Початок XIX століття, з позицій соціології характерний тим, що проблеми, які стосуються розвитку продуктивних сил при капіталізмі та організації виробництва в нових умовах розвитку продуктивних сил, тобто з розвитком промисловості, спочатку досліджувалися загальною соціологією. Вона відкрила і проклала шлях промисловій соціології у сфері вивчення промисловості як суспільного феномену, і відповідних йому соціально-економічних відносин. Нова соціологічна дисципліна, що виникла на основі попередніх результатів, мала спеціальну теорію і специфічні методи дослідження промисловості. У такий спосіб промислова соціологія як попередниця соціології економіки виникає із загальної соціології і не випадково її "батьком" у певному розумінні можна вважати родоначальника наукової соціології О. Конта (1798-1857). Завдяки йому позитивний метод міцно ввійшов у методологію соціології економіки. Це означало спирання теоретичного аналізу на сукупність емпіричних даних, зібраних у спостереженні, експерименті й порівняльному дослідженні, даних перевірених, надійних і обґрунтованих. Позитивізм полягає також у відмові від абстрактних понять і категорій як метафізичних.
Опора на позитивний метод дала можливість розпочати поглиблене вивчення характерних рис індустріального суспільства, сформулювати закони його функціонування й розвитку. Один із них - закон трьох стадій - поділяв всесвітню епоху на:
- теологічну (давнина і раннє середньовіччя);
- метафізичну (1300-1800);
- позитивну (епоха, що настає).
Остання характеризується перетворенням науки у виробничу силу, заміною військового ладу промисловим, перемогою альтруїзму над егоїзмом, інтеграції над роз'єднанням.
Наступний - закон поділу й кооперації праці. Завдяки йому з'являються соціальні й професійні групи, відбувається диференціація у суспільстві й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці призводить до концентрації та експлуатації, однобокої професіоналізації, що спотворює людську особистість. А найголовніше - веде до руйнування фундаментальних засад суспільства - солідарності й консенсусу. Поділ праці й конкуренція немовби вивертають соціальні відносини навиворіт: вони розвивають тільки професійну, а не суспільну солідарність (консенсус). Соціальні почуття єднають осіб тільки однакової професії, змушують ставитися до інших ворожо. Виникають корпорації і внутрішньокорпоративна (егоїстична) мораль, які за певного потурання можуть зруйнувати єдність суспільства. Відновити соціальну солідарність, зруйновану спочатку професійною, а потім корпоративною мораллю, може держава. Тільки вона виступає гарантом цілісності. Чіткий поділ влади між церквою (сфера моралі) і державою (сфера політики) - єдиний засіб утримати суспільство від сваволі й терору (до яких неминуче вдається всякий уряд, коли розвиток моральності ставиться у залежність від політичної вигоди).
Разом із тим, О. Конт применшує значення економіки і політики у порівнянні з наукою й мораллю. В його класифікації наук політичній економії навіть не знаходиться окремого місця (передбачається, що це лише одна з галузей соціології). Конт звинувачує економістів у схоластичній грі простими поняттями, які все більш наближаються до метафізичних сутностей; критикує їх за відрив економічних явищ від соціального цілого.
У самого Конта людина чуттєва, дієва та розумна. До того ж, спонуки до дії у неї йдуть передусім від почуттів, а розум виконує контрольні функції. Людина егоїстична, але егоїзм не вичерпує її природи, яка є незмінною. Виходячи з пріоритету цілого над частиною, Конт уявляє суспільство як самостійну силу, що утримується на згоді умів, на "консенсусі" думок.
Позитивістська методологія знайшла подальший розвиток у теорії соціальної солідарності (Е. Дюркгейм, 1858-1917), до досягнення якої людство просувається відповідно до чинності закону поділу праці. Однак соціальній солідарності передує на перших етапах історії людства механічна солідарність - первісний стан, у якому панують примусовий колективізм, подібність індивідів і виконуваних ними трудових функцій. Саме подальше поглиблення поділу праці завдає нищівного удару по такій колективній свідомості, що до останку регламентує життя людей, панує над ними і пригноблює їх.
Мірою ускладнення соціальної організації суспільної праці промисловість дедалі більше визначає економічні успіхи суспільства, Причиною поділу праці є значне зростання народонаселення в Європі, що підвищує інтенсивність контактів, обміну діяльністю, соціальних зв'язків. Зі збільшенням населення посилюється боротьба за існування. За цих умов поділ праці є істотним засобом дотримання суспільного порядку, створення соціальної солідарності нового типу. Поділ праці є мирним способом вирішення найгостріших проблем. Але є й немирні шляхи - це репатріація, фізичне усунення слабкого, громадянська війна. Вони теж скорочують чисельність населення і тимчасово знімають соціальну напруженість. Однак тут ідеться про екстремальні форми, які припускають кардинальну переорієнтацію цінностей, руйнування підвалин і традицій, зачіпають спільну систему цінностей і колективних вірувань. Тільки професіоналізація й спеціалізація функцій посилюють ціннісну орієнтацію людей на збереження суспільства.
Таким чином Е. Дюркгейм продовжує жорстку критику політичної економії у дусі О. Конта, концентруючись на чотирьох напрямах16. По-перше, він заперечує економізм у поясненні соціальних явищ. Так, розглядаючи функції поділу праці, він показує, як економічні результати останнього підкоряються процесу формування соціального й морального порядку, солідарності, що цементує співтовариство і яку неможливо вивести з економічного інтересу. По-друге, у роботах Е. Дюркгейма ми бачимо різке заперечення індивідуалістських передумов. Суспільство, на його думку, є чимось більшим за сукупність атомів, воно самостійне й первинне стосовно індивіда, який багато в чому є продуктом колективного життя. По-третє, він критикує обмеженість утилітаристського підходу до людських мотивів. Альтруїзм у поведінці людини, на думку Е. Дюркгейма, укорінений не менш ніж егоїзм, а індивідуальне прагнення щастя (і тим більше власної користі) обмежене. По-четверте, Е. Дюркгейм відмовляється від психологізму, що процвітав на початку століття (у тому числі в економічній теорії), закликаючи шукати причини тих чи інших соціальних фактів в інших соціальних фактах. У запропонованій ним схемі поведінка людини дійсно втрачає утилітаристський характер, але в той же час сама людина як індивід заміняється соціальною функцією.
Заслугою Е. Дюркгейма є обґрунтування методології соціологічного аналізу соціально-економічних проблем суспільства і реформістського шляху їхнього вирішення. Проблеми економіки реалістично аналізувалися в контексті соціальних проблем суспільства й вирішувалися шляхом реформування тих чи інших сфер суспільства й досягнення ще більшої солідарності. Такої методології дотримувалась фактично вся західноєвропейська соціологія. Мирний шлях вирішення економічних проблем і трудових конфліктів ставав науково обґрунтованим методом еволюційного розвитку суспільства класів із протилежними інтересами.
Однак у той період виникла марксистська школа соціології (Карл Маркс, 1818-1883; Фрідріх Енгельс, 1820-1895), що заклала інші підходи, її основоположники постулювали радикальний розрив з усіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового - комуністичного - суспільства, ще не маючи розгорнутого й емпірично доведеного аналізу існуючого суспільства. Як видно, цільова заданість - необхідність усунення старого й побудови нового суспільства - позначилася на методології дослідження, змісті теоретичних висновків і спрямованості практичних рекомендацій.
Економічні закони, відповідно до поглядів Маркса, не є універсальними, і людина виступає як продукт історичних умов, як "сукупність усіх суспільних відносин". Маркс вважає робінзонами політико-економів, а їхні погляди - "естетичною ілюзією" і замість цього як вихідний пункт висуває "суспільно визначене виробництво індивідуумів". Це означає також, що буття людини як homo economicus - стан минущий. Сьогодні людина задавлена нестатком і поневолена поділом праці. Але її призначення ("родова сутність") полягає в тому, щоб бути цілісною ("гармонійно розвиненою") особистістю. Досягнення матеріального достатку й звільнення від репродуктивної праці забезпечать той стрибок у "царство волі", що буде означати самоподолання "економічної людини ".
Важливо також те, що К. Маркс, залишаючись утилітаристом, виходить за межі індивідуальної дії у сферу класових відносин. Місце індивідуальних егоїстів у нього, таким чином, займають егоїсти колективні: класи експлуататорів і експлуатованих, котрі досить послідовно прагнуть реалізації своїх (насамперед матеріальних) інтересів.
У цей період традиції німецьких істориків у дослідженні соціально-економічних проблем переймають представники молодої німецької історичної школи. Її лідер Г. Шмоллер (1838-1917) підкреслює, що народне господарство належить світу культури і об'єднується спільністю мови, історії, звичаїв народу, ідей, що панують у цьому середовищі. Г. Шмоллер вважає, що і лібералізм, і соціалізм занадто акцентують увагу на матеріальних інтересах, на зовнішньому щасті людини. На його думку, учення про егоїзм охоплює лише поверхневий пласт відносин. Головне ж питання полягає в наступному: "Яким чином у визначений час і у визначених колах це (егоїстичне) прагнення видозмінюється під впливом культурної роботи століть, як і якою мірою воно переймається й просочується моральними і юридичними уявленнями"17.
З цієї школи в подальшому вийшов В. Зомбарт (1863-1941). У праці "Сучасний капіталізм" він характеризує господарську систему як організацію, якій властивий не тільки визначений рівень використовуваної техніки, але і характерний господарський хід думки. В. Зомбарт ставить завдання відшукання "духу господарської епохи", чи укладу господарського мислення. На відміну від якоїсь абстрактної "людської натури", цей "дух" є щось укорінене в соціальних підвалинах, вдачах і звичаях народу, причому характерне для конкретного ступеня господарського розвитку18. У багатьох працях В. Зомбарт показує, як капіталістичний господарський уклад виростає, за його висловом, "із надр західноєвропейської душі", з фаустівського духу - духу занепокоєння, заповзятливості, що з'єднується, у свою чергу, зі жагою наживи. В. Зомбарт також підкреслює, що капіталізм є специфічним для кожного національно-державного устрою: у Німеччині він один, а в Китаї - зовсім інший. І немає ніяких "загальних моделей" капіталізму чи будь-яких інших господарських укладів19.
Іншої думки щодо національної специфічності капіталізму дотримується автор "формальної соціології" Георг Зіммель (1858-1918). Така назва відбиває орієнтацію на основний предмет вивчення наукової соціології - "чисту форму", яка фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричну різноманітність соціальних фактів. Чиста форма є відносинами між індивідами, розглянутими окремо від тих об'єктів, що виступають предметом їхніх бажань. Такий формально-геометричний метод надав можливість вирізнити суспільство взагалі, інститути взагалі й побудувати систему, у якій соціологічні змінні звільняються від моралізаторських, оцінних суджень. Застосування цього методу дало змогу запропонувати соціально-економічну модель сфери праці, центральною категорією в якій була категорія грошей.
Завдяки цій категорії вдалося краще розглянути приховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і патологічних формах. Гроші - "чиста форма" економічних відносин та економічна цінність одночасно. Під цінністю слід розуміти те, що привертає наш інтерес до конкретної речі, створеної людиною. Сама по собі цінність виступає фундаментальним відношенням, яке визначає всі інші. Над світом конкретного буття підноситься світ ідеальних цінностей, який вибудовує зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, що існує в матеріальному світі. З цих позицій переосмислюється категорія "продукт праці", розглядається властива йому природна двоякість. Справді, продукт праці зароджується в матеріальному світі, тому що створюється фізичними зусиллями, але належить і набуває свого дійсного значення в іншому, ідеальному, світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.
Аналіз взаємозв'язків категорій "праця", "відчуження" і "цінності" виводить на феноменологію капіталізму. Виникнення грошей руйнує особистісний характер відносин між людьми, вони стають безособовими, анонімними. Раціональність, що проникла зі сфери ділового підприємництва, формує новий тип людини - принципово відкритої для відчуження й грошового розрахунку, її суб'єктивний світ незахищений перед невблаганною логікою об'єктивації. Гроші - символічна міра рівності людей перед небуттям, вони в чистому вигляді відображають ціннісне відношення речей (чи товарів), але потім поширюються на світ людських відносин. Гроші урівнюють людей (негативна рівність) як виробників чи споживачів речей, створених людською працею. У міру того як річ із мети перетворюється в засіб досягнення чогось, працівник чимраз більше відчужується від продукту й засобів соціально-економічної діяльності.
Застосування в такий спосіб як інструменту пізнання абстрактної конструкції "чистої форми" дало змогу розробити принципово нову методологію соціального пізнання, яку порівнюють із "коперниківським переворотом-у соціології"20.
Інструментом соціального пізнання в такому "перевороті" слугувала категорія "ідеальний тип" (М. Вебер). Соціологія розглядалася, головним чином, як соціологія економічної поведінки людей. Економічна дія є різновидом раціональної поведінки, яка орієнтована на одержання вигоди. Вона являє собою мирний (на відміну від військового, наприклад, насильницького, захоплення) спосіб контролювання індивідом ресурсів (засобів), за допомогою яких він має намір досягти своїх цілей. Економічні процеси та об'єкти (підприємство, сировина, ринок) стосовно економічної дії виступають у ролі цілей, засобів, перешкод чи результатів. У більш вузькому формулюванні економічна дія містить операції у сфері сучасного ділового підприємництва, спрямованого на одержання прибутку. Конкретно-історичний аналіз типів економічної дії виводить на поділ і спеціалізацію праці, що відчужують працівника від продукту й засобів праці, типи панування й підпорядкування, механізм адміністрування і бюрократичної влади в організації, відносини між підприємцем і робітниками.
Власне в працях М. Вебера соціологія економіки вперше одержує дійсно системний виклад. В "Sosialokonomik" він намагається знайти вихід із складних методологічних дебатів між неокласиками й істориками. М. Вебер розгортає систему соціологічних категорій економічної дії. Останню він подає як форму соціальної дії, що вбирає в себе владні й соціокультурні елементи. У результаті таким економічним категоріям, як ринковий обмін і господарська організація, гроші й прибуток, надається якісно інше звучання.
При цьому М. Вебер не лише виводить економічну дію в ширшу сферу владних і ціннісно-культурних орієнтацій. Він демонструє конкретно-історичний характер формування самого економічного інтересу. Хрестоматійною щодо цього стала робота "Протестантська етика й дух капіталізму", у якій М. Вебер показує визрівання західного підприємницького духу в надрах протестантизму. На відміну від Е. Дюркгейма, М. Вебер стоїть на позиціях методологічного індивідуалізму, соціальний порядок у нього не утворюється зовнішніми нормативними обмеженнями, а виявляється проекцією індивідуальної осмисленої дії і не далекий від внутрішніх ціннісних конфліктів.
Своєрідну позицію щодо предмета та методів соціологічного дослідження соціально-економічних явищ займали представники американської соціологічної школи інституціоналізму (Торстейн Веблен, 1857-1929). Замість вивчення статичного стану реальності, що припускає невідомість соціальних явищ, було запропоновано генетичний метод. Предметом економічної науки мали стати мотиви поведінки споживачів, спосіб життя й стосунки між споживачами. Учення про інститути, теорія експлуатації, концепція дозвільного класу, нарешті, історичний аналіз промисловості базувалися на вивченні трудової діяльності людини, її мотивів і поведінки. Історія людської цивілізації - це зміна домінуючих у певні періоди історії різних соціальних інститутів (наприклад, інститут приватної власності, класів, грошової конкуренції, демонстративного споживання), що трактуються як загальноприйняті зразки поведінки й навичок майстерності. Це вчення називають також технократичною теорією, через те що головну роль в економічному й культурному розвитку суспільства тут приділяють технократії - менеджерам і науково-технічній інтелігенції.
До економістів нетрадиційної орієнтації, які тяжіли до розширення розуміння економіки через акценти на її соціальних характеристиках, належав І. Шумпетер (1883-1950). Він закликав вийти за межі суто економічного аналізу та розглядати економічну соціологію як елемент економічної науки поряд з економічною історією та статистикою. На його думку, "економічний аналіз досліджує, як люди поводять себе завжди і до яких економічних наслідків це приводить; економічна соціологія вивчає питання, як вони прийшли саме до такого способу поведінки". В останньому випадку мова йде про вивчення не лише мотивів і схильностей, а й суспільних інститутів і соціальних класів21.
Завершимо розгляд основних соціологічних теорій економічного життя, які в оцінці їхньої ролі в розвитку цієї науки відносять до класичних, таких, що складають ядро, теоретичну основу розвитку соціології економіки на сучасному етапі.
