Журналістика епохи Середньовіччя

Починаючи розгляд середньовічної словесності та її впливу на еволюцію публіцистики, одразу окреслимо специфічність історич­ного моменту – свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної, переважно усної, культури.

Співвідношення народної («фольклорної») та офіційної («вче­ної») традиції є продовженням проблеми існування усної та писем­ної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри куль­тури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А. Гуревича, «поділ суспільства на неосвічених illitterati, idiotae та грамотних, освічених людей відображав специфічну культурну ситуацію: книж­на, писемна культура була наче островки серед моря систем усної комунікації та трансляції культурних цінностей».

Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєд­нувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову «неперерв­ність» (термін Ле Гоффа). На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиче­ність, строгу підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних і соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозво­ляють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських і культурних зв’язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила за­гальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Саме хроніки та літописи цього періоду за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб’єктивно оцінювали своїх героїв.

Водночас зауважимо, що історіографічні пам’ятки були не єди­ними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських «прикладах» (exempla), у міській політичній пісні, в «покаянних книгах», в інших неофіційних текстах, що створювалися на проти­вагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією (барди, мінезингери, скальди, труба­дури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери).

Але все ж таки головну роль у житті тогочасного суспільства відігравала церква. Проповідь і повчання дозволяли зблизити релі­гійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої по­ведінки були «покаянні книжки», які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали. Привертає увагу масовий характер «покаянних книг», справу з якими мали всі члени суспільства, і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя.

Пенітенціалії описували народні забобони, магічні обряди, воро­жіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів у аграрному суспільстві.

Формувалася певна структура літературних дидактичних жанрів. Наприклад, Exempla (ХІІІ ст.) являли собою моралізаторську ілюс­трацію проповіді. Складалися навіть збірки таких «прикладів», своєрідні методички для проповідників. Такі «картинки з життя» надавали повчанню переконливості, а ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну си­туацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П’єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й вихлюпнулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.

Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення персня та посоха князю церкви) обговорювались у церквах і школах, на майданах та у замках. «Книжки про суперечку», інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опо­середковані пісенною формою, набувають характеру масового пові­домлення.

Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. «Усна газета», хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. Наприклад, у Франції існував «громад­ський гомеродром», до обов’язків якого входило щоденне оповіщен­ня жителів про найважливіші міські новини. Великою популярністю користувалися також жонглери – «ходячі хроніки» свого часу. Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Німеччині – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися й на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діа­логу двох жонглерів – «потішників»; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступ­ність змісту, використання знайомих образів і порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу. Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, бачимо, що з метою активізації уваги слухачів проповідник вводить елементи діалогу, «фіктивні запитання» («О, брате Бертольде, що ж нам робити?..»), звернення до певної ауди­торії, загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді свідчить про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізви­сько Rusticanus («простонародний»).

Варто звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрами й аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Лицарі і се­ляни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських і духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи.

До того ж, на межі ХІІ – ХІV ст. у Західній Європі з’являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях учителі-бакалаври та школярі-спудеї об’єднувались у своєрідні корпорації – прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болон­ський університет, у 1224 – Неапольський, у 1303 – Римський. Англійській Оксфордський діяв з ХІІ ст., Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 р., а іспанський Сієнський університет – у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягел­лонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцізький, Кенігсбер­зький та інші університети.

Поступове формування у ХІІІ-ХV ст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення па­перу в Європі, вдосконалення технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІ ст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір’я), і як основного спожи­вача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки).

Книжка стає масовим засобом спілкування, а її виготовлення за­початковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи. Вже не тільки замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З’являються видавці-комерсанти європей­ського масштабу (флорентієць Веспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).

Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.

Особливо це стосується публіцистики народного руху й анти­феодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як у традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді (Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), «підметні ли­сти», богословсько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф «Про гро­мадянське рабство», «Про посади короля»), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і про­голосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були й факти поєднання красномовства із зобра­жальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гра­вюр як «ілюстративного матеріалу» відомі ще з середніх віків (тек­сти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малю­нок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов’язують із настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який вико­ристовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність об­разів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями) повністю підпорядковувалася тематиці виступу.

Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі, релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.

Поява власне журналістики пов’язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для ви­окремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. Потрібні були розши­рення комунікаційних зв’язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення «соціального замовлення» на пе­ріодичну інформацію.

Для перших таких спроб характерний своєрідний «персональ­ний» журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєд­нувалися в одній особі. Це добре простежується в рукописній періодиці XV-XVI ст.