Р фюзис д і я л ь н і с т ь техне

Душа

БУТТЯ ЛЮДИНИ

індивідуа- с п і л к у в а н н я суспільне

льне об’єкти-

ідеальне теоретичне воване

(внутрішній (“означене ”

світ суб’єкта) буття)

Споглядально-теоретичний аспект діяльнісного способу буття людини. Речовина й енергія стає „річчю” не стільки навіть праксеологічно, скільки „теоретично” (сенсореконструкція, переобряджання). І те й інше – контекст стосунків, поза яким нема ні речень, ні речей. Речі й речення – одного кореня, бо ж речі себе не називають, а людина наречує предметний світ. Вже від Платона пішла продуктивна думка про річ як матерію, оформлену ідеєю (думкою, сенсом). Річ не речовина, тому вона й багатоякісна, може отримувати нові якості (ставати товаром, цінністю, художнім образом, реліквією) – треба лише попасти в іншу систему взаємодії (соціокультурну), де річ наче „всотує” в себе опредметнене певний рівень знань, технології, техніки, естетичних смаків і творчих можливостей людини. Річ – це не лише предмет, але також і засіб спілкування. Саме відношення речей між собою і наші стосунки з ними є базисом мови. „Я роблю себе безпосередньо річчю, формою, яка є буття, в праці. Від цього мого належного буття я себе також відділяю, перетворюю його у щось чуже мені й зберігаю себе у ньому. Саме у цьому розглядаю я своє визнане буття, буття як знаючого; там моє безпосереднє Я, тут – моє буття для мене, моя особа” (Гегель).

Кант уважав, що за речами природи варто б визнати більшу можливість породжувати свої наслідки за загальними законами, ніж це звичайно робиться. Богопокладеності речей Кант не визнавав: Бог лише надає висхідні принципи „речування”.

Спілкування. Комунікація (лат. communicatio – повідомлення, передача) – інформаційний та ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії. Дії, свідомо орієнтовані на сприйняття їх значень, називають комунікативними. Комунікація – найважливіша умова суспільно-консолідованого буття людей: лише вона забезпечує відповідні якість і рівень діяльності, необхідні для „соціалізації” природного буття. Основна функція комунікації – досягнення соціальної спільності (вищий духовний шар комунікації називають спілкуванням) при збереженні індивідуальності кожного її елементу. Структура найпростішої комунікації включає як мінімум: 1) двох учасників-комунікантів, наділених свідомістю і володіючих нормами певної знакової системи, наприклад, мови; 2) ситуацію, яку вони прагнуть осмислити і зрозуміти; 3) тексти, що виражають зміст ситуації в мові або елементах даної знакової системи; 4) мотиви і мета, які роблять тексти спрямованими, тобто те, що спонукує суб'єктів звертатися друг до друга; 5) процес матеріальної передачі текстів. За типом відносин між учасниками виділяються міжособистісна, публічна, масова комунікація.

Сучасний філософський інтерес до комунікації визначений тими зрушеннями, що привели до загальної зміни місця і ролі комунікації і комунікативних технологій у різних суспільних сферах, інтенсивним розвитком засобів комунікації ("комунікативний вибух"). Процеси технологізації й автоматизації діяльності дозволили перенести "центр ваги" від процесів виробництва на процеси управління, у яких основне навантаження падає саме на організацію комунікацій.

З іншого боку, зазначені процеси усе більше звільняють людину від необхідної діяльності, розширюючи область вільного часу, який людина проводить у "клубах" (структурах вільного спілкування), де основним процесом також є комунікація з приводу цінностей, ідеалів і норм. Тема комунікації, інтерсуб’єктивності й діалогу стає однією з головних у філософії ХХ - початку ХХІ ст. Інформаційний обмін у технологічно організованих системах – у іпостасі комунікації – досліджується футурологами. Хабермас, розробляючи свою теорію комунікативної дії, розглядає комунікацію у якості базового соціального процесу.

Форми осягнення буття людиною: Форми освоєння світу в їх специфічно-культурному вимірі забезпечують людиномірну якість буття, ціннісно-сенсове навантаження природної предметності. Перш за все культура – це спосіб людського буття, природно-історичний процес за універсальною міркою відношення людини до світу, яка й забезпечує саму можливість „культурної реальності” (людиномірного світу). Спирається культура у висхідному плані на практичне освоєння світу.

Практичне освоєння – цілеспрямоване предметно-чуттєве перетворення людиною речовини, енергії та інформації для задоволення власних потреб життя, яке спирається на весь попередній суспільно-історичний досвід діяльності. Практика – категорія, що може бути віднесена до всієї сфери людської діяльності і мислення, але звичайно її вживання конкретизується через категоріальні опозиції: теорія – практика, поетичне – практичне тощо.

В опозиції теорія – практика протиставляється споглядальне відношення до дійсності (діяльність спостерігача, що прагне виключити все суб'єктивне, властиве йому, з опису того, що споглядається або з об'єкту пізнання, з одного боку, і активне відношення, включеність, суб'єктивну зацікавленість у діяльності і її результатах, з іншого боку. Теоретичне освоєння – створення людиною ідеальних мислених моделей об’єктивних явищ світу на засадах знання його внутрішніх зв’язків.

Досвід (емпірія) і практика – ця категоріальна пара характеризується за допомогою відношення своїх членів до теорії: у досвіді теорія перевіряється, а в практиці використовується і вживається для досягнення цілей, не зв'язаних з пізнанням.

Особливе місце займає практика у філософії марксизму. У "Тезах про Фейєрбаха" Маркс оголошує непрактичність попередньої філософії помилкою і формулює філософську задачу для себе – розглядати світ як чуттєво-суб'єктивну людську діяльність по його перетворенню. Об'єкт розумівся "як діяльність, як практика, суб'єктивно". Надалі склалася марксистська формула діалектичного пізнання – від живого (безпосереднього) споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики – та уявлення про практику як головний критерій істини.

Практичне не значить істинне, істинне не обов'язково практичне. Прийняття практики як критерію істини вимагало повного перегляду гносеологічних, етичних і методологічних парадигм. Марксизм виявився неспроможним вирішити ці задачі. Вульгаризація категорії практика в етиці привела до формулювання такого поняття, як класова мораль і до морального релятивізму. Оскільки немає і не може бути єдиного розуміння корисності, добра і волі, то істина визначається тим суб'єктом практичної діяльності, що цю діяльність здійснює (класом, або партією цього класу, або лідером цієї партії). Кантівський практичний розум був захищений проти такого парадоксу категоричним імперативом. Марксизм же знімав обмеження апріорних форм, тому розум ставав довільним, воля визначалася соціальними умовами і класовим диктатом.

Духовно-практичне освоєння – світоглядне, людиномірне, оцінне. Воно – базис культури. Взаємозв’язок синхронності (одночасності) і діахронності (становлення в часі) буття у світоглядній моделі забезпечує зв’язок, “діалог” живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Всяка культура – історично мінливе явище, яке все ж зберігається в найглибшому своєму змісті. Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. „Дух” – об’єктивний процес, потенціал дійсності як безкінечний рух перетворених опредметненням і розпредметненням форм діяльності в форми речей і навпаки. Праця – позитивна, а дух – негативна діяльність. Дух не уречевлюється в кінцевому продукті (не згасає)..

Духовність спирається на внутрішні змістовні засади людини, вищі її цінності – істину, добро і красу. Лише їхня єдність забезпечує духовність, як вищу якість ідеального буття: істина – добра і красива; добро – істинне і красиве; краса – добра й істинна. Правда – це істина, що стала принципом сумісного життя людей у спільноті, спосіб їх сполучення. У мистецтві кожний герой несе свою правду (істина одна). Правду „будують”, „відстоюють”, „шукають”, а істину відкривають, відображають. „Живе життя” пізнається не теоретичним шляхом. Культура – розумна ойкумена людини: у співвідношенні Істини, Добра та Краси в їх історичній визначеності; у протилежності варварству, культу плоті й сили, догматизму тощо. Вона – форма саморозвитку людини (штучної, самотворної істоти, яка деградує без постійної напруги), форма відтворення людського в людині.

Практичне й теоретичне відношення виділяє суб’єкта й об’єкт культури, духовно-практичне їх не розрізняє. “Ми нічого не знаємо про світ поза його відношенням до людини” (Гете). Дійсно, культурна реальність – це остання межа нашого буття. Далі ми потрапляємо в лабети „німої мовчазної недиференційованої товщі абстрактної загальності буття”, яка притаманна в однаковій мірі нам і клопам, тваринам і рослинам. Без подолання уявлень про початкову „фізичність” всієї реальності, людської діяльності, без виходу за межі емпірично-предметного й утилітарно-практичного значення, без розуміння ролі духовної трансформації предметно-чуттєвого моменту – ми не можемо сподіватися на осмислене буття. Для культури фактами стають сенси, ціннісно-духовні значення, де речове й особистісне тісно сплавлені в континуальній цілісності.

Початок духовно-практичного осягнення світу варто розшукувати, перш за все, в діалектиці діяльності й культури. Діяльність, як ми вже говорили, – це один з двох найважливіших моментів людського способу буття у світі. Розпредметнення – це перетворення себе людиною у спадкоємця культури. Це зворотне перетворення діяльності (праці) з форми предметності у форму неспокійного руху, у людську активність, де речовина природи – лише субстрат принципово нових властивостей – соціокультурних..

Духовно-практичне освоєння дає людині властивості інтуїції, розуміння, бо ж тут все йде від суб’єкта. Вся історія – засіб знімання родових сил, а разом і предметних стосунків. У пізнанні ж – рух від об’єкту – зривання інформації з предметів. Отже, це різні відношення. У духовно-практичному освоєнні суб’єкт і об’єкт не протиставляються: це погляд з середини, коли за „об’єктом” приховуються цінності, текст і контекст. Так, художні зображення чітко свідчать – це людська ситуація, а не сам по собі предмет. Вони промовляють людськими значеннями навіть не у формах мовлення. Взагалі всі речі – знаки певних значень.

Культурна реальність, завдяки взаємодії духовного та предметно-чуттєвого, – ціннісно-сенсова реальність. Не матеріальність речей (природних чи штучних), не “виробництво” свідомості в абстракціях, а насичення сенсами предметної (чуттєвої й ідеальної) реальності в актах розпредметнення й опредметнення має відношення до культури. Вона може існувати в матеріальних й ідеальних формах буття, але не може бути матеріальною чи ідеальною. Артефакти (створений людьми чуттєво-предметний світ) самі по собі також не є культурними. Лише в сенсовому обміні з активним живим початком (“суб’єктом”) вони стають такими. Лише духовно-практичне відношення забезпечує сенсову повноту перетворення чужості натурального світу в людську “дійсність”, “реальність”. Воно – епіцентр культурного освоєння світу.