Філософська система І. Канта

• Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724- ] 1804 pp.). Народився він у сім'ї ремісника в Кенігсберзі, в Східній Пруссії, 1 де провів усе життя. Середню освіту здобув у «латинській школі», виховання в якій мало провінційний характер, згодом закінчив філософський факультет університету, після чого дев'ять років працював домашнім учителем. У 1755 р. став магістром і в тому ж році - приват-доцентом Кенігсберзького університету. Приват-доценти не отримували плати за лекції, але і одержували від своїх слухачів певну суму грошей. Кант був популярним викладачем і завжди читав по кілька курсів одночасно, тому не відчував нестатків. Упродовж 1766-1772 pp. працював також бібліотекарем. З 1770 р. Кант став професором і мав заробіток, що задовольняв усі його потреби.

І. Кант відомий своїм скромним і пунктуальним життям, яке стало притчею: ніби історія життя Канта така, що в нього не було ні життя, ні історії. Г. Гейне проводить у зв'язку з цим аналогію між Кантом і Робесп'єром «Тип міщанина виражений в обох: природа призначила їх зва­жувати каву і цукор, але доля захотіла, щоб вони зважували інші речі, й одному кинула на ваги короля, іншому - Бога».

• У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критич­ний. У докритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як вчений - астро­ном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування нау­кової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової ту­манності. Цю гіпотезу, скориговану великим фізиком Лапласом, астроно­ми і нині розглядають як один з можливих варіантів пояснення похо­дження Всесвіту. В працях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755 р.) Кант виступає як сти­хійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею самороз­витку природи.

Проте власне кантівська філо­софія, яка стала основою всієї ні­мецької класичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Критика практичного розу­му» (1788 p.), «Критика здатності судження» (1790 p.). Усі ці праці пов'я­зані єдиним задумом і становлять послідовні ступені обґрунтування системи трансцендентального ідеалізму (так Кант називав свою філософську систему). «Критичним» період називається і тому, що філософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньої філософії: проти­ставити критичний підхід догматичному, що панував раніше.

• Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не споглядан­ням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не ви­хідним, а кінцевим продуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським переворотом у філософії» (коли Коперник з'ясував, що гіпотеза про обертання небесних тіл навколо Землі не до кінця пояснює рух цих тіл, він спробував досягнути успіху, припустивши, що Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).

У філософії Нового часу (до Канта) суб'єктивне начало розглядалось як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює дійсний стан речей (наприклад, вчення про «ідоли» Ф. Бекона). Кант ставить за­вдання: встановити різницю між суб'єктивними і об'єктивними еле­ментами знання в самому суб'єкті, в різних його рівнях і структурах. Переосмисливши саме поняття суб'єкта, він уперше в філософії стверджує всезагальність суб'єкта. В самому суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпі­ричний (дослідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться по той бік досліду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального - надіндивідуальне начало в людині, тобто всезагальні визначення людини як такої, людини як пред­ставника людства.

Одна з основних проблем «Критики чистого розуму» полягає у з'ясу­ванні можливості достовірного наукового знання. Кант вважає, що досто­вірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність ототожнюється з всезагальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовір­ний характер, воно повинно володіти рисами всезагальності та необхіднос­ті. Об'єктивність знання обумовлюється структурою трансцендентального суб'єкта, його надіндивідуальними якостями і властивостями.

Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести немож­ливо: простір, час, форми розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму як двох рівнів діяльності мис­лення. «Кожне наше знання, — вважає він, - починається з почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існує нічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдності мислення». Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, а розумові притаманне прагнення до виходу за межі цієї скінченності, по­шуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду. Простір і час - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку притаманні людині як представникові людства. Простір - це апріорна, вроджена форма внут­рішнього почуття (або зовнішнього споглядання). Час — це апріорна форма внутрішнього почуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука можлива на основі функціонування простору (геометрія) і часу (арифметика).

Апріорні форми чуттєвості — простір і час - створюють передумо­ви достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності - розсуд­ку. Розсудок — це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Він виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, органі­зованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку - поняття і категорії - конструюють предмет. Тому й узгоджуються з нашими знаннями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати тільки те, що ми створили. Поняття і категорії мають незалежний від індивідуальної свідомості необхідний і всезагальний ха­рактер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об'єктивного харак­теру. Отже, розсудок упорядковує відчуття людини (здійснює «апріор­ний синтез») за допомогою дванадцяти категорій, які і є «апріорними формами розсудку». «Апріорний синтез» чуттєвих даних — це нетворча діяльність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синтетичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає у поєднанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з прак­тичною, яка розуміється переважно як морально-етична сфера.

• Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються апріорними формами чуттєвості - простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяльність розсудку на основі форм мислення — понять і кате­горій — надає цим сприйняттям всезагальний і необхідний характер. Отже, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості і роз­судку стала здобутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єк­та, називаються феноменами (ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі» — ноу­менами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сущностей - це світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що вихо­дить за межі), існують поза часом і простором Кант підкреслює неможли­вість пізнання «речі в собі» і можливість пізнання тільки «явища». Така позиція дістала назву агностицизму (від грец. agnostos - незнаний).

Кант вважав, що у людини немає засобів установити зв'язок, зістави­ти феномени і ноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні форм чуттєвості та розсудку, яким доступний тільки світ досвіду. Все, що знаходиться за межами досвіду, може бути досягнуто тільки розумом. Він - найвища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолют­ного знання і виходить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реаль­ний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії (від гр. antinomia - суперечність у зако­ні) - це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, можна довести, що світ безмежний у просторі та часі і те, що він має межі. Можна знайти докази буття Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Але Кант заперечує всі існуючі «теоре­тичні» докази буття Бога: його існування можна довести лише досвідом Хоча в існування Бога потрібно вірити, тому що цього вимагає «практич­ний» розум, тобто наша моральна свідомість.

Водночас це не означає, що світ недосяжний для людини, яка є жите­лем двох світів: чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом. Перший -це світ природи, другий — це світ свободи. У сфері свободи діє не теоре­тичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи, безсмертя, Бога на­бувають значення «постулатів» моральної поведінки, оскільки «допома­гають» нашим прагненням у досягненні найвищого блага. Кант, по-перше, виводить взаємну рівність усіх людей, а по-друге, обґрунтовує людську сво­боду автономністю людей та їхнім правом розпоряджатися собою і речами.

• Характерною рисою моральної теорії Канта є обґрунтування найви­щої онтологічної цінності людини відносно природи. Як істота, здатна до автономної мотивації, людина є «ціллю в собі», тоді як тварина - лише простим «засобом». Розуміння сутності моральних правил Кант вважав одним з найважливіших завдань філософії. Як природна істота людина підкоряється необхідності, а як моральна - належить до трансцендент­ного світу, і в цій якості вона вільна. Як моральна істота людина підкоря­ється тільки моральному обов'язкові.

Свобода є доказом існування морального закону. Поведінка людини щодо морального закону мотивується тим, що інші люди, відносно яких вона діє, проявляють теж таку автономію, або вони є цілями в собі, але ні в якому разі не засобами для діяльності когось іншого. Тому формула «катего­ричного імперативу» (вищого практичного принципу щодо ставлення до людської волі), яка передбачає зміст моральної поведінки, звучить так:

«Роби так, щоб використати лю­дину для себе так само, як і для когось іншого, завжди як мету і ніколи тільки як засіб». Іншими словами, моральний закон перед­бачає недоторканність іншої лю­дини («інша людина повинна бути для тебе святою»). Людина — завжди мета і ніколи — засіб. Форму моральної поведінки Кант висловлює так «Роби так, щоб максима твоєї поведінка на осно­ві твоєї поведінки могла стати загальним природним законом». Отже, моральна поведінка, за Кан­том, характерна тим, що вона, з одного боку, відповідає закону, з другого - її мотивацією є гідність людини.

• Кант розрізняє теоретичну і практичну філософію, її розмежування зберігається лише з точки зору суворого дотримання граней між окремими сторонами людських відносин і світом, тобто на основі відмінностей теоретичних і практичних підходів. Тому пріоритет пізнання, що базується на практичній поведінці, перед суто теоретичним пізнанням стосується у Канта лише моральної сто­рони. Німецька філософська громадськість у теоретичній філософії Канта, з одного боку, вбачала «моральний доказ існування Бога», з іншого - ліквідацію меж між теоретичною і моральною філософією, а в світоглядно­му плані - схильність до пантеїзму. Г. Гейне, стверджуючи, що Кант зна­ходить Бога для теоретичного розуму за допомогою практичного, іронізує: «Він вчинив так мудро, як один мій приятель вестфалець, який розбив усі ліхтарі в Геттінгені і, стоячи в темряві, мав довгу промову про прак­тичну необхідність ліхтарів, які він розбив лише з тією теоретичною метою, щоб довести нам, що ми без них нічого не можемо бачити».

У своїй філософській системі Кант поставив питання:

• Що я можу знати? (філософія);

• Що я повинен робити? (мораль);

• На що я можу сподіватись? (релігія);

• Що таке людина? (антропологія).

• Відповідь на ці питання змусила звернутися до аналізу пізнавальної ді­яльності, що зробило його теорію філософією трансцендентального суб'єк­та. Таким чином, Кант висунув нову концепцію суб'єкта, на основі якої він проводить розподіл буття на світ природи і світ людини, в яких діють свої можливості та закони і між якими існують свої суперечності.