Історія політичної психології поки досить коротка. Але очевидно, що передісторія цієї науки багата видатними іменами політичних мислителів. Найбільш значні ідеї Аристотеля, Сенеки, Н. Макіавеллі, Ж.Ж. Руссо, Т. Гоббса, А. Сміта, Г. Гегеля і безлічі інших великих про ставлення особистості і влади, властивості людини в політиці, вихованні хорошого громадянина, про те, яким належить бути правителю, лягли в основу нової дисципліни. Проте всі ці мислителі працювали в інших теоретичних рамках, які не потребували спеціальному психологічному підході до політики. Втім, психології як науки в сучасному сенсі слова теж не було за часів Ж.Ж. Руссо або Т. Гоббса. Тільки в другій половині XIX в. стали з'являтися концепції, які можна було б назвати безпосередніми попередниками сучасних політико-психологічних робіт. Історики і філософи, соціологи і політологи звернули увагу на те, що в самій політиці з'явилося зовсім нове явище: крім вождів, королів, президентів та інших представників політичної еліти помітне місце в політиці стали грати маси. Одним з перших приділив увагу цій темі французький дослідник Г. Лебон, автор книг «Психологія народів і мас», «Психологія натовпу» та «Психологія соціалізму». У цей же період були видані «Злочинна натовп» італійця С. Сигеле, «Соціальна логіка» француза Г. Тарда і ряд інших робіт, в тому числі і «Герої і натовп» російського соціолога Н.К. Міхайловского1. Поява на політичній авансцені маси як нового суб'єкта було пов'язано з розвитком промисловості, зростанням міст і супроводжувалося серйозними соціальними і політичними потрясіннями, революціями, страйками.
Різко негативна оцінка перших проявів масової політичної активності може свідчити про те, як налякані були сучасники цих подій. І Г.Лебон і М.Михайлівський побачили в масі загрозу індивідуальності, силу, нівелює особистість. Виділивши кілька видів маси, вони в першу чергу досліджували натовп як найбільш спонтанний прояв неорганізованої активності. Виявлені ними психологічні характеристики натовпу: агресивність, істеричність, безвідповідальність, анархічність, - цілком справедливі і сьогодні. Однак якщо в роботах кінця XIX - початку XX ст. була відзначена лише негативна сторона масової поведінки, його небезпечні наслідки, то надалі дослідники, навпаки, приділяли увагу позитивним аспектам масових форм політичної участі у розвитку демократії. Так, сучасна політична психологія багато уваги приділяє масовим рухам (від руху за права жінок до екологічних рухів). Іншою темою, що викликала інтерес у ранніх політичних психологів, була психологія народів і рас, національний характер. Спираючись на ідеї антропологічної школи Ф. Боаса і Б.Малиновського, психологи намагалися поєднати знання про особистість з аналізом більш широких соціальних і культурних феноменів, зокрема політики. При цьому сама культура трактувалася як «спроектована великим планом на екран психологія індивіда, що має гігантське вимір і тривало існуюча». Таким екраном, на який відкидається зліпок з психології індивіда, є, перш за все, національний характер. Ще одним джерелом формування сучасної західної політичної психології стали ідеї психоаналізу. Становлення західної політичної психології. Поки ще не написана докладна історія політичної психології від Платона до наших днів. Але, очевидно, що передісторія цієї науки багата видатними іменами політичних мислителів. Найбільш значні ідеї про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання доброго громадянина, про те, яким належить бути правителю, - роздуми Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса, Сміта, Гегеля і безлічі інших великих мислителів, лягли в основу нової дисципліни. Однак всі ці мислителі працювали в інших теоретичних рамках, які не потребували спеціальному психологічному підході до політики. Втім, психології як науки в сучасному розумінні слова теж не було за часів Руссо або Гоббса. Тільки в другій половині XIX століття стали з'являтися концепції, які можна було б назвати безпосередніми попередниками сучасних політико-психологічних робіт.
