Розум» і «серце» у філософії Б. Паскаля

• Оригінальність гуманістичних концепцій мислителів епохи Ренесансу вплинула на розвиток поглядів такого мислителя, як Блез Паскаль (1623-1662 pp.). Його філософія націлена на людину, яку «створено для безмеж­ності». Виходець із дворянської сім'ї, Паскаль здобув блискучу освіту. Мав чудову пам'ять. Вважав, що нічого не можна робити наполовину і погано. Його працям притаманні досконалість, закінченість, інтелектуальна відто­ченість, філософська узагальненість. Паскаль брав участь у діяльності нау­кового гуртка Мерсенна, на основі якого в 1666 р. було створено Фран­цузьку академію. Паскаль винайшов лічильну арифметичну машину, а пер­ший арифмометр з'явився в 1874 р. З 1655 р. розірвав усі світські знайомст­ва, вів усамітнене життя, аскетично обмежував себе в усьому, допомагав бідним Критерієм досконалості знань він вважає їх загальнодоступність, тому найкращими книгами є ті, при читанні яких у людей виникає впев­неність, що вони самі змогли б їх написати.

• Фундаментом світогляду Б. Паскаля є «серце», в якого свої закони, невідомі розуму. В пізнанні воно відчуває «терміни» і «аксіоми», в етиці зумовлює «моральний порядок» (на відміну від «інтелектуального» і «фі­зичного»), в релігії - «відчуває» Бога. «Серце» відає у людини всім тим, що виходить за межі розуму, логіки, свідомості. Людина живе в без­межності Всесвіту, природи, людського пізнання, ідей нескінченного Бога, нескінченних бажань, потреб, прагнень тощо, що в цілому «заворожує», «зачаровує» і розум, і «серце». Але тільки завдяки останньому можна осягнути нескінченність, бо розум відчуває її обмеженість, впадає в оману.

• Вихідний пункт і кінцева мета інтелектуальних прагнень Паскаля - Людина. Вона велична, хоча й слабка («мислячий очерет»). Звеличують роз­думи, а не простір і час, яких ніколи не заповнити. Ознаками величі думки є:

• усвідомлення свого скромного місця в Космосі, а звідси - здатність піднятися над «онтологічною нік­чемністю»;

• у пізнанні, шукаючи істину, жертвуючи всім заради неї, лю­дина усвідомлює, що не можна «всього знати», але не уподібню­ється тваринам, які взагалі нічого не можуть знати;

• здатність у прагненні до «добра», «любові», «духовного» перемагати свою «тваринну природу». Завдяки «самолюбству» люди більш схильні фіксувати увагу на своїй «величі», ніж на «нікчемності». Тому слід ненавидіти своє «Я», оскільки в ньому і знаходиться людська «нікчем­ність».

Справедливість і сила роз'єднані в цьому світі, тому для того, щоб справедливість керувала світом, необхідно зробити її сильною або ж силу зробити справедливою. Однак, не зумівши зробити справедливе сильним, люди оголосили сильне справедливим Народ, дивлячись на силу законів, вірить у те, що вони справедливі. «Імперія влади» користується цим і три­мається на легковірності і нерозважливості людей. Б. Паскаль мріє про союз «імперії влади» та «імперії розуму».

Глибинною основою і «коренем» багатьох недоліків і вад людей є само­любство. Любов до себе, до свого «Я» природна для кожного індивіда Але істина в тому, що він має ряд хиб. Звідси він не погоджується з тими, хто нагадує не тільки про недоліки, а й про хиби і помилки, до яких він може прийти через своє самолюбство. Тому не потрібно ображатися і зло­ститися на тих, хто відкриває нам очі на наші вади, оскільки не вони, а ми винуваті в своєму самолюбстві. Навпаки, ми повинні любити їх за це добре, яке вони роблять для нас. Завдяки самолюбству люди більше схильні акцентувати увагу на своїй «величі», ніж на «ницості». Щоб уникнути цього, слід «виховувати» ненависть до власного «Я». Не «боготворити» себе, оскільки «моральний ідеал» потрібно шукати не в собі, а в іншій істоті, гідній любові. Ця іде­альна істота - Бог, отже, «ми по­винні любити тільки Бога і нена­видіти тільки себе». Формула «ненавидіти себе» стосується не до людини взагалі, а тільки до її «ницості».

Однак цей моральний ідеал у «зачумленому» світі не може здійснитися, адже всі без винятку люди прагнуть до щастя. Це - мотив дії всіх людей, навіть тих, які мають «намір повіситися». Якщо людина почне шукати щас­тя «в собі» і зазирне в себе як у «темну безодню», вона перепов­ниться жахом і з любові до себе і свого щастя одразу відвернеться від се­бе. Тому вона шукає розваг, які мають величезну силу над людиною, але коли вона починає гонитву за ними, то врешті-решт внутрішньо спустошу­ється, стає нещасною. Людина стає «суєтною» і не може відчути ні справж­нього горя, ні справжньої радості

• Ідеал щастя - «чудесна самотність», яка дає можливість замис­литися над сенсом буття, скласти звіт про свої вчинки. Але люди зде­більшого живуть у постійній біганині, суєтності, у пошуках щастя, якого ніхто не досягає. Все ж таки ненаситне прагнення щастя мучить їх і далі, люди всі надії покладають на майбутнє, в якому можна «схопити» своє щастя. Тому люди не живуть, а лише сподіваються жити, поза-як, нехтуючи сьогоднішнім, при­речені вічно чекати майбутнього, і тому щастя, на яке вони споді­ваються в житті, є ілюзією.

Ставши на гуманістичну по­зицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філо­софського світогляду. Велич душі, вважав він, полягає в тому, що людина перебуває «між розумом і серцем», а не займає позицію однієї з крайнос­тей. «Серце» допомагає розуму, воно є гуманістичним підґрунтям розуму, на яке він завжди спирається.

• Для Паскаля характерне екзистенційне відчуття трагічності людського буття. В суєтному світі люди не знають ні справжнього горя, ні справжніх радощів. Усі шукають щастя, але ніхто не досягає його в цьому житті, які б засоби не використовувалися. Цими міркуваннями фран­цузький мислитель започатковує іншу, ірраціонально-екзистенціальну лінію гуманізму в європейській філософії.

Монадологія Г.В. Лейбніца

• Раціоналістичну, але відмінну від Декарта позицію займає Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 pp.). Народився у Лейпцигу. Був знайомий з багатьма видатними представниками тогочасної науки і природознавства У Парижі зустрічався з X. Гюйгенсом, у Лондоні - з І. Ньютоном. З 1677 р. живе в Ганновері Хоча Лейбніц помітно сприяв розвиткові теоретичних наук, зокрема математики (він - один із засновників диференціального та інтегрального числень) і філософії, він не був типовим кабінетним абстракт­ним теоретиком Займався також питаннями організації наукової праці (розробив проект прусської королівської Академії наук, заснованої на його пропозицію), вирішенням проблем технічного характеру (розробив проект осушення долини в Ганновері). Лейбніц є автором ряду історичних дослі­джень. У його теорії знайшли відображення майже всі філософські імпуль­си того часу. Він не згодний з картезіанською концепцією дуалізму, запере­чує спінозівську єдину субстанцію, яка, на його думку, веде до змертвіння дійсності. Не залишаючи без уваги погляди сенсуалістів, пише працю «Нові досліди про людський розум».

Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади » — мона­дологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутріш­ній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».

• Фактично Г. Лейбніц до спінозівського поняття субстанції приєднав принцип діяльної сили («самодіяльності»). Матеріальні явища - це вияв неподільних, прос­тих духовних одиниць - монад, які не мають протяжності та не перебувають у просторі, оскільки він нескінченно подільний. Мона­да — це нематеріальний, духов­ний центр діяльної сили. Мона­ди вічні, вони не можуть виникати і зникати природним шляхом, не змінюються і під зовнішнім впливом. Кожна окрема монада — це єдність душі та тіла. Зовнішнім вираженням духовної сутності монади є число.

Діяльність, рух - властивості монади. Природу неможливо пояснити лише законами механіки, потрібно ввести поняття мети, оскільки кожна мона­да є відразу основою всіх своїх дій та їх метою. Душа — це мета тіла, те, до чого вона прагне. Взаємодія душі та тіла монади — це Богом «установлена на­перед гармонія». Отже, філософська позиція Лейбніца — об'єктивний ідеалізм. За рівнем розвитку монади поділяються на три види.

• Монади найнижчого рівня характеризуються «перцепцією» (пасив­ною здатністю сприйняття). Вони здатні створювати нечіткі уявлення.

• Монади вищого рівня здатні мати відчуття і дають більш чіткі уявлен­ня. Вони визначаються як монади-душі.

• Монади найвищого рівня розвитку здатні до «апперцепції» (наділені свідомістю). Це монади-духи. Монада — це мікрокосм. З першої категорії монад (життя) виникає неорганічна природа, з другої (монади душі) — тварини, з третьої (монади-духи) — людина.

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом. Тіла, які містять монади нижчого рівня розвитку, - це фізичні тіла, тобто предмети неживої природи. Тіла, в яких монади здатні до відчуттів і уявлень (монади-душі), -це біологічні об'єкти. Людину на­ділено такою сукупністю монад, в якій організуючу роль відіграють монади, здатні до апперцепції (монади-духи). Утворення сукуп­ностей монад не є випадковим, а визначається «установленою напе­ред гармонією». Гармонія є прин­ципом, завдяки якому долається ізольованість монад. Розвиток, який відбувається в світі, Лейбніц пояснює різним рівнем розвитку монад. Кожна з монад містить у собі як своє майбутнє, так і своє минуле.

У теорії пізнання Лейбніц, близький до Декарта, продовжує його раціо­налізм, вносячи момент розвитку. Приймаючи головну тезу сенсуалізму «ні­чого немає в розумі, гир не пройшло б раніше через відчуття», він доповнює її положенням - «крім самого розуму», тобто вроджених здібностей до мислення і створення понять та ідей. Звідси Лейбніц виводить концепцію двох рівнів істини:

• Чуттєве пізнання може дати «істини факту», емпіричні істи­ни, які стосуються лише одиничних явищ і подій.

• Раціональне пізнання дає іс­тини загальні та необхідні Це ана­літичні істини логіки, математики.

• Філософське мислення Лейбні­ца підготувало подальший розвиток раціоналістичної філософії, а саме - німецької класичної філософії.