Буття в мисленні – щось на зразок поетичного настрою в поезії: саме слово ми не так вимовляємо як більшість інших. Щось у ньому є первісно-сакральне, естетичне, орієнтовне („сенс буття” – не стан, а горизонт самовизначення людини). Не випадково перша книга „Біблії” названа „Буття”.
Чуттєво буття невизначене. Речі й явища мають чуттєві ознаки, але їхнє буття їх не має. Воно нечутне, незриме, не має смаку, фактури, кольорів, пахощів, розмірів, ні побачити, ні виміряти його неможливо. Варто лише запитати про чуттєві якості, як одразу добре осмислюється не-чуттєвість буття. Буття заліза – „не залізне”, дерева – „не дерев’яне”; магніту – „не магнітне”, сфери – „не сферичне” (Всесвіт може бути сферичним, але не його буття) й містики – „не містичне”, а магніту – „не магнітне”. Платон ухопив геніально думкою: самостійне буття можливе лише у ідей.
Це особливий рівень міркувань – рівень найуніверсальнішої взаємної пов’язаності всіх явищ і процесів світу (все „взагалі”). Тому буття: життєва безжиттєвість, пуста повнота, без-сутнісна суттєвість. „Хто сказав, що Волга впадає в Каспійське лиш море: Волга в серце впадає моє”. Було б буття самою лише предметністю – ніколи б Волзі не бути в серці моїм. Хто сказав, що мати народжує дитину (дає їй буття)? Це через матір діє універсальне животворне буття. Без буття життя як такого не було б окремих „життів”, але й без цих окремих – не було його як такого. Що є буттям „батьківської домівки”? Стіни чи простір між ними? Стосунки родичів? Явлені образи лише натякають на сенсову модель, на „влаштованість” окремішностей в цілісність структури буття. Звідси можливість „вроджених ідей”, феноменології.
Дискретні „єйності”, взяті самі по собі, – це не буття, а бування (в гостях, метро, на природі, в театрі ми буваємо, а на роботі, у себе дома ми є – стійкий суттєвий контекст стосунків). Можна, звичайно, не бути у себе й дома, і бути у себе – в театрі, казино (заядлі).
Наша мова – наскрізне буттєво-бувальна. Мовні форми „змоделювали” логіку зв’язності буття. Може тому й фонетика слова „Буття” така особлива: сила єднаюча та наповнююча у ній відчутна. Синонімія, алегорика – це дарунок Буття. Завдяки категорії буття філософія здібна надавати стійкі сенсові зв’язки іншим своїм поняттям і категоріям. Мовна форма буття може настільки відійти від конкретних фраз, що ми „вловлюємо” певний сенс навіть у такому реченні: ”Глокая куздра штеко бодланула бокра й кудрячить бокрьонка”.
Сутність – сукупність істотних властивостей і якостей речі, субстанціональне ядро самостійного сущого; вираз глибинних зв'язків і зовнішніх сил, які обумовлюють виникнення, існування й функціонування саме таких, а не інших явищ і подій (процесів).
Існування – позначення наявності, при сутності („готівки” – не золота). Факт перебування в конкретних формах. Певна реєстрація буття як пасивного: буттєвості, а не сенсу буття.
Дійсність – спосіб вияву сутності, обумовлений як нею самою, так і зовнішніми зв’язками і відношеннями. Можливість здійснюється як висування єйності у багатстві видимого, але стійкого.
Буття – не сама предметність, але й не „чиста думка”, рух від „факту” до „сенсу” (сенсова модель обумовленої наявності як ідеальна предметна побудова ув’язнення окремішності в контекст Універсуму). Наприклад: явище грози було завжди, але надзвичайно різна його сенсова модель для різних епох. І справа не лише у способі його „даності” людині, а перш за все – у способі реальної взаємодії з цим явищем. А що є гроза поза „даністю” людині, яка її власна „єйність” для себе – це питання виключно для фантастів. Забезпечення зв’язку фактуальності й сенсовості, сенсу й цінності, наявності й значимості – це функції Буття.
Буття людини – далеко не те ж саме, що умови її існування, спосіб матеріального виробництва – це всі сутнісні характеристики спілкування, діяльності, взаємодії з усім універсумом на емпірично доступному їй рівні існування. Буття людини у світі – це надзвичайне буття. Лише в ньому найповніше відтворюються зв’язки світу (Універсуму). І не лише завдяки мисленню, але й практично.
10.2. Буття людини у світі. Місце людини у структурі буття.
„Новітня онтологія” має справу лише з людиномірною визначеністю буття, але вже не в силах теоретично утримувати універсальність людського буття у світі. Що ж таке людина, названа колись софістом Протагором „мірою речей”?
Людина–– фундаментальна категорія філософії, що є значним центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини полягає в неможливості однозначного підведення її під будь-яке більш широке родове поняття (природа, Бог, суспільство тощо), оскільки вона завжди водночас мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію її окремих сутнісних характеристик, але через осмислення її способу буття у «людському світі», де "людина у певному сенсі – це все" (Шелер).
В історії філософії людина традиційно розумілася в єдності таких її основних модусів як тіло, душа і дух. При цьому тіло виступало одночасно як елемент природи (в образі мікрокосму, механізму і організму), і як власне людське тіло, обумовлене не тільки його біологічними особливостями, але і через особливий спектр таких винятково людських почуттів і станів, як сором, сміх, плач тощо. Душа також розумілася в двох основних ракурсах: 1. як життєвий центр тіла, "подих" ("прана", "псюхе") – сила, яка, будучи сама безсмертною, окреслює термін тілесного існування; 2. як екзистенціальний початок, що індивідуалізує людину в суспільстві й описується у філософії через проблеми свободи волі, свободи, творчості, гри. Дух втілює в собі фундаментальну сутнісну ідею "людяності" як такої, де видова особливість людини пов'язувалася переважно з властивостями розумності ("розумна тварина") і соціальності ("політична тварина").
Поняття духу відбиває не тільки феномен "духовності" як інтегративний початок культури і суспільства, але й особистісні характеристики окремої людини, де особисте характеризується через індивідуальне втілення соціально-значимих якостей, переломлених у фокусі "Я", самосвідомості. Виділення тіла, душі та духу далеко не розкриває всіх сутнісних особливостей людини. Конкретна людина – це практично завжди виключення з загального правила, унікальна цілісність, де в індивідуальному особистісному досвіді досить важко диференціювати тілесний, душевний і духовний рівні. Обґрунтування творчого статусу людини пов'язано переважно з романтизмом і німецькою класикою. Романтики підкреслили ірраціональну природу свободи, завдяки якій людський геній досягає вершин натхнення і творчості. Німецька класична філософія через ідею трансцендентального суб'єкта обґрунтувала світотворчі можливості людського розуму (Кант, Фіхте), культурно-історичний масштаб людської свідомості (Гегель), можливості чуттєвості у створенні справжніх людських зв'язків і стосунків (Фейєрбах).
Для некласичної філософії другої половини 19 - 20 ст. характерна своєрідна антропологічна переорієнтація, пов'язана з усвідомленням кризового стану людського існування, виявленням його онтологічної бездомності та невкоріненності; з визнанням творчих можливостей людини з одночасним розумінням неминучих обмеженості й руйнівності її домагань. Для екзистенціального підходу в сучасній філософії характерна актуалізація індивідуальності людського існування в його принциповій автономії від будь-яких загальних законів і схем поводження.. Абсолютна унікальність і дійсність людського буття знаходиться тут у ситуації екзистенціальної свободи, що водночас і відштовхує людину від світу знеособленого сущого і відкриває їй щирі, інтимні змісти буття.
Соціологізаторський підхід (марксизм, функціональний структуралізм) орієнтований на розгляд людини у контексті широких соціальних зв'язків, продуктом яких її він і уважає. Кредо цього напрямку можна виразити фразою Маркса: «Сутність людини не є абстракцією, притаманною окремому індивідові, а у своїй дійсності вона є ансамблем усіх тих суспільних відносин, у які вступають люди в процесі їх сумісної життєдіяльності». Це також однобічний підхід. Марксизм розглядає людину як суб'єкта історично: в процесі предметно-практичної діяльності вона перетворює природу і себе саму.
Структуралістські концепції аналізують людину в контексті фундаментальних соціальних структур (політичних, ідеологічних, семантичних), окремим елементом і функцією яких вона виступає, ніяким чином не претендуючи на їхню можливу трансформацію. Сучасна філософська ситуація характеризується кризою традиційної проблеми людини, що обумовлено визнанням неможливості створення цілісної її моделі, здатної синтезувати основні філософські і наукові досягнення. Показово, що розчарування в конструктивних можливостях філософії здійснюється на тлі досить бурхливого розвитку прикладних наук про людину (психології, соціології, культурології, етнографії, лінгвістики тощо). З іншого боку, одним з гасел філософії постмодерну стала ідея "смерті суб'єкта", розчинення людини у вітальних, технічних, семантичних процесах. Разом з тим важко припустити існування філософії без її центральної проблеми, якою є й буде проблема людини, її творчості й самотворення.
