Отже, ознакою держави є організація населення за територіаль­ним принципом, наявність чітко визначеної території, обме­женої кордонами. 5 страница

Підрахунок голосів, установлення та оголошення результатів виборів

Після призначення виборів необхідно визначитися з тими, хто матиме право брати в них участь. Для цього необхідно скласти (або уточнити) списки виборців як у цілому в державі, так і по кожному виборчому округу та дільниці. В багатьох державах існують спеціа­льні реєстри виборців, в інших — перед кожними виборами грома­дянин повинен зареєструватися в спеціально визначених законо­давством державних органах. Якісні списки виборців є однією з передумов проведення чесних і справедливих виборів.

Наступним етапом є створення виборчих округів і дільниць. При цьому беруть до уваги адміністративно-територіальний поділ держави, а також розподіл населення по цій території. Особливо важливо забезпечити рівномірність поділу території у випадку, коли від кожного округу обирається однакова кількість осіб (де­путатів чи інших посадових осіб). Округи прийнято поділяти на одномандатні та багатомандатні. В одномандатному окрузі пе­реможцем стає лише одна особа. Саме такими завади є округи по виборах мерів, президентів (адже переможець тут лише один!). У багатомандатному окрузі переможців є декілька — так обирають
народних депутатів України (за списками політичних партій та блоків). Виборчі дільниці створюються для виконання безпосе­редньої технічної роботи під час виборів — саме на них громадяни віддають свої голоси за кандидатів.

Безпосереднє проведення виборів у більшості держав здійсню­ють спеціальні виборчі органи. В одних державах (ФРН, Австрія, Мексика тощо) ці функції покладаються на органи внутрішніх справ. В інших — разом із центральними виборчими органами, які є спеціальними (як правило, постійно діючими) державними орга­нами, створюються окружні й дільничні виборчі комісії — тимчасо­ві органи з представників політичних партій, блоків, організацій, кандидатів на виборні посади.

Наступний етап — висунення та реєстрація кандидатів на виборні посади. Законодавство різних держав передбачає різні шляхи висунення кандидатів. Перший із них — висунення канди­датів політичними партіями чи іншими колективами людей. Дру­гий — самовисунення, коли кандидат подає власну заяву про реєстрацію кандидатом і згоду балотуватися на певну посаду. Іноді для реєстрації передбачається надання певної кількості підписів виборців, які підтримують висунення кандидата або ж сплату пев­ної застави, що повертається лише у випадку успіху на виборах.

Після висунення й реєстрації кандидатів розпочинається най­більш тривалий період — активної передвиборної агітації та

 

Вибори депутатів Київської міської ради народних депутатів

Округ № 200

18.03.1990

■Марченко-

Харчсшев-

Сташенко

Нестеренко-

Бюлетень негативного голосування

Вибори депутатів Іванівської сільської ради Округ № 20
30.05.2010
Марченко
Харченко
Сташенко	V
Нестеренко
Не підтримую жодного з кандидатів

Бюлетень позитивного голосування

 

боротьби. Під час кампанії кандидати можуть застосовувати різ­номанітні форми та методи агітації — використання засобів масової інформації (газету, радіо, телебачення, Інтернету), проведення мі­тингів, зборів, демонстрацій, застосування різноманітних реклам­них засобів. У більшості країн під час агітації заборонено підкупо­вувати виборців, надавати їм безоплатно чи на пільгових умовах будь-які речі, послуги тощо.

У цей період постає питання про фінансування виборчої кампанії. Законодавство більшості держав визначає можливі джерела фінансу­вання й встановлює певні обмеження. Так, законними джерелами вважаються, як правило, особисті кошти кандидата, пожертвування фізичних та юридичних осіб (при цьому здебільшого забороняється надання фінансової допомоги іноземними фізичними та юридични­ми особами), кошти політичних партій, які висувають або підтриму­ють кандидатів. У деяких державах передбачено більшою чи меншою мірою фінансування передвиборчої кампанії з боку держави.

Одним із найвідповідальніших етапів, який привертає до себе увагу всіх кандидатів, спостерігачів, у тому числі й міжнародних, є голосування. У більшості держав голосування здійснюється за до­помогою паперових виборчих бюлетенів. Вони видаються за умови включення виборця до списків на даній виборчій дільниці та пред’явлення посвідчення особи. Отримавши бюлетень, виборець або проставляє відмітку навпроти назви партії чи прізвища кандида­та, якого він підтримує (позитивне голосування), або ж, навпаки, викреслює всіх кандидатів чи всі назви партій, крім тієї, яку він під­тримує (негативне голосування). Іноді, як уже зазначалося, викорис­товують спеціальні машини, що забезпечують збереження таємниці голосування. Важливим питанням, яке доводиться вирішувати під час організації голосування, є забезпечення можливості проголосу­вати кожному виборцю. У деяких державах передбачено можливість проголосувати по пошті, в інших — можливе голосування за довіре­ністю. Іноді передбачається можливість дострокового голосування. Спеціальні заходи вживають для того, щоб особи, які мають певні фі­зичні вади, інваліди мали можливість віддати свій голос.

Спеціальні процедури, які повинні унеможливити або суттєво ускладнити помилки й фальсифікації, передбачає законодавство більшості держав під час підрахунку голосів і встановленні ре­зультатів виборів. Вони, як правило, передбачають порядок ви­значення загальної кількості виборців, які взяли участь у голосу­ванні, погашення невикористаних бюлетенів і, головне, визначення волевиявлення виборців. Під час цих процедур здебільшого перед­бачають можливість присутності спостерігачів і представників за­собів масової інформації. Законодавство передбачає також порядок оголошення результатів, для чого, як правило, використовують засоби масової інформації.

Спеціальні процедури встановлено для фіксації порушень під час підготовки й проведення виборів та оскарження результатів.

Виборче право регулює порядок проведення виборів. Залежно від можливих дій виборця розрізняють активне та пасивне вибор­че право.

У більшості держав визначено певні вимоги й обмеження для участі громадян у виборах — виборчі цензи. їх поділяють на при­родні та штучні цензи, серед яких — віковий, осілості, професій­ний, освітній тощо.

Законодавство визначає порядок проведення виборів — ви­борчий процес, який має чимало етапів, — від призначення вибо­рів до підрахунку голосів, визначення й оприлюднення результа­тів виборів.

Активне й пасивне виборче право, виборчі цензи, виборчий р? процес.

1. Поясніть поняття виборче право, виборчі цензи, виборчий процес.

2. Порівняйте пасивне й активне виборче право.

3. Які виборчі цензи вам відомі?

4. Які етапи виборчого процесу вам відомі?

5*. Висловіть свою думку щодо правомірності й справедливості вста­новлення різних виборчих цензів, які з них ви вважаєте доцільними.

6*. Проаналізуйте текст Конституції України і, по можливості, законів про вибори народних депутатів, Президента України, органів міс­цевого самоврядування й визначте, які виборчі цензи передбаче­ні українським законодавством.

7*. Висловіть думку, чи можлива фальсифікація результатів виборів. Якщо можлива, то на яких етапах виборчого процесу, на вашу думку, така небезпека є найбільшою?

8*. Зімітуйте в класі окремі етапи виборчого процесу.

§ 13- Виборчі системи

1. Поняття та види виборчих систем.

Виборча система — порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самовря­дування й здійснення громадянами своїх виборчих прав. Виборча система визначає порядок висунення кандидатів, утворення вибор­чих округів, підрахунку голосів і розподілу депутатських місць. Будь-яка виборча система ґрунтується на загальновизнаних прин­ципах виборчого права.

Сучасна правова наука й практика передбачає три основні ви­борчі системи — мажоритарну, пропорційну, змішану.

Мажоритарна виборча система

Види виборчих систем

Пропорційна виборча система

Змішана виборча система

 

2. Мажоритарна виборча система.

Мажоритарна виборча система є найдавнішою з існуючих вибор­чих систем. Саме її почали використовувати для обрання парламен­тів. Мажоритарна (від фр. majoritaire — заснований на більшості, majorité — більшість) виборча система передбачає голосування за конкретного кандидата на виборну посаду й визнання переможцем того, хто набирає більше голосів виборців, ніж інші кандидати.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості використо­вується найменше. Вона передбачає отримання переможцем визначе­ної законом кваліфікованої більшості — наприклад 2/3 голосів. Так, до 1993 р. для перемоги в першому турі кандидат у сенатори (верхню палату) парламенту Італії повинен був отримати не менше 65 % голо­сів виборців. Для обрання президента в цій країні в парламенті необ­хідно було в першому турі отримати 2/3 голосів депутатів. Зрозумі­ло, що такі вимоги суттєво ускладнювали обрання, адже набрати таку велику кількість голосів було дуже важко. Саме тому іноді вибори президента Італії (а для перемоги в наступних турах треба було отри­мати понад 50 % голосів депутатів) проводилися протягом тривалого часу. Так у 1971 р. для обрання президента Італії знадобилося 23 ту­ри голосування, у 1964 р. — 21 тур, у 1992 р. президента Італії було об­рано лише в шістнадцятому турі голосування!

Набагато частіше використовується мажоритарна система абсолютної більшості. За цією системою для перемоги необхідно отримати понад 50 % голосів виборців або ж, як іноді кажуть, «50 % + 1 голос» (тобто хоча б на один голос більше, аніж половина виборців). Цю систему іноді називають французькою моделлю ви­борів, тому що вона вперше була застосована й використовується донині у Франції та в багатьох її колишніх колоніях. Необхідно за­значити, що в більшості випадків ця вимога застосовується лише для першого туру виборів. Якщо жоден кандидат у першому турі не зумів досягти необхідного результату, проводиться другий тур, до якого виходять переможці першого туру — кандидати, які зайняли в ньому перше та друге місця за кількістю набраних голосів. При
цьому в більшості випадків у другому турі для перемоги вже не ви­магається абсолютна більшість голосів. Саме така система викорис­товується, зокрема, при проведенні виборів Президента України — у першому турі кандидат уважається обраним, якщо набере понад 50 % голосів виборців, інакше відбувається другий тур виборів.

Види мажоритарних виборчих систем

Г

 

Абсолютної більшості

Відносної більшості

Кваліфікованої

більшості

 

 

Юзьков Леонід Петрович (1938-1995) Український учений-право- знавець, доктор юридичних наук. Працював у Київсько­му державному університеті імені Т. Г. Шевченка. Дослі­джував проблеми конститу­ційного й адміністративного права. Брав участь у розробці Декларації про державний суверенітет України, Кон­ституції України. В 1992 р. був обраний першим Голо­вою Конституційного Суду України.

Найчастіше у світовій практиці застосовують мажоритарну сис­тему відносної більшості За цією системою для перемоги кандидату достатньо набрати більше голосів, ніж іншим кандидатам. Ця система є найпростішою та найефективнішою з точки зору отримання швидкого результату. У разі застосування цієї системи кандидатові навіть за ве­личезної кількості виборців достатньо набрати хоча б на один голос більше, аніж іншим кандидатам. При використанні мажоритарної си­стеми відносної більшості другий тур проводиться лише тоді, коли два кан­дидати наберуть абсолютно однакову кількість голосів виборців. Така систе­ма використовується у Великій Брита­нії, США, більшості країн Британської співдружності. В нашій державі вона застосовується при виборах сільських і селищних рад, сільських, селищних і міських голів, а також у другому турі виборів Президента України. Найкра­щі результати ця система має при роз­виненій двопартійній системі — тобто якщо в державі існує дві основні партії, між якими переважно й відбувається боротьба. Класичними прикладами двопартійної системи є, зокрема, США (республіканська й демократична пар­тії) та Велика Британія (консерватори й лейбористи). Суттєвим недоліком при використанні цієї системи є мож­ливість обрання на виборну посаду особи, яка отримала підтримку лише невеликої кількості (частки) виборців.

Адже теоретично можливий навіть варіант, коли обраним буде визна­но особу, яка отримала тільки один голос (якщо інші кандидати не от­римали підтримки жодного виборця).

3. Пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система передбачає розподіл депутат­ських місць між партіями (або виборчими блоками) пропорційно до кількості голосів виборців, отриманих кожною з них. Необхідно зазначити, що пропорційна виборча система передбачає обов’язкову організацію багатомандатних виборчих округів — в іншому випадку немає можливості пропорційного розподілу, крім того, пропорційна система непридатна для проведення виборів одноосібних органів — глав держав, територіальних громад, населених пунктів тощо.

Сутність пропорційної системи полягає в тому, що мандати роз­поділяють залежно від отриманих виборчим списком на виборах го­лосів. Одним з основних понять пропорційної системи є виборча квота — кількість голосів, які повинна одержати партія (блок) для отримання одного мандата у виборному органі. Розподіл мандатів при цьому ілюструє таблиця (назви партій та цифри — умовні). Уявімо, що в парламенті держави — 100 місць, отже, треба обрати 100 депутатів. Кількість виборців, які взяли участь у виборах, — 100 000, при цьому (для спрощення розрахунків) вважатимемо, що всі вони проголосували за одну з трьох зазначених у таблиці партій.

Назва партії	Кількість отриманих голосів виборців	Відсоток голосів, отриманих списком парти від загальної кількості виборців = відсоток місць у парламенті від загальної кількості депутатів	Кількість отри­ маних мандатів
Партія жінок	32 000
Партія молодості	48 000
Партія захисту тварин	20 000

 

Отже, кількість парламентарів із кожного списку відповідає кіль­кості відсотків виборців, які віддали свої голоси відповідній партії.

При використанні пропорційної системи, як правило, установ­люється так званий «загороджувальний бар’єр», або «виборчий поріг». Метою запровадження цього бар’єра є обмежити проходжен­ня до виборного органу дрібних політичних сил, зменшити можли­вість утворення малих фракцій. Чим більшими у виборному органі є фракції і чим їх менше, тим стійкішим є виборний орган, менше
можливостей для виникнення політичних криз. У різних державах цей поріг може бути дуже різним — у Нідерландах це лише 0,67 %, в Ізраїлі — 1 %, Данії — 2 %, Аргентині — 3 %, Німеччині та Швеції —

5 %, Росії — 7 %, Ліхтенштейні — 8 %, Туреччині — 10 %.

Дуже малий (до 3 %) бар’єр не виконує свого основного призна­чення — у виборному органі утворюється багато маленьких депутат­ських груп, фракцій, що ускладнює формування стійкої більшості й заважає ефективній роботі органу. З іншого боку, при встановленні високого «загороджувального бар’єра» багато голосів виборців нехту- ється — адже якщо вони віддані партіям, які не подолали бар’єра, їхні голоси не враховуються, а після перерахунків переходять до зовсім інших політичних сил. В Україні нині встановлено «загороджуваль­ний бар’єр» 3 %, що в цілому відповідає світовій практиці.

Існує декілька видів пропорційних систем, які розрізняються тим, як визначаються кандидати-переможці.

Види пропорційних виборчих систем

З жорсткими списками

З преференціями

З відкритими списками

З напівжорсткими списками

З єдиним голосом, що передається

 

 

Система пропорційної системи з жорсткими списками (іноді їх називають закритими) передбачає, що партія чи блок ще до дня го­лосування (при реєстрації списку) визначають послідовність канди­датів у ньому. Будь-які зміни в послідовності після цього неможливі (за винятком виходу кандидата зі списку або його виключення з ньо­го за рішенням партії). Після голосування кандидати отримують де­путатські мандати в послідовності, яка визначена списком. Отже, ви­борець обирає лише партію, але не може вплинути на розподіл мандатів у середині партійного виборчого списку. Саме така система використовується в Україні під час виборів народних депутатів і де­путатів більшості органів місцевого самоврядування, така ж система діє в Ізраїлі, Коста-Риці тощо. Суттєвим недоліком цієї системи є позбавлення виборців можливості вплинути на вибір конкретних осіб, можливість для партії «протягнути» у депутати маловідомих, непопулярних, а часом і недостатньо компетентних кандидатів.

У багатьох державах уважають необхідним дати можливість ви­борцю висловити своє ставлення не лише до партійного списку

загалом, а й до окремих кандидатів зі списку. Таку можливість най­частіше реалізують за допомогою системи преференцій — із напів­жорсткими, або «відкритими списками». У цілому система преференцій передбачає можливість виборця за допомогою спе­ціальних позначок у бюлетені висловити своє ставлення до кон­кретних кандидатів зі списку й вплинути на розподіл мандатів в середині списку. При системі з відкритими списками (іноді їх називають гнучкими, або вільними) прізвища кандидатів у списку партії розміщені в алфавітному порядку, а виборець має право са­мостійно визначити порядок, у якому він бажає бачити кандидатів цього списку у виборному органі. Така система нині застосовуєть­ся в Швейцарії, раніше нею користувалися в Італії. При напів­жорстких списках виборець також може вплинути на розподіл місць, крім кандидата, який визначений партією першим, — як пра­вило, керівника партії, її «обличчя». Кандидат, прізвище якого стоїть у списку першим, залишається на своєму місці незалежно від висловлених виборцями переваг. Усі ж інші розподіляються відпо­відно до наданих виборцями їм персонально голосів (преферен­цій). Така система існує й використовується в Данії, Бельгії, Австрії. Нині чимало політичних сил в Україні виступають за запровадження системи «відкритих списків» у нашій державі. Система преференцій суттєво ускладнює процедури підведення підсумків, але дає змогу більш повно врахувати думку виборців.

4. Змішана виборча система.

Кожна з розглянутих нами систем — пропорційна й мажоритар­на — разом із певними перевагами має й суттєві недоліки. Саме то­му в деяких державах було запроваджено змішану — пропорційно- мажоритарну — систему, яка поєднує елементи обох систем. При використанні цієї системи частина виборного органу (переважно парламенту) обирається за виборчими списками партій за пропор­ційною виборчою системою, а інша — за мажоритарною системою у виборчих округах. У разі застосування цієї системи виборець, прийшовши на виборчу дільницю, отримує два бюлетені — в одно­му він голосує за певну партію чи блок, обираючи список кандида­тів, а в іншому — віддає свій голос за конкретного кандидата.

У різних державах реалізація цієї системи може відбуватися по- різному. Визначають лінійне та структурне змішування.

Г Види змішаної |

І виборчої системи )

Лінійне змішування

З С Структурне змішування)

При лінійному змішуванні депутати, обрані за обома системами, працюють в одній палаті парламенту. Такий спосіб формування ниж­ньої палати парламенту застосовується у ФРН, Литві (по 50 % депу­татів обираються за кожною з виборчих систем), Угорщині (за мажо­ритарною системою обирають 1/3 депутатів, 2/3 обирається за партійними списками), Мексиці (300 депутатів обирають за мажори­тарною системою, 100 —^т за пропорційною).

Якщо застосовують структурне змішування, за мажоритарною системою обирається одна палата парламенту, за пропорційною — ін­ша. Саме так формуються парламенти Австралії, Італії, Польщі. Змі­шана виборча система з лінійним змішуванням використовувалася під час виборів народних депутатів України в 1998 та 2002 р.

При проведенні виборів у різних державах світу застосову­ються різні виборчі системи — пропорційна, мажоритарна й змі­шана. Вибір системи визначається історичними особливостями держави, її політичною системою й традиціями, а також рівнем розвитку парламентаризму та партійної системи в державі.

Мажоритарна виборча система передбачає перемогу кандида­та, який отримає підтримку більшості виборців. Пропорційна сис­тема передбачає формування виборного органу шляхом голосу­вання за виборчі списки партій та розподіл мандатів відповідно до відсотка отриманих списком голосів.

Змішана система поєднує елементи обох систем у різних спів­відношеннях.

Виборча система, пропорційна, мажоритарна, змішана сис­теми.

& 1. Які види виборчих систем ви знаєте?

2. Наведіть приклади країн, що використовують різні виборчі систе­ми.

3. Як підбивають підсумки виборів при використанні різних виборчих систем?

4. Порівняйте

А мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу системи Б пропорційну систему з жорсткими, вільними й напівжорсткими списками

5*. Проаналізуйте переваги й недоліки різних виборчих систем.

6*. Висловіть свою думку щодо того, яка з виборчих систем є най­більш ефективною та демократичною.

Дізнайтеся, які державні органи існують в Україні, у вашому насе- леному пункті, районі, області.

ТЕМА 5. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ Й МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

§ 14. Державна влада. Державний апарат

і. Поняття та ознаки державної влади.

Кожній людини у своєму житті доводиться перебувати в ситуа­ції, коли нею хтось керує, нав’язує свою волю. Батько визначає час, коли дитина має повернутися додому, — це прояв сімейної влади. Директор підприємства видає наказ про звільнення працівника, ви­являючи економічну владу. Священик виступає з проповіддю і, ви­користовуючи релігійну владу, закликає не вживати м’яса під час посту. Особливе місце серед цих видів влади займає державна влада.

Державна влада — це вид публічної політичної влади, яка здійснюється державою та її органами, здатність держави підпо­рядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об’єднань, що знаходяться на її території.

Державна влада має суттєві відмінності й особливості порівня­но з іншими видами влади. Передусім державна влада є єдиною. На відміну від неї всі інші види влади є множинні — сімейна влада в кожній сім’ї окрема, релігійну владу також має представник кожної релігії, так само економічна влада відрізняється на кожному під­приємстві.

Державна влада поширює повноваження на всіх членів су­спільства в державі. Можливості ж будь-яких інших, видів влади обмежені певною, часто вельми невеликою групою членів суспіль­ства — членами сім’ї, працівниками підприємства, прихильниками певної релігійної конфесії. Тільки рішення державної влади є за­гальнообов’язковими для всіх у державі.

Державна влада є найбільш впливовою та сильною. Вона єдина може офіційно застосовувати примус для забезпечення своїх ве­лінь. Для цього в державі створюється спеціальний апарат держав­ної влади, апарат примусу. У той же час застосування примусу но­сіями сімейної, релігійної, економічної, ідейної влади буде порушенням існуючого законодавства. Більше того, коли хтось із представників цих видів влади спробує застосувати силу, він може бути покараний органами державної влади.

Державна влада покликана вирішувати проблеми, що мають за­гальносуспільне значення, інші ж види влади вирішують проблеми, які стосуються лише частини суспільства.

І нарешті, лише державна влада характеризується суверенніс­тю — тобто верховенством, повнотою, неподільністю, незалежністю від будь-якої іншої влади.

Суттєвою ознакою державної влади є також її певна організа­ційна відокремленість від суспільства, окремих його соціальних груп (класів, станів тощо).

2. Механізм держави.

Реалізація державної влади потребує обов’язкової наявності спеціальних органів, установ, які реалізують функції держави. Систему органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності, називають механізмом держави,

Механізм держави — це досить складна система органів та орга­нізацій, які мають єдині принципи організації та діяльності, цілі й завдання. Більше того, вони мають певну систему підпорядкування між усіма цими органами. Основним призначенням усіх елементів механізму держави є реалізація завдань і функцій держави. Кожен елемент механізму держави має чітко визначену функцію. При цьо­му існують спеціальні структури, які можуть забезпечити виконан­ня велінь держави. Організація діяльності механізму держави й кожного його елементу значною мірою залежить від форми держа­ви, зокрема політичного режиму, який у ній існ}'є. Механізм держа­ви потребує для своєї діяльності певного матеріально-технічного й кадрового забезпечення.

Механізм держави має три складові елементи.

 

Перший елемент механізму держави — державні підприємства, установи й організації — забезпечує виконання економічних і соціа­льних функцій держави. Державні установи й організації покликані забезпечити діяльність освітньої й культурної сфери, соціального за­безпечення, охорони здоров’я. Ці установи фінансуються з державно­го бюджету і не ставлять за мету отримання прибутку. Саме держав­ними установами є школа, театр, музей, вищий навчальний заклад. На відміну від них державні підприємства забезпечують виробничу діяльність. Вони базуються на державній власності й здійснюють, як правило, підприємницьку діяльність. Серед найвідоміших державних підприємств України — державне підприємство «Укрзалізниця». Державні підприємства повинні не лише забезпечувати своє існуван­ня, бути самоокупними, а й приносити прибуток державі.

Органами держави спеціального призначення є насамперед збройні сили, органи внутрішніх справ (міліція або поліція), конт­рольні органи (митниця, прикордонна та податкова служби тощо) та інші структури, які іноді називають «силовими». Ці органи отри­мують гроші для свого існування та діяльності з бюджету, хоча іно­ді можуть і приносити в державний бюджет певні суми (штрафи, мито тощо). Вони забезпечують виконання державою передусім її правоохоронних функцій, а також функції захисту незалежності та територіальної цілісності держави. Так само ці органи беруть участь у забезпеченні виконання покарань.

І рупа міліціонерів Прикордонник із собакою

перед виїздом обстежує новопривезений

на завдання вантаж

Особливе місце в механізмі держави займають державні ор­гани, які об’єднуються під назвою «державний апарат». Особли­вістю органів, які становлять державний апарат, є те, що вони здійснюють не будь-які функції держави, а саме реалізують державну владу.

3. Державний апарат.

Сукупність органів, за допомогою яких практично здійсню­ється державна влада, називають державним апаратом. Основ­ним елементом державного апарату є державний орган, який має певні владні повноваження. Працівниками державного апарату є чиновники, які професійно працюють в апараті, реалізуючи функ­ції держави. Структура й повноваження органу державного апа­рату визначаються певним нормативним актом. Усі органи держав­ного апарату діють від імені держави, закріплюють і відображають її волю. Важливою ознакою державного апарату є те, що його діяль­ність фінансується з державного бюджету.

Нині державний апарат будується й функціонує за принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

За основу діяльності державного апарату взято певні принципи його діяльності.