Історики і філософи, соціологи і політологи звернули увагу на те, що в самій політиці з'явилося зовсім нове явище. Крім вождів, королів, президентів та інших представників політичної еліти в політиці помітне місце стали грати народні маси. Одним з перших приділив увагу цій темі француз Г. Лебон, який написав "Психологію народів і мас", "Психологію натовпу" і "Психологію соціалізму". У цей же період з'явилися "Злочинний натовп" італійця С. Сигеле, "Соціальна логіка" француза Г. Тарда і ряд інших робіт.
Поява на політичній авансцені маси як нового суб'єкта було пов'язано з розвитком промисловості, зростанням міст і супроводжувалося серйозними соціальними і політичними потрясіннями, революціями, страйками. За різко негативну оцінку перших проявів масової політичної активності можна уявити собі, як налякані були сучасники цих подій. Г. Лебон побачив в масі загрозу індивідуальності, силу, нівелює особистість. Серед різних видів маси він в першу чергу досліджував натовп - як найбільш спонтанне прояв неорганізованої активності. Цілком справедливі і сьогодні ті психологічні характеристики, які він виявив у натовпу: агресивність, істеричність, безвідповідальність, анархічність.
Однак, якщо в роботах кінця минулого - початку цього століття була відзначена лише негативна сторона масової поведінки, ті небезпеки, які воно несе з собою, то дослідники XX століття, навпаки, приділяли увагу позитивним аспектам масових форм політичної участі в розвитку демократії. Так, сучасні політичні психологи багато уваги приділяють масовим рухам (від руху за права жінок до екологічних рухів). Ще одним джерелом формування сучасної західної політичної психології стали ідеї психоаналізу. Знаменита книга Г. Лассвела "Психопатологія і політика" відкривається справедливим твердженням автора: "Політологія без біографії подібна таксидермії - науці про набиванні опудал". Дійсно, опис політичного процесу без його творців - нудно, та й невірно. Жанр політичного портрета використовували автори самих різних орієнтацій. Наприклад, в Росії початку століття великою популярністю користувалася книга психіатра П.І. Ковалевського "Психіатричні етюди з історії", де представлена ціла галерея портретів політичних діячів від царя Давида до Петра I, від Суворова до пророка Мохаммеда, від Жанни д'Арк до Наполеона. Саме психоаналітичний рух додало політичному портретування широку популярність. Одне з перших досліджень належить перу 3. Фрейда та У. Булліта про Вудро Вільсона. Великий внесок у створення таких портретів вніс послідовник Фрейда, чиказький політичний психолог Г. Лассвела. В якості матеріалу для аналізу особистостей американських політиків він використовував їх медичні карти. При цьому він виходив не з того, що політики, як і інші люди, можуть мати ті чи інші відхилення, які і становлять інтерес для біографа. Лассвела шукав, насамперед, приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходив їх в особливостях дитячого розвитку, в тих конфліктах, які залишили в душі майбутнього політика психологічні травми. Влада ж є тим засобом, який компенсує зазначені травми, що і пояснює її привабливість.
5. Сучасний стан політичної психології.
Фундаментальні та систематичні теоретичні розробки з психології політики почалися в 60-ті роки XX століття в США під впливом "поведінкового руху". Тоді при Американської психіатричної асоціації була створена група для вивчення проблем міжнародної політики, яка в 1970 році переросла в Інститут психіатрії і зовнішньої політики. У 1968 році в Американській асоціації політичних наук виник дослідницький комітет з політичної психології, а в 1979 році на його основі було організовано Товариство політичних психологів, вже отримало статус міжнародного (ISPP). Це суспільство одразу почало видання свого журналу "Political Psychology". В даний час публікації з політико-психологічної проблематики з'являються у всіх престижних виданнях з політології та психології. У ISPP зараз більше 1000 членів практично з усіх континентів. Щорічно воно проводить свої зібрання, присвячені найбільш актуальним теоретичним проблемам. Так, річне зібрання 1994 року проводиться в Іспанії і розглядало тему "Психологічні аспекти політики зміни", а збори 1995 року в Вашингтоні обговорювало тему "Національне будівництво і демократія в мультикультурних суспільствах". Хоча політична психологія отримала дійсно міжнародне визнання, проте велика частина дослідників живе і працює все ж в США і Канаді. Назвемо імена таких великих учених, як М. Херманн, Р. Сігел, Д. Сірс, С. Реншон, Ф. Грінстайн, А. Джордж, Р. Такер, Дж. Пост, Б. Глед, Р. Крісті та десятки їхніх колег практично у всіх північноамериканських університетах. У Європі існують свої давні традиції аналізу політико-психологічних явищ. Успішно працюють в області політико-психологічних досліджень в Німеччині (А. Ашкеназі, П. Шмідт, Г. Ледерер, Х.-Д. Клінгеманн, Г. Мозер та ін), Франції (А. першерона, А. Дорна, С. Московісі), Великобританії (X. Хаста, М. Білліг, А. Семюель). А також у Фінляндії, Голландії, Чехії, Іспанії, Польщі та інших країнах. Хоча слід зазначити, що традиційні політологи відчувають в Європі певні побоювання перед ірраціоналістіческіх концепціями психологів (перш за все, перед психоаналізом), з якими у них переважно і асоціюється політична психологія. Слід зазначити, що інтерес до політичної психології спостерігається і в таких регіонах, де раніше і політична наука, і психологія не мали розвинених традицій, або традиційні школи знаходилися у відриві від сучасної методології. Так, в останні десятиліття дослідження в цій області проводяться в Латинській Америці, в Африці, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, зокрема, таких країнах, як Китай, Індія, Пакистан, не кажучи вже про Австралії та Нової Зеландії, де ведеться величезна дослідницька робота, видаються десятки монографій. Хоча поодинокі книги і статті з'являлися і раніше, відлік сучасного етапу розвитку політичної психології, очевидно, слід вести з видання в 1973 році колективної монографії під редакцією Джин Клутсон, в якій підбито підсумки розвитку цієї науки і виділені найважливіші напрями для подальшого дослідження. Іншою великою віхою була поява монографії під редакцією М.Херманн у 1986 році. Ця книга дає уявлення про ті зміни, які сталися в політичній психології. М.Херманн виділила наступні позиції. По-перше, більшість дослідників прийшло до переконання, що фокус вивчення повинен бути зосереджений на взаємодії політичних і психологічних феноменів. По-друге, об'єктом дослідження повинні стати найбільш значимі політичні проблеми, до яких привернута увага громадськості. По-третє, слід приділяти значно більшу увагу політичному і соціальному контексту аналізованих психологічних явищ. По-четверте, необхідно вивчати не тільки результат тих чи інших психологічних впливів на політику, але і намагатися зрозуміти процес формування тих чи інших політичних переконань. І, нарешті, по-п'яте, сучасні політичні психологи стали набагато більш терпимими стосовно методів збору даних і дослідницьких процедур, вважаючи, що методологічний плюралізм - неминуче явище на нинішньому етапі розвитку теорії.
Про стан науки в чому можна судити по тому, як і кому вона викладається. В якості прикладу можна взяти практику університетів США і Канади. У 90-ті роки в 78 університетах читалося більше 100 курсів політичної психології. Лекції та семінари з політичної психології слухало більше 2300 студентів тільки на молодших курсах. Викладання ведеться як для студентів-політологів, так і для психологів. Іншим параметром розвитку науки є її прикладне використання. Так, політичні психологи активно залучаються для пошуку рішень у конфліктних ситуаціях. Відома ефективна роль політичних психологів під час Карибської кризи, при укладенні Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем і Єгиптом. Фахівці з політичної комунікації в різних країнах Європи та Америки внесли свій внесок у підготовку політичних лідерів до парламентських і президентських виборів.
Ряд політичних діячів самі володіють психологічними методами, використовують їх для вироблення стратегії на майбутнє і для аналізу минулого. Наприклад, один із суперників Дж. Буша по президентським виборам 1988 року, М. Дукакіс активно працює в області політико-психологічної теорії. Такі відомі політичні діячі, як Р. Ніксон і Д. Локард психологічно осмислюють свій колишній політичний досвід. Інтерес до робіт з політичної психології виявляють політики всіх орієнтацій. Вони використовують дані цієї науки для налагодження відносин з громадськістю, для мобілізації населення на виконання реформ, для прийняття рішень з найважливіших стратегічних напрямків політики.
