Особливості виникнення і розвитку політичної психології в різних політичних системах.

Лекція №1. Виникнення і розвиток політичної психології.-2год.

Актуальність теми. Обґрунтування теми.

Політична психологія як наукова дисципліна зародилася на порубіжжі науки про політику, з одного боку, і психології, насамперед соціальної - з іншого. Цей процес був надто тривалий, позаяк не одразу склалося усвідомлення того, що людина є соціальною істотою і в суспільній, громадській діяльності багато залежить безпосередньо від неї, її складу характеру, індивідуальних особливостей.

 

2. Цілі лекції:

- навчальні:

ознайомити студентів із особливостями виникнення і розвитку політичної психології в різних політичних системах; становленням західної політичної психології; проблемою співвідношення особи та влади, природа людини у політиці, якості правителя, формування громадянина - основа нової дисципліни; появою перших концепцій сучасної політичної психології; психологією народів і рас, національний характер; сучасним станом політичної психології; прикладною політичною психологією; створенням Асоціації політичних психологів в Україні; проблемами розвитку політичної психології в Україні.

 

- виховні:

виховати любов до професії практичного психолога, формування ідеалу практичного психолога на основі яскравих прикладів життя відомих психологів і формування основ психологічної майстерності.

 

План та організаційна структура лекції.

№ п/п	Основні етапи лекції та їх зміст	Цілі у ступенях абстракції	Тип лекції. Обладнання лекції.	Розподіл часу
І.   1.   2.     ІІ.   3.   ІІІ.   4.   5.   6.   7.	Підготовчий етап.   Визначення навчальної мети. Забезпечення позитивної мотивації.   Основний етап. Викладення лекційного матеріалу за планом: 1.Особливості виникнення і розвитку політичної психології в різних політичних системах. 2. Становлення західної політичної психології. 3.Ідеї психоаналізу в політичній психології. 4. Психологія народів і рас, національний характер. 5. Сучасний стан політичної психології. 6. Асоціація політичних психологів в Україні. 7. Проблеми розвитку політичної психології в Україні.   Заключний етап. Резюме лекції. Загальні висновки. Відповідь лектора на можливі запитання. Завдання для самопідго­тов­ки. Список літератури, питання, завдання.	І.   ІІ.   ІІІ.	У відповід­нос­ті з виданням: «Методичні рекомендації щодо плану­ван­ня, підго­тов­ки та ана­лі­зу лекції».   Список літератури, питання, завдання.	5%     85 – 90%   5%

 

4. Зміст лекційного матеріалу:

- структурно-логічна схема змісту теми:

1.Перевірка рівня підготовки до заняття.

2.Обговорення: Виникнення і розвиток політичної психології.

3.Самостійна робота з тестовими завданнями.

4.Висновки заняття.

Текст лекції.

Особливості виникнення і розвитку політичної психології в різних політичних системах.

Перш ніж познайомитися з предметом політичної психології, спробуємо позначити, що ж таке сама політика. Наші повсякденні уявлення про політику найчастіше обмежуються позначенням її як сфери, досить далекою від нашого повсякденного життя (щось, чим займаються там, "нагорі") і епітетом "брудна", який частіше за інших сусідить зі словом політика. Але, якщо дати собі труд відійти від поверхневих стереотипів, то слід визнати, що хоча політика дійсно включає в себе боротьбу за владу, але вона не зводиться тільки до грубого з'ясування стосунків між політиками, в якому будь-які засоби хороші. Це все ж якась цивілізована форма відносин з приводу влади.Одні автори акцентують в політиці її управлінські функції, кажучи, що політика - це мистецтво управляти суспільством. Інші підкреслюють її зв'язок з владними відносинами, причому мають на увазі, перш за все, силові методи здійснення влади. Треті вказують на зв'язок політики з правом.

Політика як система. У політичній науці при всьому різноманітті визначень її основного об'єкта дослідження - політики, є кілька важливих аспектів, які в цьому об'єкті виділяються. Так, перше, що розуміють під цим терміном, - це політика як система державно-них інститутів. Дійсно, говорячи про політику, ми, перш за все, згадуємо про державу як системі політичних інститутів, куди входять Президент і парламент, армія і система безпеки, міністерство внутрішніх і міністерство закордонних справ, фінанси та соціальне забезпечення. Політологи вивчають, як влаштовано те чи інше держава, як воно регулює відносини громадян і влади, ставлення владних структур між собою. Зріла політична система припускає, що різні інститути виконують різні функції і між ними існує поділ праці: зовнішня і внутрішня політика мають свою специфіку, а для забезпечення ефективного управління потрібні професіонали, які знають свою справу. Багато проблем у здійсненні влади виникають тоді, коли відбувається змішання різних видів, або як прийнято називати, гілок влади. Принцип поділу влади передбачає, що незалежно один від одного і з рівною ступенем відповідальності перед суспільством діють законодавча, виконавча і судова влади. В сучасному суспільстві до них прийнято додавати і четверту владу - засоби масової інформації, які висвітлюють життя суспільства і служать каналом зворотного зв'язку між громадянами та політиками.
Важливою частиною політичної системи є політичні організації, партії, громадські об'єднання та рухи. Громадяни добровільно об'єднуються в них, щоб захищати свої права, проводити свої інтереси.

Стійкий електорат є лише у декількох найбільш помітних партій. Більшість же виборців буде робити свій вибір практично наосліп. У цьому випадку єдиним орієнтиром при виборі стають політичні лідери, особи яких люди запам'ятали і які є символами певної політичної групи. Правда і у відношенні знайомих лідерів у наших громадян яскравіше представлені не стільки позитивні, скільки негативні установки, оскільки політики взагалі асоціюються з владою.

Політика як процес. Другим найважливішим виміром політики є динаміка функціонування системи політичних інститутів. Політичний процес - зміни, яким піддаються політичні інститути, виконавці різних функцій і правила політичної гри. У світі йдуть війни і революції, реформи і стагнація. Політичні процеси бувають мирними і насильницькими, поступовими і стрибкоподібними.
Важливо, що вивчаючи політику тільки як набір законів, правил, як ту чи іншу конфігурацію інститутів, необхідно пам'ятати: ця система схильна до змін. Сучасна політика швидко і драматично змінюється, породжуючи багато складнощів як для самої системи, не встигає пристосуватися, так і для конкретних учасників процесу, які втрачають грунт під ногами, які потребують спеціальних механізмах орієнтації в нестійкому політичному світі. В останні десятиліття політична наука стала все частіше звертатися до аналізу політичного процесу, який не завжди перетворюється на форму стійких політичних інститутів. Серед проблем, які цікавлять і теоретиків політики, і тих, хто приймає рішення, назвемо, наприклад, проблему формування політичних поглядів громадян і професійних політиків, культурний і національний контекст політичного процесу, становлення нових політичних рухів, входження людини в політику і ряд інших. Сьогодні стає все важче самостійно розібратися в сенсі процесів, що відбуваються, визначити, які події можуть стати значущими для кожного з нас, а які вплинуть лише на верхівку політичної піраміди. Ряд досліджень виявив, що деякі важливі політичні події (наприклад, події перебудови, ГКЧП, розпад СРСР, смерть академіка Сахарова, чеченська війна, війна в Югославії) справили на політичний процес і на свідомість цілого покоління громадян визначальний вплив.
Політика як система правил гри. Третій важливий аспект розуміння політики проявляється через систему правил політичної гри. Як і будь-яка інша соціальна система, політика підпорядковується регулює її законам. Ці закони бувають як писаними (норми права), так і неписаними (традиції, звичаї, правила поведінки). В епохи швидких змін піддаються зміні офіційні норми та приписи. Пишуться нові конституції, приймаються зводи законів, покликані регулювати офіційні відносини між пануючими і підлеглими. З досвіду нашому повсякденному житті ми добре уявляємо собі, як непросто домогтися виконання навіть давно існуючих законів, здійснити гарантовані ними права, пробитися крізь частокіл всіляких бюрократичних інструкцій. Представники виконавчої влади нарікають на те, що закони не виконуються. Часта зміна правил гри призводить до появи правового нігілізму, неповаги до законів, які змінюються так часто, що немає сенсу їх приймати в розрахунок. У такі періоди суспільство починає управлятися не стільки писаними, скільки неписаними правилами, встановлюваними не офіційною політикою, а групами, що мають реальну силу (в тому числі і грубу силу, і силу грошей). Саме вони і "замовляють музику". Нерідко ці тіньові структури стають реально більш ефективними у здійсненні політичних функцій, ніж ті, хто формально вважається владою. Тим часом в епохи змін неформальні політичні цінності і правила гри диктують не тільки ті, у кого є сила або гроші. Нерідко, саме люди, які уособлюють непідкупність, справедливість і правду, моральну силу, задають тон у політичній грі. Такі постаті, які уособлюють уявлення людей про справедливість, особливо помітні на тлі загального ставлення громадян до офіційної політики. Складні залежності між офіційними і неофіційними політичними нормами складаються не тільки з приводу окремих функцій політичної системи (охорони правопорядку, висунення лідерів, управління). У будь-якій сфері політичного життя ці два зводи правил діють постійно. Питання тільки в тому, в якому вони перебувають співвідношенні. Якщо неофіційні правила переважають, це призводить до деградації держави, втрати моральних орієнтирів і в кінцевому рахунку - до занепаду системи. При іншому варіанті дисбалансу офіційні цінності витісняють неписані правила, не залишаючи місця висловом особистих і групових інтересів, контролюючи всі прояви діяльності громадян. Такий тип політичного устрою відомий як тоталітарний. Він веде до збіднення всіх структур громадянського суспільства і ворожий прояву індивідуальності кожної окремої людини. Політика як система цінностей. Четвертий підхід до політики визначається урахуванням системи цінностей, думок, установок громадян. Таке розуміння політики виділяє в ній її доктринальний, ідеологічний характер. У кожної людини є своє розуміння політики, свої оцінки того, як працює кабінет міністрів, і що відбувається в армії. Ці думки носять, як правило, досить суперечливий характер, складаючись у строкату мозаїку "буденної свідомості". Такі політичні орієнтири складаються під впливом багатьох впливів: від читання свіжої газети до розмови з сусідом.
Деякі з цих установок швидкоплинні, інші - зберігаючись в психологічній структурі особистості все життя, приймають форму переконань. Але без цих психологічних утворень в головах людей ніяка держава, партія або лідер не можуть впливати на поведінку громадян. Навіть для того, щоб виконати найпростішу політичну роль - в якості виборця, необхідно визначити пріоритети в пропонованих політичних цінностях. Як показують дослідження, в самих різних політичних системах більшість громадян не мають узгодженої системи політичних поглядів. Їх політичні установки заплутані, суперечливі, не завжди раціональні і не обов'язково відповідають їхньому об'єктивному політичному інтересу.
Однак усвідомлення своїх інтересів і консолідація цінностей політичними партіями і рухами призводить до створення політичних доктрин, ідеологічних конструкцій. Політична доктрина - систематизований, щодо несуперечливий набір політичних цінностей. Головна мета політичної доктрини - допомогти кожному, хто поділяє ці орієнтації, більш повно ототожнити себе зі своєю політичною групою. Політика як діяльність. П'яте розуміння політики - як виду людської діяльності. Дане трактування політики пов'язана з уявленням про те, що політику роблять люди, а отже, їх вчинки і є головний об'єкт вивчення політичної науки. При такому підході потреба у залученні психологічних інструментів найбільш істотна. Ще на початку нашого століття німецький психолог Е. Шпрангер виділяв серед інших людських типів - тип людини політичного. Дійсно, політики-професіонали володіють рядом психологічних характеристик, які зумовлюють привабливість для них цієї сфери життя. Однак у сучасному демократичному суспільстві не тільки професіонали, але і всі дієздатні громадяни включені в політичний процес, є його невід'ємною частиною. Звідси - посилення інтересу політологів до поведінки лідерів і рядових громадян, роль яких у політиці незмірно зросла. Людина як компонент політики. Визнання політики в якості невід'ємної частини людського життя - ідея, що йде своїм корінням глибоко в історію. Ще античні мислителі задавалися питаннями про природу політичного життя. Так, Аристотель доводив, що займатися політикою людини спонукає його власна природа. "Держава, - говорив він, - належить тому, що існує по природі, і людина за своєю природою є істота політична, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою, - або недорозвинене в моральному сенсі істота, або надлюдина. "На думку античного мислителя, державна форма політики виростає з об'єднання людей спочатку у формі сім'ї, потім поселення. Потім об'єднання поселень перетворюються в поліс - держава.
Отже, займатися політикою людини підштовхує його природний інстинкт. Тому логічно, що Аристотель називає людину політичною твариною - Zооn pоlitikon, жодною мірою не надаючи цьому словосполученню образливого змісту. Адже в самій нашій психології закладені такі природні потреби як потреба панувати і підкорятися. Подальша історія політичної думки збагатила уявлення про політику як систему різноманітних людських потреб, набутих і вроджених. Серед них благородство і жадібність, любов і ненависть, прагнення до домінування і солідарність, потреба у свободі і бажання бути частиною групи.
Визнання важливості вивчення психології як рушійної сили політичної поведінки в наші дні одержало вже не тільки загальнофілософських, а й конкретно-наукову форму. Саме політична психологія в другій половині XX століття приступила до дослідження тих чинників, які мотивують включення людини в політику і участь в різних її формах. Психологічна наука, використовувана для розуміння політичних феноменів, диктує і свій підхід до дослідження, свій кут зору на людський вимір політики.
Перш за все увагу політичних психологів в XIX столітті привернули масові стихійні форми політичної поведінки, такі як стихійні бунти, демонстрації, паніка, поведінку натовпу. Починаючи з робіт французького дослідника Гюстава Лебона, політична психологія займається пошуком рушійних сил стихійних типів політичної дії і знаходить їх, переважно, в ірраціональних, т. тобто несвідомих структурах психіки людини. Серед вітчизняних психологів цією проблемою особливо цікавився В. М. Бехтерєв, який запропонував пояснення впливу натовпу на особистість через механізми зараження, навіювання і освіти не лише індивідуальних, але й колективних рефлексів. Сучасна політичне життя дає чимало прикладів того, як ірраціональні психологічні механізми впливають на хід політичного процесу. Одним з найбільш яскравих прикладів є нез'ясовне, на перший погляд, поведінка депутатів парламенту на своїх засіданнях. Багато їх рішення були продиктовані не стільки раціональним розрахунком, особистими або груповими інтересами, скільки взаємним емоційним зараженням в ході дискусії.
У психології такий феномен отримав назву групового мислення, коли сама наявність групи зрушує прийняте рішення в бік більшого ризику.
Парламенти країнах нерідко демонструють своєрідність політичної поведінки народних обранців, що доходять часом до з'ясування стосунків у політиці за допомогою кулаків, взаємних образ та інших дій, що диктуються не стільки холодним розрахунком, скільки емоціями. Не випадково, ще Лебон виділив парламентські зборів, як окремий вид натовпу, що підкоряється тим законам масового поведінки, які властиві великим соціальним групам на відміну від малих груп та індивідів. Не слід думати, що співтовариство інших людей завжди діє лише в бік деякого озвіріння, як це здається на перший погляд. Присутність інших людей, їх взаємне навіювання, зараження, ідентифікація можуть призводити в політиці до найрізноманітніших ефектів. Ентузіазм і згуртованість учасників масових виступів привели до успіху багато національно-визвольні рухи. Демократичні перетворення стали можливі в роки перебудови в чималому ступені завдяки масовим виступам самих різних людей, що об'єдналися і ототожнити себе з ідеєю демократії. Тут для нас важливо підкреслити, що мотиви, що приводять людей до участі в масових формах політичної поведінки, диктуються не тільки їх раціональними інтересами, розрахунком, але й емоційно забарвлені, не повністю усвідомлені і найбільшою мірою впливають на особистість в присутності інших людей під час стихійних політичних дій. Сказане не означає, що політичну психологію цікавлять лише несвідомі прояви людської психології. Багато розділів цієї дисципліни спеціально присвячені вивченню політики як організованої діяльності, де раціональні інтереси, усвідомлені цілі втілюються в ті чи інші політичні дії. У числі перших сучасних концепцій, що розглядають людину як компонент політичної системи, була концепція "політичної підтримки", запропонована американськими політологами Д. Истоном і Дж. Деннісом. Їх інтерес до людського компоненту політики був викликаний новими процесами, зокрема, необхідністю політичної мобілізації населення, раніше не брав участь у політиці. Процеси, що відбуваються в даний час в Росії, при всьому їх своєрідності також вписуються у світовий контекст і вимагають від громадян включення в змінився політичний процес в ролях, які вони раніше не виконували. Звідси завдання раціонального включення громадян до виборчої системи, научіння їх демократичним нормам.

Одна з найбільш перспективних концепцій у сучасній політичній психології досліджує процес прийняття політичних рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. На основі експериментів, емпіричних досліджень і теоретичних розробок, політичні психологи пропонують конкретні технології ефективного політичного управління, досягнення поставлених політичним керівництвом цілей. Правда, слід зауважити, що якими б досконалими не були наукові розробки, суто раціональні розрахунки не дають стовідсоткового успіху. Як висловився колишній голова Уряду Росії В.С. Черномирдін: "хотіли як краще, а вийшло як завжди". Це вислів звучить як формула співвідношення раціональних та ірраціональних чинників, що впливають на політичний процес. Для політичної психології в рівній мірі важливі обидва низки феноменів: і усвідомлене політичне участь громадян, раціональна постановка ними політичних цілей і прояви ірраціональних імпульсів, неусвідомлена політична активність. Щоб більш предметно уявити собі, чим займається політична психологія, розглянемо деякі політичні феномени, які залучають особливо пильну увагу дослідників. Психологічні феномени в політичному процесі. Відкрийте свіжу газету або включіть програму телевізійних новин. Про що, в першу чергу, повідомляють нам інформаційні агентства? Бойові дії на Балканах, демонстрації протесту, вибори, повідомлення про прийняті урядом рішення, скандал, що зачіпає ту чи іншу партію або конкретного політика. Спробуйте самостійно проаналізувати, що в цих поточних політичних подіях визначено об'єктивними політичними або економічними законами, а що - результат зусиль конкретних людей або партій. Провести межу між цими двома рядами факторів дуже нелегко. Сьогодні вже ні в кого з серйозних політологів і політиків не викликає сумніву той факт, що психологічний компонент подій, що відбуваються необхідно спеціально виділяти, вивчати і враховувати при прийнятті рішень.
Однак є деякі політичні феномени, в яких присутність психологічних факторів виступає особливо рельєфно. Одним з таких феноменів є націоналізм. Визнання безумовного переваги свого народу над іншими неможливо обґрунтувати жодними раціональними мотивами. Коли розпався Радянський Союз, одним з перших збройних конфліктів, що спалахнули на його території і до цих пір не знайшли свого вирішення, став конфлікт між Вірменією і Азербайджаном з приводу Нагірного Карабаху. Кожна з конфліктуючих сторін дає своє обґрунтування того, чому саме вона повинна володіти даною територією. У хід йдуть і історичні аргументи, і апеляція до справедливості, і заклики до міжнародного громадській думці. Однак всі раціональні аргументи сторін не можуть приховати головного: психологічної грунтом виникнення конфлікту були націоналістичні почуття, підігріті певними політичними силами, які використовували їх для розпалювання конфлікту. Навіть, якщо об'єктивно ніхто з його учасників вже не буде зацікавлений у продовженні військових дій, "вимкнути" націоналістичні установки автоматично неможливо.
Психологія націоналізму вивчається досить давно. Політичні психологи, починаючи з відомої роботи Т. Адорно і його співавторів, встановили, що націоналістичні установки входять в якості складової в більш загальний психологічний феномен, яким є авторитаризм. Інтерес до проблеми авторитаризму в політичній психології пережив періоди підйомів і спадів. Так, перші повоєнні роки він диктувався прагненням зрозуміти психологічні витоки фашистського націонал-соціалізму. Потім був період стабільного політичного розвитку, принаймні, в розвинених країнах Заходу, який породив ілюзію, що авторитаризм для них пішов у минуле. Проте ні націоналізм, ні авторитаризм не відносяться до числа феноменів, з якими людство просто назавжди, в силу того, що в їхній основі лежать деякі фундаментальні психологічні механізми, які знову і знову призводять до виникнення цих феноменів, як тільки політична ситуація стає для цього сприятливого. Саме тому одне з річних зборів Міжнародного товариства політичних психологів (ISPP) у 1993 році знову вибрало для обговорення тему авторитаризму та націоналізму. Одним з головних висновків цього обговорення було висновок про те, що політики, які прагнуть знайти вихід із замкнутого кола етнічних конфліктів, військових зіткнень і нетерпимості щодо іншого народу, не можуть оперувати тільки об'єктивними політичними інструментами і не враховувати те, як один народ в даний момент сприймає іншого, і як це сього хвилинне сприйняття накладається на традицію політичної культури. Іншою проблемою, над якою працюють сучасні політичні психологи, є насильство і агресія в політиці. З'явилися цілі галузі знань, що отримали назву біополітики і вайленсологія.

Біополітики - розділ політичної психології, що досліджує прояви альтруїзму, насильства, агресії, захисних реакцій, домінування та інших фундаментальних властивостей природи людини в політиці.

Вайленсологія (від англійського violence - насильство) - розділ біополітики, який вивчає природу людської агресивності взагалі і її політичні прояви, зокрема.
Серед учених немає одностайності в розумінні природи насильства і агресії в людському суспільстві. Одні автори переконані в тому, що агресія - це природна реакція індивіда на фрустрацію і природно необхідна людині. Отже, уникнути її не можна, хоча можна знайти безпечні для самої людини і його оточуючих канали відводу агресії (наприклад, спорт). Інші автори роблять акцент на ролі виховання у прояві насильства і агресії. Так вже в 70-і роки з'явилися дослідження, що показали зв'язок між збільшенням кількості сцен насильства в кіно і на телебаченні та зростанням дитячо-юнацької злочинності. Психологи і педагоги забили тривогу, доводячи, що побачені на екрані сцени агресії діють провокуюче на що формується особистість, яка ще не має стійкою системою життєвих орієнтирів. Насильство в політичних процесах зустрічається в самих різних формах. Є державне насильство щодо тих громадян, які не виконують правових норм. Таке насильство узаконене, як і насильство у відповідь на агресію однієї держави на адресу іншого. Міжнародне право визнає правомірність використання сили, в тому числі і військової, для захисту територіальної цілісності країни. Закон визнає і право індивіда на застосування насильства в рамках достатньою самооборони. Однак слід з усією певністю сказати про наслідки для людини, який застосовував навіть узаконене насильство, не кажучи вже про тих, хто став жертвою насильства під час війн, збройних конфліктів і періодів кримінального розгулу. З людиною відбуваються серйозні психологічні трансформації, що міняють його ставлення до самого себе й інших людей. Американські солдати, які пройшли через війну у В'єтнамі, як і наші солдати, які воювали в Афганістані та Чечні, пройшли через випробування жорстокістю, не отримала достатньої моральної легітимізації з боку суспільства. Зараз, без спеціальних заходів по їх психологічної реабілітації, ці люди самі не можуть адаптуватися до невійськової реальності: вони потребують допомоги професійних психологів. Товариство, не усвідомлює цього, ризикує отримати вибух насильства, що стає нормою повсякденного життя.

Політичний конформізм - поведінка індивіда в ситуації тиску на нього групи, пристосування до вимог групи і її нормам, яке не завжди усвідомлюється людиною. Якщо людина йде голосувати на вибори не в силу власної переконаності в перевагах того чи іншого кандидата, а тому, що так проголосував його знайомий або родич, то він поступає як політичний конформіст. Дослідження проблеми політичного конформізму показали, що є певні об'єктивні і суб'єктивні умови, при яких конформізм розцвітає. Наприклад, якщо вибори проходять під дулами автоматів, то важко розраховувати на те, що волевиявлення буде вільним від тиску. Однак добре відомо, що участь у виборах в нашій країні в радянські роки проходило не в умовах репресій, але тим не менше в силу політичного конформізму голосували "за" практично безальтернативного кандидата понад 90% виборців. Прояви політичного конформізму зустрічаються в політичному житті партій і організацій, рухів і груп, тиск яких на своїх членів усвідомлюється ними в тій чи іншій мірі. Авторитарний стиль управління сприяє розвиткові політичного конформізму, між тим, як демократичний - сприяє тому, що особистість виробляє незалежну думку з політичних питань і не боїться висловити свою незгоду з групою. Однак при всій відмінності стилів, клімату, що панує в політичній організації, необхідно мати на увазі, що конформізм зустрічається і в самих демократичних і прогресивних з них. Зупинимося ще на одному психологічному феномені: сприйняття партнерами один одного. Американський політичний психолог Роберт Джарвіс показав у своїх роботах, що багато національні лідери не помічають загрозу своїй країні на міжнародній арені в силу того, що їх увага сфокусована на проблемах внутрішньополітичної боротьби. Іншою причиною невірного сприйняття своїх міжнародних партнерів і наступних помилок політиків є спотворення їхнього способу стереотипами, дія яких посилюється станом стресу. Керівники держави повинні швидко відреагувати на ситуацію, в силу чого стрес посилюється. Одним із класичних прикладів є Кубинська криза, в ході якого Кеннеді і Хрущов мало не довели справу до світової війни. Причиною того, що вони пішли на пряму конфронтацію, були невірні уявлення про можливі дії один одного. Ризик був посилений феноменом групового мислення. Радники кожного з вождів окремо давали більш обережні рекомендації. Зібравшись в групу, вони прийшли до набагато більш ризикованим висновків. Зараз видано чимало підручників з політичної психології, в яких даються вельми різноманітні наукові трактування цієї галузі психологічної науки. Найбільш усталеним є наступне визначення. Політична психологія - галузь психологічної науки, що вивчає когнітивні та поведінкові аспекти психології особистості політиків-професіоналів, а також все різноманіття групових процесів, що відбуваються в політиці.