають чинності лише за умови їх під­писання (контрасигнації) прем’єр-міністром або членами уряду. Більшість сучасних монархій є саме парламентарними. Це Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Японія та ін. Збереження цих мо­нархій пояснюється нині здебільшого повагою до історичних тра­дицій, історичного досвіду держави.

Республіка (від латин, respublica — суспільна справа) — форма державного правління, за якої вищі державні органи обираються населенням на певний строк.

Перші республіки виникли ще в стародавньому світі. Саме така форма правління існувала в стародавніх Афінах та Спарті, на пер­ших етапах історії Стародавнього Риму. Республіканська форма правління була притаманна Великому Новгороду, своєрідною ко­зацькою республікою була Запорозька Січ.

Основними ознаками республіки є;

— органи державної влади, що формуються шляхом виборів;

— органи державної влади, які мають обмежений строк повно­важень;

— державна влада, що здійснюється від імені народу, реалізація принципів народного суверенітету.

У сучасній юридичній науці прийнято поділяти республіки на президентські, парламентські та змішані.

Уважається, що перша президентська республіка у світовій історії виникла в Сполучених Штатах Америки згідно з консти­туцією США 1787 р. Для президентської республіки характерне надання президентові повноважень глави держави, а іноді й го­лови уряду. При цьому в такій республіці президент обирається загальнонародним голосуванням. Саме він формує уряд, який надалі несе відповідальність перед ним. Необхідно зазначити, що в президентській республіці (як і в будь-якій іншій) обов’язково наявний парламент, повноваження якого закріплено в законо­давстві. У цілому в президентській республіці президент має до­сить широкі повноваження, здатний здійснювати вирішальний вилив на політику держави. Як свідчить досвід, в окремих випад­ках у президентській республіці виявляється тенденція до авто­ритаризму глави держави. Нині президентськими республіками, згідно із законодавством, є Аргентина, Бразилія, Мексика, США тощо.

У 1875 р. у Франції вперше в законодавстві була закріплена парламентська форма республіки. У парламентській республіці забезпечується верховенство парламенту. Парламент, який

 

обирається населенням держави, самостійно формує уряд. Для такої республіки характерне закріплення відповідальності уряду й інших органів державної влади перед парламентом. У парла­ментській республіці може існувати посада президента, однак у цьому випадку він, як правило, обирається не загальнонародним голосуванням, а парламентом. Президент відповідає перед вищим представницьким органом і має здебільшого представницькі функції. В деяких державах посада президента взагалі відсутня. Залежність уряду від парламенту, парламентської більшості призводить до того, що парламентській республіці притаманні нестабільність уряду, його часті зміни, що часом суттєво впливає на розвиток економіки. На сучасному етапі парламентськими республіками є Греція, Італія, Індія, Ізраїль, ФРН.

Наймолодшою є змішана рес­публіка, яка вперше була закріпле­на в конституції Франції 1958 р. Як зрозуміло із самої назви, ця форма поєднує ознаки президентської та парламентської форми республіки.

Корецький Володимир Михайлович (1890-1984) Видатний український пра­вознавець, доктор юридич­них наук, академік АН УРСР, досліджував пробле­ми міжнародного права. Представляв УРСР в Орга­нізації Об’єднаних Націй, брав участь у розробці За­гальної декларації прав лю­дини. З часу заснування в 1949 р. очолював сектор держави і права Академії на­ук УРСР, який в 1969 р. був реорганізований в Інститут держави і права. Нині цей інститут названий на честь В. М. Корецького. Єдиний учений-юрист СРСР, удос­тоєний звання Героя Соціа­лістичної Праці.

У змішаній республіці президент, як правило, обирається загальнона­родним голосуванням, однак парла­мент має можливість деякою мірою контролювати його діяльність і в окремих випадках може достроково припинити його повноваження.

Формування уряду є спільною ком­петенцією парламенту й президен­та, при цьому співвідношення їх повноважень може суттєво відріз­нятися в різних державах. Пре­зидент також має право в певних визначених законом випадках до­строково припинити повноваження парламенту. На відміну від прези­дентської республіки президент у змішаній республіці не очолює уряд

і формально не несе відповідаль­ності за його діяльність.

Змішану форму правління нині мають Монголія, Польща, Росія,

Фінляндія, Франція тощо. Іноді, залежно від співвідношення повно­важень парламента й президента,

серед змішаних республік виокремлюють президентсько-парла­ментські та парламентсько-президентські республіки.

Чітких критеріїв віднесення республіки до парламентсько-пре­зидентської чи президентсько-парламентської не існує. Як прави­ло, цей поділ визначають залежно від розподілу повноважень між главою держави та органом законодавчої влади. Якщо повно­важення президента більш вагомі — республіку визначають як президентсько-парламентську, коли ж повноваження парламенту більш вагомі, ніж глави держави, — говорять про парламентсько- президентський тип республіки.

Форма правління протягом історії держави може змінюватися, залежно від історичних умов, соціально-економічного розвитку держави. Іноді зміни відбуваються поступово — шляхом внесення змін до конституції, інших нормативних актів держави, але часом до змін призводять революційні події.

Для класифікації існуючих у світі держав використовується поняття «форма держави». Воно включає три елементи — форму правління, форму державного устрою та форму державного режиму.

тт ІгЩ

Форма правління характеризує порядок формування та спів­відношення повноважень вищих органів державної влади. За фор­мою правління виокремлюють монархію та республіку, які поді­ляють на ряд форм.

Форма держави, форма правління, республіка, монархія.

1. Поясніть поняття форма держави, форма правління, монархія, республіка.

2. Які елементи включає поняття форма держави?

3. Назвіть ознаки різних видів форми правління.

4*. Порівняйте

А монархію та республіку Б абсолютну й обмежену монархії В парламентську, президентську й змішану республіки

5*. Висловіть свою думку щодо позитивних і негативних ознак кожної з відомих вам форм правління. Яку з них ви вважаєте найдоскона­лішою? Свою думку аргументуйте.

6. За допомогою тексту Конституції України визначте форму прав­ління нашої держави.

7*. З курсів історії наведіть приклади держав, у яких змінювалася форма держави. Пригадайте, унаслідок яких подій відбувалися ці зміни.

З курсів історії та географії пригадайте, які держави в різні істо­ричні періоди мали багато складових. Який статус мали ці складо­ві в різних державах?

§ 7. Форми державного устрою

1. Поняття «державний устрій».

Форма державного устрою характеризує територіальну орга­нізацію влади, спосіб поділу території держави на складові, відносини між центральними органами держави та адміністратив­но-територіальними одиницями, що входять до її складу.

За формою державного устрою держави поділяють на унітарні (прості) та складні.

2. Унітарна держава.

 

Унітарна (проста) держава — це форма державного устрою, за якої адміністративно-територіальні одиниці держави не мають ознак державного суверенітету.

Основними ознаками унітарної держави є:

— жодна складова унітарної держави не має ознак суверенітету;

— у державі існує єдина система державних, зокрема судових і правоохоронних, органів;

— єдина конституція та система законодавства, які діють на всій території держави;

— єдине громадянство, окремі територіальні одиниці не мають громадянства;

— єдина податкова система;

—суб’єктом міжнародного права є лише держава в цілому, тобто в міжнародних відносинах може брати участь лише держава в цілому.

Необхідно зазначити, що унітарний характер держави не ви­ключає існування в її складі певних територіальних одиниць — об­ластей, земель, департаментів, провінцій тощо. Однак ці утворення не мають ознак суверенітету, створюються лише для організації уп­равління державою.

Іноді унітарні держави поділяють на централізовані та децен­тралізовані. У централізованих державах керівники місцевих орга­нів влади призначаються з центру, усі територіальні одиниці мають рівний правовий статус.

У децентралізованих державах адміністративно-територіаль­ним одиницям надається певний, іноді досить значний, обсяг влас­них повноважень. Органи місцевого самоврядування, як правило, обираються населенням.

Нині унітарними є Данія, Пакистан, Польща, Фінляндія, Франція тощо.

3. Складна держава. Федерація.

Складною державою називають таку, у складі якої є територіа­льні одиниці, що мають певні ознаки державного суверенітету.

Складні держави здебільшого утворюються шляхом об’єднання са­мостійних суверенних держав, які передають частину своїх суве­ренних повноважень об’єднаній державі. Видами складної держави є федерація, конфедерація та імперія.

Федерація (від латин, /оесіегайо — союз, об’єднання) — це складна держава, до якої входять державні утворення, що мають певну політичну самостійність. Ідеї федералізму виникли пере­важно у ХУІІІ-ХІХ ст. Центром формування федералістських ідей стали Сполучені Штати Америки.

У федеративній державі територія складається з територій окре­мих адміністративно-територіальних одиниць — суб’єктів федера­ції. У різних державах ці суб’єкти мають різні назви — штати (США, Австралія, Індія), землі (Австрія, Німеччина), кантони (Швейца­рія), республіки, області, краї (Росія) тощо. Обов’язкова ознака федерації — наявність загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких обов’язкові для складових частин федерації (якщо вони прийняті в межах повноважень). Разом із тим у суб’єк­тів федерації існують власні законодавчі, виконавчі, судові, право­охоронні органи, що мають чітко визначені повноваження, які не збігаються з повноваженнями центральних органів, чітко відокрем­лені від них. Так, у США, які є федеративною державою, поліція кожного штату має право діяти лише на його території, а Федераль­не бюро розслідувань (ФБР), яке є загальнодержавним органом, може розслідувати справи на всій території США, але тільки най­важливіші, що мають загальнодержавне значення. Перелік цих справ установлюється законодавством. У федерації обов’язково іс­нує дворівнева система законодавства — разом із федеративною конституцією та законами існують конституції й закони окремих частин федеративної держави. При цьому більш високу юридичну силу мають, як правило, нормативні акти федерації. Основою феде­рації в більшості випадків є союзний (федеративний) договір. На міжнародній арені має право виступати лише федерація загалом, однак в окремих випадках обмежене право брати участь у міжнарод­них відносинах надається й суб’єктам федерації. Так, у СРСР, який за конституцією був федерацією, двом республікам — Українській та Білоруській — було надано обмежене право брати участь у між­народних відносинах, зокрема вони вже з 1945 р. були членами Ор­ганізації Об’єднаних Націй. Характерною рисою федеративної дер­жави є наявність двопалатного парламенту, одна з палат якого представляє інтереси окремих суб’єктів федерації.

Пригадайте_у у яких федеративних державах існує двопалатний парламент. Як називають його палати?

Теорія права визначає різні види федерацій.

 

За способом утворення федерації поділяють на конституційні та договірні. Конституційні федерації утворилися внаслідок поділу єдиної держави на окремі суб’єкти, наділення їх певною компетенцією (з ознаками державного суверенітету) і закріплення цих повноважень у нормативних актах. Протилежним є шлях утво­рення договірної федерації. У цьому випадку самостійні суверенні держави добровільно об’єднуються у федеративну державу, пе­

редаючи їй частину своїх повноважень, свого суверенітету.

ч

/

Конституційна — шляхом поділу країни на суб’єкти й закріплення

Договірна — створена на основі об’єднання самостійних держав

 

їх компетенції в конституції

Федерації розрізняють також за принципами утворення. З од­ного боку, є федерації, що об’єднують суб’єкти, у кожному з яких мешкають переважно громадяни певної національності. Отже, суб’єкти створюються відповідно до національного складу насе­лення. Саме такими були союзні республіки колишньої Югославії (нинішні незалежні Хорватія, Сербія, Чорногорія, Македонія, Словенія тощо), так утворилася Чехо-Словаччина, нині такою є Бельгія тощо. Такий принцип побудови зумовлює формування національної федерації. З іншого боку — існують федеративні держави, які мають однонаціональне населення або ж різні націо­нальності рівномірно поширені на її території. У випадку, коли поділ на суб’єкти федерації не пов’язаний із національним скла­дом населення, ідеться про територіальну федерацію. Такими є ФРН, СНІ А, Індія. І нарешті, бувають випадки, коли в побудові федерації поєднуються обидва зазначені принципи — частина
суб’єктів є національними, інші — суто територіальними. Саме так побудована Російська Федерація, у складі якої є як національні ав­тономні республіки (Татарстан, Башкортостан, Комі, Саха-Яку- тія), так і області (Московська, Ленінградська, Рязанська, Брян­ська тощо) і краї (Читинський, Приморський, Хабаровський, Краснодарський тощо), населення яких переважно росіяни. У цьо­му випадку йдеться про національно-територіальну федерацію.

Федерації поділяють також за розподілом повноважень, компе­тенції суб’єктів федерації. Так, у США й Росії всі суб’єкти федера­тивної держави мають однакові права — така федерація має назву симетрична. У той же час в Індії історично склалося так, що в складі держави є території з різним статусом — штати та союзні території. В такому випадку йдеться про асиметричну федерацію.

4. Конфедерація та імперія.

Конфедерація — це різновид складної держави, союз суве­ренних держав, які об’єдналися для досягнення спільної мети в певній сфері. Конфедерація є об’єднанням суверенних держав на підставі договору, що здебільшого передбачає збереження сувере­нітету суб’єктів конфедерації та їх право вільного виходу з неї. Для конфедерації характерними є відсутність спільного державного кордону, єдиної території, спільної конституції, законодавства, гро­мадянства, фінансової системи, армії. У разі створення певних за­гальнодержавних органів законодавчої, виконавчої та судової вла­ди вони формуються за принципом представництва суб’єктів конфедерації й мають чітко визначені обмежені повноваження. У багатьох випадках рішення центрального органу не мають обов’язкового характеру для суб’єктів конфедерації.

Конфедерації виникають, як правило, шляхом об’єднання неза­лежних держав з метою розв’язання певних конкретних завдань — боротьби за незалежність, вирішення економічно-господарських проблем, спільної оборони тощо. Відповідно до мети об’єднання створюють певні органи, що вирішуватимуть саме ці завдання. Ці органи мають переважно функції координації діяльності в певних чітко визначених сферах, органи ж законодавчої й виконавчої вла­ди можуть навіть не створюватися.

В історії відомі різні випадки існування конфедерацій. Історич­ний досвід свідчить, як правило, про нестійкий характер конфеде­ративних утворень, які або розпадаються, або ж поступово перетво­рюються на федерацію.

Так, після набуття незалежності від Великої Британії Північно­американські штати утворили конфедерацію з метою боротьби л колишньою метрополією та збереження своєї незалежності. Про­те після існування з 1776 по 1787 р. як конфедерації вони стали федерацією, що було закріплено конституцією США. Так само кон­федерацією був союз радянських республік протягом 1917— 1922 рр., який ЗО грудня 1922 р. перетворився на федеративне об’єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Швей­царія за своєю конституцією донині має назву Швейцарська конфедерація, хоча реально є федеративною державою.

У той же час після недовгого існування зникли такі конфедера­тивні об’єднання, як Об’єднана Арабська Республіка (існувала в складі Єгипту та Сирії з 1958 по 1961 р.), Сенегамбія (існувала в складі Сенегалу та Гамбії з 1982 по 1989 р.), а держави, які входи­ли до їх складу, продовжили існування як незалежні держави.

Останнім часом правознавці іноді виокремлюють такі особливі форми об’єднання держав, як співдружність і співтовариство. Прикладом такого об’єднання може бути Британська співдруж­ність (об’єднання Великої Британії та більшості її колишніх коло­ній), Співдружність Незалежних Держав (до неї входить більшість держав, які раніше були республіками в складі СРСР), Європей­ський Союз тощо. Характерною ознакою цих об’єднань є збережен­ня їх членами суверенітету й водночас створення системи коорди­наційних органів у різних сферах суспільного життя, забезпечення співпраці та взаємодопомоги по різних напрямах.

Третім видом складної держави є імперія. Імперія (від латин. ітрегіит — влада, панування) — це форма складної держави, у якій частина території приєднана та/або утримується в складі держави насильницьким шляхом.

Імперії утворювалися внаслідок територіальної експансії вели­ких держав, які поступово підкорювали сусідні території, уключа- ючи їх до свого складу. При цьому в більшості імперій правовий статус центральних частин держави — метрополій — суттєво відріз­нявся від статусу приєднаних — колоній. Для імперії притаманна сувора централізація в системі управління, правова система, яка повністю базується на правовій системі метрополії. Влада на міс­цях представлена, як правило, особами, призначеними з центру, — губернатором, намісником тощо, а органи місцевого самоврядуван­ня (насамперед у колоніях) або взагалі відсутні, або ж мають дуже обмежену компетенцію. У багатьох випадках неоднаковим є і ста­тус громадян, які проживають в імперії. Обсяг їхніх прав та обов’яз­ків суттєво залежить від національної належності та місця прожи­вання (метрополія чи колонії). Представники підкорених народів часом суттєво обмежувалися в правах. Більшість імперій є надбан­ням історії.

Пригадайте з курсу історії відомі вам імперії. У які періоди та на яких: територіях вони існували?

Саме такими були Британська імперія, Римська імперія, Ос­манська імперія тощо. ІІри цьому треба зазначити, що більшість імперій розпалися, але Британська імперія нині перетворилася на співдружність, до якої увійшло чимало держав — колишніх колоній.

5. Автономія.

У складі федеративних і деяких унітарних держав можуть існу­вати автономні утворення. Автономія (від грец. незалежність) — це відносно самостійне в здійсненні державної влади або місце­вого самоврядування територіальне утворення в складі певної держави. Подібні утворення є в складі багатьох держав — Росії, Іспанії, Данії, Фінляндії тощо.

Автономія, як правило, має більш широкі права, аніж звичайна адміністративно-територіальна одиниця. У багатьох випадках ав­тономія має власну конституцію, державні символи, столицю.

Іноді статус автономного утворення надається певній адміні­стративно-територіальній одиниці унітарної держави. У цьому ви­падку її статус визначається спеціальним законом, розширення прав стосується здебільшого вирішення проблем місцевого харак­теру. У багатьох випадках передбачається представництво авто­номного утворення у вищих органах влади держави.

В історії нашої держави також існували автономні утворення. Так, з 1924 по 1940 р. у складі України існувала Молдавська Авто­номна Радянська Республіка (більша її частина після 1940 р. віді­йшла до складу Молдавської Союзної Республіки, яка була утворе­на в складі СРСР). На території Криму, який перебував у той час у складі Російської Федерації, до Великої Вітчизняної війни існу­вала Кримськотатарська Автономна Республіка, яку було ліквідо­вано в 1944 р. У лютому 1991 р. Кримську область України було перетворено на Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (нині — Автономна Республіка Крим). Відповідно до Конституції України, Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України, хоча й має дещо більше прав, аніж області України.

Форма державного устрою визначає територіальний устрій держави, відносини між центром та окремими суб’єктами держа­ви. За формою державного устрою розрізняють прості (унітарні) й складні держави.

Складні держави поділяють на федерації, конфедерації та ім­перії.

У складі окремих держав існують автономії, які мають особли­вий статус.

Форма державного устрою, унітарна держава, федерація, конфедерація, імперія, автономія.

1.

МІ

Поясніть поняття державний устрій, унітарна держава, федера­ція, конфедерація, імперія, автономія.

2. Порівняйте

А складну та унітарну (просту) держави Б федерацію, конфедерацію, імперію

3. Які види унітарних держав вам відомі?

4. Які види федерації ви знаєте?

5. Наведіть приклади держав із різними видами державного устрою.

6. У Конституції України знайдіть норми, які визначають територіаль­ний устрій нашої держави.

7*. Висловіть свою думку щодо позитивних і негативних рис різних видів державного устрою.

8*. За допомогою тексту Конституції України визначте особливості правового статусу Автономної Республіки Крим.

§ 8-9. Державно-політичний режим

1. Поняття «державно-політичний режим».

Третім елементом форми держави є державно-політичний ре­жим. Державний режим — це система методів, способів і прийо­мів здійснення державної влади, засновані на нормах права.

Державно-політичний режим (у багатьох джерелах його нази­вають державним режимом), на відміну від форми правління й державного устрою, неможливо визначити лише за нормами, запи­саними на папері. Для його визначення необхідно проаналізувати не лише закріплені в законодавстві норми, а й фактичні методи й прийоми, які застосовує держава, її органи та посадові особи для реалізації правових норм.

Необхідно зазначити, що державний режим може досить швид­ко змінюватися. Він значною мірою обумовлюється державним устроєм, формою правління й безпосередніми соціально-економіч­ними й політичними умовами життя суспільства. У той же час дер­жавно-політичний режим має певну самостійність відносно дер­жавного устрою та форми правління — у державах із різними формами правління можуть існувати однакові державно-політичні режими і навпаки.