Церковно-релігійне життя в Україні

Одним із найбільших ударів, яких зазнав український народ у XVIНет., поруч із зруйнуванням Січі, було також зруйнування Ук­раїнської Православної Церкви. Після переведення Київської мит­рополії під юрисдикцію Московського Патріарха у 1686 p., Укра­їнська Церква почала чимраз то більше тратити свої автономні права на користь московського патріарха. До цього, одначе, у великій мірі спричинилися таки українські православні ієрархи, зокрема Сте­пан Яворський та Теофан Прокопович. Це у свою чергу вплинуло на зміцнення церковної Унії на Правобережжі, що знаходилося під Польщею, де число православних парафій постійно меншало.

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976.- Т. 2.- С 296-297.

² Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.287.

³ Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся; краєзнавчий словник — від
найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1984.- Т. 1.- С 568.

⁴ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.- Т. 2.- С 299.

 

G4

1С 5

Православна церква під тиском Москви стала відриватися від вікових традицій українського народу, у всьому наслідуючи Мос­кву. Це мало негативні наслідки, бо вищі суспільні верстви та ін­телігенція стали шукати нових шляхів для задоволення своїх релі­гійних потреб. В Україні, зокрема в більших містах, з'явилися ма­сонські ложі, а серед селянських мас — різні релігійні секти, зок­рема баптисти, відомі під назвою "штунди".

З початку XVIII ст. у Російській Православній Церкві закрі­пився погляд, що цар є і головою церкви. З половини XVIII ст. кожний член Святішого Синоду, що замість патріарха завідував церквою, мусів складати присяг/, до тексту якої Теофан Прокопо-вич ввів такі слова: "визнаю найвищим суддею духовним цієї Ко­легії одинокого всеросійського монарха". Це було вже найвищою формою цезаропапізму у православній Церкві¹. При впровадженні цієї присяги ніхто із застрашеної московської ієрархії не запроте­стував, за винятком єдиного українця Арсена Мацієвича, митро­полита Ростовського. Він вніс прохання, щоб текст присяги змі­нити в той спосіб, аби головою Синоду вважати Ісуса Христа, а не монарха. Але тодішня цариця Єлизавета на це не погодилася. Внаслідок того Мацієвич присяги не зложив і зрікся членства на Синоді². Коли цим найвищим суддею Синоду стала одна з Най­більших розпусниць Катерина II, вона посилила ще більше омос-ковлення Української Православної Церкви і в цьому їй допоміг київський митрополит українець Самуїл Миславський (1783-1796), який у церквах запровадив московську вимову, а в Могилянській Академії виклади російською мовою³.

Від 1799 р. на Київській Митрополичій кафедрі засідали виключно москалі і для всіх них інтереси Української Церкви були чужі. Але траплялися ще українці єпископи. Всі митрополити були виконавця­ми волі Святішого Синоду. Зовнішнє управління Церкви, втиснене до складу загальнодержавної адміністрації, щодалі тратило характер уста­нови суто церковної і вже не співпрацювало з державою, а служило їй⁴. Від 1812 p., тобто від усунення архієпископа Варлаама Шишацького, який з приходом Наполеона до Могилева в Білорусі, став по стороні Наполеона, єпископами Православної Церкви в Україні призначали­ся Синодом виключно чужинці, або омосковлені українці-малороси⁵.

¹ ВласовсыашІ. Нарис історії Української Православної Церкви.— Нью-Йорк, 1957.-
Т. 3.- С 122-123.

² Огієнко І. Українська Церква.- Прага, 1942.- Т. 2.- С 87, 89; Власовський І. Вказ.
праця.- Т. 3.- С 133.

³ Там же.- С 47.

⁴ Лотоцькіт О. Автокефалія //Праці українською наукового інституту (Серія правни­
ча).- Т. 2: Нарис історії автокефальних церков.- Варшава, 1938.- С. 452.

³ Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.- 2-е вид.- Мюнхен. 1964.-С. 86-87.

Наказом від 1801 р. було заборонене будівництво церков "в ма-лоросийском вкусе", тобто в українському стилі. Вслід за тим були заборонені містерії, вертепи, коляди, щедрівки й давні обряди, пов'язані з релігійними уявами, як пережитки поганства. Забороне­но різьблені скульптури в церквах та ікони в українському стилі, як Божа Мати в короні, або простоволоса та ін. У богослужениях за­боронено вживати книжки, видані Києво-Печерською лаврою та взагалі друковані у Львові, Луцьку, а зокрема требник митрополи­та Петра Могили. Всі богослужебні книжки замінено московськи-ми-синодальними. Поліція стала гонити лірників та бандуристів, які по базарах співали давні чудові українські псалми. Заборонено вжи­вати українську мову в проповідях, ліквідовано церковні братства, а на священиків все більше призначали нсукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного й церковного омосковлення кандида­тів на священиків, а духовенство було зобов'язане перед поліцією стежити та повідомляти про політичні рухи¹.

Старі церкви високомистецької архітектури, стилю знаменито­го українського барокко та ампіра, з шедеврами різьблених іконо­стасів та з іншими мистецькими виробами, не ремонтувалися. От­же, ті церкви поступово нищилися й перебудовувалися в держав­ному російському стилю з небаченими в Україні та чужими для неї "кокошниками" та цибульчастими банями². Православна Цер­ква, що колись була основою українства, під тиском Москви стала на службу інтересів Російської імперії та засобом русифікації ук­раїнського народу.

За царя Миколи І міністр освіти граф Сергій Уваров виступив з теорією, що основою потужності Росії є три принципи: правос­лав'я, самодержавство і народність. Це офіційно проголошено як напрямні майбутньої політики уряду. Отже, в межах Російської ім­перії не могло бути місця для різних народів і релігій, і все тс ма­ло перетопитися в один православний російський народ.

Тодішній оберпрокурор Н.А. Протасов використовував Церкву як інструмент для об'єднання різних народів Російської імперії та здійснення націоналістичної політики уряду³. Відомий російський критик того часу Віссаріон Бєлінський писав, що "Православна Церква завжди була слухняним знаряддям на службі деспотизму", а "духовенство було об'єктом загального презирства російського сус­пільства і російського народу", який, "якщо приглянутися ближ­че, то можна завважити, що він глибоко атеїстичний народ"⁴.

¹ Полонська-Васнленко Н. Вказ. праця.- С 88-89.

² Міллер М. Знищення православної церкви большевиками //Український збірник.—
(Мюнхен), 1957.- Ч. 10.- С 41.

³ Florinsky M. Russia, a history and interpretation.- New York, 1953.- Vol. 2.- P. 798.

⁴ Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.262.