Про поняття «періодизація» та про критерії періодизації історії українського права.

Періодизація є достатньо ефективним методом історичного аналізу й упорядкування матеріалу. ЇЇ основне завдання – задати шкалу для виміру процесів становлення та розвитку права в контексті історії суспільства та держави і визначити критерії порівняльних характеристик історичного розвитку права як соціокультурного явища, ядра і нормативної основи правових систем в межах того чи іншого історичного періоду.

Існує проблема побудови обґрунтованої періодизації всесвітньої історії, а, отже, й історії українського права. Причина полягає в багатолінійності історії, великої кількості соціальних і культурних форм, які можуть одночасно існувати в історичному просторі і часі, різниці у швидкості процесів суспільної еволюції. Отже, слід мати на увазі, що періодизація має справу з винятково складними процесами, які постійно перебувають в стані трансформації* в рамках історичного часу*, а тому схематизує, спрощує історичну реальність. Іншими словами, будь-яка періодизація, вирізняється однобічністю і часто розбіжністю з реальною дійсністю і реальними процесами.

Отже, для періодизації характерні схематизація, спрощення які, проте, можуть вказувати, за влучним висловлюванням відомого філософа історії К. Ясперса: «….на суттєві аспекти» історичного процесу, що досліджується. Головне – знайти і виокремити ці аспекти. Вони пов’язані із визначенням закономірностей і особливостей історичного процесу, або процесуальної динаміки окремих суспільних форм.

Для періодизації вибирають різні умови: від зміни характеру ідей і мислення до екологічних ситуацій і міжкультурної взаємодії. Багато вчених орієнтуються на економіко-виробничі та культурологічні критерії.

Із багатьох періодизацій історії найбільш поширеними є: трьохступенева схема А.Фергюссона-Л.Г.Моргана (дикість, варварство-цивілізація); послідовність «способів виробництва» К. Маркса і Ф. Енгельса, (азійський, античний, феодальний, буржуазний, комуністичний), яка пізніше, завдяки «поглибленому» розвитку марксистько-ленінського вчення Й.Сталіним, перетворилась в догматизовану «п’ятичленку» (первіснообщинний комунізм- рабовласництво-феодалізм - капіталізм – комунізм); моделі постіндустріалістів (від слова «постіндустріальне суспільство») Д.Белла і Е. Тоффлера: доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна доба.

У історичній науці радянського періоду, практично до початку перебудови, була поширена ортодоксальна марксистська «п’ятичленка», яка була сформульована в різних текстах, починаючи від «Маніфесту комуністичної партії» (Маркс, Енгельс) до «Короткого курсу історії ВКП(б) (Сталін) включно. Ця схема у формі незаперечної догми увійшла в усі радянські підручники і довідкові видання.

У середині 1990 років науковці констатували «наукову смерть» п’ятичленної схеми формацій. Її наукову неспроможність публічно визнав, незадовго до своєї смерті, навіть її головний захисник В.Нікіфоров у жовтні 1990 року. І не безпідставно, позаяк у інтерпретації Маркса, основу історії і відповідно державно-правового життя людства складає інша, ніж в інтерпретації Сталіна, схема членування світової історії. У Маркса мова йде про три макроформації, які отримали назву суспільних, а не суспільно-економічних ( як зазвичай вживається в навчальній літературі): первинну (архаїчну), вторинну (економічну) і теоретичну (комуністичну). Ці макроформації отримали назву Основним критерієм цього поділу виступає присутність, чи відсутність: а) приватної власності; б) класів; в) товарного виробництва. Усі складники має економічна макроформація з відповідною історичною формою державності. Істотно, для економічної формації характерні азійський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва. Якщо ж приватна власність, поділ на класи, товарне виробництво відсутні – мова йде про архаїчну чи комуністичну макроформації. Їх Маркс називав бездержавними епохами людства. Відповідно, марксистська схема історичного процесу, отже й історії розвитку права) поділяється на дві епохи і, відповідно, дві форми його вираження та здійснення: дозаконодавчу (додержавну) і законодавчу (державну) стадії історії права.

У роки перебудови і в пострадянський період значно зросла кількість науковців – прихильників цивілізаційного підходу, який передбачає зміщення спектру дослідження з характерного для ортодоксальної марксистської схеми «базису» (тобто вивчення соціально-економічних відносин, класової структури) на «надбудову» (ментальність, ідеологію, релігію тощо).

Сучасники, серед критеріїв періодизації історії права викоремлюють два основних: формаційний і цивілізаційний. В сукупності ці критерій відкривають можливості синтезного аналізу впливу на розвиток права матеріальних і духовних чинників та розглядати їхню взаємодію як паритетну двоєдність матеріального і духовного в праві. Перевагу саме цих критеріїв для періодизації історі українського права науковці віддають з огляду на тісне переплетення історії права з історією культури і історією цивілізації, оскільки право – це явище і культури, і цивілізації.

Культура і цивілізація – це те, що підтримує виробництво і розподіл матеріальних і духовних благ в суспільстві за посередництвом і з допомогою влади, традиції чи реформаторських зусиль представників влади. Проте, культуру утворюють ціннісні переконання і орієнтації (договір, справедливість, свобода, індивідуальні і колективні моделі користування правом на засоби виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ), а цивілізацію – те, що дає засоби до існування та задоволення потреб (одяг, житло, засоби комунікації, знаряддя праці тощо). Істотно, що цивілізація може поширюватися переважно на підставах уніфікації, стандартизації, нівелювання унікальності, усереднення тощо. Культура ж стверджується на засадах унікальності, самобутності, багатоманітності і т.п..

Формаційний підхід у пошуках загальних закономірностей історичного процесу зосереджує увагу на матеріальних основах життєдіяльності суспільства та класових антагонізмах. Цивілізаційний підхід у пошуках загальних закономірностей історичного процесу заснований на виявленні загальних рис в політичній, духовній, побутовій, матеріальній культурі, суспільній свідомості. Крім того, враховує різницю в культурах з огляду на географічні, кліматичні фактори впливу та на історичні особливості розвитку. Головне, за допомогою синтетичного підходу, знайти раціональне зерно і взяти його за основу дослідження, висновків та практичних пропозицій.

Вимагає перегляду підхід до періодизації історії українського права, коли її аналізують виключно з історією української держави. При цьому залишають поза увагою давно визнані постулати, що:

1)Право історично і логічно передує державі.

Отже: а) історія національного права і національної держави не обов’язково мають співпадати; б) еволюція і функціонування права відбувалися і в епоху бездержавної організації людства. Отже процесуальна і функціональна динаміка права можлива поза державою (у цьому разі, динаміка історичних форм держави здійснюється відповідно до еволюції історичних форм права, а не навпаки); в) еволюція і розвиток українського права – процес неперервний в умовах перервного (дискретного) розвитку української державності;

2)Якщо ми беремо за основу наших міркувань звичне для сучасної навчальної юридичної літератури положення правового позитивізму, що держава є творцем і єдиним гарантом права – позитивного права (закону) то логічно, ми маємо вивчати не історію українського права, а історію законодавства в Україні. На перший погляд, вивчення законів – це найбільш простий спосіб і звична для юристів практика пізнання права. Проте – це хибна практика за умови її абсолютизації. Так, наприклад, навіть якщо ми уміємо і схильні розрізняти правові і не правові закони, вона може дати лише знання про позитивне право як універсальне явище, галузі, підгалузі, інститути права, про структуру правової норми, але вона не забезпечує можливість для отримання адекватного знання про право конкретної країни – України, не сприяє виявленню і поясненню (на рівні теорії) часто існуючих розходжень між реальними інститутами, правовими процесами та текстами законів тощо.

3) В силу геополітичного розташування України українське право і українська правова культура зазнали впливів різних культур.

З урахуванням викладеного, істотно, що періодизацію історії українського права доцільно здійснювати в контексті періодизації як світової історії так і історії України, яка обов’язково включає аналіз генетичних та ідеальних джерел українського (матеріальних та духовних аспектів життя українського народу). Такий підхід дозволяє оцінювати право як соціокультурне явище, в процесі безкінечних трансформацій під впливом різних чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру; висувати гіпотези про час виникнення власне українського права; робити теоретичні висновки про тенденції його історичного розвитку, зв'язок з державою, а також прогнозувати можливі шляхи розвитку на перспективу.

Істотно: Із застосуванням формаційного і цивілізаційного підходів для історії права актуальним є поділ історії людства на такі періоди: стародавня історія, історія середніх віків і сучасність (періоди нової і новітньої історій). Кожний із періодів співвідноситься із стадіями розвитку права як соціального інституту, з історичними і політико-правовими формами еволюції суспільства та з процесом інституціалізації* владних і правових структур в епохи потестарності та державно-правової організації суспільства.

В період стародавньої історії відбувався процес зародження та еволюції архаїчного права, його трансформація в традиційне, общинне звичаєве право*. Період середніх віків – це епоха станового права*. У соціокультурному контексті– перехідна стадія від традиційного до класичного права*. Періоди нової і новітньої історії – це епоха юридичної централізації права* та юридизації* суспільного життя. У соціокультурному контексті – це, відповідно, стадії розвитку класичного права, формування та утвердження принципів посткласичного права*.

Із урахуванням взаємодії української історії і культури з історіями і культурами народів, які впливали і впливають на історичний розвиток українського народу та не здолали незламність «українського духу», заснованого на ідеях гуманізму, демократизму, свободолюбства притаманного українцям, ми пропонуємо за основу періодизації історії українського права взяти схему періодизації української історії, запропоновану сучасниками, вченими-викладачами історичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка.

1. Стародавня доба. Охоплює час від початку формування людської цивілізації на теренах України до VII – IX ст., тобто до початку політичної консолідації східнослов’янських союзів племен, виникнення ранніх держав у Середньому Подніпров’ї, яке було ядром зародження (і завжди, ядром відродження) української державності; формування та консолідація в Середньому Подніпров’ї українського етносу (народу).

2. Київсько-Галицький період (друга половина IХ-40-ві рр..ХIV ст.). Час утворення. розквіту та занепаду великої середньовічної імперії України-Русі (на кшталт імперії Карла Великого).

3. Литовсько-польска доба української історії (40-ві рр.ХIV ст. – 1648 р.). Основною віхою цього періоду історії є виникнення козацтва-державотворчого стану, яке зіграло важливу роль у національному відродженні та утворенні козацько-гетьманської держави. На політичних і культурних теренах посилилися західні впливи (XVI – перша половина XVII ст.). Вінцем цього процесу стала Берестейська унія.

4. Українськї землі в роки національної революції та Гетьманщини- держави Війська Запорозького (1648 – кінець XVIIIст.). Основною віхою цього періоду була українська національна революція середини ХУП ст., утворення козацько- гетьманської держави, відновлення політичного суверенітету українського народу. Наприкінці ХУШ ст. Річ Посполита зникає з політичної карти Європи, а українські землі опиняються у складі двох держав – Росії та Австрії.

5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та національного відродження (кінець XVIII – 1917 р.). Цей період позначився ліквідацією самобутніх українських та громадських інститутів. Російським царизмом переслідувалась і знищувалась українська мова і культура. Водночас з ХУШ ст.. розпочалося українське національне відродження, яке еволюціонувало від фольклорно-етнографічного етапу до політичного.

6. Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьба за возз’єднання українських земель (1917-1920 рр.). Це період боротьби за відродження української державності (УНР доби Центральної Ради, Українська держава – Гетьманат П.Скоропадського, УНР доби Директорії, ЗУНР). Проте спроби відродити українську державність були брутально перервані більшовиками і Польщею.

7. Україна в радянську добу (1921-серпень 1991 р.). Період більшовицького злочинного режиму – радянсько-російського панування на українських землях. Позначена геноцидом* українського народу; другою світовою війною(1 вересеня 1939 р.- 2 вересня 1945 р.), розв’язаною комуно-більшовицьким і націонал-фашистським політичними режимами; піднесенням національно-визвольного руху в Україні, суверенізацією УРСР і народженням незалежної України.

8. Україна в роки незалежності. Період започатковано проголошенням 24 серпня 1991 року Акта незалежності України. Позначений агресією Росії проти України. Стадія прямої агресії розпочалась 24 серпня 2014 і триває досі.

З урахуванням періодизації всесвітньої історії та історії України пропонуємо періодизацію історії українського права з поділом не на періоди, а на етапи з наступних міркувань: період – це чітко визначені хронологічні рамки процесу еволюції і розвитку. Історію права важко помістити у якісь чітко окреслені хронологією відрізки історії.,,…Правова еволюція народу занадто складна річ, щоб її можна було «ділити» на якісь періоди» (Р.Лащенко). Етап – позначає неперервність, генетичну спадкоємність ступенів нелінійного, багатовекторного розвитку права, плинність та послідовність його історичних і логічних форм у часі.

Методологічною основою запропонованої нами періодизації є принципи інтегративного праворозуміння, о сновною конструкцією якого є договір, як результат обговорення всіх проблем в рамках громадянського суспільства. Методологічні принципи, які випливають з інтегративного праворозуміння вимагають розглядати історію українського права в контексті з іншими цивілізаціями У цьому разі, увага тих, хто вивчає той чи інший період історії українського права, має концентруватися на юридичних умовах свободи особистості, як головної проблеми, що перебуває в центрі державно-правового процесу сьогодення, виявлення соціально-юридичних основ статусу особистості, самоорганізаційних аспектах правового життя.

1. Етап архаїчного права. Охоплює час від початку формування людської цивілізації на теренах України до 1Х – перша половина Х ст., коли Києво-Руська держава перебувала на стадії розвитку дофеодальної «варварської держави» з ознаками федералізму. На цьому етапі відбувається остаточна віддиференціація норм раннього архаїчного права з єдиної монолітної системи мононорм, яка була домінуючою в епоху потестарності. Основною віхою цього етапу є виникнення власне українського звичаєвого общинного права, виникнення та функціонування, в добу трансформації «варварської держави» у ранньофеодальну Русь - Україну, ранньо-звичаєвої системи українського права «Закон Руський» (1Х-Х ст.).

2. Етап формування засад позитивного права: створення підвалин національної правової системи (друга половина Х – 30-ті роки ХП ст..). У цей період основними інститутами, які забезпечували розвиток українського права були: община (верв), міські народні общини (пригороди, сотні) і князь. Община (верв), міські народні общини (пригороди, сотні) через усвідомлення своєї ідентичності були самодостатньою опорою звичаєво-правового порядку і внутрішнього миру в межах волості –землі. Князь, який очолював судово-адміністративну організацію влади був охоронцем миру і звичаєво-правового і загального порядку в межах усієї країни. Від характеру взаємозв’язку княжої адміністрації (вертикальні структури публічної влади) і общинного самоврядування (горизонтальні структури публічної влади) залежав напрям трансформації звичаєво-правових норм у норми позитивного права.

Головними віхами історії українського права на цьому етапі були реформи князя Володимира (980-1015) і Ярослава Мудрого (1019-1054). Реформи заклали міцний фундамент у формування інституту позитивного права, визначили принципи –підвалини національної правової системи. Був створений єдиний юридичний звід судово-правових норм (Х1-ХШ ст..) «Руська Правда», яка була: а) чинною в усіх землях великої імперії; б) функціонувалапаралельно із системами норм звичаєво-правового устрою общин, і волостей в) була джерелом норм публічного і приватного права; г) легітимізувала правовий статус князя, як очільника ранньофеодальної держави; д) забезпечила поширення великокняжої юрисдикції в межах усієї території Русі.–України. Істотно, що у цей час подібного юридичного зводу норм права не мала жодна з феодально-роздроблених європейських країн.

3. Етап партикуляризації права (30-ті рр.ХП ст. – Х1У ст..). Це – період феодальної роздробленості Русі-України. Він позначений посиленням місцевого партикуляризму в праві ( істотно, що в князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка була в інших державах як Центральних так і західних регіонів Європи). Єдина монолітна система руського права диференціювалась на три незалежні правові системи: право Північно-Східної Русі (Московія), утіленням якої згодом стали Московські судебники і Соборне уложення 1649 року, Північно-Західної Русі, утіленням якого стали судні грамоти Новгорода і Пскова і Литовської Русі, найкращим утіленням якого стали Литовські статути, джерелом яких були норми Розширеної «Руської Правди». Істотно, що з переходом окремих південних і західних земель Русі під владу князівства Литовського, норми Розширеної «Руської Правди» увійшли до єдиної системи державного права князівства.

4. Етап відносно урівноваженого процесу інституціалізації і юридичної централізації права (початок ХУ1- друга половина ХУ1 ст). Етап позначився розквітом договірного права, так званого земського права, джерелом об’єктивуванняякогобули «уставні земські грамоти», які укладалися між Великим князем Литовським і населенням окремої землі; розвитком державного права, джерелом якого були загальнодержавні правові акти. Одним з перших таких актів вчені називають «Статут короля Владислава (Ягайла) наданого Литві в 1420-1423 рр. Істотно, що у цьому статуті вперше, з посиланням на звичай, вжито термін «право» у змістовому розмежуванні в значенні «суду», «процесу» та в значенні «об’єктивного права» як абстрактної категорії. Не менш важливим актом загальнодержавного значення є перша законодавча памятка литовсько-руського права – Судебник Великого князя Казимира Ягайловича (1468 р.), у якому було систематизовано зобов’язальне право. Його джерелами були «Руська Правда», привілейні грамоти, звичаєве право. Найважливішою віхою цього періоду стало видання Литовських статутів (1529,1566, 1588 рр.). Основними джерелами статутів стало систематизоване звичаєве право народів, обєднаних в межах Литовсько-Руської держави; «Саксонське зерцало», яке мало великий вплив на формування правових систем центрально-Східної Європи; «Руська Правда» як система українського права..

5. Етап становлення та розвитку козацького звичаєвого права (ХУ-середина ХУП ст..). Козацьке звичаєве право виникло як «Вольності Війська Запорозького», а вже в ході Української національної революції середини ХУП ст. набуло характеру загальнонаціональних норм у формі загального права. Воно поширювалося на всі без винятку верстви українського суспільства, проникало у важливі сфери суспільного життя, такі як адміністративна, карно-правова і судова, було джерелом нових правових норм, які врегульовували порядок землекористування, укладення окремих договорів, регламентували види покарань і злочинів, судоустрій і судочинство, закріплювали принципи зв’язку влади і суспільства.

6. Етап утвердження загальнодержавного національного українського права (друга половина ХУП- перша половина Х1Х ст..). Це етап утвердження договірного права на теренах України та розвиненого державного права українського народу.

Важливою віхою цього етапу є створення конституції національної держави. Перша Конституція України увійшла в історію як Конституція Пилипа Орлика (Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького від 5 квітня 1710 р.) Цей документ складався як договір поміж трьома політичними суб’єктами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Наведемо повну назву цього документу, яка глибше розкриває його зміст і суть втіленої ідеї – «Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новобраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж самим Військом Запорозьким, схвалені між обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квятня п’ятого дня у Бендерах».

Не менш важливою для цього етапу є спроба офіційних систематизацій чинного на той час в Україні права, що позначилося боротьбою двох протилежних тенденцій, які виникли у звязку з поширенням на українські землі політичного впливу Московії та остаточним знищенням національної української держави – тенденція до збереження самобутності українського права зусиллями української старшини та тенденція до централізації і уніфікації українського права з правом імперії, що стала наслідком централізаторської і уніфікаторської політики російського самодержавства.

7. Етап юридичної централізації і нейтралізації умов для розвитку українського національного права (Х1Х – початок ХХ ст.). На цьому етапі Україна фактично втратила свій потенціал самодостатнього правового розвитку. Це пов’язано з особливостями кодифікацій законодавства в Російській і Австро-угорській імперіях, коли право почало розходитися з ментальними уявленнями українського народу про справедливість. Водноча, кінець Х1Х ст. став початком підготовки українського народу до боротьби за незалежність, що створювало підґрунтя до відродження національної державності і права.

8. Етап відродження принципів українського національного права і формування національного законодавства – національного державного права (1917-1921 рр.). Це етап позначився проголошенням Конституції УНР від 29 квітня 1918 року і Конституції ЗУНР від 13 листопада 1918 року.

9. Етап наступу на гуманістичну сутність українського права і ствердження в правовій системі України ідеології «законницького позитивізму» (позитивізму волі суверена) в гіперболізованій класовій інтерпретації (1917-1991 рр.). З утвердження злочинного, тоталітарного комуно-більшовицького режиму і радянсько-російського панування на українських землях український народ втратив можливість вільного розвитку своєї культури і національного права на тлі тотальної русифікації. З розпадом більшовицької імперії Україна вступила в нову добу національного відродження.

10. Етап ствердження гуманістиних цінностей ліберально-демократичної цивілізації і повернення до традиційного для українського народу людино вимірного типу правової системи. Етап започатковано 16 липня 1991 року проголошенням Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет», підтвердженої Актом про незалежність України (24 серпня 1991р.) і Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.

У підсумку слід наголосити: періодизація є невід’ємною і органічною ланкою теорії історичного процесу виникнення та еволюції права. Це ефективний метод історичного аналізу і систематизації матеріалу. Він структурує теорію історичного процесу і задає їй певну шкалу виміру.

Слід критично підходити до вивчення так званої п’ятичленної ортодоксальної схеми періодизації історичного процесу, яка й досі є поширеною в юридичній літературі. Від неї всередині 1990 років відмовилися навіть найбільші її прихильники, вважаючи антинауковою.

Серед критеріїв періодизації загальної історії українського права найбільш прийнятними вважаються формаційний і цивілізаційний, що дає змогу в рамках періодів стародавньої історії, історії середніх віків, нової і новітньої історії аналізувати вплив на розвиток українського права матеріальних (характерно для інформаційного підходу) і духовних (характерно для цивілізаційного підходу) чинників, але не в контексті залежності і підпорядкування, а як двоєдність матеріального і духовного в праві.

Виокремлення етапів історії українського права співвідноситься як з глобальними періодами історії людства (до і після початку цивілізації, вододілом між якими стала неолітична революція), так і з процесом інституціалізації владних структур (в епоху потестарності і державно-правової організації суспільства).

Аналіз кожного з етапів історії українського права дає уявлення про шляхи його трансформації та вектори становлення й розвитку, набуття ним інтегративних властивостей системного утворення (поділу на інститути, галузі і т.п.).

При вивченні особливостей еволюції права на кожному із етапів, слід концентрувати увагу на присутності чи відсутності юридичних умов свободи особистості, виявлення соціально-юридичних основ статусу особистості, самоорганізаційних аспектах правового життя. Це головна проблема, що перебуває сьогодні в центрі державно-правового дискурсу і визначає відношення людей до правових цінностей в глобалізованому світі.

Істотно: У зв’язку з останнім наведеним висновком, слід пам’ятати, що подібність минулих і сучасних ситуацій вкрай рідко мають однакові причини і наслідки. Такими скоріше будуть не політичні і законодавчі ситуації з виробленням і прийняттям рішень, не ситуації вибору між законним чи незаконним або між законним і доцільним, а моральний вибір між добром і злом. Мова йде про те, що історичні знання акумулюють цінну інформацію про соціокультурне середовище і той моральний клімат в якому сформувався і творив свою історію окремий народ. Істинне завдання права, за влучною оцінкою німецького філософа Е.Канта, - надійно гарантувати моралі такий соціальний простір, в якому б вона могла виявити себе, і в якому б максимально могла реалізуватися свобода індивіда.

 

РАДИМО ПРОЧИТАТИ

1. Костенко О.О. Україна перед сфінксом третього тисячоліття. Філософсько-соціальний нарис. – Харків, 1993

2. Мірошниченко М.І. Проблема періодизації історії права України // М.І.Мірошниченко. Генезис національних правових систем: Теоретико-методологічний аспект. – К., 2007 – С.200 – 236

3. Про бездержавність українства // О.Нельга. Теорія етносу. Курс лекцій. – К.,1997. – С.195-199

4. Философские проблемы периодизации истории // В.Л.Бенин, Л.В.Десяткина. Учебное пособие по социальной философии [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://philosophica.ru/benin/11.htm

Терміни і поняття

Геноцид – це різновид масового терору, жахливий злочин проти людства, здійснюваний державою. Супроводжується умисним фізичним знищенням повністю чи частково населення за національною, культурною, етнічною ознаками.

Інституціалізація – від поняття інститут (лат. – «institutum») – зміцнення, установлення, заснування – це процес визначення і оформлення організаційних, правових, владних структур для задоволення суспільних потреб, або як закріплення соціальних норм, статусів і ролей, зведення їх у систему. Одним із найважливіших складових інституціалізації є організаційне оформлення соціального інституту.

В теорії права поняття «інститут» використовується для характеристики комплексу юридичних норм, які класифікуються за предметом і методом правового регулювання та визначається як сукупність норм права, що регулюють окрему групу однопорядкових відношень та є частиною відповідної галузі права. Такими інститутами вважаються: власність, успадкуванняю, шлюб і тп.

В історії права соціальний інститут – це історична форма організації й урегулювання суспільного життя шляхом упорядкування відносин між людьми в процесі їхньої взаємодії. Поняття «інститут» охоплює не тільки відокремлювані в теорії права одиниці організації суспільного життя в юридичній сфері відносин в процесі їх історичного розвитку, а й організацію та функціонування окремих людських колективів, які виникають у відповідь на задоволення потреб і реалізацію інтересів на основі угоди з приводу певного ряду традиційних цінностей, які об’єднують людей у групу. До таких відносяться: інститути продовження роду – відносно невеликі групи людей, згуртовані на засадах кровної спорідненості та шлюбу (родина, клани – об’єднання кількох родів у різних формах відповідно родинних зв’язків по материнській чи батьківській лініях). Інститути, створені за територіальною ознакою – виникають на основі спільних інтересів, пов’язаних із територіальною суміжністю, спільністю кордонів і можливістю співпраці(кочові локальні групи, жителі сіл, міст тощо). Інститути, що ґрунтуються на фізіологічних засадах – статеві та вікові відмінності (жінки, чоловіки, вікові групи тощо). Інститути, що функціонують на засадах добровільного об’єднання (таємні товариства, клуби, групи задля проведення дозвілля і т.п.), інститути, у межах яких принципом інтеграції виступає рівень професійної кваліфікації (магія – чаклуни, шамани, жерці; господарська сфера – ремісничі цехи, гільдії; в умовах розвинених структур суспільного життя – органи забезпечення правопорядку, армія, культові установи – церква, секти).

На рівні організаційного оформлення соціального інституту працює принцип належності індивіда до конкретної соціальної групи крізь призму виконання покладених на нього групою обов’язків: виконуєш покладені на тебе обов’язки, дотримуєшся усталених правил – маєш право бути членом цієї групи. Не дотримуєшся обов’язків, порушуєш правила, позбавляєшся права на членство.

Історичний час – це міра якісних змін, котрих зазнає суспільство і суспільні форми буття в процесі розвитку. Він бере початок разом із становленням і розвитком людства, яке пройшло шлях у кілька мільйонів років (еволюційний шлях розвитку) від малих і розрізнених соціальних груп первісних людей до єдиної загальнопланетарної системи – людства на сучасному історичному етапі розвитку цивілізації. Історія людства складається із процесів і подій, які протікають паралельно у різних країнах, тому реальний історичний час пов'язаний з простором, але не у вигляді трьохвимірного фізичного простору, а у вигляді поля історичної активності народів з характерними для кожної окремої країни специфічними національними, історичними, екологокліматичними та іншими особливостями. У історичному часі структурується життєдіяльність людства, виявляються причинно-наслідкові зв’язки і відношення, які визначають напрям і характер його розвитку.

Класичне право -європейське кодифіковане право (позитивне право), яке розвивалось на основі римської традиції розмежування публічного і приватного права. Класичне право має державоцентристський вимір.

Посткласичне право -це втілені в юридичних нормах і в правовій практиці правові цінності, які визначають їх ефективність. В посткласичному розумінні право перебуває в постійному процесі становлення, відповідно до постійного, неперервного процесу життєдіяльності людей. Це не просто чинне об’єктивне право – це, водночас, право суб’єктивне і об’єктивне, усне і писане, юридичне і соціальне, природне і позитивне. Посткласичне право має антропологічний вимір.

Правовий позитивізм – тип правового розуміння в рамках якого ототожнюється право і закон. Право мислиться як система встановлених державою норм та історично сформованих інститутів. Саме держава, з її силою, що примушує, з погляду вчених-позитивістів, якраз і забезпечує реальність права, є його творцем і єдиним гарантом. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позиції «вищої справедливості» (космічної, божественної, природної) вона може бути кваліфікована як аморальна.

Станове право – право-привілей епохи феодалізму, яке успадковується. Воно виступало як засіб утримання станів в сфері їх обов’язків.

Традиційне право (общинне звичаєве право) – самостійний історичний тип права. Соціальні норми традиційного права виникли ще до утворення держави, були обов’язковими в силу своєї природи, складались в процесі тривалої суспільної практики, багаторазово повторювались і укорінювалися в звичках. Їх формування відбувалось спонтанно в процесі практичної взаємодії людини з природою. Тобто, слід розуміти, що було відсутнім будь-яке конкретне волевиявлення, яке б спонукало до виникнення норми.

Трансформація - Трансформація (від лат. transformatio – перетворення, зміна) – докорінна зміна соціальних інститутів, структур, набуття ними нових ознак і властивостей. Ці процеси відбуваються як об’єктивно, так і внаслідок цілеспрямованої діяльності соціальних суб’єктів.

Юридизація суспільного життя. Сутність юридизації суспільного життя виражається в тому, що соціальні регулятори не юридичного характеру починають оцінюватися крізь призму юридико-правової політики держави.

Юридична централізація права. Мова йде про домінування над усіма іншими формами регулювання суспільних відносин спеціально юридичного (законодавчого) права. Цей процес відбувався паралельно з централізацією публічної влади, з домінуванням впливу державних структур. Завдяки юридичній централізації долається партикуляризм у праві.

Конкретно: процес юридичної централізації супроводжувався, з одного боку, набуттям соціальними нормами єдиної правової форми у вигляді закону; формуванням цілісної системи законодавства; розвитком інших видів нормативно-правових актів; санкціонування звичаїв, а з іншого - збільшенням кількості норм, розширенням кола відносин, опосередкованих правовим регулюванням та кола суб’єктів права (для буржуазного суспільства – це усі громадяни), появою нових галузей, інститутів. Способом існування права і закону стають правові відносини.