Ліквідація Уніатської Церкви в Україні

На Правобережжі України, як і Білорусі, існувала Уніатська (Гре-ко-Католицька) Церква, яка творила Київську митрополію і була незалежна від уряду. Тому польський уряд намагався мати на мит­рополичому престолі людей, які співпрацювали б з ним і допома­гали б латинізувати вірних. Перед захопленням Правобережжя Ро­сією Київська митрополія простягалася на більшу частину Право­бережжя України й на Білорусь і в 1771 p., тобто рік перед розпо­ділом Польщі, нараховувала 1 925 парафій і 251 монастирів. Бага­то з цих парафій і монастирів поліквідовувала цариця Катерина II й тому в 1804 р. Уніатська Церква в межах Російської імперії мала чотири великі єпархії: Литовська з осідком Київського митропо­лита у Вільні, білоруська Полоцька архієпархія, Луцька і Бере­стейська єпархії. Цар Павло І, як і його син Олександер І, вияви­лися більш ліберальними до Уніатської Церкви й не переслідували її, як це робила Катерина II, і за царювання Олександра І російські урядовці сприймали її, як "конечне зло". У 1804 р. вона нарахову­вала 1 466 парафій, 1985 священиків, але змаліло число монахів до 666, монастирів до 78 і вірних до 1 42755996 ^і. Насправді за царю­вання Олександра І вона навіть дещо зросла й у 1825 р. налічува­ла, включно з білоруськими єпархіями, 1388 парафіяльних церков, 1681 священиків, 768 монахів і 87 монахинь у 94 монастирях.

Під час першого розподілу Польщі у 1772 р. Росія захопила ча­стину білоруських земель з однією архієпархією Полоцькою. Ца­риця Катерина II у договорі з Польщею від 18 вересня 1773 р. за­безпечила Уніатській Церкві "ненарушимість і свободу". Однак уже у скорому часі проголосила "указ", в якому сказано "коли в якій уніатській громаді забракне або умре парох, то треба спитати гро­маду, якого віроісповідання священика вона бажає, щоб влада могла громаді дати такого священика, якого хоче громада"². На перший погляд указ видавався дуже ліберальний, але у практиці було зов­сім інакше, бо громади в таких випадках ніхто не питав, але пита­ли начальство, яке всюди було московське, або в найкращому ви­падку місцеве, або москвофільське і яке на розпорядження згори завжди вимагало православного священика.

У 1779 р. помер київський митрополит Лев Шептицький і його наслідником став архієпископ Полоцька Язон Смогожсвський, який, переїхавши до Києва в 1780 p., утримував Полоцьку архі-єпархію під своєю юрисдикцією. Цариця Катерина II погодилася на те, щоб архієпископ Язон став київським митрополитом, але коли він переїхав до Києва, щоб перебрати провід над Київською

митрополією Уніатської Церкви, вона позбавила його російського громадянства, бо Київ був ще у складі Польської Речі Посполитої. Полоцька архієпархія залишилася без духовного провідника.

Застосовуючи указ про волю громади, якого віроісповідання па-роха вона хоче, а на ділі місцевого начальства, Полоцька єпархія втратила впродовж трьох років, 1781-1783 бл. 800 церков і більше як 100 000 вірних. Всі ті втрати парохій на користь Російської Пра­вославної Церкви стосувалися головно Білорусі, а не України.

Під час другого розподілу Польщі "свобода" унії була теж га­рантована договором у Гродні 13 липня 1793 р. Артикул VIII зга­даного договору запевняв, що "Римські католики обидвох обрядів, які з уваги на другий уступ теперішнього договору переходять під панування її царського величества всієї Росії, могтимуть не тільки в цілому російському царстві визнавати свою релігію, згідно з па­нівною в ньому (тобто в нашому царстві) терпимістю, але також у провінціях, відданих згаданим уступом, точно зберігатимуть тепе­рішній стан їх одідичених посілостей. На цій же основі її Царське Величество усієї Росії обіцює невідклично, за себе, за своїх наслід-ників і спадкоємців удержувати згаданих католиків обидвох обря­дів по вічні часи в непорушному посіданню всіх їхніх привілеїв, посілостей і церков, забезпечити їм свобідне визнання їх релігії та заявляє за себе й за своїх наслідників, що ніяким чином і ніколи не покористується своєю владою на шкоду римо-католицької ре­лігії обидвох обрядів у провінціях, які на основі сьогоднішнього договору перейшли під її владу"¹.

Хоча цю гарантію заприсягла цариця Катерина II, але ще таки то­го самого року відбулися у Петербурзі наради, які вирішили розпо­чати "місійну" роботу над наверненням уніятів на православ'я, яку доручено мінському єпископові Вікторові Садковському. Для допо­моги у його місійній праці уряд призначив 20 000 рублів річно, а вій­ськові команди одержали наказ допомагати місії і доставляти стільки війська, скільки буде потрібно для "місійної діяльності"².

У квітні 1794 р. єпископ Садковський видав відозву до всього Ук­раїнського уніятського духовенства й населення, де заявляв, що унію введено насильно проти волі народу й тепер кожний може вер­нутися до "батьківської віри". Услід за тим московські місіонарі враз з військовими відділами ввійшли на Волинь, Холмщину й Полісся й почалося "навертання" на православ'я. Відбулося це дуже просто, вистачило, щоб у громаді зголосилося до "місіонарів" кількох "пра­вославних" і "місіонарі" у супроводі війська, брали в посідання ук­раїнську уніатську церкву, священика ув'язнювали й вивозили або в кращому випадку проганяли. Так само вірним, які ставали в обо-

 

¹ Lencyk W. The Eastern Catholic Church and czar Nicholas.- New York, 1966.- P. 20.

² ЛужницькийГ. Українська Церква між сходом і заходом.- Філадельфія, 1954.- С 449.

¹ Там же.- С 450.

² Там же.- С 451.

 

роні своїх душпастирів, або рішуче не хотіли прийняти православ'я, конфісковували майно, а їх самих вивозили. Застосовано також ще й інші драконські міри навертання і таким чином, ще заки помер­ла Катерина IT, у 1795 р. змінено 2 300 уніатських церков на пра­вославні. Того ж самого року Катерина II проголосила указ, яким зліквідувала уніатські єпархії на Волині, Луцьку й Берестейську та Пинську на Поліссі, а на їх місце заснували чотири православні, дві в Україні, Подільську й Волинську та Литовську й Білоруську¹.

Уніатська Церква, ставши національною церквою в Галичині й на Правобережній Україні, заважала російському урядові здійсню­вати його політику, бо стояла на перешкоді російщення Правобе­режжя. Водночас і поляки посилили свій наступ на Уніатську Цер­кву, намагаючись латинізувати її, а вслід за тим полонізувати її вірних.

Під час Листопадового повстання 1830 р. трапилася нагода вда­рити по Уніатській Церкві. Хоча маси українського населення не підтримували польського повстання, московська влада постанови­ла ліквідувати в Україні останки української самобутності й окре-мішності від російського народу під релігійним оглядом.

Користаючи з того, що деякі монахи василіани брали участь у польському повстанні проти російського панування, цар Микола І вирішив уневажити Берестейську Унію з 1596 p., а Уніатську Цер­кву "возз'єднати" з Російською Православною Церквою. Він ство­рив навіть окремий комітет, який мав завдання російщити Право­бережжя і в цьому процесі Православна Церква мала своє призна­чення.

У 1831 р. російський уряд відібрав від монашого чину Василіан Почаївський монастир, виховний осередок й одну з найбільших свя­тощів українського народу, який ПО років був у руках уніатів. При монастирі була друкарня — важливий осередок церковного та світського книгодрукування, а отже, і важливий культурний осере­док України. Багато з видань Почаївської друкарні посіли визначне місце в історії українського друкарства. "Уніатський період Поча­ївської друкарні, це період її найбільшої слави, хоч і служила вона лише частині українського народу",— стверджував проф. І. Огієнко. У тій друкарні надруковано 148 книжок церковно-слов'янською та українською мовами, 32 польською і 7 латинською, разом 187 кни­жок². З переходом під адміністрацію російської православної ієрархії Почаївська Лавра перестала бути важливим осередком книгодруку­вання, але 1832 р. стала кафедрою Волинського православного архі-

єрея, який у 1833 р. дістав титул архієпископа. Російський шовінізм у Почаївському монастирі збільшився в кінці XIX і на початку XX ст. Найактивнішими шовіністами в тому часі були архієпископ Антон Храповицький і зрусифікований архімандрит монастиря Віта­лій Максименко, родом з Волині¹. Почаївська Лавра стала центром русифікаційної діяльності на Волині, у XX ст. тут друкувався анти­український "Почаевский Листок", який був речником антиукраїн­ського "Союза Русскаго Народа".

Напередодні ЇЇ ліквідації Уніатська Церква в межах Російської імперії налічувала вже тільки 1339 церков, змаліло число монахів до 432, монахинь до 74, а монастирів до 42. Зате зросло число вір­них до 1 504 278, що сталося, мабуть, внаслідок природного при­росту уніатського населення. Однак збільшення кількості свяще­ників до 2 006 є безперечним доказом того, що церква в народі знаходила собі належну моральну й матеріальну підтримку. Насам­перед першим кроком до ліквідації Уніатської Церкви був Указ Ми­коли І від 9 лютого 1826 p., яким заборонялося продавати като­лицькі молитовники у місцевостях, де не було уніатських церков й на кожному молитовнику мусіло бути зазначено, що він призна­чений тільки для уніатських церков та уніатів.

Російський уряд проводив планові й організовані акції проти Уніатської Церкви. На єпископські кафедри призначалися при­хильні до московської політики люди, застосовувалися всі засоби "переконування", терор і переслідування, ув'язнення і заслання, обман. За сорок років такого "навертання" Уніатська Церква втра­тила дев'ять мільйонів вірних. До боротьби з Уніатською Церквою приступили також польські римо-католики (особливо могилівський архієпископ Стрженьцевич) і колегія, створена Олександром І у 1801 p., яка мала наглядати за католиками та уніатами, і шкодила уніатам иа кожному кроці².

Отже, польське повстання було тільки одним із приводів до лік­відації Уніатської Церкви. Ліквідовано 1832 р. Чин Отців Василі­ан, а їхнє добро поділено між московською ієрархією й державою. Того ж самого року вийшов указ, згідно з яким діти змішаних подруж (католики-православні) мусіли виховуватися тільки в пра­вослав'ї. Восени 1832 р. цар видав указ, що діти Волині, Поділля, Холмщини й Білорусії можуть бути переслані до Росії для відпо­чинку. Самі батьки мали просити забезпечення для дітей. Зголо-шених переодягали у різний військовий одяг і доставляли до війсь­кових таборів у Росії. Чотири такі транспорта по стоп'ятдесят хлоп­ців, а потім додано ще і п'ятий, вислано на Київ. Дітей забирали

 

¹ Там же.- С 452.

² Жук С. А. Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври.- Крем'янець,
1938.- С. 62; Дубилко І. Почаївський монастир в історії нашого народу.- Вінніпег,
1986.- С 79.

¹ Дубилко І. Вказ. праця.- С 80.

² Федорів Ю. Історія Церкви в Україні.- Торонто, 1967.- С 265-266.

 

ПО

Ill

із захоронок або зі школи, навіть без відома батьків. Матері про­тестували й кидалися на конвойних йояків, але то не багато допо­магало¹.

У 1833 р. цар поновив указ цариці Катерини И від 1779 р. про те, що коли б хтось "із католиків, а передусім з уніатів, світських або духовних вищого або нижчого стану, словом, письмом або чин­но виступив проти панівної релігії, тобто православ'я, того будуть уважати ребеліантом і він, чи вона буде відповідно покараний". Ко­ли ж у 1835 р. православні священики прийшли до шляхтича Ма-ковійського, селяни під його проводом зважилися на спротив. За те Маковійського заслали на Сибір, а його маєток уряд сконфіс­кував, але навернення села на православ'я забрало три роки. У се­лі Радомилі на Поліссі мешканці села боронили свою церкву три дні і три ночі проти озброєної поліції, аж врешті силою зброї були примушені прийняти православ'я².

Остаточної ліквідації Уніатської Церкви доконав єпископ Ио­сиф Сємашко (1798-1868), який намовляв останніх єпископів, Ва­силя Лужинського, що був адміністратором білоруської полоцької єпархії, та Антонія Зубка, єпископа берестейського. Обидва єпис­копи відмовлялися, але Сємашко загрозив карними санкціями, вони заломалися і вкінці підписали акт возз'єднання. У 1837-38 pp. по­над 160 священиків уніатів заслано на Сибір, де вони знайшли му-ченичу смерть на тяжких роботах у голоді й холоді³. Єпископ Сє­машко, щоб доказати свою вірність московській Церкві, наказав свого рідного батька, католицького священика, вивезти на Сибір. Але зроблено виїмок і старого Сємашка заслали тільки у глиб Ро­сії. Так безоглядно повівся син зі своїм батьком.

Сємашко власне допоміг російському урядові "навернути" уні­атів на православ'я й ліквідувати Уніатську Церкву як організацію. 25 березня 1839 р. на зібранні святішого Синоду святочно прого­лошено прийняття Уніатської Церкви в лоно Російської Правос­лавної Церкви. Цей акт в імені двох і півмільйона вірних підписа­ло... 21 священик, бо всі інші були на Сибірі або в могилі⁴^ У заплату за добру роботу для Російської Православної Церкви Ио­сифа Сємашка московський Святіший Синод підніс в чині до архієпископа.

Того самого 1831 р. відмінено в Україні Магдебурзьке право для всіх міст за винятком Києва, яке цар скасував у 1835 p., незважа­ючи на те, що воно було гарантоване для України Переяславською угодою 1654 р.

¹ Стеблецькіїй С. Переслідування Української і Білоруської Католицької Церкви ро­
сійськими царями.- Мюнхен, 1954.- С. 60.

² Там же.- С. 62.

³ Там же.- С. 68.

⁴ Лужніщькіїй Г. Вказ праця.- С 468.

У 1840 р. усунено Литовський Статут, кодекс прав, виданий у XVI ст., один з найкращих кодексів права свого часу, яким кори­стувалося українське судівництво, і введено всюди московські за­кони. Кодекс охоплював норми судовопроцесуального, карного, ци­вільного й господарчого права, поруч з постановами державного права. Цей кодекс був писаний тодішньою "руською" канце­лярською мовою. Так повільно московські царі ліквідували решт­ки української самобутності, щоб якнайменшою стала різниця між українським і російським народом.

Літературна творчість

На початку XIX ст. осередком культурного життя на Лівобереж­ній Україні став Харківський Університет, де ректором довший час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. Уряд 1827 р. видав особливу інструкцію рескрипт з вимогою, щоб до гім­назій та університету приймали лише студентів з вільних станів. У 1831 р. прийшла інструкція з сенату, щоб молоді від 10-18 літ забо­ронити навчання за кордоном, але примусити їх учитися в Росії¹. Коли ж іде мова про українське національне відродження першої половини XIX ст., то носієм цього руху було настроєне опозиційно до російського уряду дворянство. Великі війни Росії з Наполеоном і Туреччиною, як і неврожаї, стали найголовнішою причиною змен­шення вивозу хліба через чорноморські й азовські порти, а тим са­мим зменшення поміщицьких прибутків. Польське повстання, як і неспокої у Волинській та Подільській губерніях, сильно знизили торговельні обороти. Війни, на яких утрачено багато людських ре­зервів, як і природні нещастя, були під економічним оглядом вели­ким тягарем для України. Крім того, економічна політика російсько­го уряду весь час ішла в розріз з інтересами України. Митні тарифи, як і великі податки, доводили Україну до руїни. Все це великою мі­рою підтримувало опозиційні настрої серед українського дворянства і сприяло українському національному відродженню.

Немалий вплив на розвиток українського національного відрод­ження мав і польський революційний рух, в тому числі польське повстання 1830 р. Деякі польські письменники й поети почали ці­кавитися українською проблематикою, а зокрема українським фоль­клором, брали українські сюжети для своїх творів. До них належа­ли у XIX ст. Антін Мальчсвський (1793-1826), автор відомого тво-ру-поеми "Марія, повість українська", яку він написав під впли­вом української народної творчості, Юзеф Богдан Залеський (1802-1886), Северин Гощинський (1801-1876) написав збірку поезій "Дух

¹ Бороздин Н.Н. Университеты в России в первой половине XIX века //История России в XIX веке.- Санкт-Петербург, 1907.- Т. 2.- С. 369.

степу", "Дума о Косіньскім", "Тарасова Могила", в яких наявні описи української природи й ідеалізація козацької минувшини; Ми­хайло Чайковський (1804-1886), про якого мова буде далі, а частин­но й поет Юліюш Словацький (1809-1849), який користувався ук­раїнським фольклором і змальовував пейзажі Волині й Поділля та ін. Деякі з них навіть писали свої твори українською мовою, як наприклад, Тимко Падура (1801-1871), Антін Шашкевич, Спири-дон Осташевський (1797-1875) та інші. Була т. зв. українська шко­ла в польській літературі.

Історичне значення Івана Котляревського як зачинателя нової української літератури було винятково важливе: своєю творчістю, наполегливим зверненням до народної мови, до засад демократич­ної естетики він відкривав принципово новий етап у розвитку на­ціональної літератури¹. Доба від появи "Ене'іди" до виходу "Коб­заря" Шевченка ознаменувалася виступом ряду талановитих пись­менників, напруженими й плідними творчими шуканнями. Серед поетів передшевченківського періоду визначне місце посідають Пет­ро Гулак-Артемовський (1790-1865), автор дидактичної поезії "Справжня добрість", в якій розкрив свої суспільно-етичні та фі­лософські погляди, а також балад та віршованих байок — "Пан та собака", "Солопій та Хівря", "Тюхтій та Чванько" та ін. Уся твор­чість Гулака-Артемовського має нахил до філософування, причому філософування песимістичного. Він також дав чимало перекладів і мистецьких переспівів із кращих зразків світової літератури.

Сучасником Котляревського був Григорій Квітка (1778-1843), батько української повісті, що під своїми творами підписувався зви­чайно псевдонімом Грицько Основ'яненко. Писати почав він до­волі пізно, щойно на 38-му році життя та й то спершу російською мовою. По-українськи почав писати для розваги й тому його тво­ри "Солдатський партрет", "Пархомове снідання" та інші належать до гумористичного жанру. Далеко важливіші його "Малороссий­ские повести", "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов", "Божі діти" й "Перекотиполе", які мали великий вплив на розвиток української літератури.

Квітка також і драматург, автор комедій "Шельменко — волос­ний писар", "Шельменко — денщик", "Сватання на Гончарівці", які ще й досі популярні на українських сценах. Твори Квітки-Ос-нов'яненка овіяні прихильністю до простого народу, він перший увів до літератури селянина-кріпака, якому "дозволив розповісти про себе своїми словами — простою народною мовою". Г. Квітка-Основ'яненко у своїх творах жодним словом не виступав проти крі­пацтва, але він протестує проти поділу людей на вищих і нижчих.

¹ Історія української літератури: у восьми томах.- Київ, 1967.- Т. 2.- С. 459.

В українській літературі Квітка виявився майстром у зображен­ні типово ідеальних портретів української жінки. "Його жіночі по­статі варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового пись­менства",— писав видатний історик української літератури Сергій Єфрсмов¹. До творчого доробку Г. Квітки "належать комедії, пові­сті та оповідання, більшість яких здобула визнання сучасників та зберегла свою історично-літературну, пізнавальну й художню цін­ність до наших днів. Власне і ввійшов він в історію української літератури як її перший прозаїк"².

Євген Гребінка (1812-1848), поет, який став байкарем і чудово до­вів придатність української мови до апологічних творів. Гребінка ви­ступав як цілком оригінальний письменник, що написав 27 байок і надав їм національного колориту, органічно пов'язав з українським фольклором і традиціями. Грсбінчині байки пройняті гострим доте­пом, лукавством та уїдливою іронією. Поруч із жанром байок Гребін­ка ввів в українську літературу романтичні жанри — романси, пісні, поетичні медитації. З українських ліричних поезій Гребінки широко відомий твір "Ні, мамо, не можна нелюба любить", що став народ­ною піснею. Гребінка робив також спроби мистецького перекладу з польської та російської мови. Крім того, він писав поезії і російською мовою, але на українську тематику. На жаль, Гребінці доля не дала змогу розвинути повністю свого таланту і він помер на 37 році життя.

Левко Боровиковський (1806-1889), поет і байкар, який вперше виступив на літературній арені 1828 p., надрукувавши баладу "Моло­диця" в журналі "Вестник Европы". В альманасі "Ластівка" у 1841 р. з'явилося одинадцять його байок, а в 1852 р. він видав окремою книжкою збірку під назвою "Байки і прибаютки". Для байок Боро-виковського характерна лапідарність вислову: сконденсовано життє­вий досвід і народний дотеп. Боровиковський одним із перших ут­верджував в українській літературі "серйозний тон", орієнтуючись на народну творчість як на джерело поетичних образів, як на есте­тичний зразок³. Літературну діяльність Боровиковського характери­зує любов до рідного слова, увага до минулого свого народу й до на­родної творчості взагалі. Він займався також і перекладами з польсь­кої та російської літератури.

Амвросій Метлинський (1814-1870) був професором Київського університету й постом. У 1839 р. з'явилася збірка його творів "Ду­ми і пісні та дещо" під псевдонімом Амвросій Могила. Вірші Мст-линського пройняті сумом за "славним минулим" батьківщини, за

¹ Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. 4-е з одмінами й додатками.-
Ляйпціг, 1924.- С 419.

² Зубков С. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко // Григорій Квітка-Основ'яненко. Вибране.-
Київ, 1961.- С 5,12.

³ Історія української літератури: у восьми томах.- Київ, 1967.- Том 2: Становлення
нової літератури (друга половина XVIII — тридцяті роки XIX ст.).- С 250.

 

І14

"старенькою ненькою" — Україною. Більшість поезій Метлинського балади, в яких переважає ліричний і глибокий драматичний еле­мент. З мистецького боку поезії Метлинського на історичну тема­тику цікаві як оригінальні зразки романтизму, який тоді щойно ут­верджувався в українській літературі. Він перший в українській літературі творить поетику образів-символів, образів-алегорій, що втілюють у собі його патріотично-філософські узагальнення. Мет-линський любить і цінить свою мову, мову українського народу, на що вказує його вірш "Рідна мова": "Рідна мова, рідна мова! Мов завмер без тебе я! Тільки вчую рідне слово, обізвалась мов сім'я...". Він як поет-новатор відіграв позитивну роль у розвитку української віршованої мови, техніки віршування, збагачення жанрів.

Також гідним уваги є історик, поет і письменник Микола Косто­маров (1817-1885), основоположник народницького напрямку в "ук­раїнській історіографії. У 1838 р. вийшов його твір "Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке", а в 1839 р. збірка поезій "Украинские баллады" та "Ветка, малороссийские стихот­ворения" (в 1840) під псевдонімом Ієремія Галка, цілий ряд інших літературних творів. Деякі твори Костомаров писав російською мо­вою, як наприклад, "Кремуций Корд", "Кудеяр" та інші, але "у своїх історичних та літературно-критичних дослідженнях Костома­ров обстоював самобутність української літератури, життєздатність української мови, доводив, що це мова й література народу, який мав свою історію і своє майбутнє"¹. В естетичному відтворенні ук­раїнського минулого Костомаров іноді йде поряд із Мстлинським. Проте він вносить нове в "традиційну" концепцію: у нього забри­ніли мотиви соціальні, виступила історична правда, громадянський протест. Своєю творчістю Костомаров вніс в українську поезію нові мотиви й художні засоби; він прагнув до ритмічної різноманітно­сті, шукав нові метри й ритми й тому належить до активних ді-ячів-новаторів українського романтизму.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) видатний прозаїк нової українсь­кої літератури, історик та етнограф. Куліш автор повісті з часів геть­мана Петра Дорошенка "Чорна Рада", драми "Байда, князь Вишне-вецький", поеми "Маруся Богуславка" та інших літературних творів. Як історик Куліш починав родовід українства не від козаччини, як це робили його сучасники, а від Київської держави. Козаччину й гай­дамаччину він змальовував як рухи деструктивні, позбавлені держав-нотворчих ідеалів. В українському суспільстві другої половини XIX ст. Куліш не бачив тієї української суспільної верстви, яка мала б си­лу і волю до будівництва власної держави й тому прихильно оціню­вав приєднання України Москвою. П.Куліш був людиною супере­чливою у своїх ідейних позиціях. Збагнувши все лихо, яке принесла

Україні московська займанщина та пануючі тоді слов'янофільські ідеї, він написав гостро протиросійську "Слов'янську оду", в якій між іншим він звертався до Москви з такими словами:

"Обманщице, кого ти не лестила, кому м'яких не слала ти пе­рин? Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам тво­їм?.. Святою ти себе провозгласила, і небеса під себе осягла. А на землі твоїй нечиста сила Слов'янську кров сторіками лила. Обня­ти світ залізними руками, Силкуєшся, щоб людському уму, спору­дити з продажними попами Вселенськую безвихідну тюрму. І всіх слов'ян скликаєш воєдино: Зливайтеся: я — море, ви ручаї... Ко­рітеся і нахиляйте спину, хилітеся під присуди мої".

Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шля­хом творення великих національно-культурних вартостей. Куліш уважав, що українська літературна мова повинна увібрати в себе й елементи старої літературної мови, щоб розвивалася на предківській основі. Ідеї Куліша далеко випереджували його добу, не завжди зро­зумілі його сучасникам і на тому тлі доходило до непорозумінь між ним і уіфаїнським громадянством. Він був автором української абет­ки й правопису, яку назвали від його прізвища "кулішівкою"¹. Цей правопис прийняли народовські видання в Галичині у 1890 pp.

Не малу роль в історії української національної свідомості ві­діграли й твори Миколи Гоголя, видатного українського письмен­ника російською мовою, в яких він зображав славне минуле укра­їнського народу ("Тарас Бульба", "Миргород") чи народного фоль­клору ("Вечори на хуторі біля Диканьки") та інші, в яких виявили­ся любов до України, знання української народної творчості, по­буту, мови та звичаїв народу.

Але найважливішою постаттю половини XIX ст. був геніальний поет і маляр Тарас Шевченко (1814-1861), який своїм талантом пе­реростав своїх сучасників. Він прожив заледве 47 років, з яких 24 перебував у кріпацтві, 10 на засланні, і декілька років під поліцій-ним наглядом, як небезпечна для режиму людина. Але в історич­ному розвитку України, в її літературі, мистецтві й культурі він зай­має незвичайне місце своєю геніальною обдарованістю.

Т. Шевченко вийшов із кріпацької родини й тому був прекрас­но ознайомлений із життям-буттям українського селянства й на­лежно розумів його. Тому не диво, що Василь Стефаник назвав Тараса Шевченка першою такою селянською силою, що "набрав­ши розуму у панськім світі, обернула його на оборону селянського світу". І справді, обертаючись серед панських кіл, які викупили його з неволі як талановитого маляра й допомогли здобути належну ми-

 

¹ Там же.- С 273.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962.- Т.4.-С. 1231-1232.

стецьку освіту, Шевченко не забув свого селянського роду. Всупе­реч советським фальсифікаціям, "протекторами та друзями Шев­ченка були головно українські поміщики... як генерал князь Ми­кола Рєпнін-Волконський, тодішній "губернатор Малоросії" та його дочка Варвара, поміщик Василь Тарновський старший та його син Василь Тарновський молодший"¹, Андрій Лизогуб та інші.

Т. Шевченко багато завдячував своїм добрим відносинам з ук­раїнськими панами, що першими популяризували його твори та під­тримували фінансово й морально в його житті. Першу збірку по­езій Тараса Шевченка, яка з'явилася друком у 1840 р. під назвою "Кобзар", видав дворянин і поміщик Петро Мартос, завдяки пе­редплаті, в якій взяли участь у різній кількості дворяни Петро Се-лецький, Гнат Ґалаґан, Віктор Закревський, Л. Раковин та інші. Шевченкову поему "Гайдамаки" скоро розкупили завдяки нефор­мальній мережі між українською верхівкою. Найбільше причинив­ся до цього Григорій Тарновський і його небіж Василь. Всі вони були нащадками козацької старшини, які зробили чимало для збе­реження і розвитку української національної культури.

Збірка "Кобзар" не тільки принесла славу її авторові, але та­кож стала початком нової епохи в історії української літератури. Взагалі Шевченкові вірші справили велике враження на українське суспільство й відіграли велику роль у національному відродженні українців не тільки під російською, але також і під австрійсько-польською займанщиною. Шевченко, глибокий лірик, написав ба­гато високомистецьких поетичних творів й епічних поем, в яких відобразив славне минуле українського народу та його недолю в Російській імперії. Він гостро засуджував панські знущання над на­родом й автократичний режим російських царів. Своїм палким сло­вом він збуджував національну свідомість і закликав своїх більш щасливих земляків, щоб вони ради матері-України об'єдналися з тими обезправленими й поневоленими братами-кріпаками, блага­ючи: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, Нехай мати ус­міхнеться, заплакана мати", і разом з цим кинув усім своїм земля­кам бойовий заклик: "Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте".

Твори Т. Шевченка протягом XIX ст. стали політичною про­грамою українського національного визвольного руху. Оповідаючи про історичне минуле України, її національне і соціальне понево­лення Московщиною, Шевченкові поезії під зовсім виразним впли­вом французької революції кличуть до боротьби за національне ви­зволення і за встановлення справедливої соціальної системи, ос­нованої на гідності людини.

¹ Пріцак О. У століття пародии М. Грушевського //Листи до приятелів.- Нью-Йорк-Торонто, 1966.- Кн. 5-7.- С 12.

"Шевченко вніс в українську літературу немеркнучі образи на­родних співців, натхненних патріотів, створив глибоку лірику любові до рідного краю і його безсмертного слова,— пише літера­турознавець і педагог Іван Пільгук.— Його образ люблячої і страж-дущої матері своїм художнім змістом, великим гуманізмом, широ­ким узагальненням національних рис характеру вийшов поза межі своєї епохи"¹. І тому не дивно, що "Кобзар" став для українців XIX і початку XX ст. тим, чим була Біблія для жидів під час їхньої двотисячнорічної діаспори. Заборонені російською окупаційною вла­дою твори Шевченка потайки ходили між народом, підтримуючи серед нього національні традиції і свідомість національної окре-мішності².

Водночас Шевченко своїми поезіями здобув не тільки славу й приятелів навіть серед найвищих верств суспільства, але й ворогів, головно серед росіян монархістів і шовіністів. Одним із них був російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Він, дові­давшись про арешт Шевченка, писав: "Мені не жаль його, і якщо б я був його суддею, я зробив би те саме. Я відчуваю ворожнечу до такого роду лібералів, то вороги всякого успіху". Бєлінського, який взагалі ненавидів українців, ображало те, що Шевченко, "той хахлацький радикал", писав пасквілі на царя³. Бєлінський у Шев­ченкові "правильно відчув геніальну провідну особистість укра­їнського відродження" й тому "мав особливо гостру ненависть" до нього⁴.

Шевченко був не тільки поетом, але також і видатним драма­тургом і митцем-малярем. Закінчивши Петербурзьку мистецьку ака­демію, в 1845 р. Шевченко повернувся в Україну, де змальовував історичні й архітектурні пам'ятки до альбому "Живописна Укра­їна". У 1846 р. він мав стати викладачем малярства в Київському університеті, але тут він стрінувяся з членами новоорганізованого Кирило-Мефодіївського Братства й доля не дозволила йому ані за­кінчити свого альбому "Живописна Україна", ані викладати маляр­ство. Поліція заарештувала його 5 січня 1847 р. за протирежимні поезії й він був засуджений до "служби в солдатах" із наказом са­мого царя, щоб йому не дозволили ані писати, ані малювати. Проте і в тих роках йому вдалося дещо написати й намалювати. Напри­кінці березня 1858 р. Шевченко повернувся до Петербурга вже з підірваним здоров'ям, а в березні 1861 р. Шевченка не стало між живими.

¹ Пільгук І. Шевченко основоположник нової української літератури.- Київ, 1963. -
С 459.

² Селецькіїй ІО. Основи суспільства; вступні завваги.- Париж, 1966.- С. 15-16.

³ Слабченко М. Вказ. праця.- С 181.

⁴ Бойко Ю. Вибране.- Мюнхен, 1971.- Т. 1,- С 160. '

 

 

Кирило-Мефодіївське Братство

У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні універ­ситет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі пере­несеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректо­ром того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і ці­лої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та ос­віти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була бо­таніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.

Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікави­ли студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комі­сію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобе­режна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести до­кументально безпідставні претензії поляків на землі Правобереж­жя¹. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, ро­сійська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток².

М.Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом Петербурзької Академії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і на­вчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'яз­ки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки­евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).

Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський уні­верситет також був осередком й української науки. Завдяки кіль­ком поколінням українських учених, які були професорами в Ки­ївському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрі-

чалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася ук­раїнська національна думка.

І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину мо­лодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегаль­не українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письмен­ник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний ет­нограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олек-сандер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.

Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної за­лежності України, про що писав у своїх записках Василь Біло­зерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".

Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати суспільство на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братер­ство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину¹. У програмі Кири-ло-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу. Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками програми. У політично-національному відношенні... висували вони ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правлін­ня — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свобо­ди, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором².

Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладе­на в основних його документах, у "Книзі битія українського наро­ду" і в "Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" (в оригіналі "Устав Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи по-

 

¹ Пріцак О. Що таке історія України //Свобода.- 1980.- Ч. 166.- ЗО липня.

² Пономаренко М. Михайло Максимович //Календар-альманах "Нового Шляху" на
1987.- Торонто, 1987.- С 72-73.

 

¹ Luckyj G. Between Gogol' and Sevcenko; polarity in the literary Ukraine, 1798-1847.-
MQnchen, 1971.- P. 175.

² Слабчснко М. Вказ. праця.- С. 178.

винні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну фе­дерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "со-єдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена приз­навалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар¹. Йшлося про те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми власними урядами і президентами на чолі. Кожний на­род мав сам порядкувати всіма своїми справами самостійно і не­залежно від інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій ок­ремий громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології де­кабристів, бо трактувало всі слов'янські народи однаково.

Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати по­винні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спіль­ні справи цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації, вибираний на чотири роки так само, як президенти по­одиноких республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної республіки, але творити окрему адміністративну одини­цю, щось на зразок як у США місто Вашінгтон.

М. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття укра­їнського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, голов­ним чином його сучасника, великого польського поста Адама Міц-кевича з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — ук­раїнському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жер­твою нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, пока­зуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений будівничим, він став основою всього"².

У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну рівноправність та національне визволення всіх слов'янських наро­дів, а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що "українська нація творить собою особливу єдність пройняту ду­хом рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Чле­ни Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження ниж­чих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти се-

ред народу, запровадження всенародного виборчого права та вибор­ність чиновників.

Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різ­нилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них ува­жала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими правилами любові, лагідності й терпеливості¹.

Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати слов'янську спілку на основі рівності,братерства й любові до люд­ства². Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів ук­раїнців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пунк­ти Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.

За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефоді­ївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Ме-фодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.

У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака,Тараса Шевченка, Василя Бі-лозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку"⁵.

Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевчен­ка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними вір­шами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліс­сельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'яз­нення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслан­ня в Саратові, де він перебував аж до 1856 р.⁴.

 

¹ Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров.- Київ, 1920.- С. 26-27; Онацьшй Є.
Українська мала енциклопедія.- Буенос Айрес, 1959.- С 637.

² Вивід прав України. Документи і матеріали до історії української політичної думки.
(Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева).- Мюнхен, 1964.- С. 113.

¹ Єфремоз С Історія українського письменства.- Вид. 4.- Вецпяр, 1924.- Т. 2.- С 10.

² Там же.- С. 11.

³ Kozak S. Ukrainscy spiskowcy і mesjanisci Bractvo Cyryla і Metodego.- Warszawa, 1990.-
S. 232.

⁴ Ibid.

Після проголошення вироку в Україні "розшаліли цензура й до-нощицтво, заборонено не тільки всякі українські книжки,, але при­сікалися й до статтей писаних по російськи на теми України; за­боронено вживати назву Україна, Малорусь, Гетьманщина"¹.

У відповідь на це майже негайно після арештів членів Братства, на одній з вулиць Києва з'явилася прокламація, яка говорила: "Брат­тя! надходить велика пора, пора, коли маємо можливість змити гань­бу збезчещених прахів батьків наших і нашої рідної України, діткне-ної підлою рукою ворогів наших. Хто ж з вас не піднесе руки в ім'я великої справи! З нами Бог і добрі люди,вічно вірні сини України"².

З появою Кирило- Мефодіївського Братства в українській інтелек­туальній історії почалася нова доба. Досі всі інтелектуальні вияви XIX ст. були звичайними копіями російського інтелектуального жит­тя (слов'янофільство, народність, історичність). Часто українці задо­вольнялися звичайною окремішністю всередині російського руху, як довго там не заперечували українського змісту. Тепер, хоча все ще під впливом своїх сусідів, вони вже почали розвивати свої власні іде­али, почали зосереджуватися на своїй власній судьбі³. Діяльність Ки­рило-Мефодіївського Братства тривала близько 15 місяців, але вона залишила помітний слід в усій історії суспільно-політичної бороть­би в Україні, тому "царська цензура протягом десятиріч намагалася не допустити будь-яких повідомлень у пресі про діяльність кирило-мефодіївців"⁴. Помимо того що Кирило-Мефодіївське Братство не мало змоги розвинути своєї діяльності, його програма користувалася прихильністю серед інтелектуальних кругів. Розгром Кирило-Мефо-діївського Братства був тяжким ударом по національно-визвольних прагненнях українського народу, що загальмував на багато років роз­виток усіх галузей української культури.

* * *

Надзвичайно тяжким був 1848 рік. У половині 1847 р. в Кате­ринославській губернії і в Південній Україні з'явилася епідемія холери, яка досягла берегів Чорного й Азовського морів, десятку-вала населення й наробила чимало шкоди. У квітні 1848 р. Пів­денну Україну навістила жахлива посуха, що тривала від квітня аж по вересень і внаслідок того збіжжя, картопля, овочі й городина пропали на пні. Через брак фуражу й виснаження тяглової худоби трудно було доставити продукти з інших губерній. У тому році не зібрано навіть двох третин посіяного зерна на озимину, а з ярого зібрано тільки половину. Тому що не було чим годувати худоби,

¹ Ibid.

² Возняк М. Кирило-Мефодіївське братство.- Львів, 1921.- С. 149.
^} LuckyjG. Op. cit.- S. 180.

⁴ Сергієнко Г. Я. Історіографія Кирило-Мефодіївського Братства //Історіографічні дослідження в Українській РСР.- Київ, 1971.- Вин. 4.- С 151.

худоба дешевшала, а хліб дорожчав. Улітку 1848 р. знову віднови­лася холера ще з більшою силою й охопила Катеринославщину. Із зареєстрованих 47 940 захворювань — померло 14 990 осіб¹.

Одночасно революційні настрої в Західній Європі в 1848 p., відо­мі під назвою "Весни Народів", довели до упадку захисника реак­ційного режиму в Австрії, князя Меттерніха і знайшли свій відгук і в Україні. Знесення панщини в Галичині скріпило чутки про неда­леке знесення кріпацтва і в Росії. Вибухали селянські повстання й люди відмовлялися виконувати кріпацькі повинності. На Волині по­міщики, побоюючись за своє і своїх родин життя, тікали зі своїх ма­єтків до Житомира, де було військо, і просили в царя допомоги. По Україні ширилися летючки з закликом до загального повстання. Це все викликало занепокоєння в урядових колах Росії. У зв'язку з тим у Польщі, Білорусі, Україні та Бесарабії запроваджено надзвичайний стан і запроваджено цензуру². "Політика царського уряду була спря­мована якраз на те, щоб стерти насильницьким анексіоністичним шляхом всякі національні особливості української нації"³. За таких умов Росія розпочала ще одну війну з Туреччиною, щоб здобути ви­хід через Дарданели із Чорного моря на Середземне.