Весна Народів на Закарпатті

Революційний рух 1848 p., знаний як Весна Народів, захопив також Угорщину, яка в межах свого королівства мала багато слов'ян. Крім русинів і словаків на півночі, знаходилися ще й землі пів­денних слов'ян, в тому числі Хорватія. Усі ці слов'янські народи Угорщина хотіла змадяризувати, насильно запроваджуючи в їх шко­лах й урядах мадярську мову. У справу втрутився центральний уряд у Відні, ставши на боці слов'янських народів. На тому тлі у верес­ні 1848 р. вибухло збройне повстання мадярів проти Габсбургів під проводом Лайоса Кошута, якого мадяри проголосили президентом незалежної Угорщини. Не маючи власних сил, щоб задушити ма­дярське повстання, молодий австрійський цісар Франц Иосиф І за­просив на допомогу Росію. Російський цар Микола І вислав до Угорщини понад стотисячну армію, під командою генерала Івана Паскевича, яка в серпні 1849 р. побувала на Закарпатті та задуши­ла повстання. Кошут мусів рятувати своє життя втечею до сусід­ньої Туреччини.

Під час революції періоду 1848 р. панщина була теоретично ска­сована законом угорського сойму, але насправді існувала аж до 1853 р. Це й було одною з причин, чому українське населення Закарпаття не підтримало мадярське повстання й залишилося ло­яльним Австрії. Закарпатська інтелігенція, що складалася головно з духовенства, домагалася автономії для своєї країни в межах Угор­щини. Однак, переконавшись, що уряд Кошута не думає задо­вольнити потреб слов'янських народів, на чолі з Адольфом Доб-рянським (1817—1891) і священиком Олександром Духновичем (1803—1865) висунула ідею автономної Угорської Руси й об'єднан­ня її з українською частиною Галичини.

З приходом на трон Франца Иосифа на початку 1849 р. А. Доб-рянський виїхав на чолі української депутації до Відня і вручив ці­сареві прохання — створити автономну Угорську Русь й об'єднати всі українські землі під Австрією в одну адміністративно-політич­ну цілість¹.

Після проголошення березневої конституції в 1849 р. Доб-рянський розвинув широку діяльність з метою об'єднання Закар­паття з Галичиною. Він опрацював окремий меморіал у тій справі і, зібравши під ним підписи на Закарпатті, відправився до Львова, де представив свій план Головній Руській Раді. Рада той план схва­лила й 20 квітня 1849 р. меморіал вручила губернаторові Галичини графові Агенору Голуховському, щоб він передав його цісареві.

Ідея такого об'єднання Закарпаття з Галичиною в одне "Руське воєводство" знайшла широкий відгомін по обох боках Карпат. Най-

¹ Мелышкопа И. Н. Вказ. праця.—С 272.

краще обгрунтування тій ідеї дав Олександср Духнович у своїй статті в "Зорі Галицькій" "Состояние русинів в Угорщині". Згадуючи про те, як мадяри-азіяти прийшли в долину ріки Тиси, відірвали "забес-кидських русинів" від інших руських племен, що проживали на схід від Карпат, він ствердив, що вони свобідних 700 тисяч русинів пе­ретворили в рабів Угорщини. Обговоривши факти конечности тери­торіального об'єднання Закарпаття з Галичиною, Духнович закінчив свою статтю словами: "Русини угорські давніше з галицькими з'єд­нані були (а) в самій Угорщині, як самобутній нарід визнаний, бо в XIV ст. руським воєводою обдарований. Русь Угорська має історичні права на бажаний союз і для того вважала за потрібне про те до Го­ловної Ради Руської у Львові, як і до Його Імператорської Велично­сті просьбу подати в надії, що уряд просьбу ласкаво прийме і обіця­ну всім народам рівноправність і на угроруське племя ізволить"¹.

Однак об'єднання всіх українських земель під Австрією в одну адміністративну провінцію не вдалося зреалізувати через великі впливи польських аристократів у Відні, які хотіли зберегти у своїх руках усі галицькі землі й виступили проти поділу Галичини на ук­раїнську — на сході, та польську на заході. У цьому вони дістали повну підтримку від мадярів і румунів, які теж не хотіли втратити українських територій. За те австрійський уряд поставився прихиль­но до першого проекту закарпатських русинів і в 1850 р. створив т.зв. "Руський Дистрикт" із заселених українцями земель Угорщи­ни, зі столицею в Ужгороді. Вже в 1849 р. у Відні назначили Дцоль-фа Добрянського, одного з найбільших борців за національно-по­літичні права Закарпаття, заступником наджупана цього "Руського Дистрикту" й на тому пості він був у 1850—51 pp.². "Руському Ди-стриктові" не визначено тоді герба, але сам А. Добрянський і його прибічники вважали синьо-жовті кольори національними барвами Закарпаття. У 1855 р. в Марамороській жупі введено також синьо-жовті кольори, тому що, як це записано в протоколі Мараморось-кої жупи, "добрі дві третини населення жупи є русини, а з уваги на те, що й на інших руських землях синя і жовта барви є прий­няті, хай так буде і в Марамороші."

Мукачівська греко-католицька єпархія більше як 150 літ ужива­ла синьо-жовтих барв як своїх кольорів. Коли в 1818 р. з Мука­чівської єпархії виділено Пряшівську єпархію, вона так само за­держала синьо-жовті барви³. Це свідчить, що населення Закарпат­тя завжди вважало себе складовою частиною русько -українського народу. З відновленням конституції в Австрії в 1860 р. мадяри до­моглися скасування Руського Дистрикту, який був їм не наруку.

¹ Там. же- С 273.

¹ ШтефанА. Вказ праця. — С 97.

⁵ Там же.— С 103.

 

А. Добрянський, обнявши нову посаду, заводив українську мо­ву в урядах і школах, планував заснувати в Ужгороді "руську ака­демію". Здавалось, що все було на добрій дорозі. На жаль, сам Доб­рянський попсував всю справу, бо, ставши намісником, він замість ширити національну свідомість та розбудовувати українську куль­туру, почав класти підвалини під москвофільство¹.

* * *

Москвофільство існувало на Закарпатті ще з кінця XVIII ст., а в 1848—1849 pp. було підсилене постоєм російської армії, яка приду­шувала мадярське повстання. Головними діячами москвофільства були згадуваний уже Адольф Добрянський, а також греко-католиць­кий священик Іван Раковський (1815—1885), що редагував "Церков­ный вестник для русинов Австрийской Державы" і прищеплював ідеї московського месіянізму. Під впливом Адольфа Добрянського в 1850—60-тих pp. на Закарпатті цілковито запанувало москвофільство, так що крізь нього не могла пробитися українська національна ідея. "Коли опісля наступив державний дуалізм і мадяри почали змагати до асимілювання немадярських народів, москвофіли відразу піддали­ся сій течії й потрапили погодити москвофільство з мадярон-ством",— твердив В. Гнатюк². Так, завдяки москвофільству, з одного боку, а мадярам з другого, які поборювали українську народну мову, мова закарпатських українців московщилась й робилися намагання створити окремішню мову для Закарпаття, мішанину церковносло­в'янської і московської мови³. Але москвофільство на культурнім по­лі цілком провалилося, бо народові й інтелігенції на Закарпатті мос­ковська мова й література були цілком чужі. Зате москвофільський месіанізм пагубно вплинув на релігійне життя народу, підкопуючи авторитет Риму — Ватикану. Це давало мадярам нагоду щораз то більше знущатися над народом і втручатися в його релігійне життя. Таким способом москвофільство загострювало мадяризацію Закар­паття⁴.

Одною з найбільш видатних постатей Закарпаття у XIX ст. був священик Олександср Духнович (1803—1865), який дав початок на­ціональному відродженню на Закарпатті. Родом з Пряшівщини О. Духнович був громадським і культурним діячем, письменником і публіцистом, істориком, учителем і поетом, який у своїх патрі­отичних поезіях закликав зберігати традиції, культурні надбання й не цуратися свого народу. "Я русин був, єсьм і буду",— писав він

¹ Полоиська-Василеако Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2. — С 338.

² Гнатюк В. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).
Відень. 1916.— С 46.

³ Лужтщькнй Г. Вказ. праця. — С.514.

⁴ Пекар А.В. Вказ. праця.- Т. 1. - С.115.

в одній зі своїх поезій, а його вірш "Підкарпатськії Русини" слу­жив як гімн Закарпаття аж до 1939 р.

Духнович заснував товариство "Літературноє заведеніє Пряшівсь-коє", яке проводило культурно-освітню роботу й видавало попу­лярні книжки для народу. Це, очевидно, не подобалося мадярам і вони 27 квітня 1849 р. арештували Духновича в Пряшеві та під строгим конвоєм відправили до Кошицької тюрми. Однак 9 трав­ня мусіли його звільнити, бо він не робив нічого незаконного. Духнович ціле своє життя працював серед молоді Пряшівщини й обороняв свій народ перед мадяризацією.

Піц кінець свого життя Духнович присвятив багато уваги органі­зації культурно-освітнього товариства "Общество св. Василія Вели­кого" з осідком в Ужгороді, яке мало працювати над освітою народу та боронити церковні й національні традиції перед мадяризацією. У цьому допомагали йому мукачівський єпископ Василь Попович (1796—1864) та пряшівський єпископ Иосиф Гаганець (1793—1875), який започаткував національно-релігійне відродження Пряшівщини. Першим головою товариства був священик Іван Раковський (1815— 1885), а почесним головою Адольф Добрянський. Воно згуртувало близько 500 священиків і світської інтелігенції й зайнялося видавни­чою діяльністю. На жаль, товариство не здійснило свого завдання, бо під головуванням І. Раковського ширило москвофільство, а потім потрапило під впливи мадярофілів і в половині 1870 pp. занепало.

Шляхом Духновича та гуртка письменників, що працювали разом з ним, як поет Олександер Павлович (1819—1900), автор "Церков­ної історії" Андрій Балудянський, видатний проповідник Степан Мустянович, пішли й деякі інші діячі, зокрема молодшого поко­ління. Деякі, хоча й віддані патріоти, не могли зважитися, якою мовою писати. Наприклад, греко-католицький священик Олексан­дер Митрак був етнографом і лексикографом і як письменник еле­гійні й патріотичні вірші писав народною мовою, а нариси з жит­тя закарпатських селян — язичієм, хоча йому не можна закинути брак патріотизму. Навпаки, він уже як ЗО-літня людина, збагнув трагедію свого народу, на що вказує його допис в ужгородському часописі "Свет" у 1867 р. Там він помістив свої враження з Вер-, ховини, в яких висловив цікаві міркування: "Я стояв на самій ме­жі Галицької та Угорської Руси і звертав мій зір то на Галицьку, то на Угорську Русь. Бідна Русь. І тут і там мертва тишина серед гір, цих гробів нашого народу, в яких закопана і доля наша. А чи воскресне вона? Гори однакові, нарід один, мова одна, одна кров, а люди розлучили нас і назвали одного угром, другого поляком, так що кінець-кінців і ми самі в те повірили"¹.

¹ МитракО. Путевые впечатления на Верховине // Свет.—1867.— Ч. 14.; Рудловчак О. Хрестоматія Закарпатської української літератури XIX ст.— Кошіце, 1985.— Ч. 2.— С 107.

 

Закарпатські літератори другої половини XIX ст. продовжували писати твори дивовижним жаргоном, мішаниною російської, цер­ковнослов'янської та народної мов, які мало хто розумів. Ці твори були далекі від громадських, соціальних і культурних інтересів наро­ду і ще більше поглиблювали ізоляцію Закарпаття від Галичини.

Мадяризаційна політика на Закарпатті знищила у зародку наці­ональне, культурне й господарське життя, а народові відбирала його інтелігенцію. І не дивно, що на Закарпаттю наставав зворот, по­дібно як і в Галичині, до москвофільства, що стало самообороною перед національним знищенням¹.

У другій половині XIX ст. на Закарпатті почали з'являтися також різні часописи, але їхній вік був короткий, бо, по-перше, не було до­сить читачів через неграмотність населення, а по-друге, мова тих ча­сописів не була зрозумілою для населення. У 1856—1858 pp. мадяр­ське "Общество св. Стефана" в Будапешті видавало для закарпатсь­ких русинів "Церковную Газету", за редакцією священика Івана Ра-ковського, відомого москвофіла, і тому з його газети, як це писав один історик, "віяло духом православія і благоросположенія ко Ро­сії"². Першим українським часописом на Закарпатті був тижневик "Світ" в Ужгороді, який видавало "Общество св. Василія" в 1867— 1871 pp., а від 1871—1872 р. "Новий Світ", що їх редагували профе­сори гімназії в Ужгороді Юрій Ігнатко, Кирило Сабов та Віктор Ки-мак. У 1873—1886 pp. виходив тижневик "Карпати" за редакцією М. Гомичкова, в якому від 1882 р. більшість статтей була мадяр­ською мовою. Від 1885 до 1903 р. з'являвся півмісячних "Листокь", за редакцією греко-католицького священика Євгена Фенцика (1844—1903), письменника русофільського напрямку. Мова тих часо­писів була мертвою мішаниною церковнослов'янської, російської з домішкою народної, і такий самий мертвий був їхній зміст. Отже, нічого дивного, що вони з'являлися й заникали, не знайшовши до­ступу до широкого загалу читачів.

Конституція та мадяризація

У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізо­вано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала ^окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Ко­ролівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярсько­го повстання, як і тому, що російські війська задушили його, ма-

¹ ЛужніщькийГ. Вказ. праця.— С. 514.

^г Волошин А. Спомини.— Ужгород, 1923. — С. 41—42.

дяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за по­гром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зроби­лося немов патріотичним обов'язком мадярським"¹. Українські здо­бутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, русь­кого населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгоро­ді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Гїряшівській семінарії—укра­їнську мову усунено зовсім². Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренегатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Буда­пешту особи.

У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запро­вадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова"³. Наступ мадярів на церкву пе­реконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, ство­рення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, персбрання владою контро­лю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви⁴. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний по­ворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину насе­лення Закарпаття⁵.

На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чо-пей (1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закар­паття, в тому числі й української читанки. Він також автор "Русь­ко-мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив незалежність української мови від російської, чим заперечував мос­квофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'яви­вся етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші гре-ко-католицькі священики, які підтримували народовецький рух.

¹ Лужніщький Г. Вказ. праця.— С 514.

² ГиатюкВ. Вказ. праця.— С. 24.

³ Волошина. Спомини; релігійно-національна боротьба карпатських русинів-україн-
ців проти мадярського шовінізму.— Филадельфія, 1959.—С. 18—20.

⁴ Пекар А. В. Вказ. праця.—С 111.

⁵ Федорів Ю. Вказ. праця.— С 282.

 

Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий свяще­ник Августин Волошин.

Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті ви­ступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в 1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Ав­тори "Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історич­ною і духовною традицією"¹.

У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особ­ливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національно­го гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визна­чення нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщи­ни в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, неза­лежно від того, до якої національности вони належать." Така те­орія захищала ідею територіяльної цілосте Угорщини, утримання в її межах усіх національностей, що проживали в королівстві².

Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закар­патті було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888 p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р. залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи хо­дило тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-укра­їнськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок³. У 1905 р. залиши­лося 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі не-мадярські школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-ма­дярськи. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено вживати староруську мову для навчання церков­ного співу⁴. Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 на­вчальному році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося ли­ше 39 українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18,

¹ Одохівська Т.О. З історії українсько-угорських зв'язків другої половини XIX ст. //
Український історичний журнал.— 1971.— № 10.— С 96.

² Там же.-С. 92.

³ Дорошенко Д. Угорська Україна.— Прага, 1919.—С.8.

⁴ Шандор В. Вказ. праця // Свобода.—1984.—Ч. 47.—13 березня.

Ужгороді — 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3^і. Отже, нічого див­ного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було 60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Бу­дапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне від­родження і довела країну до культурного занепаду.

Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеран-ційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важ­ливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право, медицина, дентистика і т.п., до певної міри опанували жиди, бо в деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жи­дівських руках знаходилося також шевство, кравецтво, годинникар­ство тощо². Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи горілку в борг.

На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, най­нижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процен-тову ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало 520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав роз­порядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало при­ховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор- суп­роти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стра­тив кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації се­лянського грунту — тоді вже було запізно.

Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або вбивали. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Бу-ковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвиш-кою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачу­вав лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, по­тім ще п'ять корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряш-кові 5 зол. довгу зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш запе­речив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко

¹ Сміян Н.К. Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця XIX—
початку XX ст.— Львів, 1968.— С 74.

² ШтефанА. Вказ. праця.—С. 272.

 

позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено"¹.

За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, 80—90% се­лянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких окру­гах за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі².

Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну. Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника, що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному населенню, а тільки через посередника-жида³.

Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю коопера­тиву з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток⁴.

У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського селянства. її бюрократизм полегшував жидівству нестримно визис­кувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт, ні священик.

Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно викону­вали свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й та­кі жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупе-реджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу в підвищенні добробуту населення Закарпаття"⁵.

¹ Мицюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова Нації.—
1932.— Ч. 5- 6.- С 122.

² СміянН. К. Вказ. праця.—С 23.

³ Мицюк О. Вказ. праця // Розбудова Нації.—1932.- Ч. 3-4.- С 78.

⁴ Там же.— С 124.

⁵ Штефан А. Вказ. праця.— С. 272.

Єпископ Фірцак і "Рутенська акція"

У 1892 р. мукачівським єпископом став Юлій Фірцак (1836— 1912), і завдяки йому відновлено діяльність "Общества св. Василія Великого". Відновлене "Общество" мало за мету розвивати культур­ну діяльність серед населення Закарпаття й тому спершу видало "Буквар" для шкільної дітвори. З 1897 р. стало видавати популярний часопис "Наука", за редакцією о. Юлія Чучки, спершу щодва тижні, а від січня 1904 р. щотижня. "Наука" була газетою народовецького напрямку, друкувалася етимологічним правописом і мовою, зближе­ною до народної. З 1903 р. її редактором був о. Августин Волошин. Часопис "Наука" втримався аж до вибуху війни 1914 р. і спричинив­ся чимало до культурного розвитку Закарпаття.

Єпископ Фірцак уболівав над трагічним станом українського на­селення Закарпаття, боровся проти мадяризації, й тому підтриму­вав "Общество св. Василія", але під тиском державної адміністра­ції мусів його розв'язати. Функції "Общества..." перебрало ново-створене акційне товариство "Уніо"¹. Фірцак уболівав також і над економічним станом населення й тому у квітні 1896 р. звернувся до уряду з проханням, щоб уряд перевірив, в якому економічному стані перебуває населення Закарпаття.

Остаточно на домагання єпископа Ю. Фірцака угорський уряд вислав на Закарпаття свого уповноваженого, вищого урядовця Мі­ністерства хліборобства, Едмунда Еґана, родом ірландця, для пе­ревірки ситуації. Еґан подорожував від села до села, приглядався до життя-буття закарпатських селян сам, не чекаючи від нікого ок­ремих звітів, і ствердив катастрофічний стан українського населення під нестерпним визиском місцевих корчмарів-лихварів, внаслідок чого населення масово емігрувало до СНІ. Пізнавши жахливе по­ложення українського селянина на Закарпатті, він написав спеці­альний "меморандум" до угорського міністерства хліборобства, в якому змалював дійсний стан. Еґан звертав особливу увагу на по­стійне голодне життя сільського населення й на систематичний ви­зиск його з боку жидів, що довів закарпатських селян до повної господарської руїни. "Цей нарід буде поволі занепадати матеріаль­но й морально щораз то нижче, доки не загине зовсім", — відзна­чає Еґан². Якщо уряд думає допомагати русинам,— писав Еґан мі­ністрові хліборобства, і хоч би частину їх урятувати від смерти, необхідно терміново взятися за оздоровлення всього недужого ор­ганізму"³. І це трохи допомогло.

Мадярський уряд позитивно зареагував на меморандум Еґана, і тодішній міністр хліборобства Дарані започаткував цілий ряд ре-

¹ Волошин А. Вказ. праця.— С. 15—16.

² Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.— С. 374.

⁵ Еґан Е. Економічне положення руських селян в Угорщині.— Львів, 1901.— С 37.

форм, відомих під назвою "Верховинська Акція", яку спочатку за­провадив у Свалявській окрузі, потім поширив на Верховину, а в 1900 р. — на все Закарпаття. Завдянням "Верховинської Акції", яку часом називали також і "Ругенською Акцією", було поліпшити еко­номічний стан закарпатських русинів. У скорому часі появився за­кон про лихву, який гальмував жидівські зловживання так, що в 1914 р. жидівська комерційна діяльність практикувалася здебільшого в межах законів¹. Безземельних селян почали наділяти землею, за­сновувалися сільськогосподарські курси, промислові школи та по­зичкові каси дрібного кредиту. Так само почали привозити на За­карпаття расову худобу й будували на полонинах державні стайні й колиби². З 1898 р. угорський уряд почав видавати народною мо­вою тижневик "Неділя" (поучительно-господарска газета для уг-ро-руского народа), завданням якої було духовно прив'язувати за­карпатців до мадярської держави. Але цей часопис нехотячи спри­яв також і пробудженню приспаної свідомості мас. Незважаючи на байдужість тодішньої закарпатської інтелігенції до долі села, серед народу пробудилася самодіяльність, організувалися споживчі крам­ниці, читальні та просвітньо-аматорські гуртки³. Запровадженням "Рутенської Акції" були незадоволені лихварі й торгівці, які рані­ше могли безкарно визискувати селян. Вони ставили урядові всі­лякі перешкоди у здійснюванні того плану, а 20 вересня 1901 р. вбили й самого Еґана⁴.

Великим лихом для Закарпаття були часті неврожаї, де селяни і так збирали найнижчий урожай порівняно з іншими частинами Угорщини, ба навіть Європою. Не менше шкоди селянам Закар­паття завдавали і стихійні лиха, зокрема повені, які нищили не тільки урожай, але й весь господарський дорібок. У 1903—1904 pp. Закарпаття впало жертвою великої посухи, від якої загинула куку­рудза, що була головним продуктом харчування багатьох селян. Унаслідок низьких урожаїв зернових культур і картоплі, частих неврожаїв і шкоди від стихійних лих, селянство жило в злиднях й напівголоді⁵. "Життя закарпатських селян,— писав В. Гнатюк,— не можна назвати навіть життям, а скоріше животінням"⁶.

Хоча народ Закарпаття бідував, його край мав великі природні багатства, якого власниками були чужинці. Були там величезні лі­сові простори, які надавалися не тільки для будівельної індустрії, але також і для хімічної. Хімічну промисловість почали розбудову-

¹ Зеркаль С Національні й релігійні відносини на Закарпатті.— Нью-Йорк, 1956.—
С. 27.

² Там же.- С 374.

³ Закарпаття в очах мандрівника // Самостійна Думка.— 1935.—Ч. 5.—С. 234.

⁴ Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. ЗО.

⁵ Там же.— С. 36—37.

⁶ Український вісник.—1906.— Ч. 5.— С 297.

вати з 1870 р. коштами Америки, Англії, Німеччини і Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, ме-тиль, алкоголь, ацетон та різні інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати з надрів землі граніт, каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вап­няк тощо. Велике значення мало добування бурого вугілля та кам'яної солі з осередком у Солотвині — найбільшої соляної ко­пальні в Україні, що давала 200 000 т щорічно, тобто бл. 20% усієї соляної продукції України. Було там також декілька нафтових ко­палень, ґуралень, броварень тощо¹. При наявності такого розвитку промисловості здавалося, що надвишку робочих рук на селі повинна б абсорбувати зростаюча промисловість. На жаль, цього не стало­ся, а законодавство не забезпечувало інтересів закарпатського ро­бітництва й воно бідувало не менше від селянства.

Початок XX ст. характеризувався трьома важливими процеса­ми: а) посиленням мадярського утиску, б) новою хвилею москво­фільської пропаганди, г) виникненням народовецької, тобто наці­ональної української течії, що її репрезентувала група молодшої світської і духовної інтелігенції. Згідно з угорською конституцією, найвищим законодавчим органом був парламент, який складався із виборних народом послів. На жаль, кандидати на послів, навіть українського роду, не виступали під фірмою української національ­ної групи. Вибраний посол, чи посли-родовиті українці, ніколи не творили своєї національної групи, а завжди входили до мадярських національних партій й публічно виступали як мадяри².

Статистичні дані про населення Закарпаття дуже контроверсій-ні. У 1826 р. налічувалось бл. 800 тис. і з кожним роком воно чи­сельно зменшувалось. За даними Я. Головацького, 1828 р. було 476560 українців³. Багато з них підлягало асиміляції, як також ма­дяри фальшували статистичні дані перепису населення, і в 1880 р. начислювано вже тільки 395 тис. осіб. Перепис населення в 1900 р. виявив 537 тис, а в 1910 р. — 605 тис. осіб. Це був раптовий при­родний зріст населення, який спричинив земельну кризу, що була одиноким засобом прожитку сільського населення. Селянам нале­жало тільки 35% усієї площі Закарпаття, а великим власникам — ма­дярам і державі — 64%. Один тільки граф Шенбурн-Бухгайм мав ко­ло 100 тис. га, себто близько 20% усієї території Закарпаття⁴. Серед селян переважали т.зв. карликові господарства, половина яких ста­новила по 2—5 га (5 — 7,5 акрів). Багато людей було зовсім беззе-

¹ Др. Володимирів та Г.П. Промисловість України // Розбудова нації.—- 1931.—
Ч. 11-12.-С. 297.

² Гнатюк В. Вказ. праця.—С 58.

³ Дорошенко Д. Угорська Україна.—Прага, 1919.— С 3—4.

* Полопська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.— С. 432.

мельних, що жили з праці рук у панських і державних лісах. Згід­но з державною статистикою, у 1910 р. 23% українців були найми­тами чи сільськогосподарськими робітниками, або жили з праці рук у панських і державних лісах. Ремісники з помічниками становили тільки 3%, а купці — 0,07% серед українського населення¹.

Асиміляційні, чи пак, денаціоналізаційні процеси також шкідливо відбилися на закарпатських русинах-українцях. Коли ж 1900 р. від­бувся загальний перепис населення Угорщини, то він виявив уже тільки 429 447 осіб українського роду. "Але українські вчені, які спе­ціально працювали над обчисленням угорських українців, доводять, що це число має бути побільшене принаймні ще на кілька десятків тисяч,— писав історик Дмитро Дорошенко,— так, що в тому часі бу­ло їх принаймні з пів мільйона. Це вказувало на те, що на протязі останніх 75 років XIX ст. багато русинів пословачилося, а ще біль­ше помадярилося"².

Незавидний економічний стан змусив закарпатській русинів-ук-раїнців до масової еміграції за океан, зокрема до СІЛА, початок якої можна датувати 1877 р. Емігрували переважно бідніші селяни, лю­ди молодшого віку, без родин, з наміром заробити трохи грошей і повернути назад у рідні сторони³. У 1905—1907 pp. із Закарпаття емігрувало удвоє більше людей, як у тому самому часі народилося. В Америці 1897 р. вже налічувалося бл. 100 тис. угорських україн­ців (разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини), які на американців робили враження "найбільш темних, найбільш убо­гих і пригнічених з поміж усіх іммігрантів, які приїжджали з Австро-Угорщини.'³ За даними чехословацького міністра закордонних справ того часу, Мілана Годжі, напередодні першої світової війни із За­карпаття емігрувала третина населення⁴.

Невідрадні економічні умови, які в перших роках переживали закарпатські емігранти в Америці, використали російські правос­лавні священики й доволі успішно пропагували серед них перехід на православіє. Цей рух щедро підтримував Російський синод, по­силаючи до Америки місіонерів, гроші й навіть видавав часопис "на малоросійськом наречи", тобто українською мовою, якою не вільно було нічого публікувати на українських землях під Росією. Очевидно, що в парі з православієм ширилося й москвофільство⁵.

При переписі населення в 1910 р. до списку угорського насе­лення були зараховані всі ті закарпатські русини, які хоч трохи ро­зуміли мадярську мову. Внаслідок того відсоток українського на-

селения Закарпаття значно понизився. Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про перейменування ряду сіл з укра­їнських назв на мадярські. В одному тільки Ужанському комітаті було змінено назви 76 сіл. Від українців вимагалося зміняти їхні слов'янські прізвища на мадярські¹. Ще наприкінці XIX ст. з іні­ціативи угорського уряду на Закарпатті почали творитися "куль­турні товариства", що їх завданням було мадяризувати українські прізвища. Вони розгорнули доволі успішну діяльність, але не се­ред українського населення. За офіційними даними у першій по­ловині 1900 р. 2500 закарпатців перемінили своє прізвище, але це були в основному жиди та німці, українців між ними було дуже мало.

Першим представником модерного українства, що поцікавився і взяв собі до серця долю закарпатських українців, був Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття (1875 і 1876 pp.) і по­інформував своїх земляків про їх нужденне становище. Услід за тим, починаючи з 1890 pp., Закарпаттям зацікавилися галицькі вчені: письменник Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, природо­знавець і філолог Іван Верхратський, історик Степан Томашівський та інші, які зробили свій вклад в національне відродження тої за­недбаної землі. Федір Вовк провадив гам антропологічні досліджен­ня. Під їхнім впливом співпрацювали з Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові історик священик Юрій Жаткович, дослідник літератури Г. Слипський та ін.

У таких жахливих політичних, культурних й економічних умо­вах під мадярським пануванням захопив Закарпаття вибух першої світової війни у серпні 1914 р. Українська молодь Закарпаття була мобілізована до угорської армії, щоб проливати кров і вмирати за інтереси держави, яка їх переслідувала.

.' Там же.—С. 8.

¹ ШтефанА. Вказ. пращ-— С. 278. ¹ Дорошенко Д. Вказ. праця.—С. 3—4.

³ Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1955—
1957.-Т. 2.- С 724.

⁴ Сміян Н.К. Вказ. праця.— С. 77.

⁵ Дорошенко Д. Вказ. праця,—С 10.

•242

Розділ IV

ПІД РОСІЙСЬКОЮ ЗАЙМАНЩИНОЮ (1861-1914 pp.)

Доба великих реформ

Остаточно Державна Рада прийняла проект реформи, на під­ставі якого Редакційна Комісія підготувала відповідне "Положен­ня", що його цар Олександр II підписав 19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р. Водночас був проголошений офіційний маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селянства мало настати щойно через два роки. Вони діставали персональну свободу і двір із при­садибною землею, але орну землю мали отримати тільки через 20 років, тобто 1881 р. після викупу її від дідичів.

Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особи­сту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адмі­ністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик догово­рюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забез­печення селянина земельним наділом у вічне користування, конеч­но надати йому можливість викупити той наділ на власність. З тією метою уряд допомагатиме селянам шляхом організації кредитів; 5) необхідно регламентувати терміново зобов'язане положення¹.

Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобе­режні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами.

Частково у Південній Україні, і в деяких повітах Харківської та Чернігівської губерній, переважало т.зв. "общинне землеробство"*, зокрема у місцевостях з російськими поселенцями. Звільнення се­лян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталося, бо на Лівобережній і Пів­денній Україні пани затримували в себе у середньому 27,6% се-

¹ Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.—Киев, 1961.- С. 17.

* Община — форма громадського землеволодіння і землекористування в Росії, в якій землею розпоряджалась громада і періодично розподіляла поодиноким дворам-ро-цинам для користування. По якомусь часі перерозподілювано землю знову поміж усі двори пропорційно до кількості т.зв. "ревізійних душ", тобто до розміру родини та інших обставин. Іншими словами, ніхто не мав власної землі.

лянської землі. Цей відсоток різнився не тільки між окремими гу­берніями, але навіть між повітами, залежно від якості землі та ха­рактеру господарства. У середньому по цілій Україні наділ землі на особу чоловічої статі становив 4,5 десятини й цю землю оціне­но на 45% більше її справжньої вартості¹. Поміщики отримали за ту землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а се­ляни мали ті гроші повернути державі протягом 20 років. Крім то­го, селяни мали платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщини, на Ліво- і Правобережжі — по 5 рублів і 10 коп. від садиби щорічно, а в Південній Україні — по 9 рублів від наділу землі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. За одиницю робочої повинності було обрано робочий день чоловіка на десятину земельного наділу селянина, яка також не була всюди однакова. Наприклад, у Чернігівській губернії за кожну де­сятину землі селянин мусів відробити від 12 до 21 днів, у Пол­тавській — від 16 до 21, а в Харківській — від 12 до 19 робочих днів. У правобережних губерніях селяни мали відробляти в літні місяці три п'ятих панщизняних днів та дві п'ятих — у зимові².

Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але ко­ли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за згодою поміщика, який при тому тратив робітника. І коли по­міщик згодився на те, то в основу розміру викупу бралася до ува­ги не ринкова ціна землі, і не прибутки з сільського господарства, а розмір тогочасних повинностей селянина супроти поміщика. Ін­шими словами, селяни мали викупляти не так землю, як вартість їхньої робочої сили, яку вони були зобов'язані віддати землевлас­никові³. Крім того, були ще й інші зобов'язання супроти панів і держави, так що селянин був вільним тільки номінально, а насправ­ді й далі залежав від пана.

Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього на­ділу, а в Харківській — 31%. На Лівобережній Україні в Коно­топському, Ніжинському, Остсрському і Зміївському повітах вони перевищували 40% надільного землекористування. За даними офі­ціальної статистики, відрізки з селянських наділів на користь по­міщиків становили понад 2365 тис. десятин, або 48,8%, так що поміщики збільшили свою посілість землі на 18%⁴. Наприклад, у правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали "Бі-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 292. ^г Отмена крепостного права на Украине.—С. 22—24. ³ Там же.— С 25. ¹ Там же.—С. 21-22.

біковські інвентарі" 1848 p. Наслідком реформи було катастрофіч­не збільшення числа малоземельних селянських господарств, які мали до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, а в Південній Україні 27,6%.

У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з во­лі панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "дво­раками", землі зовсім не одержали¹. Унаслідок того понад 200 000 селян України чоловічої статі залишилися безземельними, а близько 100 тис. отримали мізерні наділи до однієї десятини на особу; 1600 тис. — від 1 до 3 десятин і заледве 742 649 — дістали наділи біль­ше трьох десятин землі на особу².

Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви ро­сійського суспільства. Вони були поставлені під опіку провінціаль-ної адміністрації, зв'язані волею тієї сільської громади, до якої кож­ний був приписаний; нижчий сільський суд мав право карати се­лян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована³.

Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і по­середніх податків. У 1862 р. з загальної суми 292 млн. рублів податку в Росії, 223 млн. припадало на селян і ремісників. У 1872 р. на де­сятину поміщицьких земель всіх повинностей і зборів припадало від 10 до ЗО копійок, тоді як селяни платили за десятину гіршої землі від 2 до 5 рублів. Наприклад, у Катеринославській губернії плате­жі з приватновласницьких земель становили лише 1,5 — 2% їх при­бутковості, а з наділів колишніх державних селян — 27—39%, з на­ділів колишніх поміщицьких селян з вищим наділом — 80—109% і з нижчим наділом — 157—229%⁴.

Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, чи як цс офіційно називалося, у Південно-Західному краю, куди на­лежало три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких іс­нували особливі умови. їх Росія приєднала після третього розподі­лу Польщі й тут у селі населення було здебільшого українським, з них 3 070 000 звільнених з кріпацтва, з невеликою домішкою ка­толиків т.зв. ходачкової шляхти, які за мовою і звичаями були ближ­чі до українського селянства, як до поляків. Вищу верству стано­вила польська шляхта-дворянство, якої налічувано 67 000 осіб. Хоча порівняно дворян було не багато, їм належало більше половини всіх земель і з кожнорічного доходу в кишенях цієї невеликої гру-

¹ Дорошенко Д. Вказ. праця.—Т. 2.— С. 292.

² Отмена крепостного права на Украине.— С. 22.

³ Дорошенко Д. Вказ. праця.— С. 292.

⁴ Теплицький В. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні 60—90-ті роки XIX
ст.—Київ, 1959.- С 267-268.

пи осідало до ЗО млн. рублів. У середньому це становило для кож­ного поміщика близько 5000 рублів річного доходу. Було тут і ук­раїнське та російське дворянство, але воно володіло заледве од­нією п'ятою дворянських земель¹.

Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже поставилося до польського повстання. Указ від 30 липня 1863 р. припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків. При генерал-губернаторстві у Києві засновано комісію під голову­ванням поміщика з Чернігівської губернії Григорія Галагана для проведення реформи. Г. Галаган був назначений разом зі своїм при­ятелем Василем Тарновським до Комітету поліпшення життя по­міщицьких селян, де він гаряче відстоював звільнення селян з крі­пацького стану.

Комісія працювала більше року (від 8 січня 1864 р. до 26 лютого 1865 р.) й випрацювала низку важливих постанов на користь селян­ства, які цар затвердив. Для проведення в життя цігх постанов покли­кано нових виконавців. Мирові посередники, що раніш працювали у краю, набиралися з поміщиків та захищали свої інтереси. Після ре­форми нові посередники набиралися з людей, які відстоювали інте­реси селянства. Серед них були такі відомі громадські діячі, як Олек-сандер Русов, Митрофан Ковалсвський, Микола Зібер та ін².

Реформи Олександра II ввели деякі зміни в адміністрації дер­жави. Цар 1 січня 1864 р. підписав "Положення про губернські та повітові земські установи", згідно з яким утворювалися губерніальні й повітові земські зібрання — розпорядчі органи та земські упра­ви, виконавчі управи. Вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу та куріальної системи. Головою земського зібрання обирався для губернії — губерніяльний голова дворянства, а для повіту — повітовий. Земства займалися будівництвом і ре­монтом шкіл та лікарень, наглядали за розвитком місцевої промис­ловості та станом ґрунтових доріг.

У 1864 р. реформовано судівництво. Суд став триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні та карні. Вину підсудного вста­новлювали присяжні судці, вибрані населенням. Вони мали вирі­шувати судові справи згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті й у них брали участь зацікавлені сторони, прокура­тор та оборонці.

Реформи Олександра II передбачали створення земств. Земства були органами місцевої самоуправи й поділялися на губерніальні

¹ Труды этногр.— статистической экспедиции, снаряженной Имп. русск. геогр. обще­
ством. Юго-Западный отдел.— Киев, 1878.— Т. 7.—Вып. 1,— С. 291.

² Щербина В. І. Нариси з історії Київа, 1654—1914.— 'Київ, 1926.—С. 26.

 

та повітові. Вони утримувалися з оподаткування населення від кож­ної десятини землі й доглядали та будували місцеві дороги, опіку­валися хліборобством, торгівлею, промисловістю, медично-суспіль­ними справами, частково й освітою. Земства організували різного типу школи, початкові, чотирирічні, професійні та технічні гімна­зії, курси українознавства та підвищення освіти учителів. Фінансову допомогу в цьому надавало міністерство освіти, яке передало все адміністрування шкільництва на селі в завідування земства, але на­гляд над програмою навчання тримало під своїм контролем. Міні­стерство освіти покривало 14% коштів утримання школи, 2% да­вало духовенство, а 86% — земства¹. Медичну допомогу населення діставало безплатно, незалежно від того, чи пацієнт платив земський податок.

У той час земства були введені тільки у Лівобережній та Пів­денній Україні, а на Правобережжі — щойно 1911 р. У земствах були представлені три суспільні стани: дворяни, міщани й селяни. Вони представляли не кількість людей, а майно, яким ті стани во­лоділи, тобто дворянство, як найбагатший стан, було найчисельні-шим. Селяни мали тільки половину тих голосів, що дворяни, а мі­щани і всі інші — тільки одну третину порівняно з дворянами. З часом це співвідношення ще більше змінилося на користь дворян і в 1903 р. в українських повітових земствах вони становили 83%, селяни — 9,3%, інші — 7,7%, а в Херсонській губернії в повітових земствах були тільки дворяни.

Земства вибирали на три роки, збори земств відбувалися звичай­но раз на рік, під головуванням дворянина. Отже, селяни не могли очікувати справедливості від земств, де верховодили дворяни.

Видатними діячами Земства були історик Іван Лучицький (1845— 1918), довголітній професор Київського університету, Василь Тар-новський, Олександер Русов, Ілля Шраг, Борис Грінченко, Воло­димир Самійленко, Михайло Коцюбинський, родина Дорошенків, Олександер Лашкевич (1842—1889) та багато інших. Земську роботу в Україні провадили головно середньозаможні землевлас-ники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато рево­люційно настроєних свідомих українців. Крім того, великі зем­левласники давали найбільший фінансовий вклад у земства, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники².

Дворянство — шляхетство в Україні, зокрема на півдні й сході України, було чужонаціональне, здебільшого російське (а на Пра­вобережжі — польське), яке було не тільки ворожим українському селянству, але ще більше українському національному відроджен-

ню. Отже, це була не лише соціальна, але й національна неспра­ведливість, в імені українського народу, позбавленого своєї влас­ної аристократії, шляхти-дворянства, виступала завжди чужонаці­ональна, польська або московська аристократія, яка виражала ін­тереси Російської імперії, чи польського національного відродження. Тому що в основному тільки аристократія могла здобувати високу освіту і подорожувати по світі, вона всюди популяризувала свої влас­ні національні інтереси коштом українського народу.

У 1870 р. уряд провів реформу міського самоврядування і в кож­ному місті діяла міська рада, членів до якої обирало все населен­ня, що платило податки (власники будинків, крамниць, підприємств тощо). Але тому що в містах України населення було переважно неукраїнське, а головно росіяни й жиди, то роль міста в українсько­му національному русі була незамітною¹. У 1874 р. заведено загальну військову службу, час якої обмежено від 4 до 5 років, замість до­теперішньої практики — 25 років.