Слов'янський з'їзд у Празі 2 страница

У той же сам час українські селяни, голодні на землю, дійшли "до останніх меж нужди". Єдиним способом рятунку була втеча з краю і селяни емігрували. Згідно зі статистичними даними, 1901— 1909 pp. з Галичини до Америки емігрувало 591 031 особа³.

"Галичина — була класичним краєм лихварства",— писав до­слідник економічних відносин Леопольд Каро. У 1803 р. цісар Франц І видав закон проти лихварства, який сяк-так боронив бор­жників перед несумлінними кредиторами. Цей закон діяв аж до червня 1868 p., коли був проголошений закон про повну свободу процентної норми і лихварства та скасував усі обмеження щодо сво­боди поділу селянських грунтів. А ще в 1860 р. було видане розпо­рядження, яке скасувало закон, що забороняв заскаржувати борги за алькогольні напої, що перевищували суму 2 золотих ринських. Після того кредитори установляли проценти за власним бажанням. Якщо кредитором був селянин, то процент звичайно бував ниж­чий і становив щонайбільше 24%, у двох повітах — 30%. Натомість жиди брали 50—150%, в повітах Борщівському — до 200%, в Рога-тинському — до 400%, а в Скалатському — до 500%⁴.

Процент нараховувався переважно від гульдена тижнево, по 1 центу (52%) в Городенському повіті; по 1—2 центи (52—104%) в Борщівському, Березовському, Долинському, Дрогобицькому, Го-родоцькому і Ярославському; по 2 центи (104%) — у 21 повіті; в Коломийському.доходило до 3 центів (156%), а в Ясельському й Ланцутському до 5 центів (260%). Позики давалися звичайно на короткий строк, бо лихвар передбачав, що боржник не зможе ви­конати своїх зобов'язань і він мусітиме купувати собі відстрочку

 

¹ Najdus W. Op. cit.— S. 71.

² Winiarskil. Rusini w Radzie PaAstwa 1907—1908.— Lwow, 1909. — S. 29.

³ Ibid.

⁴ Kiniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— S. 322.

⁵ Ibid.- S. 318-319.

¹ Павликовськіїй Ю. Земельна справа у Східній Галичині // Літературно-Науковий
Вістник.— 1922. - Кн. 2.- С 159-160.

² Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— S. 323.

³ Цемкович-Добрянськіїй М. Вказ. праця.— С. 92.

* Франко І. Зібрання творів у 50 томах.— Т. 44.— Кн 2.— Київ, 1985.— С 376.

дарунками в натурі з господарства. Все цс, очевидно, не зарахову­валося до сплати боргу. Тимчасом борг зростав до такого розміру, що у боржника не вистачало усього майна, щоб покрити довг. То­ді лихвар приступав до екзекуції — примусового стягнення забор­гованосте, або "з ласки" до боржника погоджувався забрати ча­стину його майна. Внаслідок цього в Галицькому повітовому суді в 1877 р. було 2750 судових процесів поміж лихварями й селяна­ми¹. Таке саме було і в інших повітах. Слід згадати, що т.зв. ру-стикальні банки, тобто банки, призначені для селянських потреб, також практикували лихварство не гірше від жидів.

Але кредит грошевий — то ще не повний образ галицької лихви. Була ще позика, яку сплачували натураліями, або частиною натурою, а частиною грішми. За ширмою цього кредиту лихва доконувала ще більших зловживань. Найчастіше відсотки від по­зик відроблялися, від корця збіжжя від одного до двох днів робо­ти. Іноді кредитори брали від боржника у застав його грунт. У перших місяцях 1894 р. у Львівському суді було кільканадцять процесів проти цілої групи лихварів й одному з них, Ухелеві Клянову, який побирав від 200 до 400%, доказали 94 випадки лихви².

У Галичині, як і на Буковині та Закарпатті жиди орендували зем­лі у великих землевласників. З 3483 двірських обшарів 1908 р. майже половина (1620) була в оренді. А серед орендарів— 783 оренди при­падало на жидів, що за площею землі становило 54%. Серед двірсь­ких офіціалістів находилося поважне число жидів, як наприклад, гуральщики, книговоди, ба навіть економи³.

Такий нестерпний стан викликав антилихварський рух серед широких мас. Внаслідок того у 1877 р. був виданий закон проти лихварства спеціально для Галичини, який поширено також і на Буковину, а в липні 1879 р. вийшов закон проти пияцтва, шо також стосувався лихварського "промислу"⁴. Але в деяких повітах цей закон лишався мертвою буквою. Косівськс староство, наприк­лад, робило закид судові, що він, не розвинувши жодної енергій­ної діяльности у напрямку, вказаному законом, співучаствує у подальшій експлуатації гуцулів лихварями, зате у 58 повітах Гали­чини цей закон дав корисні наслідки. Однак до того "багато селянської землі в Чортківському, Ясельському, Косівському, Сам-бірському, Заліщицькому й Збаразькому повітах за безцінь перей­шло до лихварів"⁵.

¹ Там же.- С 376-377.

² Мицюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції (1882-1917) // Розбудова
Нації.- 1932.- Ч. 3-4.- С.78.

³ Там же.

⁴ Франко І. Зібрання творів у 50 томах.— Т. 44.— Кн. 2.— Київ, 1985.— С 370.

⁵ Там же.— С 384.

Брак землі та праці змушував безземельних або малоземельних селян шукати за землею там, де її було подостатком, тобто в за­морських краях. Так почалася еміграція селян за океан до Сполу­чених Штатів Америки, Канади, Бразилії й Аргентини. Але щоб поїхати до котроїсь із заморських країн, потрібно було чимало гро­шей і на це могли собі дозволити тільки ті, які мали трохи землі і, продавши її, могли покрити кошти подорожі.

Щоб якось цьому лиху зарадити та піднести життєвий рівень українського селянства, народовці взялися за організацію еконо­мічних установ. У 1883 р. вони з ініціятиви Василя Нагірного та Аполлона Ничая зорганізували у Львові першу на західноукра­їнських землях споживчу кооперативу "Народна Торгівля" з ме­тою стати центральним складом сільських і маломістечкових крам­ниць й вишколювати до них відповідний персонал та привчати українське населення до торгівлі. По містах і селах організовува­лися споживчі кооперативи та кредитові й молочарські спілки і для них у 1898 р. створено у Львові центр — Крайовий кредито­вий союз, Крайовий ревізійний союз для споживчих кооператив та Союз молочарських спілок у 1904 р. тощо. У 1892 р. адвокат Кость Левицький (1859—1941), інженер-архітектор Василь Нагір­ний (1847—1921), адвокат Степан Федак (1861—1937) та інші за­снували у Львові асекураційне товариство "Дністер" з мстою вза­ємного страхування від вогню та крадежів. У Перемишлі 1894 р. з ініціятиви Теофіля Кормоша, засновано перший український ко­оперативний банк "Віра", під впливом якого постало чимало кре­дитових кооперативних підприємств у Галичині.

Всі ці установи в скорому часі стали дуже популярними, бо вони організували збут селянських продуктів, з одного боку, й доставляли по уміркованих цінах різні товари необхідні на селі, з другого. В той спосіб їм удалося зменшити жахливу експлуата­цію, яку практикували жидівські підприємства. Популярність цих установ засвідчена найкраще тим, що всі вони проіснували й розвивалися аж до їх насильної ліквідації совєтською владою во­сени 1939 р.

Виборча система у Галичині

Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 міс­цевостями, серед яких 352 місцевості, в тому числі й Львів, мали аб­солютну польську більшість. Німці становили більшість у 77 місце­востях, а жиди у 43. Крім того, у 114 місцевостях проживали жиди, українці й поляки, але ніхто з них не мав абсолютної більшості. В 77 місцевостях українці мали релятивну більшість. Згідно з офіцій­ними даними 1900 р., на підставі віровизнання у Східній Галичині українці мали абсолютну більшість у 3173 місцевостях. Отже, Гали-

 

 

чина, за винятком Львова й околиці та галицького Поділля, стано­вила суцільну українську етнографічну територію'¹.

На підставі перепису населення в 1900 р. у коронному краю Галичина, тобто включно із західною польською частиною, жило 7185 000 людей, з того 3 982 633, або 54,5% користувалось польсь­кою мовою, 3 088 443 (або 42,3%) — українською та 212 427 (не ці­лих 3%) — німецькою. Польський історик твердить, що в засаді "процентове відношення поляків до українців навіть у 1900 р. не змі­нилося в Галичині." Тільки кількість жидів зросла до 11,1%, а тому що вони здебільшого послуговувались польською мовою, то зросло процентове відношення польської розмовної мови до >чсраїнської².

Крім того, велику різницю у статистиці населення Галичини, а зокрема її національному складі між 1846 та 1910 pp., слід поясни­ти й тим, що в 1846 р. перепис населення проводили державні уряд­ники — німці, які записували поляками тих, що себе так назива­ли. У 1910 р. перепис провели поляки, які записували поляками всіх тих, що не заявляли себе приналежними до іншої національ-ности. А оскільки в Австрійській імперії жидів не визнавали за ок­рему національність, то їх вписувано як поляків, бо вони послуго­вувалися польською мовою. На тій підставі перепис засвідчив, що нібито поляки становили більшість населення Галичини⁵.

Перша каденція сойму, як і Державної Ради — парламенту, за­кінчилася 31 грудня 1866 р., а у виборах до наступного сойму, при зміненій виборчій ординації, як і через різні польські махінації, ук­раїнці зуміли вибрати вже заледве 30 послів, а з того ще чотирьох — вибір уневажнено. Знову ж до віденського парламенту на 38 галиць­ких послів обрано тільки 11 українців.

Віденська Державна Рада, а ще більш Крайовий сойм, були свого роду збором станової репрезентації. До 1896 р. послів вибиралося у чотирьох куріях: а) великих землевласників, які голосували безпосе­редньо на свого кандидата; б) купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників в поодиноких своїх палатах. Вони також голосували прямо в міській курії і в курії великих землевласників; в) міська курія, до якої належали всі міщани, і г) курія сільських гро­мад, в якій право голосу мали тільки дві третіх самостійних господа­рів, що платили значніші податки. Отже, вибори не були прямі та безпосередні. Жінки могли голосувати тільки тоді, коли вони були власниками нерухомостей, капіталу або мали університетський дип­лом, але тільки за посередництвом чоловіка або уповноваженого. У курії великих землевласників могли голосувати також і малолітні, якщо вони вже мали право на власність. Не мали права голосу ро-

¹ Dnistrianskyi S. Ukraina and the Peace Conference. — Paris, 1919. — P.89.

² Wwiatski I. Op. cit. - S. 7.

³ TaylorA.J.P. The Habbsburg monarchy, 1809—1918. New ed.— London, 1957.— P. 150.

бітники, бідні селяни та сільська молодь, що не володіла власним господарством, а перебувала при батьках¹.

У курії сільських громад голосування було двоступневим: т.зв. 45 виборців обирали одного виборця, які вже голосували за посла. Іншими словами, голос одного великого землевласника дорівню­вав 45 селянським голосам. Внаслідок того 2400 дідичів—землев­ласників обирало до віденського парламенту 20 послів, а до галиць­кого — 44, 45—49 тис. міщан — обирало 13 послів до Відня та 28 до галицького сойму, а поверх пів мільйона селян обирало 27 по­слів до Державної Ради у Відні і 74 до галицького сойму. Отже, якщо панська курія обирала одного посла до Державної Ради кіль­кома десятками голосів, то міській курії треба було 35 разів більше голосів, а в селянській курії — 206 разів більше².

Новий виборчий закон від 26 січня 1907 р. про вибори загальні, рів­ні, безпосередні й таємні надавав право голосування всім повнолітнім громадянам чоловічого роду і тим самим куріальну систему зліквідова­но. У Державній Раді Галичина дістала 106 мандатів і була поділена на 36 селянських і 34 міські виборчі округи. В кожній селянській окрузі обиралося по два посли, а з міських — по одному послові. Для сільсь­ких виборчих округ були оформлені спеціальні приписи, які заповню­вали в Державній Раді репрезентацію й польському римо-католицько-му населенню, розсіяному по східних повітах Галичини³.

З тих 36 виборчих округ — 17 припадало на західну польську, а 19 на Східну українську Галичину. З тих 19 — у дев'яти округах майже все населення було українське, а в останніх десяти округах римо-католицьке населення становило від 26,9 до 41,4%, серед яко­го були й українці-латинники. Тому що в західних виборчих окру­гах Галичини українців не було зовсім, або було дуже мало, а в містах українці були в меншості, отже могли числити на перемогу в виборах тільки у східних селянських округах Галичини. Одночасно для українського населення було згори визначено тільки 28 ман­датів із усіх 106 призначених у Державній Раді, а для поляків — 78 мандатів. Отже, більше половини українського населення корон­ного краю Галичина дістало згори призначених заледве одну чет­вертину мандатів. Крім того, у галицьких міських (виборчих) ок­ругах один посольський мандат припадав на 28300, а в селянських округах на 87 000 мешканців⁴.

Галицький сойм складався із 150 послів, а буковинський — із 30. У перших виборах, що були відносно свобідні, українці обрали 49 послів до галицького сойму та 12 до віденського парламенту.

¹ Najdus W. Op. cit. - S. 341.

² Ibid. — S. 342.

³ Winiarski I. Op. cit. — S. 6—7.

⁴ Ibid.

Уже на першій сесії Галицького сойму у Львові між українцями й поляками почалася боротьба за права українського населення Га­личини. "Згідно з офіційними даними (з 1900 р.), спрепарованими на некористь українців (навіть якщо не робити жодних, хоча й не­обхідних виправлень),— пише польський історик,— то виходить, що на 6240 громад коронного краю Галичина, у 3108 громадах (тоб­то в 49,5%) говорили українською мовою, при тому в 3094 грома­дах українське населення становило абсолютну більшість"¹; 50,5% становили польські, жидівські, німецькі та інші громади. Тому що при переписі населення австрійська статистика брала до уваги тільки розмовну мову, а не матірну, це дозволяло дідичам-полякам запи­сувати, що вся двірська служба послуговувалась польською мовою, хоча її матірною була українська².

Скандальні вибори до Державної Ради 1879 р. виявили, що для поляків не існують жодні конституційні закони, і вони готові всі­ма засобами воювати проти українців. У тих виборах вони кори­стувалися різними незаконними махінаціями й терором і проголо­сили, що українці обрали тільки трьох послів. Вибори заставили провідників народовецького руху поширити свою діяльність також і на державно-політичну ділянку, а не тільки культурно-освітню й поборювання москвофільства.

В 1895 р. на посаду прем'єра віденського уряду прийшов поляк граф Казимир Бадені й зараз після того відбулися вибори до га­лицького сойму. У виборах поляки застосували випробувані вже ме­тоди терору і зловживання, внаслідок яких на 150 послів до сойму ввійшло тільки 14 українців. Українці запротестували проти польсь­кої адміністрації й до Відня виїхала велика депутація (221 особа), серед них 24 священики та 22 світські інтелігенти. Але заходами Бадені цісар їх усіх не прийняв, а тільки делегацію із кількох осіб. Вислухавши промову священика Івана Озаркевича, прийняв мемо­рандум про виборчі зловживання й відпустив делегацію, не ска­завши ані слова про справу виборів. Галицька депутація вернулася з Відня з нічим.

У березні 1897 р. відбулися нові вибори до Державної Ради, в яких у селі Черневі під Станіславом загинув від жандармських баг­нетів господар Петро Стасюк, а п'ять інших господарів поранено. Вибори проведено при помочі війська й жандармерії коштом 8 уби­тих, 29 поранених і понад 800 громадян ув'язнених. До парламен­ту увійшло 63 поляки, 6 жидів і 9 українців⁵.

Тимчасом боротьба за права українського народу в Галичині захоплювала щораз то більші кола населення, вона виявилася се-

¹ Najdus W. Op. cit. — Т. 1. — S. 67.

² Ibid.- S. 65-67.

³ Левицькігй К. Вказ. праця.— С. 292.

ред студентства, яке вимагало окремого украшського університету у Львові. Українські посли в парламенті і в галицькому соймі про­довжували боротьбу на парламентарному рівні, вимагаючи рівноп­равності, як також ще одної української гімназії в Станіславові. Одночасно загал населення страйками вимагав поліпшення своєї

долі.

* * *

На початку XX ст. на арені польсько-українських взаємин з'яви­вся новий чинник, польський націоналістичний рух, який мріяв про велику Польщу "від Одри до Дніпра, від Балтики до Карпат, а мо­же навіть до Чорного моря"¹. Головним ідеологом цього руху став польський політик Роман Дмовський (1864—1939), що пропагував силу й насильство супроти українців, для яких він не бачив місця під сонцем. Дмовський, як і антиукраїнські твори польського пись­менника Генрика Сєнкєвіча, а зокрема його історична трилогія "Ог­нем і мєчем", захопили польську гімназійну і студентську молодь. Характеристичною рисою пропагованого Дмовським т.зв. всепольсь-кого руху було "висміювати жида й ненавидіти русина". Цей рух засвоїв тезу свого першого ідеолога Й. Поплавського, який твер­див, що "нема Руси (тобто України), є тільки Польща і Москва"². "Русини повинні знати, що польська суспільність буде рішуче по­борювати всякі їхні сепаратистичні забаганки... Наша політика по­винна бути послідовна і тверда, мусить наочно переконати руси­нів, що ані відійти, ані від нас відділитися не можуть",— писало "Слово Польське"³. Отже, було ясно, що про ніяку співпрацю з тим політичним середовищем не могло бути мови.

Розвиток політичної думки

З кінцем XVIII ст. виникла суспільно-політична течія серед слов'янських народів — панславізм, яка виходила із мовної спо­рідненості слов'янських мов. Ідеолога панславізму поширювали те­орію про особливу ролю слов'янських народів та необхідність їх­нього державного об'єднання. А що в XIX ст. єдиною слов'янською державою була могутня Російська імперія — то силою обставин іде­ологи панславізму звертали свою увагу на Росію, як об'єднуючу си­лу. Панславізм знаходив прихильників серед різних слов'янських народів, а в тому й серед українців. Під впливом панславізму були ідеологи "декабристів", а також українського Кирило-Мстодіївсько-

¹ Fcldman W. Stronnictwa і programy polityczne w Galicji 1846—1906.— Krakow, 1907. —
T.2.— S.167.

² Ibid.

³ Ibid. — S. 104.

 

 

го Братства. Цю ідеологію використовували російські політики для своїх імперіалістичних цілей.

Російський історик і публіцист Михайло Погодін (1800—1875) висунув псевдонаукову теорію про "триєдину спільноту руських пле­мен" (великоруську — московську, білоруську й малоруську, тобто українську), та про єдність "Галицької Руси з Всликоросією". В 1835 та в 1839—40 pp. M. Погодін побував у Галичині, де нав'язав кон­такт із галицьким істориком Денисом Зубрицьким (1777—1862). Під проводом Зубрицького у Львові створився "гурток прихильників об'єднання з Великою Руссю", до якого ввійшли провідні галиць­кі діячі, а між ними і брати Іван та Яків Головацькі, останній — колишній член "Руської Трійці". Цей гурт, званий також "Пого-дінською колонією", став ширити теорії Погодіна і приєднав до себе частину з консервативних кругів української інтелігенції під австрійською займанщиною, яка захопилася ідеями панславізму.

Москвофіли

Послідовники панславізму стали називати себе "твердими ру­синами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос­квофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село¹.

Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москво­фільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Га­личани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх на­ціональний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий наці­ональний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив"².

Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася

чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Га­личину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Ми­хайло Попсль, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здо­бути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність га­лицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович, про­відний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книж­на московська мова се властиво руська, утворена русинами. Прий­маючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність"¹.

Москвофіли заперечували право українського народу на само­стійний національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокре­ма духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділи культурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський ін­ститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропі­гійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже ніяких слідів у культурному житті українського народу². У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Про­світі", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за профе­сією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького на­прямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.

Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Ра­да" тощо. У своїх пресових органах вони вживали "староруську мо­ву", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішани­ною російсько-цсрковнослов'янської та української мов, якої про­столюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політи­ки Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині коло­сальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуне-ної на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні³.

У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсни-

 

¹ Лужтщький Г. Вказ. праця.— С 522.

² ШлсмкешічМ. Галичанство.— Нью-Йорк— Торонто, 1956.— С. 34.

¹ ГнатюкВ. Вказ. праця.— С. 45.

² Там же.— С 59.

³ Свобода (Львів).- 1935.- Ч. 31.-18 серпня - С 10.

ки, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторю­ючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське наці­ональне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували вели­кі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що ук­раїнське, агітували за російське православ'я і єдність українського на­роду з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші¹.

У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-мос-квофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відо­мий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від ви­ни й кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на ло­яльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини², щоб скомпроме­тувати український рух.

Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на спів­працю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намага­лися працювати, не дали нічого корисного, за тс наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з Петербур­га через російські дипломатичні представництва надходили фінан­сові субсидії.

Народовці

На противагу старшому консервативному табору, молодше по­коління покладалося на власні сили, на сили українського народу і пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною. Вони організувалися довкруги літературного тижневика "Вечорни­ці", що виходив у 1862—1863 pp. під редакцією Федора Заревича.

¹ Тесля І. Галицьке москвофільство напередодні Першої світової війни // Новий Шлях.—
1981. -Ч. 37.-12 вересня.

² Тесля І. Вказ. праця // Новий Шлях.— 1981.— Ч. 38.—19 вересня.

Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під новими назвами: "Мета" за редакцією Ксенофонта Климковича, "Нива" за редакцією Костя Горбаля, "Русалка", за редакцією Во­лодимира Шашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і деякі старші діячі такі, як священик Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник го­лови Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич.

З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та Анатоля Вахнянина у січні 1880 р. почала з'являтися у Львові нова політична газета, яку на противагу русофільському "Слову" назва­но "Діло", щоб "ділом, не словом прямувати до кращого майбут­нього". За редакцію взялися В. Барвінський, як головний редак­тор, при співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю. Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінсько­го газету редагували Антін Горбачевский, І. Белей та ін. "Діло" виходило спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоден­ник. Газета стала органом народовецького руху й інформувала про всі події, які заторкували українців. Часопис проіснував аж до ве­ресня 1939 p., коли його закрила совєтська влада. "Діло" гуртува­ло довколо себе найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було партійним органом.

Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письмен­ники, як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Ста-рицький, почали друкувати свої твори в Галичині. Українські ді­ячі Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галиць­ких справ, а українські організації почали отримувати щедру допомогу східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли дорівнювати російським субвенціям для галицьких моск­вофілів¹.

Українсько-польська боротьба в Галичині поважно занепокоїла східноукраїнських провідників — В. Антонович, О. Кониський та інші хотіли зробили з Галичини "український П'ємонт". Замирен­ня українців з поляками в Галичині відповідало також й інтересам австрійської закордонної політики, бо саме тоді Австро-Угорщина мала спір з Росією, за те що Австрія окупувала Боснію. Можли­вість збройного конфлікту з Росією диктував Австрії, щоб вона на східному кордоні держави запевнила собі мир і спокій. Щоб за­спокоїти українців, уряд Австрії, під впливом міністра закордон­них справ Кальнокі, пішов на уступки українцям, а одночасно зро­бив натиск на поляків, щоб вони з його політикою погодилися та

¹ Демковігч-Добряііськігй М. Вказ. праця. — С. 68—69.