План лекції.
Поняття буття у філософії. Єдине і множинне буття.
Буття людини у світі. Місце людини у структурі буття.
Ідеальне та матеріальне буття.
Категорія матерії і її головні атрибути.
Поняття буття у філософії. Єдине і множинне буття.
Філософію може зацікавити безліч тем, явищ, проблем минувшини й сьогодення. Але є серед філософських проблем і такі, що служать у якості інваріантного ядра чи остова для всіх епох її розвитку. Саме такі проблеми ми й будемо називати вузловими. Розглянемо їх лише в одному аспекті – онтологічному. Розглянемо з урахуванням сучасної ситуації, в якій перебуває людська цивілізація.
Буття – категорія, що фіксує суттєві підстави й сенс існування (для світу в цілому або для будь-якого різновиду існуючого). У структурі філософського знання воно виступає предметом онтології; у теорії пізнання розглядається як базисна для будь-якої можливої картини світу і для всіх інших категорій.
Перші спроби вирішення проблеми джерела існування того, що є (має буття) – знаходимо у міфологіях і релігіях. У натурфілософії перших філософських систематизацій – це вже проблеми буття. Філософія як така ставить за мету насамперед визначити справжнє (на відміну від кажимості) буття і осмислити його (або діяльну участь у ньому). Наукоподібна філософія йде по шляху визначення поняття буття і його місця в структурі знання, а також виділяє рівні та типи буття як об'єктивно існуючого.
У найбільшій мірі концентрував різні аспекти цього поняття Парменід. Він виділяє основні характеристики буття: цілісність (буття єдине, множинного буття не існує), істинність, добро і красу. Він також проголошує єдність думки і буття (не-думки і небуття): чуття не схоплює буття, буття лише мислиме ”. Стабільність, стійкість буття: буття непорушне.
Подвоєння світу в Платона на світ ідей (істинний) і на світ речей (світ подоб, тіней) є початком європейської метафізики, є засадою поділу на матеріальний та ідеальний світи. Аристотель зокрема виділяє рівні буття – можливе і дійсне.
У період середньовіччя буття розглядається з релігійних позицій: істинне буття – Бог, тварний світ – не самостійний, створений з нічого і без турботи Бога зник би в ніщо.
Відродження розглядає буття як природу, з одного боку – самостійну (все існуюче – утвір природи), з іншого боку – таку, що потребує людину як свого творця і хазяїна.
Новий час акцентує увагу саме на формах підвладності буття людині, яка завдяки цьому осягає світ як пізнавальне так і практично. Це стає причиною "інфляції" поняття буття – воно сприймається як щось зовнішнє, невловиме людиною в її пізнанні, а незабаром – як філософська ілюзія. Об'єктивно будь-яке філософське вчення в рамках будь-якої традиції містило в собі онтологічний момент, який перетворює це вчення в цілісну систему. У класичній філософії онтологія, як правило, змістовно збігається з метафізикою.
Реабілітація поняття Буття у філософії ХХ століття зв'язана з ім'ям Гайдеггера. Він говорить про нову умову суджень про Буття, відмінну від суджень про існування – про поетичне мислення, розкриття при- сутності людини, конкретної єдності речового світу і людини. З одного боку, – буття розуміється в екзистенціалізмі як сфера людської "занедбаності", а з іншого боку – як буття людського існування. Фундаментальна онтологічна недостатність свідомості підштовхує настанову "зробити себе" за допомогою індивідуального "проекту існування", в силу чого буття конституюється як "індивідуальна авантюра" – у початковому лицарському сенсі цього слова: "буття свідомості себе таке, що в ньому є питання про власне буття. Воно постійно виявляється відсиланням до себе, яким воно повинне бути. Буття людини визначається тим, що воно є у формі: бути тим, чим воно не є, і не бути тим, чим воно є" (Сартр). На цьому шляху індивідуальному буттю з необхідністю "потрібний інший, щоб цілісно осягти всі структури свого буття" ("буття-з-п’єром" або "буття-з-ганною" як конститутивні структури індивідуального буття).
Новий етап некласичної інтерпретації онтології пов'язаний з філософією постмодерну, яка виходить у своїх „онтологічних” побудовах (анти-онтологічних деструкціях) з положення Гайдеггера: "Онтологія має як фундаментальну дисципліну аналітику Буття. Саму онтологію не можна обґрунтувати онтологічно". Культура постмодерну, заснована на постструктуралістському трактуванні реальності як текстової, задає настільки радикальні стратегії стосовно тексту, що у фіналі знімає саму можливість онтології як такої.
Нескінченність і відкритість розгалужених і пересічних значень знака, які детермінуються нескінченністю культурних інтерпретацій, практично розчиняє об'єкт як якісну визначеність в плюралізмі трактувань. Приміром, яйце в різних культурних середовищах може виступати символом життя, Брахми, Пань-Гу, Сонця, землі і неба, світового зла, шлюбу, змії, космогенезу, Леди, воскресіння Христа, фалоса тощо. Прийняття тих або інших значень задає приналежність людини до певної культурної традиції і робить відповідний об'єкт значимим. Знання ж усіх можливих значень у рамках культури постмодерна знімає саму можливість значення як онтологічного.
Єдиною формою інтерпретації буття виявляється в постмодерні нарратив, тобто процесуальність розповіді як спосіб буття тексту, зрозумілого як єдиний спосіб буття взагалі. Нарратив "здійснює реальність" і нема буття, крім актуальної в даний момент події. Постмодерн протиставляє окремим онтологіям програмний плюралізм дискурсивних практик наррації, який реалізує себе в комунікативних мовних іграх. Інтерсуб’єктивний контекст останніх неминуче припускає іншого (нехай навіть ним є „моя самість, яка залишає мене як подвоєння іншого"). Саме така діалогічність продукує умови можливості події, "перформенса" (англ. performance – дійство, буття, спектакль) як ситуативне актуалізуючого стану, у межах якого виявляється реалізованою якщо не визначеність, то, принаймні, віртуальна конкретність значення.
Ось таке умовне наше безумовне буття в постмодерні... Спробуємо поміркувати про нього у ширшому контексті.
