Слов'янський з'їзд у Празі 3 страница

р В. Верига

 

були посередниками між урядом та українцями. Так намісник граф Бадені і крайовий маршалок князь Евстафій Сангушко дістали до­ручення довести цю справу до успішного кінця. Від українців у пе­реговорах брали участь О. Барвінський і В. Антонович. Перегово­ри велися аж до осені 1890 р. у справі: 1) урядового запроваджен­ня фонетичного правопису у шкільних підручниках; 2) заснування нової гімназії в Коломиї; 3) кількості українських кафедр у Львівському університеті; 4) дозволу на заснування товариства обез-печень "Дністер" і 5) певної кількості мандатів при виборах за до­помогою уряду й поляків.

Остаточно поляки також пішли на деякі уступки, введено фо­нетичний правопис, в 1892 р. заснували українці товариство обез-печень "Дністер", у 1893 р. була відкрита українська гімназії в Ко­ломиї. Але найціннішим здобутком "Нової Ери" було створення кафедри історії Східної Європи та запрошення з Києва до Львова на викладання Михайла Грушевського. Однак польсько-українське порозуміння не тривало довго, бо граф Казимир Бадені і його партія не думали йти українцям на поважні уступки. Перше розчаруван­ня прийшло вже в березневих виборах 1891 p., коли українці здо­були всього сім послів на 56 місць до віденського парламенту. У 1895 р. "Нова Ера" була похоронена тим більше, що небезпека вій­ни Австро-Угорщини з Росією минула.

Завдяки замиренню з поляками українці переламали русофіль­ство у власному народі. Вирішальне значення з цього погляду ма­ло очищення митрополичої капітули у Львові, популярно званої "Святого Юра", яке провів митрополит Сильвестер Сембратович. "Святий Юр" знов став головною опорою національного руху се­ред галицьких українців.

Оскільки москвофіли захопили під свою управу "Народний Дім" та "Руську Матицю" у Львові, народовці заснували в 1861 р. свій власний клуб "Руська Бесіда", а згодом при ньому зорганізували ук­раїнський театр. Це був перший професійний український театр вза­галі, а не тільки в Галичині. Першу свою виставу він дав 1864 р. у переповненому "Народному Домі" Львова. Була це п'єса "Маруся" Григорія Квітки-Основ'яненка, адаптована Олександром Голем­биовским, під дирекцією Омеляна Бачинського. Однак, через брак достатньої кількості українців у Львові та через конкуренцію польсь­кого міського театру, театр "Руської Бесіди" мандрував з місця на місце протягом цілого півстоліття і перевозив свої декорації, костю­ми та музичні інструменти. Водночас існування польського театру забезпечувалось міським бюджетом і він ставив у Львові драми, опе­ри й комедії цілий рік¹.

¹ Нижанковський 3. Тінями забутих предків українського театру // Свобода. — 1975.— Ч. 122.—26 червня.

Щоб піднести освіту серед населення Галичини і протистави­тися москвофільській пропаганді, народовці, серед яких були свя­щеники, заснували 8 грудня 1868 р. товариство "Просвіта", якого статут говорив: "Спомагати народну просвіту в напрямах мораль­нім, матеріальнім і політичнім".

Заснування "Просвіти" було переломовим актом у житті галиць­ких русинів-українців, "а до того актом свого роду революційним, бо мало за завдання зробити з етнографічної селянської маси на­цію, свідому своїх цілей і завдань". 11 лютого управа, чи як це тоді називалося, "виділ" "Просвіти" видав відозву, в якій визнав по­требу "цілий нарід, цілу масу простого люду, котрий нещасливою долею більше як в інших народів підупав, двигнути і до пізнання привести і на тім люді, котрий вже дав докази своєї твердости, за­ложили будучність нашої народности". "В підкреслених словах зам­кнене національне вірую і національна програма "Просвіти",— стверджував відомий національний і політичний діяч Галичини Ва­силь Мудрий¹.

Першим головою "Просвіти" був обраний Анатоль Вахнянин, педагог, журналіст і композитор. Завданням "Просвіти" було шири­ти освіту серед дорослих при помочі організації читалень по україн­ських селах та видаванням популярних книжок з різних ділянок на­родного господарства, творів красного письменства тощо. По всіх повітових містах організувалися Філії Товариства "Просвіти", які займалися організацією читалень у своїх повітах та різних культур­но-освітніх імпрез. На тих же зборах, пам'ятного 8 грудня 1868 p., студент Андрій Січинський сказав, що "кожний нарід, що хоче до­битися самостійності!, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільносте, народні маси, піднести до тої степені просві­ти, щоб народна маса почула себе членом народного організму, від­чула своє горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішної народної індивідуальности, бо ніхто інший, як маса народу підставою усього"². Але цс власне було те, чо­го поляки побоювалися й тому, маючи більшість у Галицькому сой-мі, відмовлялися дати субсидії на діяльність "Просвіти". Оскільки "Просвіта" ширила освіту серед народних мас, то один із послів твердив, що вона підбурює селян проти панів. У відповідь на те тре­тій з черги голова "Просвіти" український шляхтич-землевласник Володислав Федорович (1845—1917) заявив, що "Просвіта" є товари­ство ні від кого незалежне. Коли прийняла вона на себе труд вида­вати шкільні книжки, то робить це тільки для добра народу... Щоб

¹ Мудрий В. Роля "Просвіти" в українському житті; з приводу шістдесятиліття "Про­світи".— Львів, 1928.— С 5.

⁷ Ялів В. Всенародність "Просвіти" // Українське Слово (Париж).—1969.— Ч. 1435.— 1 червня.

увільнити Просвіту на будуче від закидів... неприхильних людей, я дарую Просвіті 12 000 голландських гульденів"¹.

Обговорюючи незалежність "Просвіти", Федорович підкреслив, що вона працює для 20-мільйонного народу, "для якого вона є осе­редком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей нарід, а не хто інший, є наш суддя!"².

До 1914 р. товариство "Просвіта" у Львові було найважливішою масовою українською організацією в Галичині, що довгий час охоп­лювала своєю діяльністю майже всі ділянки національного життя. Вона була матір'ю організацій і товариств, які згодом усамостій-нювалися, по селах організували кооперативи, дитячі садки, гур­тки товариства "Сільський Господар" тощо.

Товариство "Просвіта" відіграло величезну роль в культурно-ос­вітньому й національному розвитку не тільки Галичини, але й ук­раїнства поза нею. До 1912 р. "Просвіта" видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944 читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364 бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кіль­канадцять духових оркестрів. Кожний член "Просвіти" діставав ще кілька книжок на рік, що їх "Просвіта" видала 374 назви спеці­ально призначених для широкого вжитку³. Крім того, "Просвіта" уділяла також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочу­вала селянську молодь до вищих студій.

Товариство "Просвіта" докладало великих зусиль до піднесен­ня економічної освіти й розбудови економічних організацій та установ: сільськогосподарська школа в Милованю, Товмацького повіту, господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р. засновано Торговельну школу у Львові⁴. Від 1906 по 1912 р. "Просвіта" організувала 15 кооперативних курсів, які за­кінчило 427 осіб. У 1912 р. при читальнях "Просвіти" існувало ще 540 крамниць і 236 позичкових кас.

"Просвіта" повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом.

У 1909 р., за постановою першого з'їзду "Просвіти", засновано у Львові протиалкогольне і протинікотинове товариство "Відрод­ження", яке влаштовувало протиалкогольні курси, виклади, ба на­віть віча, на яких роз'яснювали, які шкоди наносить нікотин й ал­коголь для здоровля і господарства. Товариство "Відродження" від­новило свою діяльнісь і після першої світової війни, від 1928 р. видавало свій місячний журнал "Відродження", який появлявся аж до приходу большевиків у 1939 р.

¹ Там же.

² Там же.

³ Мудрий В. Вказ. праця.— С 13.

⁴ Там же.- С 12-13.

Побіч культурно-освітної і видавничої діяльності, у 1870—80-х pp. "Просвіта" відігравала також керівну роль у громадському й політич­ному житті, завдяки тому, що членами її Головної Управи були то­дішні українські галицькі політичні діячі. Вони шщіювали і співдіяли в намаганнях погодження українців з поляками, народовців з мос­квофілами, висилали петиції у справі заснування українських шкіл і викладання української мови в школах.

У 1873 p., з ініціативи громадських та культурних діячів Гали­чини, у Львові засновано "Товариство ім. Шевченка", на чолі якого став видатний педагог та історик Олександер Барвінський, рішучий противник москвофільства. Цей почин належно оцінили українські культурні діячі Наддніпрянщини і приєдналися до зу­силь галицьких українців. Заходом Олександра Кониського й Во­лодимира Антоновича Товариство переорганізовано на "Наукове Товариство ім. Шевченка" (НТШ) і створено три науково-дослід­ні секції: історично-філософічну, філологічну та математично-при-родописно-лікарську.

У 1897 р. М.Грушевського обрали головою НТШ і на тому по­сті він залишився аж до 1913 р. Під його впливом 1899 р. змінено статут і членство поділено на дійсних членів, які вибирали секції, і звичайних, які не мали вирішального голосу.

За головування Михайла Грушевського Товариство досягло най­більшого розвитку і перетворилося у справжню українську акаде­мію наук. Але такої назви офіційно йому не признано тільки за­вдяки впливам польської адміністрації в Галичині, яка не хотіла конкуренції Польській Академії Наук у Кракові.

Для здійснення намічених наукових завдань у великій мірі спри­чинилися украшці-фундатори з Наддніпрянщини. Завдяки їм НТШ видало понад 300 томів наукових праць. Провідне місце займали тут "Записки НТШ", які почали з'являтися в 1892 р. й перетворе­ні М. Грушевським на квартальник, а пізніше двомісячник. До 1914 р. з'явилося 120 томів "Записок", які були репрезентативним органом усієї української науки. Широку видавничу діяльність розгорнула історично-філософічна секція, очолювана Грушевським. Вона видавала декілька серійних видань, у т. числі "Збірник ІФС". Важливу наукову роль виконувала філологічна секція, яку очолю­вав Іван Франко, та етнографічна комісія, очолювана Володими­ром Гнатюком. Математично-природописно-лікарська секція видавала свій власний "Збірник", в якому друкувалися праці ви­датних українських і чужинецьких учених. Для ширшого загалу української інтелігенції важливе значення мав місячник "Літера­турно-Науковий Вістник", що служив об'єднуючим чинником усіх культурних сил України, поділеної поміж двох ворожих імперій.

Наукове Товариство ім. Шевченка перетривало першу світову війну, хоча було закрите в часі московської окупації в 1914—1915 p.,

продовжувало свою корисну діяльність і за польської окупації в 1919—1939 pp. аж до січня 1940 p., коли його діяльність припини­ла совєтська окупаційна влада.

При допомозі цих організацій народовці здобували чимраз то більше послідовників і прихильників як серед інтелігенції, так і серед селянських мас. Ріст сили народовців збігався з занепадом москвофільства, яке тратило грунт, помимо фінансової допомоги від російського уряду і протегування польською адміністрацією в Галичині.

Під впливом зросту національної свідомості взагалі, прийшла черга й на Українське жіноцтво, чий рух очолили Наталія Коб-ринська та Євгенія Ярошинська. Він, одначе, не знайшов загальної підтримки серед українських суспільно-громадських і політичних ді­ячів. Незважаючи на те, Наталія Кобринська при допомозі Євгенії Ярошинської зуміла зорганізувати у Стрию 1-го вересня 1891 р. пер­ше віче "руських женщин". Віче не було велелюдним, бо на нього прибуло заледве 40 жінок, зате з різних сторін Галичини й Букови­ни, на яке чоловіки не мали доступу. Воно тривало близько двох го­дин і під час нарад наспіли привітальні телеграми від Товариства "Січ" у Відні, від письменниці Клименты Попович-Боярської та від дружини проф. М. Грушевського. Крім того, буковинські українки прислали заяву, що вони солідаризуються з нарадами збору¹.

Головною темою віча було допущення жінок до університетських студій та відкриття жіночої гімназії, або доповнення т.зв. виділо-вих шкіл навчанням латинської і грецької мов. У тій справі висла­но до уряду окрему петицію, в якій порушено також загальнокра-єві відносини, зокрема недостаток промислового руху в Галичині. Про потребу жіночого видавництва говорила Євгенія Ярошинська й вирішено організувати фонди на видання жіночого альманаху або й періодичної газети².

Товариство "Пласт" у Галичині зорганізували педагоги Олексан-дер Тисовський, Тарас Франко та Іван Чмола у 1912 р. Він розпо­чав діяльність у Львові у нелегальній формі. За прикладом Львова почали поставати пластові гуртки в середніх школах інших міст Га­личини. Збільшена політична активність поляків у Галичині насто­рожувала українців і заставляла молодих ентузіастів до посиленої виховно-організаційної праці по лінії змагань до національної са­мостійності. Тільки два роки мала змогу пластова молодь прово­дити свої пластові зайняття. Вибух першої світової війни 1914 p., мобілізація до війська професорів, виховників тощо, перервали його роботу. Важливо підкреслити, що як Сокіл", так "Січ" і "Пласт"

¹ Книш І. Смолоскип у темряві, Наталія Кобринська й український жіночий рух (З
передмовою Олени Кисілевської).— Вінніпег, 1957.— С. 168.

² Там же.- С 171.

постали у противагу до подібних польських молодечих організацій, які на своєму організаційному шляху перешкод зі сторони адміні-страційних чинників не мали¹.

Розуміючи вагу виховання молоді у національно-свідомому дусі, у 1863 р. громадський діяч і публіцист, священик Данило Танячке-вич (1842—1906) та педагог Омелян Партацький (1840—1895) зорга­нізували у Львові таємну громаду "Молода Україна", на взір київ­ської "Громади", до якої належали студенти університету. Управа тої громади на чолі з Остапом Грабовським, до речі, римо-католиком з Поділля, творили дев'ять найвизначніших та найрухливіших студен­тів, а саме, Володимир Старосольський, Євген Косевич, Сень Горук, Михайло Галущинський, Антін Крушельницький, Лонгин Цегельсь-кий, Володимир Темницький, Роман Стефанович, Теофіль Мелень. Всі вони пізніше визначилися, як передові культурні, політичні чи військові діячі². У 1899 р. "Молода Україна" нав'язала таємні зв'язки з Революційною Українською Партією (РУП) на східній Україні й колпортувала її однойменний орган, що почав з'являтися в 1900 р. та інші видання РУП. У липні 1900 р. "Молода Україна" організува­ла у Львові велике віче студентів-українців усіх високих шкіл Австрії, на якому організувала велику демонстрацію за відкриття українсько­го університету у Львові³.

Пізніше такі таємні громади були організовані по середніх шко­лах різних галицьких міст (Тернополі, Коломиї, Станіславові, Пере­мишлі, Дрогобичі, Бережанах тощо), вони проводили культурно-на­ціональну роботу серед молоді. У Бережанах такий гурток прийняв назву "Молода Україна", до нього належали Богдан Лепкий, Зенон Кузеля, Григорій Качала. Цей гурток вважав своїм обов'язком від­значати кожнорічно день знесення панщини у Галичині. Бережансь­ка "Молода Україна" мала моральну й матеріальну підтримку з боку старшого громадянства, й на окрему згадку заслуговує відомий пись­менник у Галичині, Андрій Чайковський⁴. У травні 1903 р. відбувся у Львові потаємний з'їзд усіх гуртків Галичини, на якому зроблено підсумки праці серед галицької молоді.

Для виховування молоді в 1894 р. у Львові засновано руханко-во-спортове товариство "Сокіл", статут якого базувався на статуті чеського "Сокола". Першим його головою був Василь Нагірний, а справником — Володимир Лаврівський, обидва піонери сокільсь-кого руху в Галичині й Буковині, який по селах був також і рухан-ково-пожежною організацією. Всі пізніші організації входили до центральної у Львові, відомої під назвою "Сокіл-Батько". Великі

¹ Гординський O.K. 70-річчя українського Пласту, 1912—1982 // Наша мета (Торон­
то).— 1982.— Ч. 35.—15 вересня.

² Молода Україна (альманах).— С. 12—13.

³ Там же.- С. 13—14.

⁴ Там же. - С 63-64.

заслуги в розбудові "Сокола" педагога Івана Боберського (1873— 1947), який був його головою від 1908 по 1914 р. За його головства товариство поширило свою діяльність на всю Галичину, зокрема у Львівському повіті та на Поділлі.

У 1900 р. Кирило Трильовський заснував у селі Завалля Сня-тинського повіту перший гурток руханково-протипожежного това­риства "Січ", яке скоро поширилося по цілій Галичині, а зокрема на Покутті й Буковині. Ця молодеча організація була здебільшого під впливом Радикальної Партії. Всі локальні організації об'єдну­валися в Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. переймено­вано на "Український Січовий Союз", на чолі якого стояв гене­ральний отаман Кирило Трильовський. Перед вибухом першої сві­тової війни "Січ" і "Сокіл" влаштували на площі "Сокола-Батька" у Львові великий крайовий здвиг молоді для відзначення 100-річ-чя народим Тараса Шевченка. Обидві ці організації, призначені для тіловиховання молоді, були масовими організаціями, які мобілізу­вали й виховували молодь й налічували бл. 12 000 членів.

Церква і народ

Колосальне значення в національному відродженні галицької вітки українського народу відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Вона охоплювала найширші маси населення й національ­на свідомість у багатьох селах залежала від свідомості пароха. Здебільшого священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф Заячківський на перших основуючих зборах Львівської "Просві­ти": "Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патрі­отів священиків-католиків, що врятували Галичину від полоніза­ції, подібно як католицькі священики врятували Ірляндію від ан-глізації..."¹ Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимо-вич і Спиридон Литвинович.

У 1869 р. помер галицький митрополит Литвинович, і папа Пій IX назначив митрополитом адміністратора Перемиської єпархії, єпископа Иосифа Сембратовича, доктора теології і професора Львівського університету. Це була людина науки й не конечно при-

' Борщак І. Галичина й українська справа в XIX ст. // Україна (Париж).— 1953.— Збірник 10.- С S64.

готована вести боротьбу з москвофільським рухом, що тоді заісну-вав в церковно-релігійному житті Галичини. Але в 1880 pp. моск­вофільство набрало такої сили, що врешті й австрійський уряд не міг довше його легковажити. Зокрема коли І. Наумович перейшов на православ'я з цілим селом 1876 р. Це було на руку полякам, які використали те як доказ, що українцям годі вірити, навіть якщо вони заявляють себе австрійськими патріотами, бо по суті вони є вірними слугами Москви. Для Москви це був доказ, що "унія й католицтво"— це накинене згори ярмо, бо по суті українці зали­шаються нез'єднаними православними, для яких Москва є третім Римом¹.

Митрополит Йосиф Сембратович виявився прихильником ук­раїнізації церкви, сам говорив проповіді по-українськи та й свя­щеникам те саме наказував. Він поборював п'янство, що тоді дуже поширене було по селах, і надав тій справі церковно-релігій­ного характеру. Очоливши т.зв. відроджекецький рух, він уклав окремий статут для церковних братств тверезості. Священики, які на селах користувалися великим авторитетом, брали активну участь у тій боротьбі. Наприклад, в селі Денисові на Тернопільщині ла-рохом був через довгі роки священик Йосиф Вітошинський, який палицею гонив селян з москвофільської читальні Качковського та з корчми. Він організував у селі читальню "Просвіти", другу з Галичині після Львова і своєю довголітньою та наполегливою пра­цею поставив село на рейки українського національного відрод­ження. Завдяки йому читальня ім. Качковського^ занепала й зник­ла, спорожніли жидівські корчми в селі². Отець Йосиф Вітошинсь­кий не був винятком. Це, очевидно, ^підривало зиски дідичів^ і за те пани зненавиділи митрополита Иосифа Сембратовича й не полишали нагоди, щоб йому за те відплатити. Остаточно через польські інтриги на цісарському дворі, підсилені поширенням мос­квофільства серед духовенства, у 1882 р. цісар домігся від папи усунення митрополита Иосифа. На місце митрополита прийшов його небіж Сильвестер Сембратович.

Другою^ важливою справою, яку започатковано завдяки митро­политові Йосифові Сембратовичеві, стала реформа чину ОО. Ва-силіан. Політика митрополита Иосифа, як також і народовців, на­сторожила не тільки москвофілів і поляків, але також й австрійський уряд, ба навіть Рим, який почав цікавитися українськими справа­ми й вимагав, щоб менше уваги було присвячувано національному вихованню молоді, а більше католицькому. У зв'язку з тим папа Лев XIII призначив польський монаший чин "Змартвихвстанців" реформувати монаший чин ОО. Василіан, який знаходився у стані

¹ ЛужницькийГ. Вказ. праця.— С. 522.

² Шарик М. Діти війни. Спогади.— Вінніпег, 1955.— Ч. 1.— С 20—22.

занепаду. Коли на початку XIX ст. він нараховував 144 монастирі та 1225 монахів, то на початку 1880-х pp. їх залишилося заледве 14 і з 50 монахами. Сподіваючись певних успіхів у своїй полонізацій -ній політиці, Галицький сойм негайно ухвалив на ту ціль 100 000 ринських, помимо протестів греко-католицького священика, посла Степана Качали. Щоправда, призначення єзуїтів "змартвихветан-ців" та реформування українського монашого чину насторожило українську громадськість, але згодом виявилося, що реформа себе виправдала і "з реформованих василіан вийшло багато прекрасних священиків, богословів і церковно-громадських діячів"¹.

Василіани відновили місійну працю, працювали серед української молоді, організуючи молодечі "Марійські Дружини", які до вибуху світової війни налічували понад 20 000 членів. Вони зорганізували початкову гімназію — Інститут св. Йосафата в Бучачі, в якому на­вчалося до 800 учнів. Крім того, василіани розвинули доволі ус­пішну видавничу діяльність з осередком у Жовкві, де появилася ціла низка української релігійної літератури. Вони видавали місяч­ний журнал для народу "Місіонар", для молоді— "Наш Приятель", а по війні — також науковий журнал "Записки ЧСВВ".

Митрополит Сильвестер Сембратович велику увагу приділяв скріпленню Греко-Католицької Церкви. Він провів у ній основні реформи, а в 1885 р. створив нову єпархію з осідком у Станісла­вові, яка охоплювала Покуття і частину Поділля.

С. Сембратович 1891 р. скликав у Львові провінційний собор, який упорядкував низку обрядових справ, що утруднювали духов­ну працю і спиняли розвиток Церкви. За ініціятивою василіанина Єремії Ломницького він 1892 р. заснував нове чернече згромаджен­ня сестер служебниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та харитативної допомоги по парафіях. У Львові відкрив ді­вочий інститут, який віддав під опіку Сестер Василіанок.

Сильвестр розумів загрозу москвофільства, яке ширилося серед мало-, а то й неграмотного населення, з одного боку, а з другого, те, що йшов запеклий бій із польським кліром. Більшість освіче­ного духовенства була т.зв. "кацапами", тобто москвофілами, так що митрополит не міг вести з ними відкритої протимосквофільсь-кої боротьби, щоб не зразити собі більшої частини греко-католиць-ких священиків. Однак тому, що він вибрав посередню і на той час правильну лінію, частина духовенства народницького напрям­ку дивилася криво на нього, а молодь таки ворожо². Народовці, під впливом драгоманівського антиклерикалізму, виступали проти митрополита, але згодом помирилися з ним, зокрема коли у вибо-

Федорів Ю. Вказ. праця. — С 288. Лужницький Г. Вказ. пращ.— С. 524.

рах до парламенту у 1885 р. він провів своїх двох кандидатів у по­сли. Це показало народовцям, що Сембратович має силу і з ним треба співпрацювати. Митрополит включився у громадську діяль­ність та сприяв народовецькому рухові угодовецького відламу. За заслуги супроти Церкви папа Лев XIII номінував митрополита Сем-братовича кардиналом.

У 1898 p. C. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький мит­рополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Ан­дрей Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з недовір'ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українсько­го, але сполыценого роду, сприятиме польським впливам на укра­їнські справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митро­полит причиниться своїм впливом на зупинення національного роз­витку галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро включився в боротьбу за права українського народу й під його впли­вом багато священиків греко-католиків зірвало з москвофільством і приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептиць­кий заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе на­родні маси і ще до вибуху першої світової війни уже був визнаний усіма як український патріот.

Школа й освіта в Галичині

Посол галицького сойму, польський історик і поет, ректор Кра­ківського університету Йосиф Шуйський, виступаючи у галицько­му соймі 1880 p., заявив, що "наповняючи голову (селянської) дитини різнородними відомостями, викликало б у неї аспірації до вищих шкіл. Отже, ціль навчання помилкова, бо замість дати їй ко­рисну науку, яку вона могла б використати на ріллі, наука викли­кає аспірації, які не відповідають її селянському станові, але заохо­чує пнятися по драбині до вищих шкіл." Він також стверджував, що учительські семінарії дають відносно зависокі кваліфікації кандида­там на учителів, яких учителі сільських шкіл не потребують". Він за­кликав відповідальні чинники "схаменутися й перевірити програми для кваліфікацій учителів народних шкіл". Дослідники цього питан­ня стверджують, що думки Шуйського не були поодиноким явищем, вони виражали переконання певного кола людей¹. Це були погля­ди шляхти відносно навчання селянських дітей взагалі, польських й українських, але для українців обмеження були ще більші й ад­міністрація робила всякі труднощі у ширенні просвіти серед наро-

¹ Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej (1850—1914).— S. 152—153.

 

ду. І польське адміністрація дотримувалася вказівок Шуйського, або робила це й без нього. У 1875 р. в Галичині було 1093 польські шко­ли, 1340 — українських та 260 — утраквістичних (двомовних). Не бу­ло українських шкіл у містах, з яких був доступ до середніх шкіл, гімназій чи учительських семінарій. Але сама чисельність шкіл не все говорить. У 1894/95 шкільному р. 171 польська та 286 українсь­ких шкіл не діяли. Три роки пізніше (1897/98) не функціонувало 155 польських шкіл, а українських — 321. У 1900 р. було 2136 українсь­ких, а насправді змішаних шкіл, та 2 099 польських. Але з них тільки 1894 школи працювали, які разом налічували 2368 класів, а 2000 польських шкіл мали 5671 клас, отже, майже вдвоє більше¹.

В останніх роках перед першою світовою війною в Галичині було бл. 3000 українських народних шкіл². Упослідження українського населення в ділянці народної освіти спостерігається також і в ста­тистиці учителів. У 1900 р. в галицькому шкільництві працювало 5449 учителів поляків і заледве 2284 українців³. У сільських чоти-рикласових школах один учитель учив два класи зранку, а два по­полудні. Внаслідок того, наприклад, у селі Біла Чортківського по­віту, в 1904 р. два учителі учили 681 дитину⁴.

Велику дискримінацію практикували поляки і в організації се­реднього шкільництва. В 1875 р. поляки мали 28 гімназій та 6 реальних шкіл, а українці — 4 гімназії й ані одної реальної⁵. У 1914 р. одна гімназія припадала на 42000 поляків і одна на 520000 українців⁶. Водночас українці мали вже шість державних гімназій ^ українською мовою навчання, а при двох польських були пара­лельні українські класи (в Стрию і Бережанах). Зате поляки мали 39 гімназій та 11 реальних шкіл середнього типу, де не вчили класичних мов. Крім того, були ще й 10 учительських утраквістич­них семінарій. Правда, поруч з тим, існувало ще вісім приватних українських гімназій, під зарядом Руського Педагогічного Товари­ства, та дві учительські семінарії, а сестри Василіанки мали три середні школи. Всього у Галичині було 13 українських приватних середніх шкіл, які українська громада вдержувала власними кош­тами. У них навчалися в 1911/12 шкільному році 1931 студент. У той же самий час польські середні школи утримувалися з держав­них бюджетів, тобто з податків усіх громадян, у т.ч. українців. Вступ до шкіл для селянської молоді був обмежений не тільки