Філософія тотожності» Ф. В. Шеллінга

• Важливий внесок у розвиток німецької класичної філософії зробив Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 pp.). Народився у сім'ї протестантського пастора, вчився в училищі в Тюбінгені. Його надихав пафос свободи у філософії і літературі того часу, він таємно читав твори Спінози, Руссо, Шіллера. З тодішніх політичних подій найбільший вплив мала на нього французька революція, з духовних явиш, - філософія Канта. У дев'ятнадцять років, ще студентом, він написав свій перший філософсь­кий трактат «Про можливості форми філософії взагалі», завдяки якому став популярним як оновлювач німецької філософії після Канта. Однією з важливих праць - «Ідеї філософії природи» - починається ряд його натурфілософських трактатів. Як представника натурфілософії, професора, у 1798 р. його запросив Гете до Єни. Це місто на зламі XVIII і XIX ст. було найважливішим центром духовного життя в Німеччині, звідки йшли багатогранні культурні, філософські та наукові імпульси. У зрілому віці Шеллінг усе більше схиляється до теософських роздумів. Раціоналістичний ідеалізм змінюється ірраціоналізмом, волюнтаризмом і теософією. Полі­тично Шеллінг все більше віддаляється від прогресивних ідей своєї моло­дості. Коли в 1841 р. реакційний прусський король Фрідріх Вільгельм IV запросив філософа в Берлінський університет, щоб той виступив опонентом Гегеля з його щодалі зростаючим впливом, то ця місія принесла Шеллінгу поразку, і він змушений був відмовитися від лекцій.

• Філософська програма Шеллінга полягає в примиренні протилеж­ностей — суб'єктивного і об'єктивного, ідеального і реального, кінцевого і нескінченного. Звідси - «потреба в філософствуванні» з метою створен­ня «істинної філософії». Хоча Шеллінг наголошує на рівноцінності проти­лежних моментів, усе ж відчувається пріоритет ідеального, духовного. Це проявляється в підкреслюванні автономії «Я» (завдяки свідомості «Я» стоїть над речами). Природничі науки постачають лише матеріал, який філософія повинна домислити, сформулювати. В натурфілософських працях Шеллінг керується впевненістю, що в природі панує принцип «полярності» та «градації». Згідно з принципом «градації», природа розуміється як систе­ма ступенів, у яких нижчий ступінь завжди є основою для вищого. Вели­кого значення при цьому надається аналогії, зміст якої передано тезою: основоположна полярність підлягає постійній «метаморфозі».

• Натурфілософія - одна з частин системи, другою частиною якої є «трансцендентальна філософія» з «Я» як її предметом. Найфундаментальніша праця в цьому напрямку - «Система трансцендентального ідеаліз­му» (1800 р.). У цій праці концепція філософії пояснюється як система двох взаємодоповнюючих «філософських наук». Пізнання завжди має два полюси: об'єктивне або природу (перший полюс) і достовірність «Я» відносно самого себе (другий полюс). Якщо брати до уваги перше, тобто природу, то спочатку здається, що вона відносно «Я» повністю автономна. І навпаки, видається, що «Я» є цілком самодостатнім Одночасно в «Я» проглядається не тільки тенденція до градації, тобто до самосвідомості (че­рез відчуття, сприйняття, уявлення і рефлексію), але й тенденція до об'єк­тивізації самого себе, яка проявляється в практичній поведінці людини, в історії і мистецтві.

Отже, трансцендентальна філософія показує, як об'єктивне виникає з суб'єктивного і утворює другу філософську «науку», що доповнює натур філософію і спрямовує природу до рефлексії самої себе, до людини, тобто до «розуму».

Виходячи з того, що завдяки певній дії відносно даного світу виникає те, чого в початковому світі не було, можна говорити про два світи, пер­ший, даний без людської участі, та другий — перетворена людиною при­рода. Впливаючи на зовнішній світ, людина впливає також на інших людей. Людина, яка пробуджується до свідомості завдяки автономній діяльності відносно зовнішнього світу, впала б у несвідомий стан, якби не було впливу інших інтелектів на цей світ, а тим самим і на неї.

Частиною «Системи трансцендентального ідеалізму» є філософія істо­рії, її перша теза: для історичного розвитку характерна «прогресивність», яка виявляється в тому, що розвивається в напрямку до «правового зако­ну», сенсом якого є «гарантована свобода». З поступового наближення до мети історії виникає її періодизація за окремими епохами. Наша «вільна» поведінка перетворюється на «необхідність», яка надає історії спрямо­ваності і цінності. Ще за часів античності вважалося, що наша «вільна» поведінка таємничим способом під впливом переважаючої нас сили пере­творюється на закономірність. Друга теза стосується того, що зумовлює трансформацію нашої автономно мотивованої діяльності в загальну зако­номірність, яка стоїть за об'єктивним ходом історії.

Під впливом пантеїзму Спінози Шеллінг вважає, що в людській пове­дінці міститься певна подвійність, оскільки, з одного боку, люди діють на підставі своєї особистої мотивації, і в той же час їхні дії стають частиною вищого наміру, який «поширюється як тканина, зіткана неві­домою рукою у вільній грі сваволі історії». Мислитель ставить проблему відчуження в історії. Внаслідок раціональної людської діяльності виника­ють не тільки випадкові, а й небажані результати, які ведуть до придушення свободи. Прагнення реалізувати свободу перетворюється на поневолен­ня. Наприклад реальні результати французької революції виявилися невід­повідними її високим ідеалам: замість свободи, рівності та братерства при­йшли насильство, війна, руйнування. Отже, в історії панує сваволя; теорія й історія протилежні одна одній; в історії панує сліпа необхідність, перед якою індивіди зі своїми цілями безсилі. Об'єктивно необхідний закономірний історичний зв'язок Шеллінг уявляє як поступове здійснення «одкровення абсолюта», що пізніше приводить його до «філософії міфоло­гії і одкровення».

Шеллінг проводить аналогію між природою і людським світом, яка по­лягає в тому, що основа дійсності проявляється в єдності несвідомого і свідомого. Природа творить несвідомо, але в продуктах творчості ми бачи­мо сліди розуму, і це проявляється в законах природи, в спрямованості до вищого, до людини. Людський світ, навпаки, творить свідомо, але з цього виникає те, чого ніхто не задумував, тобто знову несвідоме. «Органом» або інструментом перевірки належності свідомого і несвідомого одне одному служить філософія мистецтва. Художник творить свідомо, але його в ре­зультатах творчості більше, ніж він у неї вклав; і це пояснюється лише тим, що в мистецтві проявляється те незмінне ідентичне, що не може прийти ні до якої свідомості «Ідентичне» Шеллінг використовує для позначення дійснос­ті взагалі. Ідентичність означає, що як у свідомості та історії, так і в природі ми зустрічаємося з тією ж основою світу і тією ж його будовою, які можна виразити в поняттях «причина самого себе» і «самостворення».

Шеллінг говорить про природу як живу, свідченням цього є спрямова­ність до вищого і до людини, а також той факт, що спрямовуючою дійсністю є організм, а не нежива природа. Отже, він розуміє природу не матеріалістично, але разом з тим вважає її незалежною від свідомості. Шеллінг прагне врівноважити суб'єктивне й об'єктивне, ідеальне і реаль­не, кінцеве і нескінченне. Переважає все ж ідеальний момент, оскільки абсолютне розуміється як те, що усвідомлює себе в людському пізнанні.

• Таким чином, у вченні Шгллінга стверджується тотожність суб'єк­та і об'єкта, тобто полярних факторів — «суб'єктивного», або пізна­вального, і «об'єктивного» принципів. У формі суб'єкта або історії пере­важає суб'єктивний принцип, а в об'єкті або природі - об'єктивний. Тому в природі ми пізнаємо структури розуму, а в сфері суб'єктивності вбачаємо її об'єктивізацію. Абсолютний суб'єкт, пов'язаний у Фіхте з індивідуальним «Я», в системі Шеллінга перетворюється на божественне начало світу, аб­солютну тотожність суб'єкта й об'єкта. Вирішуючи завдання, як з цієї початкової тотожності вивести всю багатоманітність визначень цього світу, Шеллінг вводить поняття «твор­чий акт». Будучи непізнаванним для розуму, він водночас є пред­метом особливого роду ірраціо­нального пізнання - інтелекту­альної інтуїції, яка становить єдність свідомої і несвідомої ді­яльності. Така інтуїція недоступ­на всім смертним, вона дається тільки обдарованим людям, геніям. Інтелектуальна інтуїція - най­вища форма філософської твор­чості, що служіть тим інстру­ментом, на основі якого можли­ве саморозгортанпя тотожності.