Кримська війна 1853-1856 pp.

У міжчасі на Балканах і на Середземному морі назрівав спір за сфери впливів поміж Австрією, Францією, Росією та Туреччиною, яка хилилася до упадку. Росія намагалася використати слабкість Ту­реччини й опанувати чорноморські протоки Босфор і Дарданели, що були під пануванням Туреччини, та забезпечити собі вільний вихід до Середземного моря. У 1850 р. в Боснії на Балканах ви­бухнуло протитурецьке повстання, яке турки криваво задушили, а в 1852 р. захопили князівство Монтенегро. У справу втрутилася Ав­стрія, яка за підтримкою Росії вимагала від Туреччини звільнити Монтенегро. Французи зі свого боку вимагали від султана приві­леїв для католиків у святих місцях Єрусалиму, які мали статися кош­том православних, а цар Микола І вимагав для себе права патро­нату над православними, підданими турецького султана. Султан на це не погодився і Микола І постановив змусити його до того, від­давши наказ російським військам 2 липня 1853 р. переправитися через ріку Прут, щоб окупувати румунські князівства, Молдавію і Валахію. Однак російський уряд не врахував того, що в обороні Туреччини стане не тільки її протектор Англія, але приєднаються ще Франція й Австрія, що також шукали за ринками збуту для своїх промислових товарів на Близькому Сході.

¹ Дружинина Е. Вказ. праця.- С. 59.

² Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С 424-425.
⁵ Лугова О. Вказ. праця.- С 16.

Цей акт довів до дипломатичних переговорів, які не дали жод­них позитивних вислідів, і Росія створила один російсько-турець­кий фронт над Дунаєм, а другий на Кавказі, загрожуючи Туреччи­ні з північного сходу. Під кінець листопада 1854 р. російський флот несподіваним наскоком знищив турецький флот біля пристані Си-ноп. В Англії це проголошено як "масакру" і, щоб Росія не стала володарем Чорного моря, британський та французький флоти ввій­шли до Чорного моря. А 28 березня 1854 р. Англія, Франція й Ав­стрія оголосили Росії війну.

Бої продовжувалися на обох фронтах, 14 вересня 1854 р. союз­ні війська висадилися на берег Криму коло Євпаторії і війна про­довжувалася вже у Криму.

У боротьбі за Крим обидві сторони понесли великі жертви, але російські були неспівмірно більші. Росія виявилася економічно від­сталою кращою порівняно з Англією і Францією через свою фс-одально-кріпосницьку систему. Якщо б війна обмежилася виключно Росією і Туреччиною, то Росія виграла б її, але із економічно роз­виненими західноєвропейськими державами вона ніяк не могла рів­нятися.

Кримська війна жахливо відбилася на економіці Російської імпе­рії, зокрема Південної України, оскільки була прифронтовою зоною і тут проголошено військовий стан. Через Херсонську, Катеринос­лавську й Таврійську губернії просувалися безперервно війська, транспорта зі зброєю та боєприпасами, а також пораненими вояка­ми. У мешканців цих губерній забирали весь скот і люди вмирали від голоду й хворіб¹. На населення покладено різні повинності вели­чезних розмірів. Губернатор Таврійської губернії повідомляв, що в одному тільки 1856 р. для військових потреб його губернія виставила 147 560 підвод². Ціла організація воєнної роботи впала всім своїм тя­гарем на Україну, що була безпосереднім запіллям фронту. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства, з яких для по­треб війни мобілізували молодих робітників, збільшено податкові зо­бов'язання й населення мусіло, крім згадуваних уже підвод, утриму­вати військо на постої, доставляти скот для військових потреб тощо. Взагалі мілітаризація цілого господарського і суспільного життя, зок­рема в Південній Україні, витворювала ненормальне положення й руйнувала Україну³. Народ почав бунтувати, численні громади орга­нізували самоврядування й арештовували царських урядовців. Але уряд криваво ліквідував цей рух⁴.

¹ Дружинина Е, Вказ. праця.- С. 205.

² Там же.- С 204.

³ Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри­
ка.- Киев, 1925.- С.54.

⁴ Демкович-Добрянський О. Украшсько-польські стосунки у XIX сторіччі.- Мюнхен,
1969.- С 39.

Великі втрати поніс Крим, зокрема його південна частина, яку сучасники прирівнювали до величезного цвинтарища. Росіяни пі­дозрювали татарів, що вони симпатизують турецько-французько-британській коаліції, і знущалися над мусульманським населенням. Деякі з-посеред вищих російських урядників вславилися своєю жор­стокістю над татарами. У той час багато ногайців і татар покинули Крим, але багато з них москалі зловили та мордували без суду¹. Ці втечі ще більше обезлюднили Крим, що відповідало політиці Ро­сії, яка намагалася "очистити Крим від некорисного для неї еле­менту, яким були татари"².

Сильно потерпіли Херсонська і Катеринославська губернії як су­міжні з воєнними діями, і тому їхні мешканці також утікали у більш віддалені північні губернії. Взагалі всі російські завоювання над Чор­ним морем відбувалися в основному коштом українського народу, його людськими й економічними ресурсами. Іронією долі укра­їнський народ платив не тільки життям своїх синів, але також і хлібом за чужі, російські імперіалістичні інтереси, за перемогу Ро­сії та прославлення російської зброї.

У березні 1855 р. помер цар Микола І і на царський трон всту­пив ліберальний у своїх поглядах цар Олександер II, який, не ма­ючи змоги вести далі безнадійної Кримської війни, закінчив її т.зв. Паризьким договором ЗО березня 1856 р. Договір був великим уда­ром по престижу Російської імперії. Росія втратила дельту Дунаю, мусіла відмовитися від південної частини Басарабії, тобто від Буд-жака, а також від протекторату над Дунайськими князівствами й південно-західний кордон Росії пересунено на ріку Дністер. Од­ночасно знейтралізовано Чорне море і як Росії, так і Туреччині за­боронено утримувати там військові флоти.

У зв'язк>^? з Кримською війною виникла ще й цікава постать польського шляхтича з Волині Михайла Чайковського (1804-1886) колишнього учасника Листопадового повстання 1830 p., одного з польських письменників української школи. Після розгрому по­встанців Чайковський опинився на еміграції, спершу у Франції, де він написав декілька популярних романтичних повістей з укра­їнською тематикою, як "Козацькі оповідання", "Всрнигора", "Ко-шовата" та інші, які були перекладені на інші мови. Пізніше він виїхав до Туреччини, де у 1850 р. прийняв мусульманську віру й турецьке громадянство та став на військову службу. Водночас Чай­ковський змінив своє прізвище на Магомед Садик і дістав тради­ційний для козаків на службі турецького султана титул — Мірмі-ран Паша. Його мрією було відновити в Україні козацтво і при його помочі продовжувати боротьбу за визволення Польщі. З ви-

^! Kondaiski W. Ch. Pamiejniki z wojny sewastopolskiej (в..т. і г.).- S. 59-60. ² BomwskiP. Tatarzy krymscy w Rosji //Oboz.- Zima 1991/1992.- Nr. 21.- S.76.

 

бухом Кримської війни він зорганізував під протекторатом Туреч­чини шість козацьких сотень у силі 1400 вояків, з українською ко­мандною мовою, які брали активну участь у боях проти Росії. У 1854 р. козацькі сотні допомогли звільнити від російського оточення твердиню Сілістрію над Дунаєм, і перші ввійшли до звільненого від російських військ міста Бухареста.

Під кінець 1854 р. Чайковський осягнув зі своїми козаками рі­ку Прут, якою проходив кордон Російської імперії. Він планував дістатися в Україну і там викликати протиросійське повстання¹. У 1873 p. M. Чайковський повернувся в Україну, але без війська і, прийнявши православ'я, там доживав віку.

Чайковський мав намір відновити в Україні гетьманство під про­текторатом Туреччини, йдучи слідами гетьманів Петра Дорошенка та Пилипа Орлика. Хоча з цих планів М. Чайковського нічого не вийшло, але сам епізод вказує на те, що ще у XIX ст. жива була ідея української козацької держави.

Скасування кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання, зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усуну­ти, то бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, по­ставити межі їхній залежності від поміщиків і визнати за кріпака­ми права власності на нерухомості². Були й такі поміщики, що са­мі на практиці робили деякі полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. дово­див, що визволення селян з кріпацтва корисне таки самим поміщи­кам, бо піднесеться ціна на їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість платників податків. Водночас поліп­шиться хліборобство, бо в ньому зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих. Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної свободи, а не безплатного на­ділу землі. За емансипацію селян заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від панщизняних зобов'язань. Хар­ківський професор Якоб уважав, що на звільненні селян з кріпац­тва скористала б І держава, тому що "невільні не можуть бути пев­ними слугами держави, бо безправство — протиприродне відноси­нам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення зайвих рук на фаб­рики, збільшення достатків селян, отже розвиток через це міст. Зем-

¹ Rudnytsky I.L, Essaays in modem Ukrainian history, edited by Peter L. Rudnytsky.- Ed­
monton, 1987.- P. 180-181.

² Слабченко М.Є. Вказ. праця.- С. 279.

ля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути власністю селян"¹.

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш ліберальні поміщики, як СЛювшин з Єлисаветграда. Хар­ківський поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мер-чика на оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав вимагати не три-, але дводенної панщини². Під тим оглядом відома також діяльність Василя Тарновського, чернігівсько­го помішика, переконаного противника кріпацтва і В.П.Тарновсько­го, поміщика прилуцького. Перший був пізніше співавтором дер­жавної Редакційної Комісії, яка займалася зведенням усіх проек­тів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони "енергійно обстоювали інтереси селян"³. В.П. Тарновський, співучасник губерніального комітету реформи на По­лтавщині, був також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Ме­числав Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у сво­єму маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Ми­коли І не пішов на те і дозволив Потоцькому перевести своїх крі­паків у категорію т.зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу. Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які ліберально ставилися до кріпаків, але во­ни були у великій меншості й самі без державного дозволу не могли

того зробити⁴.

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевлас-ників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й нена­вистю. У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в.Австрії ЇЇ облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщи­ну скасовано зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю си­стему в половині XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство під­несло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут ро­сійські й українські літератори працювали в тісному контакті між собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевчен-

¹ Там же.- С 278-279.

² Там же.- С 278.

³ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т.2.- С 292.

¹ За сто літ; матеріали з громадського й літературного життя України XIX і лочатків XX століття (за ред. М. Грушевського) //Записки. Історична Секція Всеукраїнської Академії Наук.- Київ, 1927.- Кн. 2.- С. 36.

/. В. Верига

ка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро­сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". На­род і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелі­генції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу­нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше ді­став назву "народництво"¹.

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визна­чили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випад­ково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією мос­ковського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасо­вуватися знизу"². Це вперше цар Олександер II висловився про пла­ни селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре­форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз­гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко­мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітета­ми. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян"³.

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур­налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський сміг-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 290.

² Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосиищжого
гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.).- Київ, 1958.- С 144.

³ Дорошенко Д. Нарис історії України.- С 292.

рант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви­словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити се-лян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо­вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання"¹.

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Ме-фодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу­чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожира-ючої татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо­діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему держав­ну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мо­вою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій цен­тралізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"².

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега­тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе­рально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережи­ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабрикан­ти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп­лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі­паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра­їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступа­ла проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо­тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вби­ли 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Хер-

¹ Там же.- С 294.

² Там же.- С 294-295.

 

сонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість крива­вих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впа­ло шість убитих і сорок поранених селян¹.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони бать­ківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах ро­сійською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю².

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки­ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місце­востях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід у Таврію за волею", де також, за непереві-реними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторе­но до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху"³, за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які роз­робляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Пе­тербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губер­ніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити

селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Ук­раїні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобереж­жі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадиб­ні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і по­міщики Подільської губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олек­сій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проек­ті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній кра­їна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звіль­нення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити се­лянам лише незначний мінімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і поміщиками, заінтересованими у деше­вій робочій силі¹. Взагалі проекти вщ поодиноких губерній різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задо­вольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заінтересованих,

було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комі­тет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.

¹ Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Том перший.- С 425.

¹ Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.- Киев,
1961.-С.12.

² Дорошенко Д. Нарис історії України.- С. 286.

³ Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького
гніту...- С 144.

Розділ III

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД АВСТРІЄЮ

ГАЛИЧИНА

Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горіш­нього Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст. розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у мі­сті Галичі над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у Львові.

Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її воло­дарів. На півдні межа із, Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат, а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сяга­ли берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Ду­наю, на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали су­часну Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, ко­лись замешкували українські племена уличів і тиверців.

Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Ос-момисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по рі­ку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Во­линню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим представником цієї династії був король Данило Галицький (1238— 1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською нава­лою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в 1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та т~ ші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йо­му вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись могутньої київської Руси—України, включно з Києвом.

По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романови­чів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь — під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на

місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри. У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-укра­їнської культури. При церквах організувалися т".зв. Братства, які ста­вили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Брат­ства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій бо­ротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці, яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єру­салимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпоряд­ковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові. Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Україн­ської Православної Митрополії з Римом у т.зв. Берестейській Унії, Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до лати­нізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Пра­вославна Церква була повністю підпорядкована Московському патрі­архові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке бу­ло перетворене на Ставропігійський Інститут.

У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної цен­тральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надужива­ли своїми феодальними правами, викликала численні повстання гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході — Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціати­ви пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною територій Польщі.

Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під па­нуванням угорських королів, які в тому часі титулували себе гех Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста Володимир на Волині). Цісарева Марія Терезія, захопивши Гали­чину, прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул австрійські цісарі носили аж до 1918 р.

У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ Польщі.

Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирсько-го воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи-

 

лися заселені українцями Холмщина й південне Пщляшшя. Всі ці ве­ликі простори одержали тоді спільну назву Галичина (Galizien), не­зважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина), а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина).

Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполе­оном від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступи­ти йому всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Кня­зівства. Так само згідно з Шенбрунським договором Наполеон зму­сив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збру­ча аж до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо Тернопільським краєм.

Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щой­но 15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шлях­та і нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — За-ліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщиць-кої. Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську окру­гу. На чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно ро­сійською мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті ро­сіяни, що мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за відповідне вводити українську мову навіть у найниж­чих інстанціях для місцевого населення¹.

Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815 р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так са­мо в часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Кня­зівства перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути російські царі. У Польському Королівстві залишено й українсь­кі землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено віль­ним містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому во­ни значно різнилися від сучасних.

* * *

У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфе­сійна. У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Бу­ковині православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками, а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вва­жали зовсім ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну; православні робили те саме з румунською і тим спо­собом відчужили себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в чужий табор"¹.

Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі су­шею до Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-захід­ному напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до рі­ки Буг. Це була границя, що відділяла Галичину від східної Укра­їни, тобто кордон поміж "Австрійською та Російською імперіями. На північному заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на захід, зокрема коло Перемишля відділя­ла польські терени від українських. Коло Сянока починається ук­раїнська Лемківщина, що вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським па­нуванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі ре­форми. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запро­вадження замість нього панщини.

Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в на­ціональному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Поль-

 

¹ Leszczynski J. Rzqdy rosyjskie w Kraju Tarnopolskim, 1809—1815.— Krakow, Warszawa, 1903. - S. 83.

¹ ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорськйх українців (1772—1880 pp.).— Відень, 1916.- С 3-4.

щі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі, бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремес­ло стояло низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Га­личини не є польським і не говорить польською мовою, був ав­стрійський урядник чех Вацлав^Коранда. У 1774 р. Галичину відві­дав син цісаревої Марії Терезії Иосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що новонабуті землі — цс не одностайний край з польським населенням, але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський намісник у Львові граф Перген у сво­єму звіті до цісаря зазначив, що більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським уніатським і польським римо-като-лицьким духовенством існує велика ворожнеча. Одночасно пропо­нував поліпшити економічне положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти польської панівної верстви¹.

Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків народ, та домагався справедливого трактування для свого народу.

Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та но-возайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин от­ців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації, звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це, очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпис­коп Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гуд-зом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 рА Незважа­ючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-като-лицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами на­вертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося першому ступневі у переході до польської національносте³. У зв'язку

з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд.. Марія Терезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й одночасно зацікавилася долею русинів.

З початком 1775 р. цісарева Марія Терезія покликала до себе о. І. Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися га­лицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф¹.

Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Букови­ною в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р. у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з то­го 70,7% становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо.

За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною назвою Галичина й Лодомсрія поділено на 18 округ, на чолі яких стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на міс­цях виконували дідичі —- власники маєтків або їхні ставленики, за­тверджувані окружними старостами². З того 12 округ становили Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзь-кий, Брідський, Бережанський, ЗалІщицький, Коломийський, Лісь-кий, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р. проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2 210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жи­дів 245 950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші³. Тут слід під­креслити, що у деяких містах Галичини жиди становили найбіль­шу групу населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові — 53,5%⁴.

Як Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли де­сятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був проша-

 

¹ Лужтщький Г. Українська Церква між сходом і заходом: нарис історії української
церкви.— Филадельфія, 1954. — С. 486—487.

² Франко J. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині // Зібрання творів у
п'ятдесяти томах. — Т. 47: Історичні праці.— Київ, 1986. — С. 108—109.

⁵ Там же.

¹ Там же.- С 109.

² Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849); документи і матеріали.—
Київ, 1974.- С 4—5.

³ ГербільськнйГ.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і — середина 40-х років
XIX століття).— Львів, 1959.— С 15

¹ KozikJ. Ukrainski rach narodowy w Galicji w latach 1830—1848.— Krakow, 1973.— S. 68.

 

рок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину.

Панщина

Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких ук­раїнців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших кра­їнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які по­руч із економічним визиском селян проводили також і полоніза-ційну політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польсь­ких часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,— писав Іван Франко.— При українській мові, при укра­їнській народності лишалися тільки темні селянські маси й малов-чені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки го­ворили й писали по-поЛьськи або по-латині. Цікава річ, що в пер­ших 50 роках австрійського панування польська мова серед галиць­кого духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко більше, ніж за часів Польської держави.⁵'] Так само міщансь­кі родини, що з початком австрійського панування ще розмовля­ли українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися¹. За­вдяки тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до ук­раїнців, чи пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що український народ, це — "хлоп і поп", селянин і свя­щеник. Польські пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські ро­боти².

Основним принципом феодальної держави була визнана зако­ном нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла дер­жава була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були по­вноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й су­дові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були крайові шляхетські соймики, до яких були допущені тільки повно­правні піддані, тобто шляхта й вище духовенство³. Решта населен­ня не мала повних прав.

¹ Франко І. Вказ. праця.—- С 108.

² Вознях М. Просвітні змагання галицьких українців у 19 віці.— Львів, 1912.— С 1.

³ Франко І. Вказ. праця.— С11.

Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міща­ни мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й "домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які пан­щини теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі ланів жили й по селах, де орендували корчми. Обходячи неспра­ведливі, як і справедливі закони, вони займалися головно торгів­лею, продажею горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували шахрайство¹.

Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польсько­го панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходи­ти з місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й наза-гал права селянина були малощо більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі, знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в найбільші свята².

Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йо-ган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два³.

Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право да­вати дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини⁴.

Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні по­датки та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців, мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечува­ли собі з одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг від­мовитися, а з другого приучували селянина довгі часи до п'янства"⁵.

¹ Там же.- С 12

² Коковськнй Ф. Провесна на Сяніччині //Життя і знання.— 1936.— Ч.5.— С. 137.

³ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 6.

⁴ Там же.- С. 13.

⁵ Франко І. Вказ. праця.— С 13.

 

Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміні­страції в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було поспи­сувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах, чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т.зв. Інвентарні, який мав стати легальною базою стосунків між паном і селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмот­ність селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на ко­ристь, а підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнан­нями про свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упо­минала панів, щоб вони не вимагали від селян більше, як записа­но в інвснтаріях, але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги¹. Законом з 1775 р. уряд заборонив дідичам вимагати від се­лян більше як це записано в інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без згоди селян та монополію корчма­ря на горілку. Обмежено також застосування тілесних кар і т.п.

У_иГ780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тим­часовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. фор­мально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і нада­вав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам — самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, по­силати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став особисто свобіднішим під охороною державного права. Він був лише зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або тяглої роботи на користь дідича. За тс селянин міг користуватися безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали ді­дичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикова­ний до землі². Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II за­провадила кріпацтво в Лівобережній Україні.

У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальні) зем­лі від селянських т.зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільвар­ків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наді­лами тощо³.

Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним померло й багато його законів¹? Смерть Иосифа И була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і на-слідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але під­твердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І.

У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії війну й вщ того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнішнім справам. З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі гро­мадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх підписувати відповідні документи. На громадських землях будували корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом.

Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального ма­єтку "бере від громад досить важкі та дуяс нестерпні податки по­над ухвали урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися, не дає посвідчення до шлюбу, доки не запла­тять йому грошей або пів кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з управителем "в усьому маєтку орен­дують шинкування напоями та орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть від жінок і дітей до війська, а вони мають старих батьків". Старий не може сам обробити грунт й тоді управитель "продає його хату й решту будівель, а старі батько й мати рекрута йдуть на старцівський хліб з торбами. Жінка й діти рекрута, які залишилися, поневіряються по людських кутках. Хату ж оцінюють і продають корчмарям"².

Як виходить із наведеного документу, у зв'язку із цими наду-життями була вже якась комісія на місці, але вона жодного "дек­рету не видала й видати не хоче". Селяни хотіли вислати в тій справі окрему делегацію до цісаря, але Станіславівський окружний ста­роста не видав паспорта на їзду до Відня. Немає сумніву, що тут діяла рука згаданого управителя.

Положення селян не покращало і в пізніших роках. Хоча біль­шість приписів, виданих Иосифом II, ніхто не скасував, та вони

 

¹ Там же.- С.29.

² Баран С Весна народів в Австро-Угорській Україні.— Мюнхен, 1948.— С 2.

³ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 7.

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 36—37.

² Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С. 61—62.

були тільки на папері. Пани не зважали на них і поводилися з під­даними по-старому, застосовуючи тілесні кари, всупереч закону прилучали рустикальні грунти до своїх, самовільно визначали се­лянам, скільки горілки вони мають випити та скільки за неї за­платити чи відробити і т.п.

У 1819 р. уряд провів реєстрацію панських і селянських маєт­ків, причому пани приписали собі багато рустикальних грунтів, про що селяни не знали, зокрема в Коломийській, Станіславівській, Стрийській та Сяноцькій округах. Панська жахлива поведінка, зде­більшого безкарна, викликала селянські бунти у різних місцевостях Галичини — Перемищині, Станіславівщині, Поділлі¹.

Доволі обширне донесення окружного старости Мільбахера в мі­сті Стрию з 10 квітня 1825 р. свідчить про утиски селян у маєтку Сколе їхнім дідичем виконувати панщину, як також і про вжиті про­ти них засоби примусу у формі карних військових експедицій². Ко­мандир піхотного батальйону в Заліщиках звітував у липні 1838 р. своєму командуванню у Львові про початок селянського заворушен­ня у зв'язку з утисками селян дідичами. "Останнім часом серед се­лян місцевого округу, переважно в селах вздовж Дністра, проявля­ється надзвичайне збудження,— писав майор граф Вурмбрад.— Сю­ди приходять частково цілі громади, частково по 20—30 осіб або більше їхніх представників, подають до ц.к. (цісарсько-королівсько­го) окружного староства прохання або скарги, публічно висловлю­ються дуже рішучим способом про заподіяні їм їхніми дідичами чис­ленні кривди та перенесені утиски й вимагають, щоб перших покарали, а інше — припинилося. Не менш цього скаржаться міс­цеві дідичі, що їхні піддані відмовилися від належного їм послуху, не хочуть більше виконувати жодну панщину і що їх таємно під­бурили до цього опору"³.

Церква і школа

У часі переходу Галичини під австрійське панування галицькі русини-українці вже майже три чверті століття визнавали уніатську церкву на базі Берестейської Унії. Важливо підкреслити, що Гали­чина найдовше з усіх земель України під пануванням Польщі за­держалася при Православній Церкві.-» Однак, коли в 1686 р. Ки­ївську Митрополію підпорядковано московському патріархові, пе~ ремиський єпископ Іннокентій Винницький, переконавшись, шо унія — це не ополячення чи облатинення, але окрема національна церква, перейшов потаємно на унію у 1681 р. Протягом наступних

¹ Франко І. Вказ. праця.— С. 46—47.

² Там хе.

³ Класова боротьба селянства Східної Галичини.— С 185.

десяти років він приготовляв до того цілу єпархію, яка після Луцької була найбільшою й найбільш впливовою єпархією в Україні, й у 1692 р. єпархія офіційно прийняла унію¹.

У 1700 р. ^слідами Перемиської єпархії пішла Львівська на чолі з єпископом Иосифом Шумлянським. Важливим бастіоном правос­лав'я залишалася ще Львівська Ставропігія, яка перейшла на унію в 1708 р. і в цілій Галичині зостався при православ'ї одинокий мона­стир у Богородчанському повіті Манявський Скит,² який користу­вався правом ставропігії царгородського патріарха. Цісар Йосиф II наказав перевести ревізію українських монастирів, польських кляш-торів і багато з них, які нічого не давали для суспільства, тобто не утримували шкіл, не займалися наукою й не доглядали хворих, він декретом з 12 січня 1782 р. наказав ліквідувати, а їхні землі пере­брати на потреби уряду. Він говорив, що монастир, який не прино­сить жодної користі людям, не може бути милий Богові³. Але лік­відовано тоді й деякі дійсно корисні монастирі, зокрема і книгозбірні при них, в яких знаходилися також цінні рукописи. Правдою є, що при ліквідації монастирів те, що вважалося важливішим, передава­лося до публічних книгозбірень, або продавалося на ліцитації. Але те, що було писане кирилицею, якої урядовці читати не вміли, чи не хотіли, продавалося до крамниць за безцінь на опакування. Тоді загинули навіки дорогоцінні пам'ятки української культури — старі рукописи⁴. Жертвою ліквідації монастирів упав також і Манявський Скит у 1785 р., при якому була чимала бібліотека.

Останні роки XVIII і перші XIX ст. — це безпросвітна, чорна доба в історії українців Галичини. Тоді навіть його єдина "інтелігентна" верства — священство, було поголовно зденаціоналізоване. Лише одиниці мали деяке, зрештою дуже неясне, почуття національної сві­домості, проявом якої була симпатія до панщизняного раба-хлопа і відсутність погорди до його "мужицької" мови⁵. Поза тим вище ду­ховенство національної свідомості не мало й тому користувалося польською або Латинською мовами.

Нижче сільське духовенство не багато різнилося, за винятком одягу, від селянина під оглядом освіти та звичаїв. У той час, щоб стати священиком, треба було вміти тільки читати та писати по польськи та кирилицею. Отже, поза нечисленними одиницями, у перших роках по прилученні Галичини до Австрії української ін­телігенції насправді не було. Польські пани уніатську церкву вва-

¹ Федорів Ю. Історія Церкви в Україні.— Торонто, 1967.— С. 244—245.

² Там же.— С 246.

³ GrodziskiS. Historiaustrojuspoleczno-politycznego Galicji, 1772—1848.—Wroclaw, 1971.—
S. 121.

⁴ Лужтщьшй Г. Вказ. праця. — С. 393—394.

⁵ КривоносюкП. Організатор і просвітитель //Шашкевичіяна.— 1973. 4.1 (19—20).—
С.З.

жали за гіршу від римо-католицької, а уніатських священиків ча­сто принижували й заставляли нарівні з селянами працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи¹. З уваги на те, в 1777 р. уряд видав окрему заборону гнати священиків на пан­щину² і вживати їх до двірських робіт.

Як і раніше, проти греко-католиків виступив енергійно польсь­кий клир⁵, який намагався златинізувати українську церкву, що було рівнозначним полонізації.

Австрійський уряд звернув увагу на незавидний стан уніатської церкви і вживав заходів, щоб поліпшити долю її духовенства, а в першу чергу піднести його освіту. У Відні у 1774 р. була заснована духовна семінарія п.н. Barbareum, де виділено 14 місць для україн­ців. З Barbareum вийшла ціла низка добре підготовлених достой­ників і суспільних діячів Греко-католицької Церкви⁴.;'Поліпшено й матеріальне та правове становище греко-католицького духовенства. У 1783 р. за єпископа Петра Білянського для піднесення рівня ос­віти^ засновано духовну семінарію у Львові.

Йосиф II 1784 p. закрив Barbareum у Відні, але заснував у Львові перший на українських землях університет. На жаль, українці не могли з нього користати, бо всі виклади відбувалися там латинською мовою. Оскільки молоді українці, кандидати на священиків, не були приготовлені слухати викладів латинською мовою, як також тому, що відчувався великий брак освічених греко-католицьких свяще­ників, Йосиф II відкрив 1787 р. при університеті у Львові духовну семінарію Stadium Rutcrrum ("Руський Інститут") з українською мо­вою викладання, що була тимчасовим українським філософічним і богословським факультетом. Першим ректором цієї духовної семі­нарії був Антін Ангелович, пізніше галицький митрополит.

Тут викладали лише українці, але мовою, наближеною до церков­но-слов'янської. Цей Інститут проіснував аж до 1808 p., коли вже було достатнє число гімназійних абсольвентів, що знали латинську мову⁵. На інших факультетах Львівського університету також були професо­ри українці, а від 1787 р. почалися виклади деяких предметів на філо­софічнім та богословськім відділах українською книжною мовою, бо професори не знали народної української мови. Отож студенти тієї мови не розуміли, вони самі просили, аби їм викладати по-польськи^б.

Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі

¹ Коковський Ф. Провесна на Сяніччині // Життя і знання.— 1936. — Ч. 5. — С 137.

² ВознякМ. Вказ. праця.— С. 1—2.

³ Лужницький Г. Вказ. праця.— С. 487.

⁴ Там же.

⁵ ВознякМ. Вказ. праця.— С. 2—3.

⁶ Франко І. Вказ. праця.— С ПО.

з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Бі-лянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу, але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805) був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть говорити по-українськи^] Незважаючи на те, він змагав до того, щоб відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія прак­тично вже не існувала, оскільки була під володінням російських ца­рів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

Першим звернув на те увагу мукачівський єпископ Андрій Ба-чинський, який домагався від цісареви Марії Терезії, щоб відно­вити Галицьку митрополію і включити до неї закарпатські єпархії. Австрійський уряд поставився до тої пропозиції прихильно, але цьо­му дуже спротивилися мадяри, які не бажали духового зближення Закарпаття з Галичиною².

Однак цієї цілі вдалося осягти заходами архіпресвітера Греко-Ка-толицької Церкви у Львові Михайла Гарасевича. М. Гарасевич, за­кінчивши докторатом теологію у Віденському університеті, був у то­му часі, мабуть, найбільш освіченою людиною серед галицьких укра­їнців. Він добре володів латинською, німецькою, італійською і польською мовами і мав широкі зв'язки при цісарському дворі і в Ватікані. Деякий час редагував перший щоденник у Львові німець­кою мовою "Lemberger Zeitung" і написав кількатомну історію укра­їнської церкви латинською мовою "Annales Ecclesiae Ruthenae". У Львові 1808 p. встановлено Греко-католицьку митрополію на чолі з Антоном Ангеловичем (1756—1814)³, до якої ввійшли три єпархії — Львівська, Перемиська та Холмська.

Це було тоді, коли імператор Наполеон створив т.зв. Варшавське князівство. Австрійський цісар забрав усе військо на захід для бо­ротьби з Наполеоном і залишив Галичину безборонною. З того ско-ристали поляки у Варшаві й вислали до Галичини своє військо, щоб прилучити її до Варшавського князівства. Ранньою весною 1809 р. поляки захопили Львів й обсадили всі уряди своїми людьми. Мит­рополит Ангелович відмовився визнати польську владу в Галичині, знаючи, як поляки раніше поводилися з українським народом. Він також відмовився проголошувати наполеонівські та польські декре­ти. Унаслідок того поляки почали арештовувати греко-католицьке духовенство й вивозити його на суд до Любліна⁴.

¹ ВознякМ. Вказ. праця.— С. 5.

² Федорів ТО. Вказ. праця.— С 257.

³ Там же.- С. 258-259.

¹ Лужницький Г. Вказ. праця.— С 500.

 

 

Щоб уникнути арешту, митрополит разом з генеральним вікарієм о. Михайлом Гарасевичем потаємно покинув Львів. Але поляки ви­слали за ними погоню, арештували їх у Карпатах і доставили до Стрия. Однак незабаром австрійське військо вигнало польських ле­гіонерів зі Львова і врятували митрополита та його генерального ві­карія¹. Згідно підписаного 17 жовтня 1809 р. Шенбрунського миру Австрії знову повернено Галичину, хоч Росії відійшов т.зв. Терно­пільський край, а до Варшавського князівства — українська Холм-щина та південне Підляшшя. За той короткий час польського пану­вання у Львові поляки наробили чимало шкоди².

У жалюгідному стані перебувало шкільництво,— разом із польсь­кою частиною було заледве 24 середні (латинські) школи, з того 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). В українській східній Галичині було дев'ять монастирських шкіл — прогімназій, у Збаражі (в 1805 р. пе­ренесена до Бережан); Бучачі й Дрогобичі — василіанські; у Львові, Перемишлі, Самборі, Станіславові та Ярославі — єзуїтські та у Збо­рові й Золочеві — піярські. У них навчалися сини польської шляхти. Хто скінчив латинську гімназію й хотів продовжати студії в універси­теті чи на теології, мусів закінчити ще дволітні ліцеї, які були у Льво­ві, Перемишлі, Тернополі й Чернівцях, а також у Тарнові³ J

Для загалу не було ніяких шкіл і воно потопало у повній духов­ній темноті⁴. У 1774 р. львівський староста Мільбахер писав, що в Бібрецькій окрузі нема вчителя. У цілому Львівському окрузі було заледве 10 правдивих учителів, але з них тільки два (в Підкамені і Залізцях) вчило дітей читати, рахувати та початків латини; решта учителів учила тільки по-польськи. Отже, справа піднесення на­родного шкільництва в Галичині було пекучою для австрійського уряду⁵. Мабуть, у звязку з тим ще у грудні 1774 р., на підставі ці­сарського закону, встановлено три роди народних шкіл: 1) парафі­яльні однокласові, головно по селах, в яких діти мали вчитися в рідній мові читати, писати й рахувати; 2) тривіальні, тобто тршсла-сові, у малих містечках, та 3) нормальні, чотирикласові у містах.

Того самого року в Австрії введено закон, який передбачав загаль­ний шкільний обов'язок для дітей у віці від 5 до 12 років життя і в кожній парафії мала бути підставова тривіальна школа, а в містечках нормальні школи, утримувані громадою, включно з оплатою учителя, бо держава шкіл не утримувала. Був, щоправда, Шкільний фонд, що складався з невеликих і не постійних доходів, але цей фонд утриму­вав т.зв. головні школи вищого ступня в окружних містах⁶.

¹ Мацьків В. Подія з історії нашої церкви //Свобода.— 1977.— Ч. 230.—20 жовтня.

² Лужницький Г. Вказ. праця.— С. 501.

³ Гнатюк В. Вказ. праця.— С. 16.

⁴ Там же.- С 8.

⁵ ВознякМ. Вказ. праця.— С 6.

⁶ Gwdziski S. Op. cit. - S. 257.

У тривіальних і нормальних школах велику увагу приділяли на­вчанню німецької мови