В умовах будівництва самостійної української державності перед історичною наукою постало багато актуальних проблем, одною з яких є дослідження проблеми розміщення в європейських країнах української міжвоєнної еміграції.
З початком першої світової війни тисячі українців опинились на території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського населення, яке намагалось перш за все врятувати життя в умовах воєнного лихоліття. В Австрії великі українські осередки традиційно розташувались у Відні, а також у Гмінді, Вольфсбергу, Хоцені, де були створені табори для українських полонених. Саме Відень став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільш свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав М. Грушевський та його соратники по УПСР П. Христюк, М. Шраг та ін. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини. Але Відень, як колишня столиця Австро-Угорської імперії, мав найбільше політичних і культурних зв'язків з Галичиною. Тому після занепаду Західноукраїнської Народної Республіки в Австрії опинилася численна українська еміграція з Галичини на чолі з урядом Євгена Петрушевича. Після ліквідації українських таборів на території Австрії значна частина емігрантів з України зосередилась у Відні, менші осередки були також у Граці та Леобені. З середини 20-х років, після переїзду частини українських емігрантів до інших країн (насамперед, до Чехо-Словаччини) та повернення більшості емігрантів-галичан до батьківщини, віденський центр української еміграції поступово прийшов до занепаду.
У листопаді 1920 р. основні частини армії УНР під натиском радянських військ вимушені були перейти р.Збруч, тобто опинились на території Польщі. Українські військові були розміщені по таборах інтернованих: Вадовиці, Петриків, Олександрів Куявський, Щепіорно, Ланцут, Стрілків, Каліш. У цих таборах переважали українці з Наддніпрянщини. На території Польщі, у Тарнові й Ченстохові, зосередились і урядові установи УНР (на чолі з С.Петлюрою) [1, 572]. У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані.
Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя-Маре [2, 60]. У Бухарешті утворився також осередок українських студентів.
У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції.
Якщо цивільна українська еміграція розмістилася переважно на території Австрії, ЧСР та Польщі, військова частина української еміграції, що опинилась на чужині внаслідок участі в подіях першої світової війни у складі російської та австрійської армій, зосередилась переважно на території Німеччини та Італії. У Німеччині для полонених українців було створено окремі табори: у Вецлярі, Раштадті та Зальцведелі перебували переважно рядові бійці, а в Ганновер-Міндені - старшина. Після закриття таборів частина політичних емігрантів осіла у Берліні, решта - у містах Вінсдорф, Гамбург, Геттінген, Дрезден, Кенігсберг, Кіль, Ляйпціг, Мюнхен та ін. Берлін став у міжвоєнний період значним центром гетьманського й націоналістичного руху через перебування в ньому гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця. На території Італії українських полонених було розміщено в таборах поблизу Верони, Касерти та інших міст. Після звільнення з полону більша частина колишніх військових повернулась до рідних земель, решта переїхали до інших країн: наддніпрянці переважно до ЧСР, а галичани - до Австрії.
Українці, які опинились поза межами рідних земель у складі білих армій Денікіна і Врангеля, розмістились переважно на території Болгарії, Туреччини та Югославії. Для цієї частини української еміграції було характерним небажання виділятися із російських емігрантських мас.
З середини 20-х років значення важливого центру української еміграції набула Франція. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, після виїзду С. Петлюри з Польщі у 1924 р. Франція, зокрема Париж, стала фактичним центром урядових кіл УНР. По-друге, з середини 20-х років до Франції переїхала значна частина колишніх інтернованих з українських таборів на території Польщі, насамперед через складну економічну ситуацію в цій країні. По-третє, у другій половині 20-х років спостерігається масова хвиля трудової еміграції з Західної України. У результаті цих переміщень Франція в 30-і роки стала одним з головних центрів української еміграції в Європі.
Незначні колонії українських емігрантів перебували у міжвоєнний період на території Великобританії (Лондон), Бельгії (Л'єж, Лювен), Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії та ін. Таким чином, аналіз широкого масиву джерел дозволяє умовно поділити міжвоєнний період на три підперіоди:
1 - 1918-1921 рр. Головними центрами української еміграції стали Австрія, Польща та Чехо-Словаччина. Найважливішою причиною саме такого розміщення була географічна близкість цих держав до України, що природно пояснює розташування на їх території залишків армій УНР і ЗУНР після переходу українського кордону. Під час розміщення емігрантів відіграв роль і чинник етнічної та культурної близькості українців до інших слов'янських народів (чехів, словаків, поляків). Щодо Австрії, то її давні історичні зв'язки з Галичиною значно сприяли виникненню на австрійській території великих українських еміграційних осередків;
2 - 1921-1925 рр. Порівняно з початковим періодом, у територіальному розміщенні українських емігрантів відбулися значні зміни. Чехо-Словацька республіка з 1921 р. набуває для емігрантів з України значення найважливішого центру. Це пояснюється урядовою політикою ЧСР, спрямованою на матеріальну підтримку науково-культурної та студентської еміграції з колишньої Російської імперії з метою забезпечення неперервності культурно-освітніх традицій. Водночас втрачає значення важливого центру української еміграції Австрія. Це сталося, насамперед, через переїзд частини українців до ЧСР на навчання після перенесення Українського вільного університету в 1921 р. з Відня до Праги. Крім того, повернення більшості галицьких емігрантів до батьківщини внаслідок ліквідації уряду ЗУНР у 1923 р. після рішення Ради послів Антанти привело до поступового занепаду австрійського центру української еміграції;
3 - 1925-1939 рр. Найважливішим культурним і науково-освітнім центром української еміграції до початку другої світової війни залишилась ЧСР. Польща з середини 20-х років дещо втрачає значення головного осередку після переїзду частини емігрантів до інших країн через важкі матеріальні умови. У другій половині 20-х років зростає значення нових важливих осередків української еміграції: Франції та Німеччини. Саме вони стали центрами політичного життя емігрантів через перебування в Парижі головного отамана С. Петлюри, а в Берліні - гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця.
26. Українці поза межами України на сході колишнього СРСР (міжвоєнні роки).
Із входженням УРСР до складу СРСР у ній посилюються примусові міграції. Це, передусім, т.з. “куркулі” – заможні селяни, яких понад 1 млн. осіб було вивезено в процесі колективізації за межі України – на освоєння сибірських і північноросійських просторів. Туди само було заслано також багато українських інтелігентів, яких було звинувачено сталінським режимом у шкідництві, контреволюційній діяльності, шпигунстві і т.д.
Українська діаспора в Азії, що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці.
Українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців тут збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.
Українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних організацій там не було.
Українська діаспора на сході СРСР до 1925 р. незначно збільшилась. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель
- 771 000 українців на Надволжі й Уралі
- в Азії: 2 138 000 українців
- 861 000 українців у Казахстані
- 830 000 українців на Сибірі
- 315 000 українців на Далекому Сході
- 64 000 українців у Киргизькій РСР
- 33 000 українців в середньоазійських республік
- 35 000 українцівна Закавказзі.
В Азії, більшість українців селилося у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діаспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців, разом з Бессарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР.
За переписом 1926 р. близько чверті українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97 % українців у діаспорі були селяни і жили, назагал, у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, — а згодом і голоду — зріс приплив українців, що шукали захисту, до Азії. Чимало їх приїхало за війни у наслідок евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір.
Насильницька колективізація 1929-1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона осіб. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичні будови в Сибіру, на спорудження Байкало-Амурської магістралі.
27. Українська еміграція у Центральній, Північно-Східній та Західній Європі у роки Другої світової війни та після неї.
У роки Другої світової війни почалася третя хвиля української еміграції, що отримала назву політичної. Як відомо, в 1939 р. радянські війська зайняли західноукраїнські землі. Сталінський режим приніс сюди примусову колективізацію, депортацію та репресії проти значної частини членів КПЗУ, "антисоціалістичних елементів" і "ворогів народу". Загострилася політична ситуація, в цьому регіоні стало важко жити. Ці та інші причини зумовили третю хвилю української еміграції, що пов'язана з війною, бо саме у воєнні роки окупаційні війська вивезли до фашистської Німеччини близько 5 млн українців як дармову робочу силу. Після репатріації не всі українці повернулися до своїх домівок. Частина українських громадян з різних причин залишилася на Заході, а деякі з них подалися й за океан. За межами України опинилося дуже багато військовополонених, які після звільнення боялися повертатися на Батьківщину, щоб не потрапити в нові табори, цього разу сталінські.
Офіційна статистика свідчить, що в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини було: в англійській — 54 580 українців, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21893 і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 000. Як пишуть зарубіжні джерела, близько 100 тис. українців з різних причин перебували на тих самих територіях серед корінного населення або ж переховувалися в лісах. Отже, з цих даних випливає, що понад 310 тис. українців були "біженцями" або "переміщеними особами".
Якщо уважно придивитися до переміщених осіб, то можна дійти висновку, що серед них справді була деяка частина колишніх колабораціоністів, членів органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України. Були серед них і учасники дивізії СС "Галичина", яку інтернували в Італії англійці наприкінці війни. Ці українці здебільшого виїхали до Великобританії. Крім них, сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21—24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини й Австрії, значну частину серед них становили жінки. Майже 2 тис. українських жінок із Югославії та Польщі відразу по війні приїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що їх вміщували друковані органи західних країн.
Вагомою причиною неповернення значної частини українських громадян, особливо жителів Західної України, було й те, що тоді на цій території точилася гостра політична боротьба з радянською системою, яку тут впроваджували.
У повоєнні роки багато українців осіло в Польщі й утворило тут українську діаспору. Відомо, що в Польщі ще до війни жила велика кількість українців, а на території України — поляків. Наприкінці війни й у перші повоєнні роки відбувся "обмін" українського і польського населення. 9 вересня 1944 р. Польща уклала договір з СРСР про так званий добровільний взаємний обмін цивільними особами. Після обміну українсько-польським населенням у Польщі залишилися 220 тис. українців. З них близько 150—160 тис. жило на українських чи українсько-польських етнічних землях.
Ганебним заходом польського уряду щодо українського населення була так звана акція "Вісла" — виселення з 23 квітня до серпня 1947 р. 140,6 тис. українців і членів мішаних українсько-польських сімей із українських поселень та прилеглих до них земель, розташованих переважно в південно-східній Польщі.
Основна частина українського населення, виселеного на західні та північні землі, живе в цих районах і тепер, близько 10 тис. українців осіли у Варшаві, близько 3 тис. — в Кракові та багатьох інших містах Польщі.
За різними оцінками, у Польщі мешкає приблизно 300—600 тис. українців та осіб українського походження. Нині українці в Польщі живуть змістовним життям. Вони створили свою культуру, літературу, мистецтво, мають певні здобутки в освіті. Серед діячів культури — чимало українців. Багато українців стали відомими в науково-дослідних закладах Польської Академії наук, Варшавському, Гданському, Краківському та інших університетах. У 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка займається вивченням і популяризацією історії, культури, мистецтва, літератури та державної мови України.
Значна частина українців жила у Великобританії та Франції. Союз українців у Велокобританії вважав, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. осіб. Вони переважно компактно мешкають у Манчестері, Ноттінгемі, Бред-фарді, Лондоні та інших містах. Досі підтримують високий рівень національної ідентичності в поколіннях, народжених в Англії. Це стосується мішаних шлюбів, особливо тих із них, де матерями є українки.
Франція продовжує залишатися другою після Англії західноєвропейською країною, де живе порівняно численна колонія українських поселенців. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х рр. вона налічувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра трохи зменшилася й стабілізувалася на рівні 25—ЗО тис. осіб.
Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобританії та Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших країнах, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів.
Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об'єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у Франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє низка жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти.
Одним із наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі став заснований 1979 р. філіал Римського Українського католицького університету (УКУ). Він діє як автономна навчальна інституція. Крім богослов'я, тут вивчають філософію, літературу, історію й культуру. Характерно, що слухачами УКУ є не тільки особи українського походження, а й чужоземці, але головне призначення цього наукового закладу полягає в тому, щоб дати додаткові знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в європейських університетах.
Багато українців живуть у Румунії. Офіційно вважали, що в Румунії, згідно з переписом населення 1977 р., живуть близько 70 тис. українців. Фактично ж їх тут значно більше — десь 250— 300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Одним із основних ареалів його поселення є розташована на північному сході (на межі з Чернівецькою обл.) Південна Буковина (Сучавський повіт). Тут — понад 110 тис. українців і членів мішаних українсько-румунських сімей. Другий регіон, де мешкають українці, — Марамарощина (Марамароський повіт), яка межує із Закарпаттям і фактично є продовженням українських етнічних земель. На Марамарощині живуть близько 100 тис. українців.
Загалом рівень національної духовності українців Румунії порівняно невисокий. Урядові кола цієї країни багато років всіляко стримували розвиток культури національних меншин, у т. ч. української. Зменшувалася кількість українських шкіл, до мінімуму була зведена культурно-просвітницька діяльність.
Чехословацькі українці живуть на етнічних землях у Східній Словаччині на Пряшівщині. Ці райони безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Чехословацькі українці розпорошені також по містах Чехії та Словаччини, значна їх кількість мешкає у Празі. Загальна чисельність українців-русинів у Чехії та Словаччині —160 тис. Понад 15 тис. українців у повоєнні роки переселили в Судети. Значна їх кількість зосереджена у великих містах — Празі (5 тис), Братіславі, Кошіце та ін.
Близько 3 тис. українців живуть на етнічних землях у північно-східниій частині Угорщини, — в басейні середньої течії р. Тиси (Саболчський комітет), а також у Будапешті та в інших містах.
Майже б тис. українців та осіб українського походження живуть у Австрії, переважно у Відні. Близько б тис. українців поселилися після Другої світової війни в Бельгії, невелика їх кількість живе в Італії, Іспанії, Данії та інших країнах Західної Європи.
Незначна кількість українців — 0,4—1,0 тис. осіб — є також у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії та в інших західноєвропейських країнах.
28. Українська еміграція в США та Канаді в роки Другої світової війни та після неї.
Основна частина переміщених осіб українського населення подалася до США. Всього в 1947—1952 рр. в США прибули 85 тис. осіб. Вони поповнили громадські та політичні організації українського зарубіжжя. У 60—70-х рр. до Сполучених Штатів почали прибувати десятки тисяч українців з Польщі та інших західних країн. Американські українці розселилися у 42 штатах, і нині їх там є майже 2 млн осіб, понад 90 % з них мешкають у великих містах. Це переважно емігранти зі Східної Галичини й Північної Буковини (45 %) та Закарпаття (40 %) і лише 15 % припадає на вихідців із Східної України. Нині українська громада в США живе повноцінним життям. Вона має свої школи, вищі навчальні, культурологічні й наукові заклади.
Зв'язки української діаспори в США з материковою Україною найрізноманітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг із історії української діаспори.
У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді було відкрито Український науковий інститут. Спочатку існувала кафедра історії України, потім утворили кафедру літератури й мовознавства. Останніми роками почалися взаємні контакти на постійній основі між інститутами гуманітарного профілю Академії наук України й українськими науковими закладами й кафедрами ряду великих університетів США. Товариство "Україна" підтримує стосунки з американськими вченими інших національностей, які досліджують історію України, її фольклор та етнографію.
Після Другої світової війни велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя були придатнішими й уже діяла українська діаспора. З 1947 по 1955 рр. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Була й велика група зі Східної України.
Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів "Пласт" (1948). Вони посилили й чинні організації національного спрямування.
Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.
Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади. У січні 1990 р. був призначений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гнатишин, представник другого покоління українських канадців.
Діаспора Канади своїм корінням тісно пов'язана з українським народом. Вона всіма силами прагне подати йому допомогу. У Канаді встановлено пам'ятники київському князеві Володимиру, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Василеві Стефанику, Іванові Франкові, а також пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 рр. На пам'ять про жертви Чорнобиля посаджено дуб. Символом української общини в Канаді стала величезна 20-метрова писанка у Вегревілі.
29. Українці в Латинській Америці, Австралії, Океанії, Азії та Африці в роки Другої світової війни та після неї.
Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії, де проживають 35 тис. українців. Вони оселилися здебільшого в східних і південних штатах Австралії, переважно в містах Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен тощо. Еміграція українців до Австралії стала масовою лише після Другої світової війни. У 1948—1958 рр. сюди приїхали близько 20 тис. осіб. Понад 60 % австралійських українців — вихідці зі західних областей України, здебільшого зі Східної Галичини, близько 40 % — зі східних областей України.
З відносно чисельних українських діаспор австралійська — чи не наймолодша, що виникла вже після Другої світової війни, коли Міжнародна організація у справах біженців підписала з Австралією відповідну угоду про приймання іммігрантів — переміщених осіб з Німеччини й Австрії. Згідно з угодою, Австралія давала згоду кожного місяця приймати до тисячі переміщених осіб. У 1948 р. в числі останніх прибули на австралійську землю й українці. Їм надавали роботу в різних галузях господарства та сфері обслуговування, згідно з підписаними терміном на два роки контрактами. Новоприбулих робітників і працівників віком від 20 до 40 років брали для роботи за іншими спеціальностями, ніж вони їх мали до прибуття в Австралію. Члени родин таких робітників, якщо такі були, впродовж випробувальних двох років перебували у спеціальних таборах. Два роки успішного виконання контракту давали право на постійне проживання, а п'ять років праці й здорового побуту — право на громадянство та працю за обраною спеціальністю.
Так, до 1950 р. в Австралії опинилося понад 20 тис. українців. Певна частина їх у наступні роки емігрувала до США і Канади. Незважаючи на це, на початку 2000 р. українська етнічна група в Австралії налічувала близько 35 тис. осіб.
Федерація українських асоціацій в Австралії, яка узагальнює відомості про українську діаспору в країні, подавала, що українці розселені найбільше у штаті Новий Південний Уельс (близько 12 тис). Дещо менше їх у штаті Вікторія. Ще по 2100—2600 осіб мешкають у штатах Південна Австралія, Західна Австралія, Клівленд. Невеликі групи існують на о. Тасманія та в районі столиці м. Канберра. Проживають українці переважно у містах і містечках і зайняті у промисловості, торгівлі, на транспорті, закладах культури й освіти. У сільській місцевості мешкає всього близько 3% українців, 2/3 з яких зайняті у сільськогосподарському виробництві.
Хоч українська діаспора в Австралії відносно невелика і молода, вона витворила у цій країні багаті форми національного життя.
Вже 1955 р. тут виникла Українська центральна шкільна рада (УЦШР), що об'єднувала близько 40 "рідних шкіл" і 9 шкіл "українознавства", суботні школи. Рада складала навчальні програми, сприяла виданню навчальних посібників і підручників, організовувала роботу українських бібліотек. При університеті у Сіднеї 1984 р. було відкрито кафедру українознавства. Вивчають українську мову і літературу також у Мельбурнському університеті.
В країні діє Австралійське відділення НТШ, яке підготувало і 1966 р. видало монографію "Українці в Австралії".
Українці створили багато народних домів, при яких функціонують чисельні колективи самодіяльності: хорові, музично-інструментальні, танцювальні, драматичні, об'єднання українських жінок, українських митців та ін. Найвідоміші хорові ансамблі "Гомін" в Аделаїді, там же — дитячий хор "Сестри", "Чайки" у Мельбурні, ансамбль бандуристів ім. Гната Хоткевича у Сіднеї. Багато українців серед діячів австралійського мистецтва: музиканти Клара Скрипченко, Анатоль Мірошник, Оксана Тарнавська, композитор Лідія Гаєвська-Денес, бандурист Віктор Мішалов, художники Михайло Кміт, Володимир Саван, Леонід Денисенко.
У Мельбурні створено Музей української культури, діє відділення української письменницької організації на Заході "Слово", низка українських видавництв: "Байда-букс", "Просвіта", "Ластівка", "Українська книга"; виходять українські газети "Вільна думка", "Церква і життя", двотомник "Українець в Австралії", десятки інших.
За конфесійним поділом близько 50% австралійських українців належать до Католицької та Греко-католицької церков, 40% — православні.
Країнами значного зосередження української діаспори є південноамериканські Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай та інші держави. Еміграція в Аргентину розпочалася в 90-х роках XIX ст. Вважається, що до 1914 р. у цій країні проживало близько 10 тис. українців. Третя хвиля української еміграції припала на 1946—1950 pp. і становила кілька тисяч осіб, головно інтелігентних людей з учасників національно-визвольного руху, яким довелося залишити батьківщину. На сучасному етапі кількість аргентинців українського походження становить кількасот тисяч осіб, у тому числі у столиці й провінції Буенос-Айрес — 99 тис., у провінції Місьйонес — 55 тис., у провінції Чако — 30 тис. осіб. Є українці також у провінціях Тукман, Формова, Коррієнтес, Санта-Фе, Мендоса, Кардоба.
Приблизно половина українців зайняті у монокультурних видах сільського господарства, що спеціалізуються на продукції чаю, тютюну, рису, сої, цитрусових, бавовни, винограду, овочів та інших видів продукції. Зайняті у сільському господарстві українці краще зберігають рідну мову і спілкуються нею. Натомість українці міст послуговуються переважно іспанською.
Як і в інших американських країнах, достатньо розвинуті в Аргентині форми українського національного життя. Поряд із навчанням в іспаномовних школах діти залучаються до навчання української мови, історії, українських традицій у так званих суботніх чи недільних "рідних школах".
При Українському католицькому університеті в Буенос-Айресі працює гімназія, у 1—5 класах якої навчання ведеться українською мовою. У багатьох місцевостях діють Греко-католицька та Православна українські церкви, також різні світські клуби — організатори культурного життя: художньої самодіяльності, проведення національних урочистостей. В Буенос-Айресі діє аматорський Український театр ім. Т. Шевченка. Серед аргентинських українців — відомі художники, музиканти, співаки, архітектори.
У Буенос-Айресі 1971 р. відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.
В країні виходить кілька українських газет: "Рідний край", "Українське слово", "Шлях перемоги", періодичні видання релігійного спрямування "Життя", "Дзвін", "Вісник".
Інша південноамериканська країна масової української діаспори — Бразилія. Тут чисельність українців, за різними джерелами, становить від 200 до 400 тис.
На відміну від США і навіть Аргентини, більшість українців Бразилії — близько 85% — розселена у сільській місцевості й 80% їх зайняті у сільському господарстві. Вирощують "старокрайові" культури: жито, пшеницю, картоплю, льон, гречку, а також місцеві: чорну квасолю, каву, маніоку, рис, чай, цитрусові. Лише 20% українців зайнято в промисловості, торгівлі, освіті, сфері управління і под. Сільське населення краще зберігає українську мову, міське підпадає інтенсивній асиміляції.
У наш час вивчення української мови підтримується через національні дитячі садки й українські суботні школи. У м. Курітіті діє Український дім студентів. В університеті штату Парана вивчення української мови, літератури та історії здійснюється на офіційному рівні.
У Бразилії, як і в інших американських країнах, видаються українські газети, діють аматорські художні колективи, радіопрограма "Українська хвиля", Товариство прихильників української культури. Важливе значення у підтримці національних форм громадського життя українців Бразилії мають Греко-католицька і Українська автокефальна православна церкви.
Відносно масова українська діаспора у таких південноамериканських країнах, як Парагвай та Уругвай. Тут вона почала формуватися з 20-х років XX ст., коли сюди почали прибувати селяни із Західної України та із Закарпаття і Буковини, а також частково переселятися з Аргентини. У 1946—1950 рр. українські групи в названих країнах поповнилися так званими переміщеними особами з Європи. Станом на 1990 р. Парагвай налічував понад 10 тис. громадян українського походження, Уругвай — 10—15 тис. осіб. Більшість українців Парагваю проживає у м. Енкарнасіон, хоча чимало мешкає у сільських поселеннях, окремі з яких мають українські назви: Нова Україна, Нова Волинь, Богданівка, Тарасівка, Перевертівка, Морозенка, Сибір, Кавказ, Зелений Клин та ін. Сільські українці зайняті у сільському господарстві.
Більшість українців Уругваю проживають у містах, у тому числі столиці країни Монтевідео.
І парагвайські, й уругвайські українці витворили свої національні форми життя. В Уругваї у 1934, а у Парагваї у 1937 р. виникли організації Товариства "Просвіта", створювались українські суботні школи, що й досі діють, молодіжні, а також професійні об'єднання, наприклад "Група українських купців і промисловців Парагваю". Подібно до українців інших американських країн, українська громадськість Парагваю й Уругваю прагнула до підтримання громадсько-культурних зв'язків з Україною. Внаслідок імміграції до Південної Америки переміщених осіб із Західної Європи у післявоєнні роки сформувались невеликі (у кілька тисяч і сотень) діаспорні групи українців у Венесуелі, Чилі й інших країнах.
30. Українці в Радянському Союзі в роки Другої світової війни та після неї.
Еміграція українців до Сибіру в 1944—1953 pp., пов'язані з діями антирадянських ОУН і УПА та їх збройним придушенням.
Водночас зі збройною боротьбою з бандерівським підпіллям радянська влада проводила курс на ліквідацію його соціальної бази через виселення сімей членів підпілля та запідозрілих у зв'язках з ним. Уже до кінця 1945 р. на спецпоселенні перебувало 6129 сімей оунівців або 16 200 осіб.
Загалом з 1944 р. до початку 50-х років у східні й північні райони країни етапами було направлено близько 140 тис. осіб, запідозрених у зв'язках з ОУН і УПА.
У 70—80-х роках XX ст. відбувалися значні зміни у розселенні українців Радянського Союзу поза межами Української РСР.
Насамперед простежуємо певне зниження частки українського населення в своїй республіці від загального числа українців у СРСР і помітне абсолютне і відносне їх зростання в Російській Федерації. До цього і в першому, і в другому випадках спричинився механічний рух населення; в другому випадку — можливо, також відродження національної свідомості в деяких групах раніше записуваного росіянами українського населення. Цей останній момент мав місце також на території Білорусі, Латвії, Литви, Узбекистану.
Порівняно з 1970 р. скоротилась кількість українців у Казахстані, Киргизії, Вірменії; порівняно з 1979 р. — у Туркменії. Безумовно, українське населення СРСР поза межами України в масі своїй підпадало під асиміляційні процеси, насамперед з боку російського етносу, причому і на території РРФСР, і поза її межами. За відсутності української національної школи в Естонії, Киргизії чи Росії українські діти йшли в російські школи, навчалися близькоспорідненою мовою і перетворювалися у так зване російськомовне населення.
Звичайно, українська школа, преса, культурне життя, де вони перебувають поза Україною, здатні сповільнити процес асиміляції дисперсних українців, але лише сповільнити, а не припинити. В умовах СРСР у великих російськомовних містах, на потужних будовах і виробництвах, науково-технічних закладах рано чи пізно під дією об'єктивних факторів українець сприймав близькоспоріднену мову як рідну.
За даними Всеросійського перепису 2002 p., у Російській Федерації обліковувалось 2 942 961 осіб, що віднесли себе до українців. Це на 1421 тис. менше, ніж за переписом 1989 р. (4364 тис).
Як засвідчують дані, скорочення чисельності українців властиве для всіх районів їх густішого заселення і близьке до середньоросійського (32,43%). Однак в окремих регіонах воно було меншим, не перевищувало 20% (Московська, Ленінградська, Тюменська області), а в деяких областях кількість українців зменшилася наполовину і більше (Приморський і Хабаровський краї, Амурська область, Республіка Саха, Камчатська та Сахалінська області).
У Магаданській області число українців зменшилось майже у 5 разів. Очевидно, що в цій області велика кількість українців до 1989 р. проживали не добровільно, а за певними приписами режиму. І коли останні послабились, відбувався великий механічний відлив населення з області.
За соціальним становищем українці Росії особливо не вирізняються. Вони є серед усіх соціальних категорій російського населення: робітників, інженерно-технічних працівників; освітньої, медичної, творчої інтелігенції, кадрових військових, чиновників та ін.
Зауважимо також, що окрім українців, громадян Росії, у наші дні в Росії перебуває чимало українських заробітчан, громадян України. За даними перепису 2002 р., у Росії обліковувалось 230 тис. українських громадян. Це головно так звані легальні заробітчани. Вважається, однак, що крім легальних українських заробітчан, у Росії перебуває ще втричі більше українських нелегалів, точна статистика чисельності яких невідома.
Надзвичайно інтенсивне зменшення чисельності українців у Казахстані й у середньоазійських республіках після розвалу Радянського Союзу зумовлене низкою причин, породжених ще в умовах радянської дійсності.
Безумне пропагування ролі російської мови як мови так званого міжнаціонального спілкування, практична освітня, громадська й інша політика, спрямована на задоволення суспільних потреб росіян, українців, білорусів, німців, татар та інших національних меншин у цих країнах лише на російськомовній основі, до початку 90-х років дуже гальмувала громадську і культурну інтеграцію представників згаданих етносів у суспільство місцевих народів. Навіть нащадки тих українців, які прибули до Середньої Азії ще на початку XX ст., не лише не налаштовувались на культурно-побутове зближення з корінними етносами, а навпаки, штучно ізольовувались від них, виховувались в дусі певної "російськомовної" зверхності над ними. І коли на початку 90-х років корінні народи Казахстану та Середньої Азії здобули національну державність і відповідно їх мови стали виконувати головну функціональну роль у сферах політичного і громадського життя, економіці, культурі, освіті, на транспорті, — росіяни, українці, білоруси й інші національні меншини раптово виявилися у суспільствах цих країн чужими і неадаптованими. Наскільки великою була мовна відчуженість немісцевих етносів від етносів місцевих засвідчили і певні статистичні дані. У 1999 р. лише 14,9% росіян у Казахстані знали казахську мову. Таких українців було ще менше — лише 12,6%.
Безумовно, крім мовного бар'єру, який диференціював тут місцеві та немісцеві етноси, вигнання зі суспільного життя штучно нав'язаного атеїзму стимульовало вибух мусульманських цінностей у побуті місцевих етносів, що в свою чергу надавало чужинних ознак для українців, росіян і білорусів у середньо-азійських суспільствах.
Певні особливості після початку 90-х років XX ст. мав рух українського населення у державах Закавказзя. Незважаючи на скорочення чисельності українців у державах Закавказзя, вони все таки і у 90-х роках, і на початку XXI ст. мали у тих державах свої національні товариства, асоціації, ради та ін.
Відносно чисельна українська меншина в Білорусі. Перепис 1989 р. обчислював 291 008 українців у Білорусі; білоруській перепис 1999 р. — 237 014 українців. Найчисельніша українська громада мешкає в околиці м. Кобрин Брестської області.
Українське населення у Молдові, як про це уже згадувалося, по суті було автохтонним поряд з молдаванами. За даними перепису населення 1989 р., у Молдавській РСР обліковувалось 600,4 тис. українців, що становило 13,8% населення всієї республіки. Найбільше українців 1989 р. припадало на лівий берег Подністров'я — 211 тис. осіб, у тому числі в Тирасполі — 64,2 тис., Рибниці — 27,1 тис., у Дубосарах — 10,7 тис., у Слободзейському районі — 24,7 тис., Кам'янецькому — 16,5 тис., Рибницькому (без м. Рибниця) — 14,7 тис. осіб. У тому ж 1989 р. у самому Кишиневі мешкало 98,2 тис. українців. Як відомо, тепер українська меншина адміністративно роз'єднана між власне Молдовою і Молдовською Придністровською республікою. З огляду на узурпацію влади в останній групою зрусифікованих чиновників на чолі зі Смірновим національне життя українців Придністров'я має суперечливий характер.
На території власне сучасної Молдови у 1989 р. проживало 390 тис. українців, за переписом 2004 р. — 283, 4 тис. Скорочення сягнуло 27,34%. Воно пояснюється великою еміграцією українців з Молдови, зниженням природного приросту, нестабільною суспільно-політичною ситуацією у першій половині 90-х років.
Особливість розселення українців і у Молдові, і у Молдовській Придністровській Республіці та, що велика їх частина проживає компактними громадами — окремими українськими селами і групами сусідніх між собою сіл і містечок.
Для демографічного руху українських меншин у прибалтійських країнах Естонії, Латвії та Литві, подібно до інших країн, властиве велике скорочення чисельності: відповідно на 40%, 31 і 50%.
Розселення українців в Естонії — явище головно радянського часу. В цій республіці 1989 р. їх чисельність досягла 48,3 тис. У Латвії в тому ж році їх налічувалося 92,1 тис., у Литві — 44,8 тис. За даними відповідних переписів населення у прибалтійських державах: в Естонії у 2000 р. їх стало 29 тис., Латвії у 2000 р. — 63,3 тис., у Литві 2001 р. — 22,5 тис. осіб.
Незважаючи на відносно малу чисельність українських громад у прибалтійських державах, національне життя корінних народів тут дуже стимулювало українців до пошанування власних національних цінностей. Внаслідок такого впливу в усіх прибалтійських державах від початку 90-х років виникали українські громадсько-культурні товариства, асоціації, україномовна періодика, недільні школи.
31. Національно-культурне відродження східної діаспори за роки суверенної української держави.
В умовах радянської влади національні форми українського громадського життя східної діаспори були зведені до мінімуму. Не діяли українські школи, національні просвітні товариства, преса. Всі сектори життя людини поза сім'єю здійснювались на російськомовній основі. Здобуття державної незалежності України 1991 р. у багатьох українців східної діаспори викликало певне духовне захоплення і слугувало стимулом до створення різних громадських культурних товариств, видання газет і часописів рідною мовою, організації недільних українських шкіл та ін.
Уже 1989 р. у Москві та Ленінграді було отримано дозвіл на реєстрацію національних товариств громадського характеру, культури, мови. У Москві виникло товариство української культури "Славутич". З 1991 р. під його егідою почала виходити газета "Український кур'єр" (1991—1996 pp.). Тоді ж, наприкінці 80-х років, у Москві був створений Український молодіжний клуб, відновила роботу Державна бібліотека української літератури тощо.
У 1993 р. різні українські товариства створили Об'єднання українців Росії (ОУР), згодом — Раду українських організацій Росії.
У Москві 1995 р. почав діяти Український історичний клуб (УІК), який видавав "Українську історичну газету Росії" (1996—1997 рр.), а також "Науковий вісник УІК".
Наприкінці 2000 р. було засновано Український університет у Москві, що з часом створив свої представництва у Владивостоці, Петрозаводську і Єкатеринбурзі. Український університет у Москві діє дотепер. Він має характер радше наукового, аніж навчального закладу.
Всього до початку 2000 р. у Росії було зареєстровано близько 40 українських громадських і культурно-освітніх товариств. З-поміж них — Об'єднання українців Росії, "Музичний салон", Товариство "Світанок" у Тверській області, Український центр "Просвіта" в Ярославській області, Товариство української культури "Мрія" в Івановській області, Товариство української мови ім. Т. Шевченка у Воронезькому університеті, Український обласний національно-культурний центр "Промінь", Земляцтво "Дніпро", Центр "Краяни" у Самарській області, Регіональна національно-культурна автономія громадян української національності Волгоградської області й Українське товариство м. Волгограда. Низка українських товариств і об'єднань діють у Республіці Татарстан: Казанське міське національно-культурне об'єднання "Україна", Набережних Човнах — "Батьківщина" та ін. В уральських областях діють Українське товариство "Троянда" (Челябінськ), Українська асоціація українців (Свердловська область) та Українська національно-культурна автономія (Єкатеринбург).
В Оренбурзькій області створено Оренбурзьку обласну українську культурно-просвітницьку суспільну організацію імені Т. Г. Шевченка, Башкорстані — Національно-культурний центр "Кобзар", ансамблі "Червона калина", "Барвінок" та ін. Чимало громадсько-культурних товариств створили українці Калінінградської області: "Мрія", "Родина", "Думка", "Віночок", "Добродія", Союз українців Калінінградської області.
Достатньо жваве громадське життя українців Петербурга. У 1999 р. тут зареєстровано Українське національно-культурне об'єднання ім. Т. Г. Шевченка, а також Фонд української культури Санкт-Петербурга і Ленінградської області, діють суспільне об'єднання "Союз українок", періодичні українські видання.
Автори книги "Українці та українська ідентичність у сучасному світі" дуже уважно узагальнили діяльність українських товариств і об'єднань, видання української періодики, розвиток українських художніх колективів у всіх інших російських регіонах: у Республіці Комі, Республіці Карелія, Мурманській, Архангельській областях, краях Північного Кавказу та на Дону, в краях Далекого Сходу [11, с. 170—232].
32. Західна українська діаспора на сучасному етапі.
Геополітичні перспективи української діаспори, її подальша роль в українському світі вирішальним чином залежать, очевидно, не тільки від кількісних та якісних характеристик власне самої діаспори, але й від вектора трансформаційних процесів всього українства. Зупинимося тезово на тому, що являє собою, що може і які тенденції розвитку нашої сучасної діаспори.
Кількісні характеристики українців за кордоном завжди були дискутабельними. В цілому можна, думаю, зупинитися на оцінці в 5-7 мільйонів осіб, що мають хоча б частково українське походження Що стосується її якісного складу, то це, в основному, так званий "середній клас" як у західному, так і східному світі. При цьому зорганізованість закордонних українців Заходу і Сходу разюче відрізняється - якщо перші майже всі є членами національних громадських організацій або партій, то другі охоплені ними ледь на 5-10 %.
Трансформаційні процеси української діаспори в основному пов'язані з прискореною асиміляцією, яка стимулюється, по-перше, фактором появи (як то не здається парадоксально на перший погляд) незалежної держави України, що призвело до втрати основної місії української діаспори - носія національної ідеї та репрезентанта вільного українства, борця за державність, незалежність, за цивілізоване місце України, українського народу, держави, нації в світі. Всі ці функції (не будемо зупинятися, наскільки успішно) перебрала на себе незалежна Україна, а сучасна діаспора не виробила ніякої нової надідеї свого існування. По-друге, прискорена асиміляція стимулюється настроями розчарування західної діаспори сучасними українським реаліями, відсутністю суттєвих успіхів України в економіці, політиці, скочуванням країни до рівня посередніх держав. По-третє, асиміляція українців обумовлюється природними процесами зміни поколінь. По-четверте, слід констатувати незацікавленість (якщо не більше) ряду державних чиновників на Сході і Заході (в Росії, Польщі, Словаччині і т.д.) розвитком української діаспори. Показово, що асиміляційні процеси в середовищі західної і східної діаспор відмінні - в східній діаспорі, зокрема, в останнє десятиліття спостерігається активізація деяких центрів (приклад - Москва).
В цілому можна констатувати, що сьогодні триває процес вмирання старої української діаспори Заходу з політико-культурними і ностальгічними домінантами і народження нової її генерації, заангажованої на Україну скоріше прагматично, економічно і дещо політично, без яскравої ознаки українського етновизначення.
Отже, тільки висока мета, достойна надідея, яка стане спільною для всього світового українства, може зупинити пришвидшені за останнє десятиріччя асиміляційні процеси, змобілізувати українців як в Україні, так і в світі. За цих умов нова геополітична роль української діаспори зразка початку ХХІ ст. - це перехідна ланка між Україною і країною проживання в економічній, політичній і почасти культурній сферах, спосіб (радше суб'єкт) оптимального проникнення в світ. При цьому нова генерація західної діаспори в силу свого практицизму і порівняно меншої пов'язаності з Україною може виявити себе в нових галузях, в першу чергу бізнесових. Це, зокрема, туризм, торгівля з Україною та домінантна галузь нового розвинутого суспільства ХХІ ст. - інформаційні та комп'ютерні технології. Останнє має надзвичайну вагу і вирішальним чином вплине на поступ країни і нації. Тому для активізації розвитку України, закладення підвалин на далеку перспективу ми повинні стати н ацією тотальної інформаційної мобільності. Сьогодні першим кроком у цьому напрямку повинно стати створення єдиного розвиненого багатопланового й багатоканального інформаційного (зокрема, пресового), інтернет-поля "Україна-діаспора", "Україна-Світ".
Українці на етнічних землях, які безпосередньо межують з сучасною Україною (Молдова, Словаччина, Польща), можуть і повинні бути безпосередніми активними учасниками так званих "єврорегіонів". Українська держава повинна ініціювати і стимулювати їх розвиток. Єврорегіони - це організаційна форма прикордонних відносин, в рамках якої держава в цілому і місцеві органи зокрема мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної і гуманітарної взаємодії, реалізовувати конкретні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, розвитку інфраструктури, екології. В сучасній Європі діє вже близько30 єврорегіонів, які дозволяють оптимально задовольняти національні культурні запити поліетнічного населення прикордоння, суттєво знизити загрози конфліктів між національними державами.
