Від Віденського Конгресудо Революції 1848 р.

Після Віденського Конгресу 1815 р. в Європі почалася жахлива реакція, на чолі якої стояв австрійський канцлер князь Климент Меттерніх. Бояри використали це і домоглися збільшення панщи­ни з 12 днів на рік до 70, а подекуди й до 100 днів². Пани без­правно забирали у селян землю, ліси й пасовиська й вимагали до-

 

¹ BendeUa Т. Die Bukowina im Konigreiche Galizien.—Wien, 1845.—S. 9.

² Nowosiwsky I.M. Op. cit.—P. 167.

¹ Історія Гуцульщини.—Чікаго, 1975.— Т. 1.— С 73.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.334.

даткових послуг для себе. Особливо жорстко відчули це безправ'я гуцули, де законом була воля бояр.

Найбільш докучливим було т.зв. "пропінаційне право", за яким селяни повинні були купувати річно певну кількість алкогольних напоїв лише в корчмах своїх панів. Тому кожний пан прагнув від­крити якнайбільше корчм. Наприклад, у невеликій Русько-Кимпо-лунзькій окрузі на 2767 селянських дворів припадало 93 корчми, приблизно одна на 25—ЗО дворів¹. Здебільшого пани здавали кор­чми в оренду (звичайно жидам), а орендарі наживалися на здир­ствах та обмані селян. У корчмах горілку давали селянам у борг, внаслідок цього їх часто обманювали, борги зростали й через те вони не рідко тратили ціле своє господарство. Хоч австрійський уряд і заборонив силою нав'язувати селянам напої або давати їм у борг чи під заклад, орендарі не звертали на цс уваги. "Справа в тому, що гірський селянин ніколи не мав грошей і коли б йому давали горілку лише за готівку, то він майже ніколи б не відвіду­вав корчми"²,—писалося у скаргах до уряду. А цс означало, що він не потрапив би в борги, які його руйнували.

Водночас завіз горілки до корчми був також обов'язком селян. У згаданій уже гірській Русько-Кимполунзькій окрузі кожний селянин, що мав коня, повинен був безплатно привозити у панські корчми го­рілку, а хто не мав коня, платив відповідний податок панові. Через бездоріжжя горілку довозили лише в'ючним шляхом, тобто в де­рев'яних бочілках, нав'ючених на коней, що забирало день, або і два.

Поруч із панщиною докучливою була також і військова повин­ність, яку введено на Буковині у 1831 р. Тоді це була справжня і довголітня неволя, бо служба в австрійській армії тривала 14 років і лише з 1845 р. була зменшена до 8 років. Власті визначали, скільки рекрутів повинні були давати окремі округи, а окружні старости давали вказівки домініям про виділення певної кількості людей, тоб­то пани були уповноважені призначати рекрутів. Цим правом во­ни часто зловживали й віддавали в рекрути людей, які їм були не вигідні. У призначений день мандатори разом зі своїми помічни­ками несподівано забирали хлопців, заковували в кайдани й від­правляли до окружного уряду³.

Селяни вносили скарги до крайової галицької адміністрації про ті всі безправства, але уряд не став в обороні селян. Для подачі скарг селяни вибирали громадських делегатів, або т.зв. пленіпотен-тів, тобто уповноважених, які повинні були захищати інтереси гро­мад у різних справах, а особливо під час суперечок з боярами. 06-

¹ Шевченко Ф.П. Лук'ян Кобилиця: з історії антифеодальної боротьби селянства
Буковини в першій половині XIX ст.—Київ, 1958.—С. 47—48.

² Там же.

³ Там же.-С. 50-51.

рання делегатів було дозволено цісарським декретом ще наприкінці XVIII ст. і від кожної громади вибиралися по два делегати. У сер­пні 1840 р. з гірських околиць Буковини 22 громади писали ціса­реві, що дідичі загарбали від них неправно ліси і здирали нена­лежні данини. Гуцули скаржилися, що вже 25 років судяться з па­нами, але не знайшли справедливості. За цей час громади написа­ли 27 скарг самому цісареві, 27-губерніальній канцелярії у Львові і безліч в окружний уряд, три рази висилали делегацію до Відня. Для розгляду скарг у гори направлялися десять комісій, але жодна з них не вела справи в користь селян. Більше того, ці комісії навіть за­лякували селян і намовляли перестати судитися з панами¹.

Брак позитивної акції з боку уряду допроваджував до розпачу де­які громади й вони відмовлялися виконувати панщину. У відповідь на те уряд присилав військові каральні частини, які не тільки знуща­лися над селянами, але ще й жили їхнім коштом декілька тижнів, руйнуючи і так бідне гуцульське село. Лукіян Кобилиця, з села Пу-тилів Русько-Кимполунзької округи, був одним із уповноважених пленілотентів у 1839 p., який намагався легальними засобами випра­вити кривди, заподіяні гуцулам. Коли ж до цього не дійшло, селяни виступили з одвертим бунтом проти утисків і гніту румунських діди­чів. Остаточно дійшло до збройного повстання в 1842—1843 p., відо­мого пщ назвою "Гуцульський бунт", який очолив Лукіян Кобилиця. Центром того бунту була буковинська Гуцульщина, але він скоро поширився й на сусідні з нею райони. За свою діяльність Л. Коби­лиця був переслідуваний і покараний в'язницею.

Навесні 1846 р. селяни Русько-Кимполунзької округи написали ще одну скаргу цісареві до Відня про знущання дідичів над ними і про загарбування найкращих лісів і полів, як також і про зловживан­ня при наборі рекрутів. Ця скарга знайшла належний вщгук у Відні, бо була передана 1 вересня до Львова із допискою "загрожує небез­пека". Але тут вона знову застрягла в якомусь уряді, не дочекавшись якоїсь акції з боку державних чинників. У жовтні 1847 р. селяни се­ла Путилова подали того ж самого змісту нову скаргу на дідичів гу­бернаторові Стадіонові у Львові, який 13 січня 1848 р. доручив буко­винському обласному урядові розглянути ту справу і до кінця квітня повідомити про наслідки слідства. До окружного уряду в Чернівцях 1 квітня 1848 р. наспіла бажана інформація, але довести її до кінця не вдалося, бо у Відні вибухла революція, яка усунула реакційний уряд Меттерніха.

Школа й освіта в XIX ст.

Поруч з економічним визиском, практикованим дідичами та їх­німи довіреними, продовжався і культурний утиск. Румунська верхів-

¹ Там же.-С. 88.

ка на Буковині, так само як і польська в Галичині, не бажала освіче­них селянських мас, зокрема українських, і тому не допускала до шкіл української мови. У 1780 р. на Буковині не було жодної публіч­ної школи, в 1788 р. їх було вже 12 (дві нормальні взірцеві й 10 по­вітових), а в 1792 р. — 32 школи і запланованих було ще 28. Влада це оправдувала браком українських книжок, хоча такі книжки були в су­сідній Галичині. Зате вона протегувала румунську мову в школі й да­вала гроші на видавання шкільних підручників румунською мовою.

У 1805 р. буковинські школи підпорядковано під нагляд львівсь­кої польської римо-католицької консисторії, яка так повела спра­ву, що в короткому часі залишилось тільки 15 шкіл, причому не було ані одної української, крім приватних т.зв. дяківок, у яких дяки вчили читати кирилицю і гражданку¹. Надалі цей стан дещо поправився, однак в 1843 р. на Буковині було лише 25 шкіл, та й то здебільшого так звані тривіальні школи, в яких учили лише читати, писати й лічити. Навчання велося німецькою, румунською або польською мовами². Отже, село залишалося без належної осві­ти, бо єдиними установами там були — церква і корчма. Підпо­рядкування буковинських шкіл римо-католицькій консисторії стрі­нуло великий протест, оскільки Буковина була в основному пра­вославного віровизнання.

Коли нагляд над школами в 1850 р. перебрала православна бу­ковинська консисторія на чолі з єпископом Євгеном Гакманом (1793—1873), цей стан поправився, але рішучий перелом в розвит­ку шкільництва зробив аж державний закон з 1868 р.

Прилучення Буковини до Галичини на початку не було корис­ним, бо до румунізації прилучилася ще й полонізація українського населення, насаджувався римо-католицизм. Але в другій половині того періоду, коли зросла національна свідомість українців Гали­чини й Буковини, таке прилучення виявилося корисним.

Буковина в Австрійській імперії до 1848 р. вважалася політич­ним закутком. "Спокійно і мирно було в нашому краю,— писав сучасник революційних подій Л. Ставфе-Сімігіновіч у своїх спога­дах.— В політичному житті брали участь лише окремі одиниці. Про національний рух мало було чути... Для тих небагатьох оди­ниць, що порушували суспільний спокій тільки тоді, як дозволяли собі в корчмі забагато, вистачало тих кількох поліцейських, що були на послугах громадських урядів... Буковина була далеко віддалена від усього, що означало великий світ, і тому губилася вона поміж іншими краями австрійської монархії"³.

¹ ГиатюкВ. Національне відродженнє австро-угорських українців (1772—1880 pp.).—
Відень, 1916.-С. 14.

² Там же.—С ПО.

³ Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С 130.

Революція 1848 р.

У березні 1848 р. на Буковину дихнуло новим вітром Весни На­родів.

Революційні рухи відбулися у Чернівцях та іншігх містах, де ство­рено навіть "національну гвардію", до якої входили міщани, реміс­ники, а також студенти духовної семінарії та гімназії. Але се­лянський рух організаційно майже не був зв'язаний з подіями, що відбувалися в містах, які становили чужонародні острови поміж ук­раїнськими селами. Більшу активність виявили українці в часі вибо­рів до віденського парламенту, бо для українців Буковини ті вибори були свого роду плебісцитом. І, незважаючи на різні махінації дер­жавної румунської адміністрації, вони вибрали, на всіх призначених для Буковини вісім послів, п'ять українців, двох румунів та одного німця. Одним із тих п'яти послів українців був Лукіян Кобилиця, провідник "Гуцульського бунту" взимку 1842—1843 р. і 1847 р. Два румунські посли були обрані у південно-буковинських округах, Ра-дівецькій та Гурагуморській. Ті вибори заперечили румунські твер­дження, ніби Буковина є компактним румунським краєм¹. Хоча бу­ковинські посли-українці були майже неписьменні селяни, але в парламенті вони діяли спільно з послами-українцями з Галичини. І коли Головна Руська Рада висунула домагання, щоб території, засе­лені русинами, тобто українцями, виділити в окремий Коронний Край, буковинські посли підтримали цю пропозицію й домагалися, щоб Буковина ввійшла до того коронного краю.

Весна Народівна Буковині

Але хід подій на Буковині був дещо інакший, ніж у Галичині. Декрет про скасування панщини від 15 травня 1848 р. не стосу­вався Буковини, хоча вона була її складовою частиною. Це викли­кало нові бунти, й селяни відмовлялися відробляти панщину. Уряд присилав військо, яке змушувало селян до праці, а тих, що від­мовлялися, дідичі карали по 50 буків кожному. Щойно 9 серпня 1848 р. під тиском селянських заворушень поширено декрет і на Буковину. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити дідичам за своє звільнення дві третіх викупних плате­жів, а держава платила одну третю. Закон про скасування панщи­ни та про викуп панщизняних повинностей набрав сили щойно з 7 вересня 1848 p., тобто після його затвердження цісарем.

Незважаючи на видані декрети від 9 серпня та 7 вересня 1848 p., дідичі далі змушували селян виконувати різні панщизняні повин­ності. Слід підкреслити, що 1848 р. на Буковині був неврожай,

¹ Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 52.

нищила посіви і саранча. У додатку до того в краю лютувала холера. У листопаді-грудні 1848 р. почалися селянські заворушен­ня, які очолив Лукіян Кобилиця. Ліквідувати повстання властям удалося щойно влітку 1849 р. Вони арештували Л. Кобилицю, який внаслідок жорстоких тортур помер 24 жовтня 1851 р. у тюрмі м. Ґураґумор¹.

Розігнавши перший парламент, цісар Франц Иосиф І проголо­сив 3 березня 1849 р. нову конституцію, на базі якої Буковина стала окремим від Галичини коронним краєм. Румуни намагалися прилучити Буковину до заселеного здебільшого румунами Семиго-родя, але їм цього не вдалося осягнути у великій мірі завдяки єпископові Є. Гакманові, який рішуче виступив проти того. Тоді вони повели кампанію за відокремлення Буковини від Галичини і надання їй автономних прав. Цісар залишив Буковину окремим коронним краєм, що остаточно переведено в життя щойно 6 бе­резня 1853 р. Вслід за тим її поділено на 15 повітів на чолі зі старостами, які підпорядковувалися президентові провінційного уряду в Чернівцях. Цей стан тривав аж до 22 квітня 1860 p., коли Буковину знову підпорядковано як окрему область галицькому урядові. Буковині повернено статус коронного краю з правом внут­рішньої автономії 26 лютого 1862 р. і цим закінчилося намагання румунів об'єднати її з Семигородом та Банатом, з яких вони планували створити Велике Воєводство Румунів.

Буковина отримала свій власний сойм, до якого входило спер­шу 30 виборних послів, але виборчі мандати були поділені на стани: Релігійний Фонд — 2 мандати, великі землевласники — 8, сільські громади — 12, міщани — 5 (Чернівці — 2, а Радівці, Серет і Сучава по одному), купці і промисловці — 2 і єпископ з уряду — 1 мандат. Тому що єпископ і великі землевласники були, як прави­ло, румунами, то румуни домінували у тому соймі. Щойно 1910 р. в Австрії була введена виборча система національних курій, і мандати розділено поміж національні групи більш-менш пропорцій­но до населення. Тоді число мандатів у Буковинському соймі збільшено до 63^:. У виборах до буковинського сойму в 1870 р. на 27 послів було всього чотири українці, а між ними єпископ Євген Гакман. У 1890 р. до сойму вибрані три свідомі українці— Єротей Пігуляк, Іван Тимінський і Василь Волян; в 1892 р. до них дійшов ще проф. Степан Смаль-Стоцький, а в 1903 р. число послів-українців у буковинському соймі зросло до шести³.

¹ Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С. 187.

² Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 54—55.

³ Буковина, її минуле і сучасне (за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жу­
ковського).— Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С. 253.

Після реорганізації виборчої системи у виборах 1911 р. до бу­ковинського сойму ввійшло 17 українців (15 від Націонал-Демок-ратичної парти, на чолі з бароном Миколою Васильком, Теодот Га-ліп від Радикальної партії й Микола Гаврищук від Соціал-Демок-ратичної). Крім соціал-демократа М. Гаврищука, 16 українських по­слів творили посольський "Український клуб" на чолі з М. Василь­ком. Але цей сойм мав тільки о_{дну сес}і_ю і г_Ісрсз напружене за­гальнополітичне положення на Буковині більше не скликався.

До віденського парламенту в І890 р. був обраний Василь Волян, якого в 1893 р. замінив Сидір Винницький. Значення буковинських українців в австрійському парламенті зросло лише в 1898 p., коли послом став барон М. Василько. ц_еи визначний дипломат добре орієнтувався в загальних політичних справах Австрії і, використову­ючи свої зв'язки з впливовими віденськими достойниками, багато зробив для поліпшення становища українців на Буковині у політич­ній, культурній і церковній Ділянках. Разом з М. Васильком у ві­денському парламенті від 1898 р. засідав також і Євген Пігуляк¹.

Важливою і корисною зміною _для українців Буковини була кон­ституційна гарантія рівноправності усіх національностей у межах Австрії. Однак під кінець 1851 р. _ці_сар скасував конституцію й Ав­стрійська імперія повернула в нову добу реакції, яка потривала ці­ле десятиліття.

Боротьба за національні права

Через брак власної інтелігенції Буковина не виявила великої по­літичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того часу був православний єпискоц українець Євген Гакман (1834— 1873), який реорганізував свою Єпархію та підніс рівень православ­ного духовенства.

У часі прилучення Буковини _До Австрії, більша частина її нале­жала до Радівецької єпархії, а ме_Нщ_а до Сучавської. Обидві ці єпар­хії підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський уряд не бажав собі, щоб духовна влада над його підданими знахо­дилася поза кордонами імперії, тому цісар Йосиф II видав 24 квітня

1781 р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Пра­вославної Церкви в Буковині вщц_{ав п}ід владу Радівецького єпис­копа Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпис­копом Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого

1782 р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудо­вано для нього нову пишну резиденцію².

¹ Там же.-С. 258-259.

² Власовсьшй І. Нарис історії Української Православної Церкви.-Нью-Йорк, 1957.-
Т. З- С XV.

 

—■"—--■" ■

Від 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася пра­вославному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпис­копа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далма­тинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на ві­сім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній, Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належа­ло до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738 римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших християнських релігій та 10 293 особи жидівського віровизнання¹.

Говорити про національну свідомість буковинських українців у цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках, проходила затяжна боротьба за введення української мови до буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли, відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню негра­мотності. У 1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих 17 "тривіальних" школах Буковини, у громадах зі змішаним румунським й українським населенням, учителі знали мову мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена українська мова. Але місцева румунська адміністрація са­ботувала це розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp., загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188 288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців (9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% ін­ших². Отже, румуни становили тоді дещо більше третини населен­ня, яке в основному проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни робили всілякі перешкоди, щоб не допу­стити українську мову до школи в українських селах, твердили, що буковинські українці— це насправді зукраїнізовані румуни.

Українське національне відродження на Буковині почалося до­волі пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гак­мана було засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою якого був обраний священик Василь Продан. Але перева­гу тут мали москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Бу-ковинская Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редак­цією учителя гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p.,

¹ Bcndella T. Op. cit.-S. 38.

² Das National і ttaetenrecht des alten Oesterreichs.—Wien—Leipzig, 1934.— S.55; Nowosiwsky
I. M. Op. cit.-P. 58.

"Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили куль­турно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із пер­ших, хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесі­ди", був Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він напи­сав статтю під заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу". Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона скоро стала духовним культурним осередком національного відродження Буковини. Перед вибухом першої сві­тової війни "Руська Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та 150 читалень з 13 000 членів.

У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіаль­ний учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи "Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких народовців український рух на Буковині почав досить швидко

ширитися.

Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті ви­кладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри ук­раїнської та румунської мов і літератур. З цього університету вий­шов цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко, Лесь Мартович та ін.

Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернів­ці—Львів, Чернівці—Вижниця, Чернівці—Заліщики та Чернівці— Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У 1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис.

У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори українських письменників з Наддніпрянщини— Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії Тараса Шевченка. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду він служив при війську, був учасником кривавих австрійських по­ходів в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жов-нярському" життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетич­ними творами, в яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович здобув загальне визнання. Він "перший на

всю закордонну Украшу звернувся безпосередньо до народу, чер­паючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні най­кращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне місце",— писав С. Єфремов¹. Услід за Федьковичем пішов Сидір Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака, автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він же драматург і композитор.

Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явила­ся нова сила, талановита символістка — Ольга Кобилянська (1865— 1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина", з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна", а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори "Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві реально-мистецькі сцени.