Лекции.Орг


Поиск:




Пізнання, поняття та основні його етапи




У широкому розумінні пізнанням прийнято вважати вищу форму відображення об'єктивної дійсності, яка ґрунтується на єдності історично зумовленого розвитку реального й соціально-опосередкованого відбиття в мисленні людини її предметно-практичної діяльності та комунікації [2].

Отже, пізнання нерозривно пов'язане з пізнавальною діяльністю індивіда та не може існувати поза нею. Проте, незалежно від індивідуальних здібностей, рівень пізнання будь-якої людини визначається, насамперед, ступенем оволодіння нею колективно виробленою, об'єктивованою системою знань, що передаються від одного покоління до іншого.

Звідси цілком зрозуміла об'єктивна необхідність усвідомлення кожним дослідником основних закономірностей процесу пізнання навколишнього світу, встановлення і вивчення яких здійснюється гносеологієютеорією пізнання.

Теорія пізнання як розділ філософії спрямований на вивчення проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, дослідження передумов пізнання та виявлення умов його вірогідності й істинності.

Теорія пізнання позначається такими термінами, як гносеологія та епістемологія. Зазвичай їх вважають синонімами, але все ж змістовна різниця між ними є. Гносеологією вважають розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання, досліджуються його загальні передумови, виявляються умови його достовірності та істинності, а епістемологією – філософсько-методологічною дисципліною, предметом пізнання якої є знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток.

Основні аспекти теорії пізнання, тісно стикаючись і взаємодіючи з елементами філософсько-методологічної системи наукового пізнання, утворюють загальну сферу філософського мислення, що вивчає закономірності процесу пізнання навколишнього світу, форми та методи цього процесу, а також умови та критерії вірогідності одержуваного в ньому знання.

Відповідно до уявлень, що функціонують у зазначеній сфері, процес пізнання прийнято розглядати як спрямований рух мислення від реального вихідного конкретного до абстрактного з наступним сходженням від абстрактного до відтворюваного думкою конкретного. Інакше кажучи, алгоритмічна послідовність етапів пізнання може бути представлена таким ланцюжком: споглядання → абстрактне мислення → перевірка результатів мислення практикою.

При цьому пізнавальний процес розглядається в теорії пізнання системно: у площині його здійснення у свідомості індивіда при співвіднесенні із соціально-історичним процесом розвитку існуючого знання. Таким чином, пізнання світу окремою людиною набуває характеру феномена, опосередкованого всесвітньо-історичним процесом розвитку. Визнання конкретно-історичного характеру засад знання дозволяє розглядати зміни структур його логічних систем з урахуванням соціокультурного розвитку суспільства.

Відомо, що вихідні знання про світ даються людині в чуттєвому пізнанні – відчуттях, сприйняттях, уявленнях.

Перший етап процесу пізнаннябезпосереднє споглядання – спрямований на встановлення фактів як даних конкретного досвіду. Виникаючі при цьому відчуття являють собою початкову форму суб'єктивного відображення об'єктивної дійсності. Сприйняття дозволяє на основі відчуттів створити чуттєво-конкретний цілісний суб'єктивний образ об'єкта чи явища, який зв'язує свідомість індивіда із зовнішнім світом. Образи сприйманих об'єктів чи явищ, що здійснюють вплив на чуттєві органи людини, відбиваються в його свідомості у вигляді конкретних уявлень як вихідних елементів наочно-образного знання. Так, у результаті безпосередніх спостережень створюються умови переходу до абстрактно-теоретичного рівня пізнання.

Виходячи з відчуттів, безпосереднього сприйняття і виникаючих при цьому уявлень, людина в результаті розумової діяльності здійснює систематизацію, узагальнення і пояснення фактів, що спостерігаються, тобто проникає в сутність досліджуваних явищ. Це другий етап пізнання, коли цей процес рухається від явища до його сутності, здійснюючи перехід від чуттєвого сприйняття до з'ясування загальних законів природи й суспільства. Цей етап характеризується тим, що під час його реалізації на ґрунті вироблених уявлень про об'єкт здійснюється абстрагуваннямисленнєве нехтування низкою його несуттєвих ознак та виділення певних його властивостей і відношень. Результатом такого виділення і нехтування є граничні абстракції та ідеалізації, що функціонують у вигляді категорій, понять, теорій, принципів, суджень тощо як уявних моделей у їхньому широкому розумінні. Іншими словами, у свідомості індивіда, що пізнає, виникають мисленнєві об'єкти у формі певних моделей, оперування якими дозволяє створювати адекватну картину світу.

Тут важливо відзначити відносний характер ідеалізацій, які у процесі розвитку пізнання уточнюються чи замінюються іншими через обмеженість характеру попередніх. І все-таки, якими умовними не були б ідеалізації, кінцевим підсумком теоретичної діяльності дослідника, що використовує різні засоби пізнання, завжди є створення наукової картини світу, за допомогою якої здійснюється і відображення дійсності, і її перетворення під час практичної діяльності.

У абстрактно-теоретичному мисленні широко вживаються логічні умовиводи, методи моделювання й математичний апарат. Унаслідок реалізації розумових операцій другого етапу пізнання, як правило, робляться важливі наукові відкриття чи передбачаються корисні практичні результати, тобто реалізується найважливіша функція наукового дослідження – його прогностична функція.

Третій етап пізнання включає емпіричну перевірку результатів абстрактно-теоретичного мислення. Практика чи виробнича діяльність людини як завершальний крок процесу пізнання набуває на даному етапі статусу найважливішого інструменту науки – критерію вірогідності, який дозволяє встановити ступінь відповідності уявлень про об'єкти або явища їх реальному буттю в об'єктивному світі. На підставі практики корегуються уявлення про об'єкт дослідження і встановлюється сфера раціонального застосування результатів пізнання. Для реалізації третього етапу найчастіше використовують методи експериментальної перевірки результатів теоретичного пізнання досліджуваних об'єктів (предметів, явищ і процесів) на реальних об'єктах чи їхніх моделях.

Таким чином, вихідним пунктом теорії пізнання слугує принцип відображення, а його діалектика полягає в тому, що специфічне людське відображення здійснюється в нерозривному зв'язку та на основі активної практичної, перетворювальної діяльності. Тому природно, що і сам процес пізнання протікає не у формі пасивного споглядання якихось конкретних об'єктів людиною, а у вигляді низки системно організованих ідеальних розумових дій і операцій індивіда, що формують у його свідомості певні віртуальні об'єкти, які слугують засобом пізнавального опанування – відображення об'єктивного світу. Отже, процес відображення необхідно розглядати в нерозривному зв'язку з процесами матеріальної й ідеальної творчості та притаманній ним цілеспрямованості.

Сучасна теорія пізнання містить у собі, як найбільш важливе, положення про нескінченність процесу пізнання, відповідно до якого він рухається від одного цілого до іншого, більш повного і, звичайно, більш глибокого. При цьому наближення до абсолютної істини прийнято, як відомо, інтерпретувати рухом по спіралі, окремі витки якої являють собою повернення до старого, але на суттєво вищому рівні, тобто відбивають чинність діалектичного закону «заперечення заперечення» як основної рушійної сили процесу пізнання і головного його протиріччя.

Важливо також розуміти, що процес пізнання історично складається у вигляді результату та форми взаємодії таких його основних елементів:

1) об'єктів або предметів пізнання;

2) способів пізнання;

3) пізнавальної діяльності людини;

4) знання.

Накопиченню знання як закономірному результату пізнання сприяють різноманітні практичні дії людини з об'єктами матеріального світу. При цьому будь-яке отримане таким чином знання виражається за допомогою мовно-логічних способів, що надає йому здатності існувати вже окремо від предметів та дій, до яких вони відносяться. У цьому розумінні можна, мабуть, говорити, що знання є відносно самостійним.

Відокремлене від безпосередньої виробничої або наукової діяльності, знання фіксується за допомогою мов:

природної (суджень, понять, категорій, закономірностей, ідей тощо),

штучної (схем, таблиць, класифікацій, алгоритмів, формул, графіків і т.ін.). Виділене й зафіксоване таким чином знання може зберігатися надзвичайно довгий час. Його зберігання здійснюють на різних носіях інформації (книги, фотографії, кіноплівки, комп'ютерні та магнітні носії тощо).

Виходячи з особливостей предметів, методів та засобів, що використовуються у загальному процесі людського пізнання, пізнавальну діяльність індивіда прийнято розрізняти як стихійно-емпіричну й науково-пізнавальну. Стихійно-емпіричну пізнавальну діяльність, завдяки якій забезпечується накопичення загального знання про предмети оточуючого світу, здійснює кожна людина, що безпосередньо бере участь у суспільному виробництві. Таке знання практично ще не відокремлене від сфери його використання і прямого контакту з тілами чи предметами оточуючої природи. При цьому знаряддями стихійно-емпіричного пізнання найчастіше виступають самі знаряддя виробництва, за допомогою яких людина створює предмети споживання.

На відміну від цього, науково-пізнавальна діяльність здійснюється спеціально підготовленою групою людей-дослідників. Більше того, знаряддями чи засобами пізнання тут можуть виступати різні засоби (прилади, методи, наукова інформація і т.ін.), які часто не мають безпосереднього відношення до процесу виробництва.

Оскільки наукове пізнання є відносно більш специфічним і формалізованим за методами й засобами, то оволодіння навичками виконання наукових робіт є складним і тривалим процесом набуття кваліфікації дослідника. Тому науковець-початківець має, насамперед, зрозуміти, що кожна конкретно взята наука являє собою певну систему взаємопов'язаних законів.

Отже, згадана нами суттєва різниця, яка існує між повсякденним стихійно-емпіричним та науковим знанням, полягає в тому, що наукове знання має цілеспрямований систематичний послідовний характер, тобто являє собою знання, організоване в певну чітку систему, яка спирається на науковий метод. Згідно із зазначеним методом наука встановлює об'єктивні закони, що мають відношення не до окремого об'єкта, а до певної їх сукупності, яка складає конкретний клас, вид, множину, а сутність цих законів визначає узагальнений суттєвий характер зародження, розвитку й функціонування досліджуваних об'єктів. Таким чином, у результаті наукового пізнання здійснюється відображення законів природи мовою науки (природна або штучна мова, поняття, моделі тощо)[3].

Форми наукового знання

До форм наукового знання відносять проблеми, наукові факти, гіпотези, теорії, ідеї, принципи, категорії і закони.

Факт, як явище дійсності, стає науковим фактом, якщо він пройшов строгу перевірку на істинність. Факти – це найнадійніші аргументи як для доказу, так і для спростування будь-яких теоретичних тверджень. І.П. Павлов називав факти «повітрям вченого». Проте, при цьому треба брати не окремі факти, а всю, без винятків, сукупність фактів, що відносяться до даного питання. Бо інакше виникає підозра, що факти підібрані довільно.

Наукові проблеми – це усвідомлені питання, для відповіді на які недостатньо наявних знань. Проблеми виникають тільки перед дослідником, і тільки він у змозі їх формулювати, шукати шляхи для їх вирішення та вирішувати їх. Тільки вчений, усвідомлюючи дійсність, осмислюючи її певним чином на тому або іншому рівні, формулює проблеми специфічні для наукового пізнання. Він здійснює цей процес, діючи в цілком визначеній конкретно-історичній ситуації. Таким чином, наукова проблема зумовлена реальністю. Вона як суб'єктивне уявлення об'єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє межі незнання. Іншими словами наукова проблема є «знання про незнання».

Оскільки постановка наукової проблеми припускає окреслення не тільки відносних меж досягнутого знання, але і меж незнання, тих невідомих і нез'ясованих сторін досліджуваного об'єкта, тому в самій проблемі, якщо вона правильно поставлена і сформульована, знаходиться і окреслена сфера можливих наукових відповідей, варіанти її потенційного вирішення.

Наукова гіпотезатаке припустиме знання, істинність або хибність якого ще не доведена, але яке висувається не довільно, а з врахуванням ряду вимог, до яких відносяться:

а) відсутність суперечностей. Основні положення пропонованої гіпотези не повинні суперечити відомим і перевіреним фактам. (При цьому слід враховувати, що бувають і помилкові факти, які самі потребують перевірки).

б) відповідність нової гіпотези надійно встановленим теоріям. Так, після відкриття закону збереження і перетворення енергії всі нові пропозиції про створення «вічного двигуна» більше не розглядаються.

в) доступність гіпотези, що висувається, для експериментальної перевірки, хоча б у принципі (див. нижче – принцип верифікації).

г) максимальна простота гіпотези.

Закони наукитакі узагальнення, які відображають повторювані, регулярні істотні зв'язки явищ у формі теоретичних тверджень.

Наукові закони прийнято поділяти на емпіричні та теоретичні. Емпіричні наукові закони обґрунтовуються на підставі результатів спостережень та експериментів, під час яких виявляється повторюваність, регулярність певних істотних зв'язків. Відкриття теоретичних наукових законів потребує застосування досить складних методів методології дослідження.

Особливістю наукових законів є те, що вони описують не будь-які зв’язки об’єктів, що повторюються, а лише такі, які у той же час мають загальний необхідний суттєвий характер. Наукові закони виражаються у вигляді зв'язків між науковими категоріями та поняттями.

Категорії науки – це найзагальніші теоретичні конструкції, що характеризують істотні властивості предметів і явищ об'єктивного світу. Наприклад, найважливішими категоріями юридичної науки є держава, право, правопорушення тощо.

Поняття науки (наукові поняття)це теоретичні конструкції, що відображають ті чи інші суттєві властивості предметів та об'єктів. Поняття вужче за своїм змістом та обсягом ніж категорії. Наприклад: категорія – держава, а поняття: соціальна держава, демократична держава, правова держава, поліцейська держава, сильна держава; категорія – право, а поняття: позитивне право, адміністративне право тощо. Завершальною процедурою створення абстрактних категорій і понять є їх вербалізація, яка полягає в позначенні виділеної шляхом абстрагування властивості певним словом або словосполученням. Головною методологічною особливістю наукових категорій і понять є те, що вони роблять мову науки більш інформаційно місткою, насиченішою та дають можливість зафіксувати й передавати знання за допомогою мінімальної кількості знакових засобів.

Таким чином, наукові категорії і поняття відіграють роль умовного знаку, прийнятого до загального вжитку щодо визначення даної властивості з погляду конкретної сфери наукового знання або під кутом зору певної наукової теорії. На підставі взаємодії та взаємозв'язку функціонуючих у науці цих абстрактних понять забезпечується виклад наукових суджень, побудова законів, обґрунтування методів, принципів, теорій, ідей та концептуальних парадигм, за рахунок динамічної взаємодії яких під час виконання наукової праці й формується її методологічна основа.

Наукові принципинайбільш загальні і важливі фундаментальні твердження теорії. Наукові принципи грають роль початкових, первинних основ і закладаються у фундамент створюваних теорій.

Теорія – найбільш складна і розвинута форма наукового знання. Головна відмінність теорії від гіпотези – достовірність, доведеність. Сам термін теорія має безліч значень. Наукова теорія – це система вже підтвердженого знання, яке всебічно розкриває структуру, функціонування і розвиток об'єкту, що вивчається, взаємовідношення всіх його елементів та характер їх зв’язків.

Наукова теорія повинна виконувати дві найважливіші функції, першою з яких є пояснення фактів, а другою – прогнозування нових, ще невідомих фактів та опис їх закономірностей. Вона – одна з найстійкіших форм наукового знання, але і вона зазнає змін внаслідок накопичення нових фактів. Коли зміни зачіпають фундаментальні принципи теорії, відбувається перехід до нових принципів, а, отже, до нової теорії. Зміни ж в самих загальних теоріях призводять до якісних змін всієї системи теоретичного знання, внаслідок чого відбуваються глобальні природничо-наукові революції і міняється наукова картина світу.

Наукові концепціїнайбільш загальні і важливі фундаментальні положення теорій.

Постулати та аксіомивихідні, незалежні, несуперечні твердження або положення наукових теорій, що приймаються за істинні і з яких виводяться всі інші положення. І стинність аксіом і постулатів доводиться не в рамках даних теорій, а в інших теоріях.

Таким чином, наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії суб'єкта пізнання та об'єкта пізнання, результатів якої виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах тощо.

Контрольні запитання для самоперевірки знань

1. Схарактеризуйте пізнання, визначте основні його етапи та схарактеризуйте їх.

2. Визначте види пізнавальної діяльності індивідів.

3. Схарактеризуйте cтихійно-емпіричну пізнавальну діяльність індивідів та науково-пізнавальну діяльність індивідів.

4. Схарактеризуйте форми наукового знання, дайте визначення таких теоретичних конструкцій, як наукова проблема, наукова гіпотеза, науковий закон та схарактеризуйте їх.

5. Дайте визначення таких теоретичних конструкцій, як категорія науки, поняття науки, наукові принципи та схарактеризуйте їх.

6. Дайте визначення таких теоретичних конструкцій, як наукова теорія і наукова концепція, аксіома та схарактеризуйте їх.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-12-06; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 609 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Своим успехом я обязана тому, что никогда не оправдывалась и не принимала оправданий от других. © Флоренс Найтингейл
==> читать все изречения...

672 - | 596 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.