Загальна характеристика організації соціальної роботи з різними соціальними групам

Змістовий модуль 1

Тема 1. Основи соціальної роботи з спеціальними групами клієнтів

Загальна характеристика організації соціальної роботи з різними соціальними групам

Питання:

1. Сутність організації та управління у соціально-педагогічній сфері.

2. Соціальна робота як об’єкт організації.

 

1. Сутність організації та управління у соціально-педагогічній сфері.

Ґрунтовний аналіз особливостей організації соціально-педагогічної діяльності передбачає висвітлення самого поняття “організація”. Аналіз праць сучасних науковців та довідкової літератури [Смирнов Е.А. Основи теорії організації. Навчальний посібник. – М.: ЮНИТИ, 2000.] показує, що організація (від грец. oργανον – інструмент) розуміється сьогодні як цільове об'єднання ресурсів для досягнення певної мети. Частіше всього термін вживається для означення розподілу виконання завдань між учасниками для досягнення певної колективної мети. У зарубіжній літературі це поняття розглядають набагато ширше. Наприклад, в американському менеджменті організація визначається як група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або цілей.

Поняття “організація” (англ. organization) походить від давньогрецького слова “органон”, яке позначає знаряддя або інструмент. Від нього ж пішло поняття “орган”, а потім, як похідні, “організм” і “організація”. Виросла організація із людських потреб у кооперації зусиль для досягнення своїх особистих цілей у зв´язку з наявністю цілого ряду фізичних, біологічних, психологічних і соціальних обмежень [Мільнер Б.З. Теорія організації. - М Инфра-М, 2004].

Нині поняття “організація” широко вживається в багатьох науках (філософії, математиці, економіці, соціології та ін.) і у практичній діяльності у різних сферах суспільства. Це багатозначне поняття найчастіше означає: внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних елементів цілого (системи); сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілей системи; об´єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалізацію встановлених програм на основі певних правил і процедур [Баранніков А.Ф. Теорія організації Підручник для вузів - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004]. Таким чином, це поняття може означати об´єкт, властивості об´єкта та діяльність (процес) і вживається для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як впорядковуючої та свідомо координуючої діяльності (динаміка).

Організація як процес є проявом суспільної діяльності, яка виникла на основі суспільного поділу праці. Функціональним призначенням організації в цьому сенсі є створення нових та якісне вдосконалення створених і функціонуючих систем будь-якого виду. Тому організувати – означає або створити нову систему, або поліпшити стан попередню в процесі її функціонування у відповідності з різними внутрішніми та зовнішніми умовами [Теорія організації: Підручник / За ред. В.Г. Алієва. - М Промінь, 1999].

Організація як процес, що здійснюється людьми, оформилася у величезний за масштабами самостійний об'єкт, тому виділилася також і особлива група професійних працівників, які називаються фахівцями з організації виробництва, праці, управління. У своїй практичній діяльності вони широко використовують організаційні методи, що забезпечують реалізовуваність організаційних впливів. Застосування заходів організації як засобу якісного вдосконалення систем припускає наявність спільних організаційних основ. Такими є об'єктивні закони організації [ЖуравльовП.В.,Кулапов М. Н., Сухарєв С.А. Світовий досвіду у управлінні М., 2007].

Поняття “організація” тісно взаємоповязанно з термінами “менеджмент” та “управління”.

Процес управління – це діяльність об’єднаних суб’єктів управління, спрямована на досягнення певної мети, шляхом виконання певних функцій, із застосуванням відповідних методів та дотриманням принципів управління.

Ще Анрі Файоль запропонував представляти управлінську (адміністративну) діяльність такою, що складається з наступних спеціалізованих управлінських робіт, які називають функціями управління (адміністрування). До них Анрі Файоль відніс: передбачення; планування; організацію; розпорядження; координація і контроль. [Хміль Ф. І. Менеджмент: підручник.-К.: Вища шк., 1995.-351с.].

Процес управління – це всебічне його впорядкування, яке визначає чіткість, послідовність і припустимі границі його здійснення. Інакше кажучи, це доцільне побудову процесу управління в часі і просторі відповідно до потреб узгодження спільної праці у соціально-економічній системі із завданнями підвищення ефективності управління виробництвом [.Кнорринг В.І. Мистецтво управління М., 2006].

Процес управління включає встановлення:

- необхідної послідовності виконання різних його циклів, етапів, стадій і операцій, а також можливої і необхідної в певних умовах паралельності виконання різних робіт;

- часових меж виконання робіт певного виду і їх угруповання за факторами інтенсифікації управління;

- чіткого порядку надходження необхідної і достатньої інформації для нормального і своєчасного здійснення кожного з етапів процесу управління та всіх його операцій

- порядку участі різних ланок системи управління по етапах процесу управління;

- процедур процесу управління як обов'язкових операцій для певного виду робіт (операцій узгодження, обговорення, візування, затвердження, інформування тощо). [Тарнавська Н. П., Пушкар Р. М. Менеджмент: теорія та практика: підручник для вузів.-Тернопіль: Карт-бланш, 1997.- с.с. 134-141, 146-147].

Організація передбачає: наявність ресурсів (людей, капіталу, матеріалів, технології, інформації тощо); залежність від зовнішнього середовища (економічних умов, громадських організацій, міжнародних подій, законодавчих актів, конкурентів, менталітету суспільства тощо); горизонтальний поділ праці (виділення конкретних завдань), підрозділи, які виникли в результаті горизонтального поділу праці; вертикальний поділ праці, спрямований на координацію роботи, тобто здійснення процесу управління; необхідність управління; наявність формальних та неформальних груп; здійснення певних видів діяльності (виробничої, фінансової, інвестиційної, торговельної, науково-дослідної тощо).

Менеджмент – це процес планування, організації, приведення в дію та контролю з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності.

За своєю суттю термін “менеджмент” певною мірою можна вважати синонімом терміна “управління”, але останнє значно ширше. З ґрунтовного Оксфордського словника англійської мови можна отримати такі тлумачення менеджменту: спосіб, манера спілкування з людьми; влада та мистецтво управління; особливого роду вміння та адміністративні навички; орган управління, адміністративна одиниця.

Крім визначення, пропонованого Оксфордським словником, існують інші підходи до визначення терміну “менеджмент”: – менеджмент – це сукупність принципів, методів, засобів і форм управління виробництвом з метою підвищення його ефективності; – менеджмент – це наука про управління людськими відносинами; – менеджмент – це раціональний спосіб управління діловими організаціями; – менеджмент – це особлива галузь наукових знань і професій­ної спеціалізації управляючих-менеджерів, які складають адмініст­ративний штат; – менеджмент – це вміння добиватись поставлених цілей, використовуючи працю та інтелект інших людей; – менеджмент – це функція, вид діяльності, що полягає в керівництві людьми в різнорідних організаціях; – менеджмент – це управління бізнесом, а бізнес є унікальною, винятковою справою у суспільстві. [Тарнавська Н. П., Пушкар Р. М. Менеджмент: теорія та практика: підручник для вузів.-Тернопіль: Карт-бланш, 1997.- с.с. 134-141, 146-147].

Успішна організація (менеджмент, управління) передбачає розуміння основних рис і принципів функціонування процесу, яким необхідно керувати, складових внутрішнього і зовнішнього середовища де цей процес реалізується (http://uk.wikipedia.org/wiki/Організація).

2. Соціальна робота як об’єкт організації.

Соціальна робота та соціально-педагогічна діяльність є водночас різновидами професійної діяльності – спеціально організованої та регламентованої діяльності фахівців, яка спрямована на досягнення суспільно важливого результату. Тому їх зміст і структура як виду професійної діяльності, з одного боку, повинні відповідати філософським та психологічним трактуванням діяльності, а з іншого, виражати соціальний аспект цієї діяльності, що визначається соціальним замовленням, 21 соціальними проблемами, соціокультурними особливостями середовища і частково знаходить своє відображення у соціальній політиці держави. На сучасному етапі розвитку соціальної роботи як професійного виду діяльності виокремлюється кілька підходів до її тлумачення. При першому підході соціальна робота розглядається як інструмент реалізації державної соціальної політики (А.Й. Капська, П.Д. Павленок, Є.І. Холостова). При другому підході акцент зміщується на допомогу населенню у кризових або важких ситуаціях (І.Д. Звєрєва, І.І. Мигович, В.І. Курбатов, М.Ф.Фірсов). Третій підхід зводить сутність соціальної роботи до надання соціальних послуг (С.В. Толстоухова, І.М. Пінчук, К.С. Шендеровський). Основними завданнями соціальної роботи як виду професійної діяльності є покращання соціального самопочуття людини, умов її життя, забезпечення відповідного соціального функціонування особистості, гармонізація системи відносин у сім’ї, колективі та суспільстві загалом [432, с. 6]. Оскільки за змістовим наповненням поняття „соціально-педагогічна робота” та „соціально-педагогічна діяльність” є досить близькими, вважаємо за необхідне проаналізувати різні підходи до трактування змісту останнього. Ми приєднуємося до думки О.Г. Селивоненко про те, що при обґрунтуванні соціально-педагогічної діяльності суттєвим, в першу чергу, є осмислення предметних реалій соціуму, системних взаємозв’язків, механізмів соціальних та педагогічних впливів на особистість [390, с. 26]. Виходячи з цього, дуже важливо, окрім визначення соціальної складової, охарактеризувати педагогічну складову поняття „соціально-педагогічна діяльність”.

З позиції відображення соціального аспекту найбільш повним є трактування педагогічної діяльності як особливого виду суспільно корисної діяльності дорослих людей, свідомо спрямованої на підготовку підростаючого покоління до самостійної діяльності відповідно до економічних, політичних, моральних та естетичних цілей [408, с. 77]. Цілком закономірно, що соціальні компоненти, якими характеризують педагогічну діяльність, використовують для визначення соціально-педагогічної діяльності. Так, базуючись на методологічних засадах теорії діяльності М.С.Кагана, український філософ О.П. Скляров розглядає соціально- педагогічну діяльність як „одну з різноманітних системних форм людської активності, в процесі якої відбувається зміна та перетворення людини та людських мас у напрямку до олюднення, окультурення та соціалізації, наближення до певної конкретно-історичної соціальної моделі. Соціально- педагогічна діяльність як створення соціального індивіда з індивіда біологічного має своїм суб’єктом та об’єктом як суспільство, так і соціальні групи та окремих індивідів, протікає в умовах конкретного історичного, соціального та культурного середовища в людиноформуючих процесах, розгортається як в локальному часі життя кожного окремого покоління, так і загальноісторичному часі існування людства” [403, с. 155].

Відомий український теоретик у галузі соціальної педагогіки А.Й.Капська, зазначає, що „соціально-педагогічна діяльність полягає у наданні допомоги людині, сім’ї, групі осіб, котрі попадають у складну ситуацію, шляхом матеріально-фінансової, морально-правової, психолого- педагогічної підтримки. Вона є засобом реалізації соціальної політики” [425, с. 15]. Виходячи з цього визначення, А.Й. Капська визначає мету соціально- педагогічної діяльності, яка полягає у сприянні людям успішно вирішувати їхні проблеми. Засоби досягнення цієї цілі – вивільнення і розвиток ресурсів людини, її Як професійну допомогу у вирішенні особистих проблем людини трактують соціально-педагогічну діяльність й інші вчені. Так, І.Д. Звєрєва зазначає, що коли застосовують поняття “соціально-педагогічна діяльність”, то мають на увазі педагогічну діяльність за умови дефіцитів, які24 відбиваються на способі життя дитини, дорослого, їхній поведінці. В узагальненому вигляді соціальні дефіцити можна поділити на дві групи: дефіцити умов життя (відсутність сім’ї, батьків, які з різних причин не можуть виконувати свої функції) і дефіцити взаємодії дитини, особистості і суспільства (групи, соціальні інституції) [157, с. 77]. На думку Т.Ф. Алєксєєнко, соціально-педагогічну діяльність можна визначити як допомогу в позитивній соціалізації особистості, зокрема в інтеграції дитини у суспільство, допомогу в її розвитку, вихованні, освіті, професійному самовизначенні. Її мета полягає у сприянні в адаптації та позитивній соціалізації особистості шляхом допомоги їй у засвоєнні соціальних норм і цінностей; створенні умов для психологічного комфорту і безпеки як дорослої, так і дитини; задоволенні потреб і забезпеченні прав особистості; попередженні негативних явищ у сім’ї, школі, іншому найближчому соціальному оточенні [соц. Пед. Звер, с. 49]. Відомий російський вчений М.А. Галагузова також наголошує, що основною відмінністю соціально-педагогічної діяльності є те, що потреба в ній з’являється тоді, коли в індивіда, особистості, групи виникає проблемна ситуація. Якщо педагогічна діяльність має нормативно-програмний характер, то соціально-педагогічна завжди є „адресною”, спрямованою на конкретну дитину і вирішення її індивідуальних проблем шляхом вивчення особистості дитини і навколишнього середовища, пошук засобів, які допоможуть дитині вирішити її проблему. Якщо педагогічна діяльність має неперервний характер, то соціально-педагогічна скоріше локальна, обмежена тим часовим проміжком, в період якого вирішується проблема [84, с. 183]. Базуючись на тому, що діяльність, перш за все, має процесуальний характер, нам видається доцільним розглядати допомогу особистості у складній життєвій ситуації як один з різновидів соціально-педагогічної діяльності, що здійснюється у формі соціального обслуговування, тобто соціальної допомоги чи соціальних послуг. соціального оточення, здійснення необхідних соціальних змін [425, с. 18].

 

Соціально-педагогічна діяльність, таким чином, є соціальною за спрямуванням та педагогічною за змістом. Структурний підхід до визначення соціально-педагогічної діяльності дозволяє розглядати її як складну систему взаємопов’язаних компонентів, змістовний аналіз яких дозволить уточнити й розширити надане нами визначення. Так, О. Безпалько до структури соціально-педагогічної діяльності включає компоненти: суб’єкт, об’єкт, мету, завдання, зміст, технології, результат [1, с.38-43; 2, с.47-80]; І. Звєрєва – мету, принципи, напрями, етапи, сфери, зміст, форми, ме- тоди, прийоми, професійні якості [11, с.48-57], суб’єкт, об’єкт, цілі, принципи, методи, форми, результат [5, с.39-45]; А. Капсь- ка – суб’єкт, об’єкт, мету, зміст та функції [10, с.39-45] тощо. Як бачимо, множинність основних, системоутворюючих, структур- них компонентів соціально-педагогічної діяльності, виділених різними науковцями, збігається, а розбіжність та різна кількість елементів лише вказують на відкритість цієї системи та володіння механізмами розвитку і збагачення. Стисло охарактеризуємо основні компоненти, використовуючи теоретичні здобутки наве- дених вище вчених. Суб’єктом соціально-педагогічної діяльності є органи влади, соціальні інститути, державні і недержавні організації, фізичні осо- би, що забезпечують умови для успішної соціалізації особистості. Об’єктами соціально-педагогічної діяльності є особи чи соціальні групи, які потребують підтримки та допомоги у процесі соціалізації на різних вікових етапах (особи з обмеженими можли- востями; засуджені; особи з різними видами девіантної поведінки; безробітні; жертви фізичного, психічного і сексуального насиль- ства; особи, хворі на СНІД, та жертви аварії на Чорнобильській ЧАЕС; обдаровані, педагогічно занедбані, безпритульні діти; діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, неблагополучні сім’ї тощо). Загальною метою соціально-педагогічної діяльності вчені вважають утворення сприятливих умов соціалізації особистості, що конкретизується в цілій низці завдань: утворення сприятли- вих умов для всебічного (фізичного, психічного та соціального) розвитку особистості на основі виявлення і розвитку задатків і здібностей; задоволення усіх потреб особистості, передусім, у самореалізації, на основі розкриття та використання творчо- го потенціалу; формування індивідуальності та здатності до перетворювальної діяльності на основі здобутих знань та досвіду; надання комплексної (соціальної, психологічної, педагогічної, правової, економічної, медичної, організаційної) допомоги і підтримки; попередження та мінімізація негативного впливу факторів соціального середовища та інші. Основоположними принципами, що лежать в основі соціально-педагогічної діяльності, виступають: соціально- політичні (законності і прав людини, державного підходу до організації діяльності, зв’язок з конкретними умовами життєдіяльності особистості чи соціальної групи), психолого- педагогічні (сприяння самореалізації особистості в усіх сферах життєдіяльності, диференційованого та індивідуального підходу, цілеспрямованості, системності), організаційні (компетентності, інтеграції, контролю та перевірки виконання), специфічні (гуманізму, демократизму, незалежності, клієнтоцентризму, опори на потенційні можливості людини, конфіденційності, толерантності, максимізації соціальних ресурсів). До сфер соціально-педагогічної діяльності належать загальноосвітні заклади, спеціальні навчально-виховні заклади, пенітенціарні установи, спеціалізовані та реабілітаційні заклади для клієнтів різного віку, спеціалізовані служби центрів ССДСМ, соціально-педагогічна робота за місцем проживання тощо. Основними функціями соціально-педагогічної діяльності є комунікативна, організаторська, діагностична, прогностична, охоронно-захисна, попереджувально-профілактична, соціально- терапевтична корекційно-реабілітаційна та інші. Зміст, технології і напрями соціально-педагогічної діяльності міцно взаємопов’язані та переплітаються й залежать від особли- востей суб’єкта і об’єкта діяльності. До основних напрямів (змісту) соціально-педагогічної діяльності належать: профілактика, адаптація, корекція, реабілітація, ресоціалізація, супровід, патронаж, обслуговування тощо. У межах цих напрямів вико- ристовуються найрізноманітніші форми, методи та технології соціально-педагогічної діяльності, які ретельно описані в науковій та методичні літературі. До основних етапів соціально-педагогічної діяльності вчені відносять: діагностичний, етапи соціально-педагогічного про- гнозування, моделювання та проектування, процесуальний (реалізація моделі, проекту, технології тощо), результативний (оцінка та аналіз отриманих результатів діяльності, формулюван- ня рекомендацій, визначення подальших перспектив). Результатом соціально-педагогічної діяльності, як було за- значено вище, є сформований у певний відрізок часу рівень соціальності особистості, що уявляє собою якісний ступінь прояву соціальної сутності людини на індивідуальному рівні, здатність творчо взаємодіяти з соціальним середовищем в інтересах суспільства і самої особистості [1, с.38-43; 2, с.47-80; 4, с.9-27; 5, с.39-45; 10, с.39-45; 11, с.48-57].

У контексті логіки нашого дослідження теоретич- не обґрунтування сутності, змісту та структури соціально- педагогічної діяльності як провідної категорії соціальної педагогіки є необхідною умовою та основою для визначення поняття «соціально-педагогічна робота», що є предметом дослідження даної статті. Конкретизацією поняття соціально-педагогічної ро- боти в контексті соціально-педагогічної діяльності займалося не- багато вчених, серед яких А. Капська, С. Толстоухова, І. Звєрєва, В. Полонський, С. Григор’єв, М. Галагузова та інші. Найбільш цінним для нашого дослідження є теоретичні висновки О. Безпалько, яка, базуючись на етимології слова «робота» та теоретичних міркуваннях наведених вище вчених, внутрішньокатегоріальні стосунки між поняттями «соціально- педагогічна діяльність» та соціально-педагогічна робота» зво- дить до двох підходів: логічного (рід – вид) та системно-структурного (частина – ціле). Оскільки поняття «робота» у словниках трактується як «перебування в дії; процес перетворення одного виду енергії в інший; заняття, цілеспрямована праця» [8, с. 294], «коло занять, обов’язків; служба на підприємстві, в установі» [1, с.44], то вона є більш конкретним поняттям по відношенню до діяльності. Діяльність – це фундаментальне філософське по- няття, яке є родовим щодо конкретного виду діяльності – певної роботи. Отже, робота – це різновид діяльності, яка відрізняється доцільністю та спеціалізацією. У зв’язку з цим поняття «соціально- педагогічна робота» дослідниця визначає як різновид соціально- педагогічної діяльності, що здійснюється в певній соціальній інституції та спрямована на точно визначений об’єкт впливу. Іншими словами, соціально-педагогічна робота характеризує соціально-педагогічну діяльність у площині безпосередньої соціальної практики в чітко окреслених умовах [1, с.44]. Повністю розділяючи точку зору О. Безпалько, можемо зро- бити висновок, що розкриті нами сутність, зміст та структура соціально-педагогічної діяльності повністю відповідають сутності, змісту та структурі соціально-педагогічної роботи. Проте ці два поняття не тотожні, оскільки мають різне семантичне забарвлен- ня. Термін «соціально-педагогічна діяльність» ми будемо викори- стовувати для позначення професійної діяльності фахівців, що має різні напрями і зміст, але відрізняється більшим ступенем узагальнення та абстракції (соціально-педагогічна діяльність держави, різних установ, служб, фахівців), а поняття «соціально- педагогічна робота» ми будемо використовувати в контексті організації та здійснення безпосередньої практичної соціально- педагогічної діяльності (роботи) з конкретними категоріями осіб (неповнолітніми засудженими, дітьми-сиротами, асоціальними сім’ями, персоналом пенітенціарних установ, працівниками соціальних служб тощо) у певному соціальному закладі (виховній колонії, кримінально-виконавчій інспекції, інтернатному закладі, навчальному закладі, соціальній службі тощо). Отже, ми послідовно наблизилися до основної мети статті – уточнення сутності і змісту соціально-педагогічної роботи як однієї з провідних категорій соціальної педагогіки, що найбільш точно відбиває її практичний аспект.

 

Література 1. Безпалько О.В. Теорія і практика соціально-педагогічної роботи з дітьми та учнівською молоддю в територіальній громаді: дис... доктора пед. наук: спец. 13.00.05 «соціальна педагогіка» / Ольга Володимирівна Безпалько. – Луганськ: Луганський нац. університет імені Тараса Шевченка, 2006. – 537 с. 2. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка: схеми, таблиці, коментарі: Навчальний посібник [для студ. вищ. навч. закл.] / Ольга Володимирівна Безпалько. – К.: Центр учбової літ-ри, 2009. – 208 с. 3. Галагузова М.А. Категориально-понятийные проблемы социальной педагогики / Минненур Ахметхановна Галагузова // Понятийный аппарат педагогики и образования: Сб. науч. тр. Вып. 3 / Отв. ред. М.А.Галагузова. – Екатеринбург: Изд-во «СВ-6», 1998. – С.168- 184 4. Завацька Л.М. Технології професійної діяльності соціального педагога: Навчальний посібник для ВНЗ / Людмила Миколаївна Завацька. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2008. – 240 с. 5. Звєрєва І.Д. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю в Україні: теорія і практика: Монографія / Ірина Дмитрівна Звєрєва. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 333 с. 6. Лихачев Б.Т. Педагогика. Курс лекций. Учебное пособие для студентов пед. учеб. заведений и слушателей ИПК и ФПК / Борис Тимофеевич Лихачев. – М.: Прометей, 1992. – 528 с. 7. Мардахаев Л.В. Социальная педагогика: Учебник / Лев Владимирович Мардахаев. – М.: Гардарики, 2003. – 269 с. 8. Социальная педагогика: Словарь. / Сост., автор и ред. Л.В.Мардахаев. – М.: МГСУ «Союз», 1999. – 442 с. 9. Социальная педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В.А.Никитина. – М.: Гуманит изд. Центр ВЛАДОС, 2000. – 272 с. 10. Соціальна педагогіка: Підручник / За заг. ред. проф. А.Й.Капської. – К.: Центр навчальної літ-ри, 2003. – 256 с. 11. Соціальна педагогіка: теорія і технології: Підручник / За заг. ред. І.Д.Звєрєвої. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 316 с.

Загальні поняття про спеціальні групи клієнтів. Види соціальне небезпечних явищ: злочинність, алкоголізм, наркоманія, ВІЛ/СНІД. Людина в системі негативних явищ. Спеціальні групи клієнтів як соціальна проблема. Генезис стосунків держави зі спеціальними групами клієнтів. Історичні аспекти становлення роботи зі спеціальними групами клієнтів. Спеціальні групи клієнтів як об'єкт і суб'єкт соціальної роботи. Соціальна політика щодо спеціальних груп клієнтів. Стигматизація спеціальних груп клієнтів як соціально-медична й етико-психологічна проблема. Сучасні тенденції соціальної роботи зі спеціальними групами клієнтів у різних країнах світу. Сучасні теорії та практика запобігання стигматизації спеціальних груп клієнтів. Роль субкультурних відмінностей спеціальних груп клієнтів. Характерологічні моделі поведінки в закритих закладах соціальної роботи.