Соціологія економіки на сучасному періоді її розвитку найбільш повно представлена у роботах В. В. Радаєва, який характеризує цей період як час утвердження економічної соціології як розвинутої теоретичної та емпіричної дисципліни, що еволюціонує на незалежних від економічних теорій джерелах22.
Одним із таких джерел стала індустріальна соціологія, насамперед американська, що витекла з русла прикладної психології та займалась вивченням основ господарської організації та трудових відносин. Згодом із неї виростає і соціологія організацій.
Ще одним джерелом вважається антропологія, зокрема, книга "Велика трансформація" антрополога- "субстантивіста" К. Поланъї (1886-1954), написана із зовсім протилежних позицій. Поланьї показує історичну обмеженість системи конкурентних ринків, стверджуючи, що такі ринки в більшості примітивних і середньовічних суспільств відіграють допоміжну роль і розвиваються багато в чому неринковими методами (перш за все, за допомогою державного регулювання). Ринковий обмін, що постає, і товарне господарство, на його думку, регулюються багатьма засобами: відносинами взаємності (reciprocity), що пов'язані з підтримкою соціального стану; способами насильницького й адміністративного перерозподілу; патерналістськими відносинами; і лише на останнє, егоїстичним інтересом і прагненням добування прибутку. Обмеження ринкової економіки також пов'язуються з тим, що основні елементи виробництва (праця, земля й гроші) є не більш ніж "фіктивними товарами"23.
Поступово провідним напрямом соціології економіки стає американський функціоналізм на чолі з Т. Парсонсом (1902-1979). Останній двічі звертається до аналізу економічних відносин. Спочатку він підходить до нього з позицій теорії дії, показуючи, як з утилітаристського позитивізму економістів (А. Маршалл, В. Парето) і органіцистського позитивізму Е. Дюркгейма виникає волюнтаристична теорія дії М. Вебера. У позитивістських підходах суб'єктивний елемент притаманний дійовій особі лише в тих формах, що емпірично встановлені науковими методами. У волюнтаристичній концепції суб'єктивний елемент дії збагачується нормативним елементом. У самого Т. Парсонса людина як суб'єкт дії (актор) постає як елемент більш загальних структур, чи систем дії, серед яких вирішальну роль відіграють нормативні структури.
Важливою є спроба Т. Парсонса разом із Н. Смелзером (1930) проаналізувати природу меж між економікою й соціологією з позицій теорії систем. "Економіка, - пишуть вони, - є підсистемою суспільства, виокремленою насамперед на основі адаптивної функції суспільства як цілого"24. Відповідно, економічна теорія стає особливим випадком у загальній теорії соціальних систем, а основні економічні категорії фактично реінтерпретуються за допомогою категорій соціальної системи. Що ж до індивіда, то в лабіринтах абстрактних побудов структурного функціоналізму він утрачається майже повністю.
Підсумком розвитку напряму, що отримав назву перспективи "господарства й суспільства", стає видання на початку 60-х років спеціальної книги Н. Смелзера "Соціологія економічного життя". Автор визначає економічну соціологію як дисципліну, що вивчає "відносини між економічними й неекономічними аспектами соціального життя"25. Відмітна риса цього напряму полягає в прагненні субординувати економічну теорію, не порушуючи цілісності економічних передумов, що беруться соціологами в тому вигляді, як їх пропонують самі економісти.
Спробою відродження індивідуалізму в соціології економіки стає теорія соціального обміну Дж. Хоманса (1910-1989) і П. Блау (1918), витоки якої лежать у біхевіористичній психології. У цій теорії увага залучається до "елементарної соціальної поведінки", яка виступає у вигляді обмінних відносин. "Соціальна поведінка являє собою обмін благами, не лише матеріальними, а й нематеріальними, такими, як символи схвалення та престижу. Той, хто багато віддає, намагається натомість отримати більше, а той, хто багато отримує, змушений і давати більше. Процес подібного взаємовпливу веде кінець кінцем до встановлення рівноваги в обмінному балансі"26. При цьому людина стежить за тим, щоб відносна винагорода інших не перевищувала його власну, і таким чином формується структура малих груп27. У цілому правомірно розцінити цей підхід як спробу соціологічними засобами врятувати "економічну людину" для соціальної теорії.
Працями вищезгаданих авторів В. В. Радаєв завершує неокласичний етап і розпочинає етап "професійної зрілості". Зміст останнього: на хвилі критики загальної функціоналістської теорії у 60-х роках XX століття відбулося формування багатьох самостійних напрямів економічної соціології; виникла традиція європейської індустріальної соціології, що розвивається в подальшому через суперництво неомарксистського й неовеберіанського напрямів28. Кожен із напрямів характеризується появою нових течій.
Зокрема, із інституціоналізму К. Поланьї виростає теорія так званої моральної економіки ("moral economy"). Вона сформувалася на основі досліджень традиційних господарств "третього світу", а також історії становлення буржуазних відносин у Західній Європі. У цих дослідженнях звертається увага на ту роль, що виконували в минулому і продовжують виконувати сьогодні традиційні ("нераціональні") мотиви, пов'язані з поняттями справедливості, безоплатної допомоги, етики колективного виживання, характерні для культури масових соціальних верств населення29.
З неомарксизму вийшла так звана екологічна течія соціології економіки, представлена А. Стінчкомбом (1933). Він зосереджує увагу на множинності способів виробництва, що містять у собі сукупність природних ресурсів і технологій, що впливають на структуру господарської організації і соціально-демографічні параметри суспільства30.
Спираючись на теорію соціального обміну Дж. Хоманса й економічні теорії раціонального вибору, формується теорія раціональної соціальної дії Дж. Коулмена (1926-1995). "Основна ознака соціологічної теорії раціонального вибору, - вважає він, - укладена у комбінації передумови раціональності індивідів і заміщенні передумови ідеального ринку аналізом соціальної структури"31. Коулмен послідовно дотримується принципу методологічного індивідуалізму.
Предметом особливої турботи Дж. Коулмена є пошук "мікропідстав" для макротеорії. Він звертає увагу на нездатність економістів пояснити такі господарські явища, як виникнення паніки на біржі чи відносин довіри в асоціаціях безкоштовного взаємного кредиту. У підсумку проблему переходу з мікро- на макрорівень він вирішує шляхом перенесення принципів методологічного індивідуалізму на рівень корпоративних суб'єктів-акторів. При цьому включення теорії організації не дискримінує концепцію раціональної дії індивідів. Навпаки, останній Коулмен пропонує роль методологічного ядра для всіх соціальних наук (крім психології). Тим самим розширюється поняття раціональності, і багато альтруїстичних дій виявляються цілком раціональними.
Як бачимо, у Дж. Коулмена стає очевидною спроба відродження утилітаризму в соціології, що розглядає людину як максимізатора корисності.
Важливою подією сучасного періоду розвитку соціології економіки стала поява американської "нової економічної соціології", біля джерел якої стоїть X. Уайт, що запропонував соціологічний варіант теорії виробничих ринків, а найзначнішою постаттю є М. Грановеттер (1943). Останній намагається знайти середній шлях між моделями "пересоціалізованої" і "недосоціалізованої" людини в концепції структурного "укорінення" економічної дії (embeddedness - термін К. Поланьї). На думку Грановеттера, у сучасному суспільстві усе пронизано "мережами" (networks) соціальних відносин - стійкими системами зв'язків і контактів між індивідами, які неможливо втиснути в рамки традиційної дихотомії "ринок - ієрархія". У сучасному суспільстві ці мережі неформальних відносин дозволяють знаходити роботу, обмінюватися інформацією, вирішувати більшість усіх проблем і конфліктів, минаючи суддів і адвокатів. "Ділові стосунки, - відзначає М. Грановеттер, - перемішуються із соціальними"32. Передумову структурного укорінення він доповнює другою вихідною передумовою - про економічні інститути як соціальні конструкції.
Нова економічна соціологія, на думку В. В. Радаєва, виникає багато в чому як реакція-відповідь на явище "економічного імперіалізму". Соціологи роблять випади-відповіді, намагаючись переформу-лювати аксіоми, "розщепити ядро" економічної теорії (у цьому полягає принципова відмінність нової економічної соціології від більш миролюбної "старої" соціології економічного життя Парсонса-Смелзера).
Паралельно з новою економічною соціологією розвивається близький їй за духом напрям "соціо-економіки", що вводить особливий моральний вимір в економічну поведінку людини. Його проголосив А. Етціони (1929)33.
Цей напрям принципово міждисциплінарний і, крім соціологічних, виступає за застосування методів психології і політичних наук. Він також більш спрямований на питання економічної політики.
80-ті й особливо 90-ті роки минулого століття ознаменовані процесами активної інституціоналізації економічної соціології. її напрями, що розвивалися найбільш інтенсивно, спираються на різноманітні джерела:
- теорію організацій (М. Мізручі, Б. Мінц, М. Шварц);
- мережний підхід {Р. Бурт, У. Пауелл);
- соціологію культури (П. Дімаггіо, В. Зелізер);
- течію постмодернізму (С. Леш, Дж. Уррі).
Розпочиналися небезуспішні спроби створення соціології ринку праці (М. Грановеттер, А. Каллеберг, А. Соренсен) і соціології міжнародних господарських відносин (А. Мартинеллі). Піднялася ціла хвиля досліджень тендерних і етнічних аспектів господарських відносин. Цілком склалася своя історія економічної соціології, викладена в роботах Н. Смелзера, Р. Холтона і лідера даного напряму - шведа Р. Сведберга.
Таким чином, сучасний період наукового етапу розвитку соціології економіки характерний, перш за все, відсутністю єдиної моделі, а крім того, підсиленням аргументації щодо прояву нераціональності людини - суб'єкта економічної діяльності. Дійсно, нераціональність виникає не тільки через природну лінь чи нестачу інформації. Люди виявляють "непослідовність", підкоряючись силі звичаю чи звички, емоційному захопленню чи почуттю обов'язку. Нарешті, людина є незалежною зовсім не так сильно, як це бажано економістам. її знання і накопичений "людський капітал" не є її виключною власністю, що, подібно особистому багажу, можна переносити з місця на місце. Людина, по-перше, зав'язана у мережі персональних стосунків (родинних, дружніх і партнерських), а, по-друге, включена у систему загальнішого соціального порядку, за яким стоять етнічні, релігійні, політичні структури.
